Ейдос

​​#хвилинкадизайнера Як виміряти ефективність дизайн-рішень? Існує не один підхід (фреймворк) до вимірювання якості дизайну продукту. Проте один із найпопулярніших на сьогодні є метод HEART, що був запропонований компанією Google у 2010-му році. H for happiness: як люди ставляться до продукту? Для здобуття відповіді на це питання проводяться опитування і відстежується рівень задоволеності користувачів. E for engagement: як люди використовують ваш продукт? На це питання допомагають відповісти кількісні дослідження, наприклад, скільки продукт має активних користувачів протягом тижня. A for adoption: виявляється кількість нових реєстрацій на певний проміжок часу. Це можна з’ясувати так само за допомогою кількісних даних отриманих з Google Analytics, Hotjar тощо. R for retention: виявлення кількості користувачів, які виконують повторно одну й ту саму дію (постійно користуються певною функцією). T for task success: виконання поставленого завдання. Частіше за все відсоток успішності з’ясовується упродовж проведення користувацьких тестів. Якщо більшість із ваших користувачів впоралися з поставленими завданнями під час юзер-тестів (знайти, відфільтрувати, додати в кошик, купити і т. п.), то ваші дизайн-рішення можуть вважатися валідними й дієвими.

​​#хвилинкадизайнера #навчання Батько-засновник UX та один із перших продакт-дизайнерів у цифровому світі, колишній віцепрезидент Apple, а наразі викладач та ко-фаундер Nielsen Norman Group — Дон Норман, прочитає лекцію на тему «Дизайн XXI століття». 15-го вересня він розкаже про те, чому ми, дизайнери, маємо врятувати цей світ і що для цього треба робити.

​​#хвилинкадизайнера #дизпсих Якоб Нільсен, відомий дизайнер і один із засновників компанії «Nielsen Norman Group», сформував у 2000-му році закон, що сьогодні відомий як «Закон Якоба». Цей закон стверджує, що користувачам більше подобаються ті інтерфейси, які схожі на інші та які працюють за однією логікою. Вони віддають перевагу і проводять більше часу саме в тих системах, що є одноманітними та стандартними, а далеко не новими та креативними. Нільсен описав тенденцію користувачів будувати свої очікування до інтерфейсу на основі свого сукупного досвіду використання інших систем. У результаті слідування цьому закону дизайнери використовують більше відомі та поширені патерни для дизайн-елементів. У такий спосіб знижується когнітивне навантаження користувачів і ми маємо сьогодні більше порядку у світі цифрового дизайну та по-справжньому інтуїтивно зрозуміли інтерфейси.

​​#хвилинкадизайнера #дизмат Джордж Блейсделл був співвласником фірми з виробництва обладнання для нафтовидобутку й усе своє життя працював з металом. Одного разу він побачив свого друга, який відчайдушно вів боротьбу зі старою австрійською запальничкою «Hurricane», намагаючись зняти із запальнички кришку та запалити свою цигарку. Джордж запитав приятеля: «А чом би тобі не купити сучаснішу запальничку?». На що той відповів: «Навіщо, якщо ця працює?» У Блейсделла прокинувся азарт підприємця. Спочатку він вирішив продавати американцям саме цю австрійську запальничку, що «просто працює». Не продавши жодної, Джордж отримав свій момент осяяння. Він пригадав намагання свого друга відкрити запальничку та ще й потребу тримати іншою рукою кришку, коли запалюєш цигарку. Усе це було доволі незручно. Ні, він не побачив революційно нову запальничку і не потребував нових технологій для виготовлення чогось геть іншого. Він просто вирішив зробити кришку запальнички не цілком знімною, а відкидною. Блейсделл узяв за основу бензинову запальничку австрійського виробництва та вніс деякі правки. По-перше, це була відкидна кришка, за допомогою якої можна було швидко запалювати цигарку та ще й однією рукою. А по-друге, він змінив форму так, що запальничка приємно лежала в руці й була сучаснішою на вигляд. Навіть славнозвісна технологія захисту від вітру не була новою — стінки, що захищають полум’я, вже існували в австрійському прототипі. У 1932 році Блейсделл заснував фабрику, на якій працювало спочатку тільки 6 робітників. Він хотів назвати компанію «Zipper», але виявилося, що така назва вже зайнята підприємством з виготовлення блискавок для одягу. Цілком імовірно, що на назву «Zippo» Джорджа надихнув звук його виробу — відкидання кришки. Саме цей звук зробив запальничку по-справжньому музичною. Знавці та колекціонери безпомилково розрізняють її клацання на слух, а Ерік Клептон разом зі Стінгом у пісні «It’s probably me» використали «Zippo» як окремий музичний інструмент. Продажі набирали обертів. Запальничка, що була зручною та завжди працювала, мала шалений попит. Уже за три роки після запуску Блейсделл запропонував клієнтам робити персональні гравіювання, наносити ініціали, індивідуальні малюнки. І все це за дуже доступними цінами — у межах одного долара. Надійний та якісний виріб став справді особистим, і власник міг прикипіти до нього. Далі були інші рекламні ходи: корпоративний брендинг та колекційні екземпляри, контракти з армією та флотом США. Саме американські воїни й рознесли славу «Zippo» по світу за часів Другої світової та війни у В’єтнамі. Основною «фішкою» просування на ринку стала довічна гарантія. Якщо ви зберігаєте запальничку «Zippo», якій уже десятки років і яка давно не працює, — можете відправляти її (своїм коштом) у місто Бредфорд до «Zippo Manufacturing Company». Її полагодять і надішлють вам назад (уже коштом компанії). Під гарантію не підпадають лише малюнки та зовнішня обробка виробу.

​​#хвилинкадизайнера #дизпсих Закон Міллера, або магічне число 7. Закон Міллера говорить, що середньостатистична людина може запам’ятати та тримати в короткочасній пам’яті лише 7 (± 2) об’єктів. Когнітивний психолог Джордж Міллер досліджував властивості короткочасної пам’яті людини. Його робота була спрямована на з’ясування того, як саме людина щось запам’ятовує, за яких умов запам’ятовування йде краще і швидше, а за яких навпаки складніше та гірше. Так він вийшов на розуміння того, що одним з ефективних засобів запам’ятати великий масив інформації є розбивка її на менші частини. Послуговуючись цим законом дизайнери можуть ефективно групувати різноманітні елементи системи й у такий спосіб спрощувати сканування інформації та її подальше запам’ятовування користувачем: пункти навігації (7 основних пунктів меню і сховати другорядні), числові показники (розбити дужками, дефісами), загальна кількість елементів на екрані й так далі. Один із чудових прикладів роботи цього закону на практиці є принцип форматування телефонних номерів. 380665941100 — виглядає як набір цифр, що важко буде втримати в голові навіть декілька секунд. Натомість +38 (066) 594–11–00 одразу дає розуміння, що це є саме телефонний номер і легко запам’ятати останні 7 цифр, що не таке вже складне завдання для нашого мозку.

​​#хвилинкадизайнера #дизмат Марсель Бік народився в Італії, вищу освіту здобув у Парижі й все своє життя подорожував. Але у Франції Марсель осів та почав працювати менеджером з продажів у компанії «Stephens», що займалася виробництвом канцелярських товарів. У 1939-му році Бік поповнив ряди французької армії, але країна дуже швидко капітулювала. Марселю пощастило повернутися з війни неушкодженим, і він продовжив роботу в «Stephens». Післявоєнна криза змінила споживацький ринок: люди продовжували займатися своїми звичними справами, розраховуючи на високу якість продукції, але грошей у них стало значно менше. І цей чинник став одним із тих, що сприяли видатній розробці Біка. Іншим чинником був власний досвід численних переїздів та мандрів. У молодості Бік постійно був змушений тягати важкі валізи й лише мріяв про те, як було б гарно мати можливість просто викидати речі, а потім купувати нові. Проте навіть для представників шляхетського роду це було надто дорого. У 1944 році Бік започаткував власний бізнес з виготовлення деталей для пір’яних ручок і механічних олівців, згодом — пластикових корпусів для кулькових ручок, а в 1949 році світ побачив його власну розробку — ручку «BIC Cristal». Для цього Бік викупив патент у братів Ласло та Георгу Біро, яким належав винахід кулькової ручки. Тобто нічого нового він не вигадував — тільки оптимізував річ, що вже існувала. Завдяки простому й елегантному дизайну Біка цей прилад став аж таким популярним та доступним. Дешевий пластик дозволив продавати ручку лише за 23 центи/ 1 шт., у той час коли інші аналоги пересічно коштували 10 доларів за одиницю. І сьогодні цю ручку можна загубити й не шкодувати за втратою. Пластиковий прозорий корпус дає можливість побачити, скільки залишилося чорнил, а завдяки його формі ручку зручно тримати в руці. Довгастий елемент слугує зачіпкою для кишені. Творці «Cristal» продумали все на кілька кроків вперед, навіть попіклувалися про необачних любителів гризти ковпачок або тримати його в роті. На ковпачку є невеликий отвір: якщо власник/-ця ручки випадково цей ковпачок проковтне, то не вдавиться ним і матиме змогу дихати. На сьогодні компанія «BIC» — міжнародний гігант, її товари — канцелярське приладдя, одноразові бритви для гоління й запальнички — можна побачити в будь-якій країні світу. Ручка «BIC Cristal» й досі залишається флагманом компанії й одним з основних джерел доходу. А чи є у вас щось від BIC?

​​#хвилинкадизайнера #дизпсих Ведеться багато суперечок про те, які навички мають бути притаманні продакт-дизайнерам. Чи мають дизайнери створювати код, писати якісні тексти, або розуміти бізнес? Звісно, такі навички надзвичайно цінні, але найголовнішим для успішної кар’єри дизайнера є знання основ психології. Чим краще ми розуміємо людей, чим краще ми обізнані в моделях їхнього мислення — тим кращі рішення, що ми можемо запропонувати. Як на рівні інтерфейсу, так і на рівні всього користувацького досвіду. Психологія та дизайн перетинаються часто й густо. І перший та фундаментальний принцип, що треба пам’ятати кожному дизайнеру — когнітивне навантаження. Мозок людини — це, свого роду, процесор із певною (обмеженою) обчислювальною потужністю. І коли кількість інформації, що надходить у наш мозок, настільки велика, що мозок не здатний ефективно її обробити, тоді виникає когнітивне перенавантаження. Це призводить до небажання подальшого виконання завдання, емоційного відторгнення, або великої кількості помилок. Яскравий приклад інтерфейсу, що перевантажує наші процесори (принаймні більшість з них) — пульт дистанційного керування телевізором. На картинці можемо порівняти стандартний варіант із безліччю кнопок та пульт Apple TV, що пропонує користувачам лише дійсно потрібні функції. Тож будьте дуже обережні, коли наступного разу ваш клієнт або менеджер, попросять додати в інтерфейс «ще одну річ».

#хвилинкадизайнера #дизмат Наприкінці XIX ст. американець Кінг Кемп Жиллетт мріяв про дві речі: заробити грошей та вписати своє ім’я в історію. Працюючи комівояжером майже все своє життя й подорожуючи з місця на місце, Жиллетт розмірковував над ідеями для товарів широкого вжитку, що могли б принести йому легкі мільйони. До сорока років усі його спроби були марними. Вранці 1895 року Жиллетт побачив, що його бритву вкотре треба загострити. Зробити це було можливо лише в майстерні, а отже, голитися треба було тупим лезом. Процедура доволі неприємна й навіть небезпечна, але обов’язкова. Це сьогодні нікого не здивує неголеність кілька днів або велика й не дуже охайна борода, проте для тогочасного чоловіка вийти неголеним і без укладки вус та бороди було неприпустимо. Бритви ж використовували такі, що сьогодні відомі нам як «небезпечні». Вони вимагали навичок, досвіду гоління та спеціального догляду за лезом.  «От якби можна було зробити одноразові леза!» — Жиллетт уже готувався до численних порізів і відчуття пекельного вогню, що бігає шкірою після тупого леза бритви, аж раптом завмер від слів, що пролунали подумки. Він прокрутив фразу ще раз, потім ще раз і знов. На обличчі повільно вимальовувалася посмішка.  Жиллетт побачив бритву нового зразка — здатну розв’язувати проблему, від якої час від часу потерпав кожний чоловік у світі. Він побачив тонке сталеве лезо, що можна було легко змінювати: воно було затиснуте між двома пластинами, прикріпленими до ручки станка. Ось така краса — https://bit.ly/34jgMCX Наступні 6 років винахідник витратив на роботу з інженерами та розроблення конструкції самої бритви. З 1903 року одноразову бритву почали масово виробляти та продавати. Вона була легка в користуванні, а її лезо потрібно було просто змінювати за потреби. Порізатися все ще було можливо, але такі порізи не надто загрожували здоров’ю і життю. Саме тоді й з’явився відомий нам розподіл на «небезпечні» та «безпечні» бритви. І хоча новинка одразу отримала схвальні відгуки, вона доволі дорого коштувала й не відкривала перспектив масштабувати бізнес. За перші два роки вийшло продати лише пів сотні бритв і понад сотню лез. Жиллету навіть довелося повернутися на минулу роботу, щоби якось зводити кінці з кінцями. У відчаї він вирішив знизити ціну бритви до мізерного 1$ і більше заробляти на витратних матеріалах: піні для гоління, помазках, лезах. Цей хід тепер відомий як маркетингова стретегія «наживки та гачки». Після запровадження цієї стратегії та вдалої рекламної кампанії в 1915 році було реалізовано вже 450 тис. бритв і 70 млн лез. Кінг Кемп Жиллетт став мільйонером, створивши найважливішу річ у житті джентльмена. Безпечна бритва економила час її користувачів (пересічно чоловік звільнив до 15-20 хвилин щоденно) та робила раніше небезпечний процес швидким, легким і навіть приємним.

​​#хвилинкадизайнера #навчання Уже наступного тижня (25.08) відбудеться перше заняття нового онлайн-курсу з продакт-дизайну на освітній платформі @Skvot. Це курс для новачків, які бажають розпочати кар’єру в цифровому світі як продакт-дизайнери. Перша частина курсу з іншим викладачем (Єлена Бухонок) — інструментальна й теоретична. Знайомство з графічними редакторами та основи технічного проєктування (композиція, колористика, типографіка та ін.). Друга частина — зі мною, де ми разом пройдемо кожен етап створення цифрового продукту, будемо працювати над власним кейсом, знайомитися з дизайн-мисленням, проводити дослідження та здобувати навички з основ психології задля кращого розуміння користувачів. Якщо ви мрієте стати продакт-дизайнером, або відчуваєте необхідність підтягнути деякі знання — цей час настав! 🙂 Буду радий вітати вас на курсі!

​​#хвилинкадизайнера Чому ми неправильно розуміємо поняття User Experience? Коли дизайнер закінчує порпатися в пікселях, «рухати плашку» і йому набридає працювати виключно з технічними речами, він починає виходити на наступний рівень — проєктування досвіду користувача, або user experience design. Хоча й до цього моменту, дизайнер міг мати звання user experience designer, або UI/UX designer. Поняття user experience було введено кілька десятиліть тому Доном Норманом, видатним дизайнером, автором книги «Дизайн звичних речей» та віцепрезидентом із технологічного розвитку в компанії Apple в минулому. Саме він запропонував також і окрему спеціальність — продакт-дизайнера, який мав бути залученим на всіх етапах розробки продукту та займатися проєктуванням досвіду користувача. Експертність продакт-дизайнера, за задумом Нормана, мала бути набагато ширшою за інших дизайнерів: це й навички з проведення досліджень, знання з психології, розуміння принципів роботи бізнесу. Саме завдяки знанням із різних галузей, продакт-дизайнер мав стати об’єднувальною ланкою для всіх команд, що працювали над продуктом. Проте відтоді поняття набуло широкого вжитку та було спрощено до піксельних меж і втратило своє первинне значення. Сьогодні UX часто зводиться виключно до поняття зручності інтерфейсів — до usability (зручність у використанні). Зручність, однак, стосується винятково самої цифрової системи, у той час як досвід користувача вбирає в себе всі ті емоції, що відчуває користувач: на етапах пошуку розв’язання своєї проблеми, купівлі продукту, подальшої взаємодії з ним та навіть після. Ось що сьогодні каже Дон Норман стосовно цієї проблеми: «Люди говорять: «Я UX-дизайнер, я проєктую вебсайти та застосунки». Вони думають, що UX — це проєктування інтерфейсу. Ні, UX це про все, що ми відчуваємо: це про досвід взаємодії зі світом, про те як ми проживаємо життя, або — так, про взаємодію із продуктом. Досвід користувача охоплює всі аспекти взаємодії кінцевого користувача з компанією, її послугами та продуктами.»

​​#літературне Ви тільки подивіться на цю обкладинку! Дизайнер у мені одразу ж почав човгатися, як тільки-но її побачив. Анотація також розбурхала цікавість читача — вона обіцяла гумор, іронію, Шотландію та книги. Тож без жодних сумнівів я купив цю книгу і лигнув її із великим задоволенням. Але ця книга зробила також те, що я від неї аж ніяк не очікував — посунула мої, як виявилося, рожеві окуляри й показала професію книгаря в зовсім іншому світлі, правдиво та без прикрас. Більше про цю книгу можна прочитати в моєму огляді на блозі книгарні «Є».

​​#хвилинкадизайнера Citroën — один із тих брендів авто, салони якого я завжди оминаю стороною. Дивно, що саме французька компанія розробляє такі естетично… спірні автівки. 🙂 Для мене було б більш логічно, якби це була будь-яка інша країна, а не законодавиця мод. Автомобіль Citroën 2CV, що випускався з 1949, був прозваний «бридким каченям». Згодом медіа почали кликати його: «крісло-гойдалка» та «колеса під парасолькою». Загалом більшість науковців, митців та дизайнерів сходяться в тому, що всі зразки тогочасної французької продукції мали геть невисокі естетичні показники. Але! Компанія «Сітроен» штампувала згаданий автомобіль чотири десятки років! Він став «народним» у Франції та одним із перших масових автомобілів Європи. Шалена популярність і попит забезпечували виробництво 2CV з 1948-го аж до 1990-го року, що завершилося за позначки у 6 млн екземплярів. 2CV — абревіатура від deux chevaux vapeur — дві кінські сили з французької. Чотири пасажири, 50 кг для багажу, невелика витрата палива, швидкість до 95 км/год, простота в експлуатації за невисокої вартості забезпечили успіх автомобіля. Проте основним «секретним соусом» Сітроен була наявність власної мережі станцій технічного обслуговування. З моменту випуску першої моделі в 1919 році, «Сітроен» відрізнявся масовістю виробництва і стійким попитом завдяки конвеєрній збірці та наданні своїм клієнтам можливості без зайвих турбот ремонтувати та підтримувати автівку. А потворний (за словами експертів) дизайн став справжньою візитівкою — машина не потребувала зайвої реклами та була завжди легко впізнаваною. А вам подобаються авто цього бренду?

​​#хвилинкадизайнера Отже, перший офісний стілець на колесах розробив… Олівер Поллок здобув найбільшу кількість голосів. Основний напрям його діяльності був бізнес. Водночас його можна назвати дизайнером. Тільки графічним. У 1778 році Олівер Поллок запропонував усім відомий нам символ американського долара. Проте як саме народилася ідея символу — ми достеменно не знаємо. Одна з версій така: $ — це абревіатура US, тобто United States. Відповідно до неї, заголовна буква U наклалася на S, а з плином часу «зайві» частини відпали і U перетворилася на дві горизонтальні лінії. Інша версія пов’язує долар з іспанським песо. У множині це слово виглядає як: pesos. Щоби заощадити час, у паперах не писали все слово цілком, а тільки 2 букви — Ps. Іноді малу літеру p накладали на заголовну S. Саме на користь цієї версії говорить той факт, що в бухгалтерських паперах Поллока, абревіатура Ps трансформувалася у відомий символ американської валюти. І хоча Поллок проводив багато часу у свої конторі, але до офісного стільця в нього не дійшло. Леонардо да Вінчі та Крістоф Дрессер мають по одному голосу. Перший запам’ятався нам чим завгодно, але не офісним стільцем. А другий розробляв дизайн різноманітних меблів, зокрема і стільців, але все-таки першим, хто поєднав колеса з робочим стільцем був Чарльз Дарвін. Тож відомого натураліста ми сміливо можемо записати до промислових дизайнерів. Приєднавши колеса до свого стільця, Дарвін прагнув економити час — він хотів якомога швидше пересуватися власним робочим простором, щоби без зайвих рухів та зволікань дістатися потрібних зразків.

​​#хвилинкадизайнера Чи ви знаєте ім’я дизайнера, який створив стілець, на якому ви сидите? А знаєте, хто спроєктував будинок, у якому ви живете? А ім’я інженера, що розробив вашу автівку? А давайте перевіремо дещо прямо зараз! Хто першим запропонував дизайн офісного стільця на колесах? Тисніть на відповідну кнопку під повідомленням, а наступного разу я вкажу правильну відповідь та розповім історію виникнення офісного стільця. Варіанти відповідей: 1. Олівер Поллок 2. Чарльз Дарвін 3. Леонардо да Вінчі 4. Крістоф Дрессер Світ речей навколо нас стає дедалі анонімним. У більшості виробів, як матеріального так і цифрового світу сьогодення, немає конкретного творця. Наш побут втратив імена. Не без виключень, звісно. Можемо пригадати Дітера Рамса, або Джонатана Айва, проте навіть вони могли загубитися на сторінках історії, якби не видатні компанії, на які ці дизайнері працювали і які вже мали певну вагу та впізнаваність, а заразом і величезні промислові потужності. Сучасність є такою, що дивлячись на якусь річ, а подекуди навіть і на витвір мистецтва, ми не бачимо людину за нею — її автора. Ми бачимо бренд та результати колективної роботи. І з одного боку, це веде нас до ринку наповненого доступними, утилітарними та відносно якісними речами (IKEA — яскравий приклад), а з іншого — до безособовості, беземоційності, «сірості» світу речей і подальшого розвитку нашого безвідповідального й байдужого ставлення до виробів, що нас оточують. Це мені нагадує світ із роману-антиутопії Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ», у якому людям було заборонено ремонтувати речі, вони мали купувати лише все нове й навіть між людьми існували виключно споживчі стосунки.

#творчість Я активно працюю не лише у світі цифрового дизайну, але також на теренах художньої літератури та публіцистики. За останній час сталося кілька важливих для мене подій, якими хочеться поділитися зараз і закликати вас познайомитися з моєю творчістю. 🙂 ✅ Минулого тижня я отримав чудові новини: моє оповідання «Трансформер», у центрі сюжету якого молодий моряк зі східної України, який зустрічає російське вторгнення у 2014 у Криму, потрапило в короткий список конкурсу української морської прози «Мателот». І це означає, що моє оповідання потрапить у друковану збірку. А вчора відбулася церемонія нагородження переможців і мене переповнює гордість, бо саме це оповідання посіло своє місце у трійці найкращих! ✅ Одразу два моїх оповідання надруковані у березневому номері журналу «Дзвін». Перше — «Миколка-піротехнік» — історичне оповідання про Миколу Івановича Кибальчича, винахідника, революціонера та автора першого у світі проєкту реактивного літального апарата і друге — «Аромат троянди» — коротка художньо-біографічна подорож у життя Лесі Українки та історію її кохання. Публікуватися в цьому журналі велика честь, бо це один із найстаріших (налічує вже 80 років історії) журналів, що відкривав дорогу у світ літератури таким авторам як: Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Юрій Андрухович та Оксана Забужко. Зараз мій розум та фантазія в полоні ідей та сюжетів творів-антиутопій. Я працюю над новим оповіданням та почав роботу над романом антиутопією. А поки що, до вашої уваги інше моє оповідання-антиутопія — «Вже незабаром», що свого часу було відзначено в короткому списку літературного конкурсу «Літота».

​​#мистецтво В Берліні є дуже цікава й нестандартна будівля, один із символів міста — Sony Center. Вона розташована в самому центрі західної частини міста, на Потсдамер Платц. Це не просто будинок, а цілий ансамбль із 7-ми споруд, в центрі якого овальний громадський форум із величезним шатровим дахом на горі, що символізує святу для японців гору Фудзіяму. В Берліні немає гір, а японці вірять, що саме гори є місцем концентрації «камі» — священних природних сутностей. І для свого центрального європейського офісу корпорація запросила видатного архітектора Яна Гельмута, який і розробив проєкт будівлі у постмодерному стилі, у якому поєднав скло, сталь та бетон сучасних хмарочосів із міфами японських вірувань сінто. Крім Sony Center, Гельмут спроєктував головний аеропорт столиці Таїланду — Суварнабхумі, хмарочос Сіті-спайр-центр у Нью-Йорку, Кемпер-арену у Канзас-Сіті, Post Tower у Бонні, хмарочос One Liberty Place у Філадельфії та багато інших відомих будівель. Він — жива легенда постмодерного архітектурного мистецтва. Архітектура Яна Гельмута відрізняється гнучкістю і широким поглядом автора на принципи формоутворення. Він живе і працює в Чикаго, але будує здебільшого у країнах Європи та на Близькому Сході, пояснюючи це тим, що його тонка технологія будівництва не може реалізовуватися у пуританській Америці.

#літературне Колись ця книга докорінно змінила моє ставлення до подорожей. «Мистецтво подорожі» — збірка філософських есеїв британського філософа та письменника Алена де Боттона, відкрила для мене навичку подорожувати по-справжньому, перейти з рівня «турист» на наступний вищий рівень — «мандрівник». В цій книзі автор рефлексує над власним досвідом, звертається також і до історій відомих діячів науки та мистецтва заради переосмислення явища подорожі. Він мандрує літаками, автівкою та потягом, наодинці та в компанії, простором і часом. Автор розкладає на молекули і прискіпливо роздивляється всі емоції, думки, неусвідомлені бажання та прагнення, що виникають у нас до, під час і навіть після подорожі. На кінець, ми — читачі, отримуємо розуміння того, як перетворити подорожі на справжнє мистецтво, на інструмент пізнання не лише світу, а й самопізнання. У цьому дописі для блогу «Книгарні Є», я розповідаю про книгу «Мистецтво подорожі» Алена де Боттона більш детально, тож якщо ви любите подорожувати — це варточит.

#хвилинкадизайнера #можливості Ми в OLX Group шукаємо Senior Product Designer в офіс у Берліні. Докладніше тут — https://www.olxgroup.com/careers/senior-product-designer-berlin Тож якщо цікаво — кидайте мені своє портфоліо 😎

​​#хвилинкадизайнера Криза, як потужна повінь, несе суспільству збитки. Водночас вона змиває все зайве та промиває кожний закуток. У кризові періоди ми починаємо переоцінювати весь отриманий до цього часу досвід, переосмислювати норми та правила і прагнемо знайти ефективні рішення для нових проблем, що постають перед суспільством. Спочатку криза активізує пошуки оптимізації ефективності праці. І для будь-якого бізнесу, від фрілансера до великої компанії, секрет успішного подолання кризи завжди один — потрібно збільшити кількість створеного продукту в одиницю часу, а заразом удосконалити його якість. Це прагнення вдосконалити те, що вже існує та пошук відповідей на новоявлені проблеми, закінчується інноваційним стрибком. Тож розвиток технологій стає результатом будь-якої потужної кризи. І коронавірус не став винятком. Свого часу я створив один із перших в Україні eHealth стартапів. Розроблений спільно з лікарями, наш цифровий продукт допомагав людям зрозуміти потенційні проблеми зі здоров’ям та проконсультуватися з лікарями онлайн. 5 років тому це були доволі сміливі починання, що далеко не завжди сприймалися позитивно. Але зараз уже нікого не здивувати подібним продуктом. Ба більше, з урахуванням необхідності тримати соціальну дистанцію та уникати черг, такі рішення тепер стають нагальною необхідністю в усіх країнах. Розвиваються й технології інформування та попередження. У Німеччині, наприклад, розроблений застосунок за допомогою якого хворі на ковід можуть відзвітувати про наявність хвороби і всі інші люди, смартфони котрих опинилися безпосередньо поруч із смартфоном хворого, будуть проінформовані про можливу небезпеку. Уже з’явилися різноманітні застосунки, що об’єднують людей задля мобілізації ресурсів та ефективної допомоги одне одному. Наприклад, під час карантину молоді люди пропонували свою допомогу літнім людям із купівлі їжі, медикаментів та рішенням побутових завдань. Я впевнений, що зараз eHealth набере таких обертів, що вже через рік-два ми з жахом будемо згадувати докризові часи. І якщо у вас давно сидить ідея продукту в цій галузі — зараз саме час! ⚡️