Σλάβο-Ἕλληνο-Ῥωμαϊκὴ Σχολή | Schola Slavo-Græco-Latina

Væ intellectui artificiali! (Хай тобі грець, ШІ!)

Влітку 1443-го року, у Феррарі, в місті, де трудився один з найвеличніших педагогів всього XV століття, Гуаріно, де також знаходилися університети Рудольфа Агріколи й Коперніка, було запроваджено закон, згідно з яким всі, хто бажали тут викладати, мали б продемонструвати володіння bonæ littareæ (тобто studia humanitatis, знання, що полягали в: trivium - граматиці, риториці, діалектиці, та quadrivium - астрономія, музика, арифметика та геометрія). Порушник, який продовжував би навчати викривлено інших наук, виганявся з міста, подібно до "чумної скотини" (de civitate eiiciatur, ut pestifera belua). (L'uomo del Rinascimento, a cura di Eugenio Garin.)

Завтра, 24 жовтня 2025 р., о 10.00 дружня кафедра історії стародавнього світу і середніх віків КНУ імені Тараса Шевченка проводить круглий стіл до 1️⃣7️⃣0️⃣0️⃣ річчя Першого Вселенського собору "Нікейський собор 325 р." Звичайно, що тематика доповідей має і антикознавчий характер. Захід проводитиметься у змішаному форматі ✅ Офлайн: Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 60, ауд. 460 📲 Онлайн: за посиланням https://us05web.zoom.us/j/83681574681?pwd=CuGMkVXYwWgHH87Y9CAa3VaaoF40pV.1 У світлинах програма наукового заходу. #класика_в_Україні

Τοῦ Πυθαγόρου σύμβολον ις᾽ Εἰς ἱερὸν ἀπιὼν προσκυνῆσαι μηδὲν ἄλλο μεταξὺ βιωτικὸν μήτε λέγε μήτε πράττε.

Великомученики Меркурій та Артемій на фресках Протатського храму.

Викрадена Вишгородська ікона

Піснеспіви духовні у всьому Вишгороді радісно залунали, коли чудотворна Святиня у вигляді списку до храму святих Бориса і Гліба повернулася, щоби знову засвідчити, що земля наша під особливою опікою Пречистої перебуває. Тому, під покровом милості Твоєї опинитися щиро бажаючи, ми зі страхом Божим і надією співаємо: алилуя.

Акафіст Богородиці в честь ікони "Вишгородська". Існує, звісно, легенда, що цю ікону написав сам ап. Лука, одначе така версія не витримує критики. Більш ймовірно, що вона була перевезена у V ст. до Константинополя з Єрусалиму, за імп. Феодосія ІІ Каліграфіа, який скликав ІІІ Вселенський Собор. У 1131 р. Константинопольський патріарх подарував Руському князю ікону Божої Матері, яку зберігали у Дівочому монастирі м. Вишгорода, аж доки вона не була викрадена Андрієм Боголюбським до Володимира-на-Клязьмі. Бажаємо щасливої неділі! Гетьманська грамота ✙ | #скрижаль_духовна

— Потяни, курвій син! — Сам єси таков! Діалог рибалок, буквиця із Фролівської псалтирі XIV ст.

Мольфар — у гуцульській традиції це людина, якій приписують надприродні здібності: вона лікує, керує погодою, знімає або накладає закляття, вступає у контакт із духами природи та небесними силами. Етимологічно поняття мольфар може сягати латинського виразу malus facere — «чинити зло», від якого походить середньовічне maleficium — «чаклунство, зла дія». Далі це слово могло трансформуватися через італійське malfare, румунське (волоське) malefar і набути місцевої карпатської форми мольфар. У XIV–XVII століттях у Карпатах відбувалася активна волоська колонізація — переселення пастухів-волохів (предків сучасних румунів) у верхів’я Тиси, Пруту й Черемошу. Разом із господарськими навичками — вівчарством, сироварінням, тваринництвом — вони принесли у гірський регіон власні магічно-релігійні уявлення, що поступово злилися з місцевою слов’янською традицією. Цей культурний обмін сприяв формуванню синкретичного типу народної магії, який зберігся в образі гуцульського мольфара. Тісні культурні контакти підтримувалися також між українською та румунською частинами Гуцульщини. Найпівденніші гуцульські громади розташовані нині на території повіту Марамуреш (Румунія) — по обидва боки річки Тиса. Тут і сьогодні живуть українці-гуцули, які зберігають архаїчні елементи мови, обрядовості й народної магії, подібні до тих, що побутують у гірських районах Івано-Франківщини та Буковини. У більшості етнографічних джерел ХІХ — початку ХХ століття мольфар постає як амбівалентна, але переважно небезпечна постать. Йому приписували здатність керувати погодою, наслати град або бурю, «зробити зло словом», заподіяти хворобу чи смерть. Такий мольфар — не стільки цілитель, скільки володар стихій, котрий стоїть поза моральним кодексом громади. У фольклорних оповідях він часто наближається до образу «злого чарівника» або «відьмака», що виявляє тісний зв’язок із середньовічною європейською традицією maleficium. Однак з 1990-х років образ мольфара зазнає суттєвої реінтерпретації. Під впливом популярної культури, публікацій езотеричного спрямування та неошаманських течій з’являється новий, позитивно забарвлений тип мольфара — «мудреця Карпат», цілителя, охоронця природи і носія прадавнього знання. Цю трансформацію сприяли, зокрема, постать мольфара Нечая (Михайла Нечая), який став відомим у 1990-х роках як символ «карпатського шаманізму» і сам себе ототожнював з шаманами, а також твори Громовиці Бердник, де мольфар постає як духовний провідник, що втілює ідеї гармонії з природою, енергетичного балансу та національної духовності. У цій новій інтерпретації мольфар стає частиною неошаманського та нью-ейджівського дискурсу, де давні народні уявлення переосмислюються в контексті глобальної поширеності ідей «енергій», «космічного знання» й «єдності людини з природою». Таким чином, традиційний мольфар — амбівалентний і потенційно небезпечний персонаж — у сучасному культурному просторі перетворюється на медіатора між стародавньою духовністю й сучасною езотеричною свідомістю.

До нас приїде Я. Грицак в Падую. Я там буду.

Сьогодні день народження у митрополита Італії, Полікарпа. Εἰς πολλὰ ἔτη, δέσποτα!

Я не можу покинути також любов до лінії. Перекладаючи паралельно Й. Флорського, збираюся завершити його портрет.

...той самий, що благословив Кирила та Мефодія на просвітницьку діяльність. Автор цей - Franz Xaver von Funk (1840 - 1907), німецький католицький богослов, священник, професор патрології та історії Церкви.

P.S.: Це все до того, що (дуже) важливо знати "анатомію" Слова.

Однак граматика, як зауважує Еразм (Роттердамський, 1466 - 1536), "звичайно, займається питаннями, які, здавалося б, є надзвичайно малими, але без них ніхто не зможе стати великим; вивчає питання ніби несуттєві, однак які ведуть до серйозних наслідків". Без, власне, ґрунтовного та глибокого знання самої мови, неможливо до кінця зрозуміти суті, тобто про що йдеться [в тексті]. Тобто Еразм зрозумів, що граматика не є дисципліною, яка займається узурпацією функцій філософії та богословʼя, ні, натомість вона є [правильним] методом читання й тлумачення текстів, що почала замінювати інші методи. Воістину, без розуміння мови, без ґрунтовного знання її структури, без залучення також в історично-культурний контекст, в якому був цей текст створений, не слід навіть баритися з його перекладом. (L'uomo del Rinascimento. A cura di E. Garin. Isola del Liri: 2025) Хотілося б це донести щиро, що розуміння, правильне розуміння, розуміння грамотне Слова, продукує і правильне Його сприйняття. У православній традиції ревнивими граматиками, що займалися тлумаченням Слова Божого, були здебільшого клірики-ісихасти (див. Тирновська книжна школа), адже це була більша гарантія, що всі, хто читатимуть Слово Боже, не впадуть у неправильне розуміння, у помилку.

(Митр. Іларіон. Поділ Єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання Її. Вінніпег: 1953)

Ἀμήν! (Митр. Іларіон. Поділ Єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання Її. Вінніпег: 1953)

Святкова ранкова ТИША