тексти без назви

вони скаржились на невчасність їхніх років народжень, на слова між рядками, мінливість погоди і міряну відстань. вони сумували через надмірну різність своїх походжень, як кораблі, нещодавно відкинувші свою пристань. вони сумували, хоч знали, що все це даремно. вибаглива доля давно розставляла усе по полицях. «усе буде добре» – промовили двоє рішучо невпевнено. «усе тепер чесно» і «чесна» моя таємниця.

вона не вивчала жодних математичних і фізичних теорій, а він керувався тільки беззаперечними і доведеними фактами. попри банальність і скупість, насправді, пустих алегорій, вони продовжили говорити, обмінюючись контактами. він малював лише сталі маршрути на сірих мапах, вона ж розмальовувала і прикрашала вразливі стіни. будучи на (відверто) різних, невчасних і дивних етапах, вони намагались знайти поміж ними щось спільне. вона відчувала у білих віршах сотні невдалих і вибитих рим. він же у чіткості ямбів не бачив нічого сумісного із віршами. і попри довершеність мальованих нею дешевих і грубих стін, вона все ще хотіла помінятись із кимось місцями.

вони зустрілись у день, коли колір її піджаку не пасував до сукні. транслюючи чесність і сни, які були ще до того, як вони заговорили, вони не могли зупинити розмову. квітень вбирав у себе вірші, написані у вагонах метро від Powiśle до W. Centralna, але я не могла вмістити квітень у себе. він розірвав мої легені, не заважаючи і водночас не дозволяючи дихати. і мені це подобалось. вони обидва знали, в чому криється «правда гірка..», але так само мовчали. говорять, так буває з дорослими, які завчасно знають кінець подібних історій. так само сталось і з ними. «скільки сталих речей, затиснутих фраз, скільки змін ще приховує час, не попередивши нас?» не маю відповіді, адже все це знову розривало їм легені та серце, як той самий квітень, який заважав і водночас дозволяв дихати.

моє незавантажене «це могли бути ми, але..» залишилось поза межами зв’язку і старого міста Львову. геолокація показувала Федорівку, а серцем я була всюди, тільки не тут. за моєю спиною зазвичай були розмови, проте сьогодні там місце під номером 25Б і дівчина Віка, яка випадково потрапила в цей автобус. зелене світло в стелі нагадувало лікарняне, а шкарпетки в смужку рябіли у порівнянні з темнотою всього поверху. запах лісу просочувався навіть крізь зачинене вікно, яке відбивало обличчя стомлених і заспаних людей. вай фай працював надто жахливо, тому моє незавантажене «це могли бути ми..» (на цей раз без але) залишилось поза межами зв’язку..

https://youtu.be/rRQBDioJCXI ділюсь із тобою чудовим плейлистом❤️

8 липня я просто хотіла почути, чи ти живий, почути про те, що уламки не впали десь поруч тебе. контрасти країн. тероризм і ракетний пил, який саме ми розгрібаємо біля себе. я просто хотіла дізнатись, чи гучно там, у місцях, де панує сталева і мертва тиша? телефонний дзвінок передбачить ракетний удар і попадання відбудеться значно швидше. я просто хотіла почути, чи ти живий, чи твоє добре серце не сховане під завалами? досі контрасти країн. геноцид і ракетний пил, який прибираємо разом буденними справами.

у Києві не слідкують за дрес-колом міста, ліплячи усе підряд. від цього стає важко дихати. пил осідає на будинки і потрапляє в легені. Київ веде сірими дорогами, брущаткою, яка обвалюється, кав’ярнями Рейтарської, хіпстерами і різними кольорами підземних гілок метро. Київ надто різний, щоб кожен день бути однаковим у ньому. я не бачу схожих на нього міст, хоч і бажаю поїхати. це місто стало в’язницею і моєю свободою, і саме тому я тут - намагаюсь слідкувати за його дрес-кодом, в якому наліплене все підряд.

Львівські вулиці в тисняві натовпу малювали щось замість художників. я закоханий в них кожним атомом, ця закоханість швидша за гонщиків. Львівські вулиці з купою містики, її важко комусь пояснити. в цих місцях не існує логістики, в цих місцях треба просто жити. Львівські вулиці дихають кавою, тут ніколи не хочеться чаю. Львів спілкується іншими правилами, кожен клаптик красу відчуває.

янгол десь повз мене проходив янгол – Він був сивосріблясто білим. свої крила великі розправив, бо побачив мене особливим. з Його ніг проростали квіти, а дерева чимдуж розквітали. кожен крок відчувався як вітер, мудреці на коліна ставали. біля мене проходив янгол. Він тримав увесь час коло себе. не зважаючи на світські ранги, Його погляд шукав лише неба.

https://youtu.be/B6p0Trkhrp8?si=dH6OTzcO4lwlupdo а це пісня, яка була провідною під час усієї вистави

сьогодні я вперше прокинувшись пізніше звичного і не знайшовши жодного кавового дріпу в коробці, я вирішила випити ромашковий чай – він був набагато м‘якішим за мій ранковий настрій. не дивлячись на це, я обрала робити рутинні справи і спробувати не спізнитись на черговий захід. сьогодні це був театр, куди я вперше мала йти сама. зазвичай приходжу вчасно на подібні події, адже боюсь, що не впустять у залу – тим паче театральну, де чутно навіть смс-ки. деякі речі потребують особливої тиші. але, проваливши іспит, сьогодні я вперше спізнилась на виставу і вперше за чотири попередні почала плакати під час неї. через постійну аналітичність усього, що відбувається навколо мене, я залишилась із великим осадом і рефлексією після побаченого. мені вистачило дві з половиною години, щоб укотре переосмислити своє життя, хоча цей квиток міг бути і не моїм. він дістався мені абсолютно безкоштовно і випадково. не дивлячись на свій стан, я все одно обрала робити рутинні справи і спробувати не спізнитись на зустріч, яка була пізніше. тож я нарешті виграла час, випила ромашковий чай, щоб хоч якось пом’якшити настрій, який був зранку і чекати, що завтра щось обов’язково станеться вперше.

після цього фото буде текст, який не вмістився під ним, тому читай далі:

скільки сталих речей, затиснутих фраз, скільки змін ще приховує час не попередивши нас? (…)

моя станція пахне солодкою полуницею, а небо постійно вкрите суворими хмарами. від народження люди розкидані залізницями, від народження всі виміряються втратами. всі підземки ховають себе від повітряних, тільки людям, чомусь, ховатись уже не цікаво. до підземок ми не встигаємо навіть добігти – подивись, якими сміливими раптом стали.

І поки на вулицях темно, Ходять примарно люди. Я пишу це раннього червня Під бруківкою пізнього лютого. Хто живий — із ліхтарями. Хто ні — роздуває хмари. Соляру жеруть пульсари. Гуде місто, гудять і храми. Холодна вода холодного розуму. Моя країна кишенькового розміру. Мої кишені розміром Всесвіт. Від Шепетівки до пляжів Одеси. І поки на вулицях темно, здається, у вікнах порожньо. Тільки у твоїй спальні досі зім‘ята подушка. Тільки у твоїй руці досі чиясь рука. Найголовніше — в кінці. Темрява, вона така.

їду в 545-й. звіва від мене дівчина, яка пише «сонцю» теплі слова. сонце у неї в закріплених. це просто випадковість – побачити ім’я адресата не шукаючи навмисно. сподіваюсь, вона не образиться.. якби я могла, подарувала б тобі одне. можливо ти цього потребуєш саме зараз, але мовчиш, стискаючи долоні за спиною. (раптова нотатка)

- то як у тебе справи? - приблизно як у твоїх віршах.. - то значить, все не дуже добре? - … (розмова на сходах)

розчинятись не розчиняючись вітер говорить мені про те, що тут немає світлофорів. нарешті не потрібно нудитись через довгі переходи з червоного кольору на зелений – можна йти на інший бік вулиці прямо зараз. тут не поспішають, не спізнюються, не чекають. відчуття свободи, яку я не можу отримати в бетонному місті, змушує замислитись про необхідність залишитись серед безкінечного неба. звісно, я любила і люблю Київ, але оголена і струнка тиша заманює простотою, яку не можуть дати шумні будинки. хочу розчинитись (не розчиняючись) у цьому моменті лише тому, що не можу дозволити собі трохи більше – побути хоча б 24 години. іноді здається, що людські очі тут зайві. бо варто лише побачити цю красу, ти не зможеш поїхати. ти проживатимеш серцем кожен шматочок безкінечного неба і точно замислишся про необхідність залишитись, бо відчуття свободи в місті (хоч воно і велике) ти ще не отримував.

зустріч, створена для одного вечора моя гілка метро завжди була кришталево зеленого кольору, а твоя – строго червоного. заходячи разом у підземку, нам доводилось прощатись на Театральній і відлік очікування до «як ти доїхала?» починався саме тоді. наші з тобою зустрічі з самого початку були створені для одного вечора, але випадковість змушувала нас бачитись частіше. це було схоже на травневий Київ, повітря якого хотілось вдихати тисячі разів, доки не захлинешся. каштани так солодко дурманили твій і мій розум, аж доки комендантська не вирішила заговорити до нас через цифру на електронному годиннику. Хрещатик давно здогадувався про неминучість прощань, але чомусь продовжив мовчати, натякаючи прохолодою вечора. на жаль, моя гілка метро все одно залишалась кричущо зеленого кольору, а твоя – спокійно червоного, бо насправді відлік очікувань починався саме тоді, коли випадковість укотре давала нам шанс..