Стамбульский синдром

Йшла й думала про своє, аж раптом помітила, що земля блищить під ногами. Я зайшла так далеко, що натрапила на ділянку з кристалами. Минулої весни я стала дівчиною, що тягне кристали до себе додому. Правда, з умовою, що я маю їх сама на землі підібрати. Земля тут правда багата на всякі копалини і мінерали. Але цього разу повезу маленький камінчик, бо лякають перевірками на контрабанду. #fieldrtip_suryoye

Віконечко між жіночим та чоловічим світом в монастирі. Через нього монахині (їх 14 в монастирі Мор Габриеля) приймають замовлення на чай, каву, якщо хтось прийшов, передають чай, каву для гостей. Також передають їжу тричі на день, забирають брудний посуд і іноді спілкуються (сьогодні через нього питали чи не повертається хтось з християн в місто, щоб мене підвезли). На тому боці два монахи і церковні ієрархи, священики, вчителі, учні, гості, туристи. Усі кому монахині готують чай і миють після них склянки. #fieldrtip_suryoye

І звісно питання, Чи колись запишу я інтерв'ю без дитячого плачу Без їх бешкетування Без курячого гоміру Без козячого мекання Без супружого перебивання Без того чия вина в тому що сир пропав з'ясування Без вітру Без крику Без шуму Без сусідів і випадкових людей. І чи буде таке інтерв'ю справжнім? Сьогодні розмовляла... я навіть не знаю що сказати, так жахливо було. Розмова - 10/10, але антураж - жах. Весь час мили величезні металеві баки з-під вина. Це так голосно було, я не знаю що зможу почути. Хочеться плакати. А в цілому, так добре бути в Мідині, ніде так добре не було мені. #fieldrtip_suryoye

Я вийшла в останнє на балкон, окинула оком усе навколо: пластикові стільці, пластиковий стіл, які рухаються по цьому величезному відкритому східному вітру простору вслід за тим як пересувається тінь. Старе відро з-під фарби, там лежать гранати, що ми зібрали вчора в саду. Усі потріскані, порепані, але такі солодкі. Зліва розвішені буси з волоського горіха, сьогодні мати зварить сироп виноградний і буде макати ці буси в нього, щоб вийшла заготовка на зиму — ʕoliqе, або чурхчела по-нашему. Під цими бусами я щовечора кидала свій матрац і спала там, на свіжому повітрі. Вночі температура падає до +16 і так солодко спиться після виснажливого дня і +34. Справа старий продавлений диван. Тут завжди сидять гості, п'ють каву, пригощаються чимось. А вночі це теж ліжко. Поруч з диваном кидають ще один матрац, міста тут достатньо, щоб все село (10 домів) розляглося. Цей дім — один з перших на дорозі, тому вид, якщо не зважати на розвалюху попереду, захопливий. Я дивлюся на гори — суворі та голі пагорби Ізла, такі важливі для місцевих. На підступах село Марбобо, до нього можна і пішки дійти — 3 км. А між Марбобо та нами — Шовковий Шлях. Он поїхала фура з місцевою кавою Artukbey в Ірак, он якісь безіменні фури з Іраку. Цілий день каравани туди-сюди їздять, а ти сидиш собі і дивишся. Затягує. Тут ще лежить бінокль, на випадок, якщо щось підозріле є на горизонті. Історична пам'ять зобов'язує завжди бути готовим до проблем. Не так багато піде в мій щоденник з цього села, єдине інтерв'ю взагалі незрозуміло чи згодиться на щось. Але я увезу з собою багато досвідів, багато нових знань. І цей вид.

Є таке відчуття, що сніданок сьогодні я заслужила. Думаю тепер як додати в CV, що випасала кіз вздовж Шовкового Шляху. #fieldrtip_suryoye

О. натягує на себе доволі теплу кофтину з довгими рукавами та капюшоном. Зараз +34, але кофтина - то засіб безпеки. Це її перша спроба робити хліб в печі, тому з нею її старша сестра, керує нею, ми спостерігаємо з тіні. Тануро - піч - приблизно така сама як і тандир. Тобто потрібно кріпити ці хлібини на розпечені стінки, а потім, коли вони набувають приємного золотистого кольору, знімати їх. Після першої спроби О. трохи взвизгує, усі глядачі сміються - вона сотні разів бачила як випікають хліб, але засовувати руки в середину значно складніше, ніж здається. Треба мати силу, швидкість та робити правильних захват тіста. Тож жінки прикривають руки і, однією рукою тримаючись за край печі, майже по пояс ниряють в піч, щоб за один раз можна було випікати якомога більше хлібу. О. зробила п'ять хлібин, інші робила старша сестра. Я дивлюся на їхній одяг і думаю про те, що закритий одяг для них не просто вибір, але необхідність. Щоб захиститися від сонця, не обпекти шкіру, не забруднитися. Мені б хотілося почути якісь історії, розмови про значення хліба для людей, може щось фолкльорне. Але іноді випікання хліба - просто випікання хліба. На тиждень родині можна не турбуватися про це. До розпеченого тануру підходить сусідка, у неї теж заготовки на тиждень. #fieldrtip_suryoye

Ось я повноцінно вже повернулась в поле. Навідалась в родину, з якою святкувала Пасху цього року. Вони дуже класні, і знов у них гостять друзі-єзіди. Я ніде не зустрічала стільки єзидів, як у них вдома. #fieldrtip_suryoye

Тим часом мардінська адміністрація знає якими мовами розмовляти зі своїм одним народом. Тут і курманджі, і арабська, і süryanici. І турецькою трапляються білборди, але по відчуттям на паритетних засадах. Цікаво, мені здається.

Ататюрк, на вході в старе арабське місто Естель, нам каже: один прапор, одна держава, одна родина, один народ. А про мову нічого не каже 🤷‍♀ Тим не менш, я дуже часто чую здивування (особливо від турків), що в Туреччині живуть люди, які народились тут і не розмовляють турецькою. Вочевидь, їх в школах вчать, що імперія пала. А вона он, стоїть, як сам батько нації струнко і непохитно.

Дивлюся я останню серію Kızılcık şerbeti (не збираюся виправдовуватся) і от бачу, як дами гуляють біля Айя Софії, раптом набігають туристи і починається давка. Сцена дуже комічна і надумана, але нехай. Дами рятуються від тих туристів, кудись несе їх цей akış і зненацька вони опиняються в церкві. Я відриваю голову від пачки чіпсів (не збираюся виправдовуватися) і дивлюся куди це їх могло занести з Султанахмет. Придивляюся — Kırım kilisesi (приблизно 4 км по схилам та ще й міст проходити треба). Тільки но я хотіла обуритися, що ця церква бо зна де, як бачу, там стоїть православний священик! Але ж церква англіканська. Церква повна, ніби то Пасха чи Різдво. Частина людей робить фото, частина сидять на стільцях. Сидять рівненько, не рипаються. Чи то сильно нагрішили, чи то бояться, що зараз їх громом довбане. На диво напружені. Papaz bey бачить жінок і наближається до них, каже — ви тут єдині покриті, привертаєте увагу (правда?). Далі триває помірно дебільна бесіда (заношу собі в нотатник söyledikleriniz kulağımıza küpe olacak) і дами поспішають на вихід. І тут вони роблять щось дуже дивне — йдуть в бік алтарної частини церкви і виходять кудись в бік від алтарю, при тому що двері прямо у них за спинами. Після цього у мене немає питань як то вони чи не годину бігли до тієї церкви по схилам Стамбулу з візочком і маленькою дитиною. Зрештою сакральна географія працює поза логікою буденного життя.

Три дні вмовлянь і моє відрядження таки узгодили. З якогось дива в цей раз замість того щоб отримати автоматичне узгодження мого Der Dienstreiseantrag, мені написав клерк з відділу і повідомив, що Мардін занадто близько до кордону з Сирією і вони не можуть узгодити цю подорож просто так. Заповнила форму чому так важливо мені їхати зараз і саме туди. Написала де саме буду. Вказала офіційні органи, що приймають мене (звісно, немає ніяких органів). А він мені знов пише — ну я здогадуюсь, що ви поїдете ще кудись окремо Мардіну та Мід'яту, напишіть скільки кілометрів від кордону ті місця 🤦‍♀️ Від цього, каже, буде залежати авторизація поїздки. Я обрала, звісно, най північніші можливі села і сьогодні зранку таки прийшло узгодження. Можна видихати. Тепер моя подорож десь в списку ризикованих в міністерстві. Не можу зрозуміти чи то вони не помітили куди я прямую минулого разу, чи то вони розширили зону небезпеки 🤷‍♀

Відтак, умови запису прості — донат на банку від 200 грн; прошу в коментарі до переказу вказувати електронну пошту для зворотного зв’язку. Запис передбачає лінку для участі, розсилку матеріалів та посилання на запис.

Відео зняте в 1970 році в Тур Абдіні. Чому усе зняте на останній айфон виглядає як абишо, а усе зняте на абишо виглядає як артхаус? https://youtu.be/82FoNXFo4Ks?si=y49c8wHt6pobo0dh

В якості заключного посту після поля залишу дуже робочу нотатку, яку я записала ще в Тур Абдіні. Це перелік викликів і труднощів під час поїздки, з якими я стикнулася. Це щоб не було ілюзій щодо моїх пригод 🙈 😢Самотність. Колеги, друзі та рідні зайняті своїми справами, у всіх продовжується життя. Іноді я чекала по 4 дні відповідь на повідомлення. На деякі досі чекаю. А розмовляти дуже хочеться! 😣Тиск, що потрібно зібрати багато матеріалу, щоб було з чим працювати. Насолоджуватися процесом це дуже заважає. Постійно сіпається око – а сьогодні я що запишу? Навіть вирішила собі взимку організувати поїздку за власний кошт, щоб не нервувати, що я бюджетні гроші переводжу. 🥸Постійна роль стороннього, ябанджі. Боже, я так втомилася поясняти чому моє життя склалося так, як воно склалося. 😫Політика. Ось цей момент декілька разів мене так вибив з колії, я не можу передати. Наприклад, одне з найпопулярніших питань до мене було: а чому у вас війна, ви ж усі православні? 🤬Харасмент. Я називаю це матеріалом, без якого я могла б і обійтись. Тим не менш, є й таке. Окрім того що це огидно само по собі, окремо мене турбувала проблема з тим, що в традиційному суспільстві (та й в нашому до сих пір так само) жінка винна і відповідальна. А ще й іноземка з Європ. То могло б бути кінцем мого дослідження, але ніби минулося. 😕Люди ненадійні; у людей життєві обставини. Ніхто не припиняє життя за ради мого дослідження. Якщо у важливого контакту народилася дитина або немає настрою, то я не можу абсолютно нічого з цим зробити. Я маю поважати усі їхні обставини та просто перепади настрою, але моє дослідження при тому не зупиняється. 😭Байдужість в місті. Контакти та стосунки в селі вже на 2-3й день були просто чудовими. В місті ж, в Мід’яті, було дуже дуже важко, і фактично я не маю там друзів та приятелів, щоб чекали на мене. Навіть таких, що запросили б мене додому на чай! Це все теж інформація, усе це теж годиться для дослідження, але мені особисто було дуже важко прийняти той факт, що комусь я не подобаюсь, а комусь байдуже взагалі. 🫣Напруження з боку духовенства. Ноу коментс, усе передбачувано, але все одно неприємно. 🫠Відсутність довіри та розуміння чого саме я хочу від людей. Над довірою я працюю і це робота на роки, тому все ок. А от той факт, що люди мають інше життя, інші парадигми, інший стиль спілкування, ніж європейці – ото важко. Нормальна (православна) людина (в тій країні світу) не дуже рефлексує над собою, над тим що робить, на над вірою. Люди живуть життя. Проживають так, як знають. А чому так, дуже часто не знають. І це нормально. Але нажаль я не можу ґрунтувати дослідження тільки на спостереженнях, мені потрібні також інтерв’ю з рефлексією. #fieldtrip_suryoye

Третя весна за рік. Два чудових місяці в Тур Абдіні: було багато дощів, багато зелені навколо. Такі неймовірні краєвиди. Коли я їхала, то поля вже почали жовтіти і з кожним днем ставало все більш і більш жарко. В Стамбулі я застала температуру в +20 і навіть застила там. А вже за тиждень знов було +33, як в Мардіні. Тим не менш, я ще побачила трохи весни, обожнюю Стамбул під час цвітіння жимолості. Німеччина знов зустріла +20 і я знов застудилась. Навколо усе квітне, усе таке зелене й буйне. Але мені час сідати за роботу. Пригоди закінчились призупинились. Зараз починається найцікавіше. Транскрипція інтерв’ю, кодування усіх текстів (і інтерв’ю, і щоденників), інтерпретація і на основі отриманого матеріалу підготовка до другої поїздки. Це означає, що канал на час поверниться до попереднього стану: летаргійного сну, що переривається рідкими постами про Стамбул. Принаймні до осені. Дякую усім, хто ще досі тут 🥲

- Зробити чаю? - Хммм... Зробіть, - я сідаю на стільчик дивитсь книжки, які я взяла. Я точно знаю, що у мене багажу на 5 кг більше, ніж можна. І вибір або випивати вино, або залишати каміння, або щось думати з книжками. Він приносить чай. Міцний та гіркий, пити його як шот треба, бо увесь рот зводить від гіркоти. - А яких письменників турецьких ти читала? - Ну звісно Орхан Памук, - я загинаю пальці, - Еліф Шафак, Букєт Юзюнер, ну і от Танпинара. - А Ахмета Юміта? - Ще ні, але лежить на полиці, чекає черги. - Він дуже важливий турецький пісьменник! Він мій друг - dostum! Ось це все його книги. Обіцяю прочитати скоро. Тим часом заходить чоловік, вітається і сідає на стос книг Ахмета Юміта. Власник представляє нас і пропонує і йому чай, той погоджується. Так ми сидимо, п'ємо чай і розмовляємо про азовських греків, вірменів та тюркські мови. Згодом я вирішую, що буду брати книжку про Татавлу. Кажу, дуже люблю той район. - Ааа, так ти там була? А ось він там живе! Він багатій, живе на Куртулуші, - власник магазину сміється собі у вуса, - а я бідний, я живу навпроти, на Ферікьой. - Раніше на Татавлі дуже багато румів було. І ми розмовляли румською. Вдома вірменською, на вулиці румською і турецькою. А як не розмовляти? Усі по три мови знали. Так ми сидимо, спілкуємося про те й про інше. І повертається потроху до мене мій Стамбул з отакими зустрічами і розмовами. Після довгої перерви завжди якось важко знайти той Стамбул, що я колись знала. Але він все ще тут, все ще дихає.