Стамбульский синдром

Сьогодні Великий Четвер, ми максимально близько до Пасхи. В своєму приватному житті я не релігійна людина і ніколи не відвідувала усі богослужіння циклу Страсного тижня. Тому зараз мені дуже цікаво. Одна з особливостей цього дня в тому, що сьогодні той день, коли люди отримують причастя. Звісно, технічно воно доступно і на інші літургії, але традиції причащатися часто не існує (трохи інша картина буває в діаспорі). Зазвичай священнику доводиться самому їсти усе, що є. А сьогодні йому довелося декілька разів дорізати хлібець, бо причащалися геть усі (навіть мене запросили). На фото випадкові курка з дітьми та тануро - піч для хлібу. #fieldrtip_suryoye

Дуже люблю це відчуття контрасту між простором церкви та простором міста. Шанувальники Мірчі Еліаде зараз вдоволено посміхнулися? Оскільки це старе місто, там усе життя відбувається в дворах. Вулиці — то кам'яні лабіринти. Так і з церквами: треба зайти у двір, там своє життя. Діти граються в м'яч, люди розмовляють з мальфоно (вчителем) або зі священником, чоловіки соціалізуються, жінки окремо соціалізуються прямо в церкві. Усі спілкуються на Туройо, молитви співаються класичною сирійською мовою. Знов і знов чуються голоса: ти як? а ти як? все добре? ну добре. Усі знають один одного. І якщо я забуваю ім'я людини, у якої винаймаю кімнату, завжди є поруч бабуся, яка пам'ятає і відповість за мене. А потім з цього двору вивалюєшся в місто. Мозок ще трохи заколиханий співами, думки та реакції трохи заторможені, зір трохи притуплений за півтори години. Місто зустрічає натовпом туристів з розкритими ротами та телефонами, що направлені прямо на тебе. Або вівцями, яких ведуть додому. Або машинами та мотоциклами (одна машина + один мотоцикл = жахливий трафік на вузький вулиці). Дійсно профанна реальність трохи збиває з ніг. Цей допис є коментарем до відео з вівцями в моєму інстаграмі. Я не займаюсь регулярним постінгом, але на вівець можна подивитися тут https://www.instagram.com/irinekaplan?igsh=MXV6OG5lOHU3ZzVlYw== #fieldrtip_suryoye

Життя на дахах Мід'яту

30 квітня, 2024 Виходить, вже місяць я тут. Половина цієї поїздки пройшла. І ми як раз сягнули Страсного тижня (щоденні молитви стали довшими втричі), ось-ось вже буде Пасха і я дуже хвилююся. Я їду в село на Пасху, буду в родині подруги, яку зустріла в Дейрульзафарані. Неймовірно, місяць тому я зустріла людей, які вже кваліфікуються у мене як "давні друзі". Думаю про те яка ж буде служба на Пасху, бо на Пальмову неділю було надзвичайно красиво і цікаво. Думаю про те, яке воно життя у змішаному селі (поки я була лише в суто християнських). Думаю про те, як мені буде не вистачати такого простого механізму доступу до людей як щоденні походи в церкву. Ще думаю про те, що у нас виходить дуже цікаве дослідження. Звісно, не таке, яке я собі уявляла. Я кажу ми, бо матеріал, який я збираю, має найбільшу вагу саме в порівнянні з діаспорною церквою. Саме після того як ми з моєю німецькою колегою почали обговорювати результати, стало ясно наскільки все цікаво. Хвалю себе, що не кидала турецьку, як би демотивована іноді не бувала. Сварю себе, що мій Туройо аби шо, треба було вчитися краще. Втім, на смол-токи перед молитвою вистачає, а то вже непогано. Іноді думаю про те, що не достатньо активно розширюю свої контакти. А іноді сиджу і думаю, ну хто та особа, що телефонує (я мілленіалка, ми такого взагалі не робимо!!!), заводить розмову на Туройо, потім просить перемкнутися на турецьку і потім просить про зустрічі, про вписку і т.д. Ще є багато думок всяких, але мені вже скоро в церкву. #fieldtrip_suryoye

Хейді дуже рекомендую, душевно пише

Хейди Армбрустер, авторка книжки Keeping the Faith, Syriac Christian Diasporas робила польове дослідження з ранніх 90-х і до 2013 в Відні, Берліні та Тур Абдіні (in and out, звісно). Керрі Міллер, авторка дисертації The Role of Aramaic in Syrian Orthodox Ethnic and Religious Identity робила своє поле два роки в Стамбулі та Берліні. Коллега Кріс Шекліян прожив 2 роки в Стамбулі, збираючи матеріал для дисертації про вірмен. Його книга ще не вийшла, але матеріал чудовий. Моя колега Клаудія Раммельт роками їздила в Ліван до православних, поки заслужила їхню довіру. Інша колега, Роксана Аракс, після двох років з бейрутськими ортодоксами взагалі вирішила пуститися в такі глибини поля, що одружилася з людиною з громади. Вже 4 роки живе там. І це ж тільки ті приклади, що ближчі до моєї теми. А скільки ще таких прикладів? Місяці і роки життя бік о бік, роботи, навчання, розмов, чаю, сніданків, прогулянок, просто нормального життя. А я нию, що на четвертий день все ще ніхто не запрошує мене додому. Якось треба заспокоїтися. #fieldtrip_suryoye

Бсоріно

Священник Бсоріно дуже цікава персона. Він в свої 20 років поїхав в Швейцарію, ховався від армії, бо тоді як сурйойо йшли в армію, то часто не поверталися (війни не було, просто турки забивали на смерть). Коли йому було 40, він приїхав в Туреччину, в той час як раз помер священник, і митрополит сказав йому, що люди хочуть його священником. Він відмовлявся

- Cвященник має бути таким, – показує руками, що великим, – а я он який, маленький. Що то за священник? - У тебе голос гарний, – каже його сестра. - Так, голос у мене гарний, - він опускає очі долу і робить ще ковток чаю

але люди іншого не хотіли, митрополиту нема кого було назначати і йому довелося залишитися. Каже, може то й був поклик. Він пройшов армію, 1 місяць, заплативши гроші (є така турецька схема, що можна собі скоротити термін до 1 місяця, якщо заплатиш в касу ✨офіційно✨) і став до алтаря працювати. Особливо не вчився, каже, у них немає спеціальної підготовки. Тільки коли вчителював, добре натаскався в тому що треба робити і вже в процесі щось собі читав, вчив. Так вже 20 років живуть з сім’єю в Бсоріно. Частина дітей, звісно, лишаються в Європі. Хтось в Швейцарії, хтось в Німеччині. Каже, зараз тут спокійніше, жити можна, працювати можна, можна навіть не ховати вчителів з церковної школи, коли хтось із державників приїжджає в село. Та шо там, з армії живим можна повернутися! Що ще треба? Все є. #fieldtrip_suryoye

Тим часом в Стамбулі сьогодні буде шикарна лекція англійською в грецькому посольстві на Істіклялі

Івардо (Gülgöze на турецьких мапах) Дуже важливе місце в Тур Абдіні. І, відверто кажучи, поки що найкрасивіше. Під час геноциду тут врятувалося багато тисяч християн з сусідніх сіл завдяки оборонним якостям села. Зараз тут залишилося 5 родин, більшість переселилися до США. На фото можна побачити і нові дома, які будують американці. Ну і звісно, село ще відоме тим, що там в церкві зберігається особливий ключ, який, якщо покласти в рота дітям, які не почали розмовляти, — починають. Коли я там була, як раз якась родина привезла дитину, але священика не було на місці.