Єлісєйські поля

Сьогодні на Radio NV говорили про ілюзії «мирних декларацій», реальні гарантії безпеки та небезпечні сигнали з боку Заходу. Мої ключові тези розмови: ⁃ минулотижнева Паризька декларація «коаліції охочих» не принесла нічого принципово нового: багато правильних слів, але жодної конкретики. Особливо тривожить відсутність чіткої згадки про територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах та повне мовчання щодо Криму. ⁃ Захід дедалі частіше імітує пошук рішень через «інфляцію самітів», уникаючи чіткої стратегії примусу росії до миру. Питання «плану Б» у разі відмови Москви від переговорів фактично не артикулюється. ⁃ Запропоновані Україні гарантії безпеки з боку партнерів - це «більше, ніж нічого, але менше, ніж потрібно». Вони не відповідають стандартам безпеки самих країн НАТО та ЄС і не здатні надійно стримувати майбутню агресію. ⁃ Сценарії на кшталт «Гренландія в обмін на Україну» - інформаційні вкиди й перевірка громадської думки. ⁃ Санкційні заяви Вашингтона важливі, але вирішальне значення мають не слова, а реальні дії. На жаль, західні партнери відмовилися від нанесення стратегічної військової поразки росії. Тому це ускладнює позиціонування України. Повне інтервʼю дивіться за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=ICNcet5Ns-c

Мої субʼєктивні зовнішньополітичні підсумки 2025 року, коротко: •⁠ ⁠Подія року - саміт на Алясці •⁠ ⁠Проєкт року - «коаліція охочих» •⁠ ⁠Ідея року - гарантії безпеки •⁠ ⁠Надія року - дипломатія Томагавків •⁠ ⁠Дипломат року - Збройні Сили України •⁠ ⁠Операція року - «Павутина» •⁠ ⁠Рішення року - 90-мільярдний пакет допомоги від ЄС •⁠ ⁠Скандал року - замах на незалежність НАБУ та САП, Міндічгейт •⁠ ⁠Провал року - Овальний кабінет (28 лютого) •⁠ ⁠Сюрприз року - виступ Джей Ді Венса у Мюнхені •⁠ ⁠Обіцянка року - 5% ВВП на НАТО •⁠ ⁠⁠Розчарування року - незапуск офіційних вступних перемовин з ЄС •⁠ ⁠Лідер року - Дональд Трамп •⁠ ⁠Адвокат року - Фрідріх Мерц •⁠ ⁠Перемога року - стійкість і незламність Українського народу

Сьогодні в етері Radio NV обговорювали дві теми: 1. Ключове стратегічне питання фінансування України на наступні два роки вирішено. ЄС погодив кредит на 90 млрд. євро для України і це вже перемога, але не та, на яку сподівалися. Євросоюз наразі стоїть перед своїми викликами, тому що, з одного боку, їм потрібно зберігати єдність всередині угрупування, а з іншого - виконувати свої обіцянки щодо допомоги Україні. На жаль, нашим європейським партнерам довелось піти на «план Б» через протидію декількох країн і відмовитись від ідеї репараційного кредиту, що розглядався європейцями першочергово як «план А». Але і другий варіант не був підтриманий всіма державами-членами ЄС. Разом з тим, рішення є надзвичайно важливим і є фактично зеленим сигналом для інших наших партнерів та фінансових інституцій щодо продовження надання нашій країні фінансової допомоги. Звичайно, що така допомога буде жорстко обумовлена необхідністю проведення реформ, в першу чергу у сфері демократії, верховенства права та боротьби з корупцією. 2. Дипломатичний процес щодо завершення війни в Україні триває, хоча і досить хаотично. Після вчорашньої прес-конференції путіна зрозуміло, що рф не прагне миру, вона намагається затягнути переговори аби нанести максимальну шкоду Україні і розʼєднати не лише Європу, а й трансатлантичну єдність. Відмова від Різдвяного перемирʼя є яскравим прикладом цієї стратегії. Реальний прогрес буде тоді, коли ми змусимо росію до припинення вогню і до переговорів про мирний план. Але це вимагає потужної спільної позиції. Тому головне завдання Заходу, на сьогодні, - це змінити весь стратегічний баланс і змусити Москву прийняти переговори не як інструмент реалізації вимог Кремля, а як єдиний шлях уникнення поразки Кремля. Мають бути чітки засоби примусу росії до миру. Більше про рішення ЄС щодо фінансування України та мирні переговори, а також про можливість виборів в Україні та відновлення політичного діалогу з Китаєм дивіться у відео https://youtu.be/Pgq-uKBZkQE?si=9OtZeTttlwaiWet3

18–19 грудня лідери Європейського Союзу ухвалюватимуть рішення, які безпосередньо визначатимуть майбутнє України та безпеку всього європейського континенту. Україна потребує сильну Європу. Але й Європа сьогодні потребує сильну Україну як ключовий елемент своєї безпеки, стійкості та геополітичної ваги. Перше — фінансова підтримка та макрофінансова стабільність України. Для нас критично важливо вже зараз гарантувати фінансування з боку Європейського Союзу на 2026–2027 роки, аби зберегти економічну стійкість і передбачуваність у період війни. Існує два механізми — додаткові запозичення або репараційний кредит за рахунок заморожених російських активів. Обидва технічно вирішують питання фінансування. Але репараційний кредит — це більше, ніж просто гроші. Це політичний і моральний сигнал: агресор має платити за злочин агресії. Це про справедливість, відповідальність росії та відновлення сили міжнародного права. Саме тому таке рішення відповідатиме логіці сильної та принципової Європи. Друге — розширення ЄС та переговорний кластер «Основи». Україна очікує на політичне рішення про відкриття цього кластеру. Лише переговорний процес дозволяє знаходити збалансовані рішення всіх чутливих питань, включно з тими, що турбують суспільства окремих держав-членів, у тому числі дружнього угорського народу. Підхід наших партнерів у США — діалог і переговори замість блокувань — має стати дієвим орієнтиром і для Європейського Союзу. Вето не створює рішень. Переговори створюють. Третє — багаторічна фінансова перспектива ЄС. Нова фінансова перспектива повинна не лише визначати розподіл коштів, але і закріплювати стратегічний курс Європи на найближче десятиліття. Саме тому в ній слід відобразити ресурси для реалізації політичної мети — потенційного членства України та інших кандидатів до 2030 року. Умови членства України мають бути системно інтегровані в цей документ, адже це формує передбачувану дорожню карту нашої спільної європейської інтеграції. Підтримка України та європейська солідарність — це нерозривна формула нашої спільної безпеки та нашого спільного майбутнього. Час стратегічних рішень настав.

І у цій боротьбі важливим є два елементи: сильні ЗСУ та гарантії безпеки наших партнерів. Гарантії безпеки мають бути юридично зобов’язуючими й передбачати гарантію застосування сили у разі нової агресії. Лише Стаття 5 НАТО забезпечує таку дієвість. Будь-які «квазі-гарантії», побудовані на політичних обіцянках, не узгоджуються з позицією нинішньої Адміністрації США та не створюють реального стримування. Якщо Україна має розглядати мирні домовленості, то спочатку маємо бачити: консолідовану позицію Конгресу США, підписані юридично зобов’язуючі гарантії, чітко визначені механізми та способи реагування в разі агресії. Лише після цього можливе винесення угоди на суспільне обговорення. Європейські гарантії безпеки у небі та на морі також навряд чи можуть бути ефективними без американського компоненту. Показовою є позиція НАТО щодо перехоплення російських дронів над своїм повітряним простором: уникнення ескалації ставиться вище за активне стримування. Чи слід розуміти, що європейці гарантують збиття власними повітряними засобами російських ракет і дронів, які атакуватимуть Україну? Тому важливо, щоб майбутні гарантії безпеки були реалістичними, а не декларативними. Ми підтримуємо Президента в переговорах щодо завершення війни на справедливих для України умовах, але Президент не має жодного мандату на поступки, які суперечать Конституції України та волі українського народу. Будь-які рішення щодо миру можуть ґрунтуватися лише на легітимних процедурах. Жодних рішень, ухвалених під тиском або постфактум. Вибори й референдуми можливі лише за умов дотримання міжнародних демократичних стандартів, без маніпуляцій та без нав’язаної рамки. Домовитись в кулуарах про долю України, а потім поставити народ перед фактом і маніпулятивним вибором на референдумі - це неприйнятно. Будь-які вибори мають відповідати демократичним стандартам, а не ситуативним домовленостям. Вільні, чесні та прозорі вибори - це гарантія нашої демократичної безпеки, нашого майбутнього як повноправного члена Європейського Союзу. Питання не в легітимності виборів чи легітимності результату - питання в стандартах демократії і справжній волі народу, а не політичних маніпуляціях.

Берлінський раунд мирного процесу Переговори у Берліні викристалізували спільне бачення України, ключових країн Європи, інституцій ЄС та США щодо параметрів домовленості щодо завершення війни та гарантій безпеки для післявоєнної України. Щиро вдячні Канцлеру ФРН Фрідріху Мерцу за політичне лідерство та консолідацію країн Європи на підтримку та захист України. Під проводом Мерца Європа довела і європейським громадянам, і Україні, і Адміністрації Трампа, і Кремлю, і всьому світові, що вона здатна діяти спільно, діяти ефективно і амбітно. Це - гарна новина. Безперечно, берлінські зустрічі зміцнили переговорні позиції України - і це теж гарна новина. Водночас, у заяві лідерів зафіксовано п’ять критично важливих прогалин, які неможливо залишати поза увагою: - відсутність чіткої згадки про відновлення територіальної цілісності як обов’язкову основу миру; - спроба зафіксувати у порушення нашого суверенітету зовнішнє втручання у формування чисельності ЗСУ, що має залишатись виключним правом України; - відсутність пунктів про міжнародну відповідальність РФ за воєнні злочини та злочини проти миру; - невизначеність із моделлю міжнародної миротворчої присутності, - відсутність переліку вимог до кроків росії для досягнення миру на кшталт припинення вогню, припинення нападів на критичну інфраструктуру, відведення військ, створення демілітаризованих зон, звільнення військовополонених та цивільних заручників, тощо. Маємо пам’ятати, що прогрес у досягненні миру залежить не лише від здатності України, Європи та США досягти спільного бачення щодо умов завершення війни. Реальний прогрес полягатиме у тому, щоб змусити агресора погодитись на припинення вогню та мирний план. І це вимагає не лише ознайомлення Кремля з берлінськими напрацюваннями союзників, а посилення тиску на агресора стати на ці умови. Поки Кремль вважає, що зберігає стратегічну ініціативу і може примусити Україну капітулювати, його інтерес до компромісу мінімальний. Тому головне завдання Заходу - змінити стратегічний баланс, змусивши Москву сприймати переговори не як інструмент реалізації своїх вимог, а як єдиний шлях уникнення поразки. У цих складних переговорах недоцільно говорити про те, що ніби 90 відсотків угоди вже завершено. У переговорах з Москвою діє єдиний принцип «нічого не погоджено, поки все не погоджено». Вимоги путіна до України, до США, до Європи не змінились з кінця 2021 року. Переговори і війна триватимуть доти, доки або Захід не змусить Кремль погодитися на справедливий мир, або Захід не відмовиться від власних принципів. Третього варіанту не існує. Якщо Захід не планує капітулювати, тоді єдиний шлях — це тиск. У найближчий час це тиск через: - жорсткий ультиматум путіну з боку Трампа та готовність Білого дому на рішучі санкційні заходи проти російської економіки та військової машини; - нові пакети військової допомоги Україні з боку США та Європи, включаючи далекобійні ракети «Томагавк» та «Таурус»; - сильний та амбітний 20-й пакет санкцій ЄС проти росії, а також посилення санкцій проти союзників росії; - схвалення політичного рішення Європейською Радою 18-19 грудня щодо надання Україні «репараційного кредиту» за рахунок заморожених російських активів. Рухаючись треком мирного процесу, маємо зміцнювати українські спроможності вести ефективну боротьбу проти агресора - військова, економічна та демократична стійкість. Україна приречена на довгострокове протистояння та боротьбу з росією за власне існування як незалежної суверенної держави.

На Radio NV говорили про головні висновки щодо нинішнього етапу перемовин про завершення війни. Після зустрічей у Москві, Женеві та Флориді фактично завершився період хаотичної дипломатії. Наступив момент істини, коли Сполученим Штатам доведеться визначитися зі стратегією. Сьогодні на столі три сценарії: 1. “злив” України, коли припинення війни відбудеться за рахунок українських інтересів; 2. “умивання рук” Трампом, коли США відійдуть убік і займуться іншими питаннями; 3. жорсткі заходи проти Кремля, включно з реальним запровадженням санкцій та посилення військової підтримки України. Путін продовжує розглядати дипломатію як продовження війни та підвищує ставки, зокрема погрозами нової війни проти Європи. Саме страх ЄС перед російською агресією парадоксально стає мотивацією активніше допомагати Україні, якщо правильно реалізувати відповідну стратегію. Водночас проявилися серйозні недоліки підходів до переговорів. Відсутність стійких, довірливих і непублічних контактів із ключовими переговірниками США, часті зміни складу української делегації, робота без чітких директив лише посилюють вразливість позиції України. Потрібна більш активна, креативна і наступальна дипломатія, яка навʼязує власні правила гри. Як приклад, нагадав досвід роботи над розгортанням миротворчого контингенту ООН на Донбасі у 2018 році. Тоді Україні вдалося навʼязати путіну згоду на розміщення миротворців ООН, після чого було розроблено концепцію і елементи потенційного мандату операції, проведено роботу з Генеральним секретаріатом ООН та ключовими членами Радбезу. Навіть обговорювалося питання направлення технічної місії Секретаріату ООН для оцінки відповідних можливостей “на землі”. За умов реалізації цього плану та наполегливих зусиль цілком міг би зʼявитися міжнародний контингент, що суттєво зменшило б ризики подальшої ескалації. На жаль, процес зупинився через виборчий процес в Україні. Однак, цей приклад показав, як має працювати наступальна дипломатія. Станом на зараз, весь переговорний процес вже має кілька рівнів: ⁃ т.зв. Український пакет: припинення вогню, умови компромісу, гарантії безпеки; ⁃ Європейська безпека: відносини Європа-рф, місце і роль росії, механізми стримування і співіснування; ⁃ Глобальна стабільність: нові домовленості США - росія, ядерне стримування, глобальні механізми миру, безпеки і стабільності. Сьогодні ключове - це зберегти єдність, зміцнити дипломатичний фронт і забезпечити, щоб питання миру не вирішувалося лише за рахунок інтересів України. Попереду складні тижні, але дієва та ефективна дипломатія здатна змінювати хід подій. Дивіться ефір за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=Fr8IQPbIz9o

У програмі «Далі заголовків» на Громадському радіо спокійно та виважено розібрали, що стоїть за «плівками Віткоффа», як працює російська спецоперація з навʼязування «мирних планів» та чому нинішня ситуація - це лише початок довгого та непростого переговорного серіалу. Перше, що варто памʼятати: Путіну вірити не можна. Усі його заяви - це частина ретельно підготовленої гри, яка тривала не один місяць. Кремль обрав момент максимальної вразливості та спробував просунути документ, замаскований під «мирну рамку». Водночас очевидно, що Трамп відкрив вікно можливостей для припинення війни, однак йому байдуже, якою буде ціна такого «миру». Саме тому Україні потрібна сильна, професійна, непублічна дипломатія та спеціальний представник з мирних перемовин, який працюватиме 24/7 кулуарно й системно, без емоцій та «дипломатії самітів». Разом з тим, ця ситуація показала, що наші європейські союзники поділяють з нами основні принципи: ⁃ жодних компромісів щодо суверенітету та територіальної цілісності України; ⁃ жодних розмов про скорочення Збройних сил України; ⁃ жодних поступок щодо членства України в ЄС та НАТО; ⁃ нічого про Україну без України, нічого про ЄС без ЄС, нічого про НАТО без НАТО. Також в етері говорили про таке: ⁃ чому російський «план з 28 пунктів» не має нічого спільного з миром; ⁃ як витік плівок став елементом спецоперації, спрямованої на тиск та хаос; ⁃ як європейські лідери були поставлені перед фактом та жорстко відреагували; ⁃ чому відновлення довіри партнерів є ключовим для подальшої підтримки; ⁃ чому переговорний процес не може перетворитися на торги за суверенітет. Переговори будуть тривалими та складними. Їх успіх залежатиме від професійності, стійкості та єдності всередині країни. Зараз історичний момент, коли закладається фундамент безпеки на покоління вперед. Відео програми за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=5E2M6YlkkKY

Сьогодні на Radio NV говорили про закулісся переговорів із США та справжні цілі Трампа. Оприлюднені розмови Віткоффа з Ушаковим у США сприйняли як «бомбу». Але я кажу прямо: це не сенсація, а жорстка (інколи цинічна) дипломатична кухня. Саме так Трамп звик працювати - через кулуарні поради та неформальні контакти. Але чому ці консультації ведуться з Москвою, а не з Києвом? Це сигнал про брак довіри. І для нас це болюче і водночас необхідне усвідомлення. Я неодноразово наголошував, що ми маємо навʼязувати свою гру, а не грати за чужими планами, написаними деінде, тим більше написаними в Кремлі. Чому у нас немає свого плану, своїх пропозицій? Перемовини - це не місце для імпровізацій. Потрібні чіткі директиви, червоні лінії та професійна команда, яка не дозволить «обвести Україну навколо пальця». Сьогодні всі рахують пункти мирного плану - 28, 22 чи 19. Для мене ж головне питання інше: що робитимемо ми та наші партнери, коли путін традиційно завалить процес? Санкції, зброя, тиск - все це має бути готово вже зараз. Дипломатія - це також про силу. Закликаю всіх до спокою, витримки та тверезого аналізу. Переговори тривають. Попереду ще багато закулісних нюансів, про які ми дізнаємося. Дивіться повну розмову за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=a3-AvyY3QVM

Путін нервує і це добре. Його ядерна риторика - це ознака слабкості, а не сили. Бо сьогодні Україна зміцнює свої переговорні позиції, Захід нарешті нарощує оборонні можливості, а США демонструють, що здатні змінити ситуацію лише одним сигналом. Ми входимо у період, коли дипломатія з путіним можлива тільки через силу. Чітко говорю нашим партнерам: якщо Україна не вистоїть, їхня черга стати наступним «Алеппо» лише питання часу. Мій рідний Покровськ сьогодні - це зруйноване місто, яке два роки тримало оборону Донбасу. Це має бути для Заходу уроком та попередженням. Україна дала Європі час. Ми стримуємо російську орду вже понад 11 років. Саме наша боротьба змусила ЄС та НАТО прокинутися, зламати пацифізм і повернутися до реальності великої війни. Але нам потрібна не подяка, нам потрібні рішення: зброя, санкції, стратегічна єдність і політична воля довести справу до кінця. Путін боїться двох речей: ⁃ єдності Заходу; ⁃ внутрішньої єдності України. І саме цього ми не маємо права втратити. Дивіться повне інтервʼю про Покровськ, ядерні погрози, політику Трампа, Китай і стратегію перемоги України https://www.youtube.com/watch?v=vLfLn0qQZtI

Європейська Комісія оприлюднила звіт про прогрес України на шляху до членства в ЄС. Уряд називає його «найкращим за три роки». Але чи є підстави для такої ейфорії? Так, Україна залишається одним з лідерів серед кандидатів. І це заслуга наших Збройних Сил і всього народу. Але у звіті чітко зафіксовано: якщо ми хочемо завершити переговори до 2028 року, треба прискорити реформи, насамперед у сфері верховенства права та антикорупції. Також цікаво послухати роз’яснення нашої влади чому Єврокомісія вважає мету завершити переговори про вступ до 2028 року для Молдови амбітною і досяжною, а для України лише амбітною. Європейська Комісія прямо говорить про обмежений прогрес у боротьбі з корупцією, політичну залежність Генпрокуратури, тиск на опозицію та громадянське суспільство. І особливо звертає увагу на необʼєктивність телемарафону, який, за словами Брюсселя, втратив довіру суспільства. Для всіх нас ключовий критерій успішності реформ - це якнайшвидший початок вступних переговорів. Ми маємо тиснути зокрема щодо негайного відкриття переговорного кластеру Основи, в якому йдеться про демократію, верховенство права, боротьбу з корупцією, реформу державної служби. Чому це важливо почати якомога швидше? Тому, що сам початок переговорів дасть українському суспільству і опозиції дієві важелі впливу на роботу влади і спонукатиме владу усувати ті недоліки, про які говорить Комісія в своєму звіті. Тому, що без початку переговорів та посилення тиску з боку партнерів та українського суспільства є реальні ризики деградації демократичних основ нашої держави. І, на превеликий жаль, можливо, навіть консолідація автократичних тенденцій. І саме на це звертається увага в звіті в досить дипломатичному стилі притаманному Брюсселю. «Звіт Єврокомісії - це табель успішності української держави, а не привід для ейфорії. Ми маємо не святкувати, а зосередитись і виправляти зауваження партнерів.» Також на Радіо NV говорили про долю заморожених російських активів та роль України у переговорах із Бельгією та ЄС. Повну розмову можна послухати та подивитись на Радіо NV https://www.youtube.com/watch?v=FINYUS83fyQ

Саміт Трамп-Сі: тактичне перемир’я (експрес-враження від зустрічі в Кореї) Довгоочікувана зустріч лідерів США та Китаю, за якою пильно спостерігав увесь світ, відбулась. Стратегічного прориву не сталось, але й загострення конфронтації вдалось уникнути. Сторони поставили “на паузу” торговельну ескалацію орієнтовно на рік. Формула проста: «деескалація без гарантій». Пауза, щоб перевірити, чи можливе перезавантаження і чи можна хоча б частково врегулювати фундаментальні суперечності. Градус напруги знижено і це вже конструктивний результат. Україна пролунала. І це важливо. Лідери заявили про намір “працювати разом щодо України”. Для нас це підтвердження, що тема не зникне з глобального порядку денного. Дипломатичне вікно відкрите. Китай – без зобов’язань. Пекін не обіцяв тиснути на Москву і не міг. Його позиція залишається обережно прагматичною: не обіцяє обмежувати канали підтримки росії, але й не демонструє готовності їх нарощувати. Нейтралітет продовжує залишатись вихідною позицією Пекіна. Цей саміт радше стабілізував глобальний фон, ніж змінив хід війни. Ані Трамп, ані Сі не купились на останні «ядерні шоу» путіна, який всіма силами намагався довести лідерам власну значущість. Військовий баланс залишився незмінним. Все, як і раніше, вирішують темпи та обсяги західної допомоги Україні. Але ключове — чим більше довіри між США і Китаєм, тим менше повітря у Кремля. Путін тримає війну на наративі глобальної конфронтації зі США й мріє втягнути Пекін у власну ідеологічну боротьбу. А коли Вашингтон і Пекін говорять, Кремль втрачає карти. Це — стратегічна реальність: координація між двома гігантами світу зменшує можливості агресора. Три можливі сценарії на 3–6 місяців: ⁃ інерційний (найімовірніший): Китай зберігає обережну підтримку РФ, США утримуються від вторинних санкцій. Війна триває, вирішальну роль відіграють динаміка на полі бою та постачання зброї Україні. ⁃ помірний тиск на РФ через Пекін (менш імовірний): США вибивають від Китаю точкові обмеження - контроль каналів постачання, обмеження технологій. Ефект — помітний, але не вирішальний. ⁃ відкат (ризик): торговельна напруга повертається, Україна відходить на другий план. У такому випадку — ставка на ЄС: санкції, ППО, оборонна індустрія. Що робити Україні: ⁃ Тримати Вашингтон у фокусі. Тема України бути частиною стратегічного діалогу США–Китай. Не боятися цієї розмови, а прагнути бути за столом, не в меню. ⁃ Підсилювати європейський фронт. Якщо США знижують градус із Пекіном, ЄС має залишатися непохитним у стримуванні РФ. Мабуть, невипадково, що і "злив" так званого європейського мирного плану мав місце саме напередодні саміту в Кореї і мав на меті привернути до цих пропозицій увагу Трампа і Сі та показати, що Європа активно працює як окремий суб’єкт мирного процесу. ⁃ Будувати власну силу. Наша стійкість тримається на єдності, оборонці, технологіях і дипломатичному темпі. ⁃ Працювати з Пекіном тихо, системно, без «шоу». Запропонувати практичні «нейтральні» формати, включаючи контроль дронових компонентів моніторинг та гарантії для китайського бізнесу, який не працює з агресором. Менше гучних заяв та емоційних зривів, більше розумної інженерії довіри. Саміт Трамп–Сі — це про середовище, в якому Україна може отримати більше можливостей для тиску на росію, або втратити їх, якщо діалог знову зламається. Пам’ятаймо, що налагоджений діалог США–Китай - це мінус до аргументів і ресурсів для Кремля.

Трамп завдав Путіну потужного удару, фактично вперше запровадивши санкції проти «Роснафти» та «Лукойла». Це не просто економічний крок, це демонстрація рішучості США примусити Москву до миру і зміцнити переговорні позиції України. Попереду зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна. Вона може стати моментом істини у відносинах між Вашингтоном, Москвою і Пекіном. Трамп спробує переконати Китай зменшити підтримку росії, а Путін, загнаний у глухий кут, опиняється перед вибором: або діалог, або подальша ізоляція. Україна має діяти синхронно та скоординовано з партнерами, в тому числі щодо санкційної політики, зберігати стійкість, працювати наперед і не покладатись на диво. Час зміцнювати власну економіку, внутрішню єдність та дипломатичні позиції. Повна розмова у відео: https://www.youtube.com/watch?v=5G8eXAFlJNM

Будапештський сценарій: що стоїть за новими дипломатичними іграми Трампа і Путіна? Минулого тижня України пережила «американський тиждень» у дипломатії: чисельна урядова делегація у Вашингтоні, 2 телефонних контакти між президентами США і України, зустріч Зеленського з Трампом у Білому домі, великі очікування - і жодного підписаного документа чи укладеної домовленості. Натомість, головні новини - готовність України до заморозки війн і анонс можливої зустрічі Трампа з Путіним у Будапешті. І тут ключове питання: де український інтерес? Путін уже отримав морально-психологічну перевагу, адже одним дзвінком скоригував на свою користь саміт Трампа-Зеленського та навʼязав власне бачення подальшого переговорного процесу. Але це не означає поразку України. Навпаки - зараз час діяти системно й професійно, розробити власний «план Б», залучити європейських партнерів і зробити все, щоб Будапештський саміт став для Путіна, якщо не провалом, то, принаймні, холодним душем. Україна має залишатися субʼєктом, а не обʼєктом переговорів. Варто (як контрбаланс Будапешта) просувати ініціативу Саміту у форматі Україна-Трамп- лідери Європи і, як варіант, запропонувати його провести в Україні (Ужгород, Львів, Київ). Повна розмова про це на Прямому у відео https://www.youtube.com/watch?v=QbUyWAqhGMo

Цікава дискусія про заяву Президента США Дональда Трампа відбулась вчора на Першому у ток-шоу Новий відлік. Можна розбирати цю заяву на багато різних складових та нюансів, але ключове - це не слова, а дії. Важливо саме як буде діяти США далі. Адже насправді сама заява не містить жодної конкретики ані щодо безпекових гарантій Україні, ані щодо використання далекобійної зброї. Головний сигнал цієї заяви адресований Європі, що саме ЄС має взяти на себе відповідальність за безпеку на європейському континенті та завершення війни росії проти України. Дивіться повний випуск за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=KB_D40e4VUU

На Радіо NV говорили про результати зустрічі Дональда Трампа та Володимира Зеленського і основні питання, що виникли після неї: Які сигнали пролунали з Вашингтона і що вони означають для Києва? Чи може змінитися політика США щодо війни росії проти України? Як Україні потрібно будувати свою дипломатичну та безпекову стратегію у відповідь? Детальніше читайте у статті https://nv.ua/ukr/world/geopolitics/tramp-zustrivsya-iz-zelenskim-i-zrobiv-zayavi-shchodo-viyni-yaki-visnovki-yelisyeyev-novini-ukrajini-50547508.html

Сьогоднішня атака - це тест на здатність Вашингтону, НАТО та всіх союзників до рішучих дій. Можна довго шукати причини та вивчати обставини, через які російські дрони потрапили в повітряний простір Альянсу. Саме цього й чекатиме російська сторона, одночасно вигадуючи малоймовірні й неймовірні версії того, що сталося. Якщо і цього разу пропустити удар, наступний може бути значно болючішим, можливо навіть із людськими жертвами. Тоді пояснювати свою нерішучість буде значно складніше, якщо не неможливо. Українська дипломатія має шанс продемонструвати професійність, аргументованість та настирливість: бути там, де прийматимуться ключові рішення щодо цього інциденту в самому Альянсі, і забезпечити, щоб одним із них став перехід до практичної реалізації планів у рамках “коаліції рішучих” щодо спільного повітряного простору для відсічі російській агресії. І це - щонайменше.

Кремль ходить дронами. Чи зможе “коаліція рушучих” відповісти своєю спроможністю? 11 вересня 2001 року світ здригнувся від атаки захоплених терористами пасажирських літаків на вежі World Trade Center у США. Цей злочин, небачений за масштабом цинізму та зухвалості, викликав справедливий гнів у всьому світі. Саме тоді Північноатлантичний альянс уперше у своїй історії застосував Статтю 5, адже під удар потрапила одна з держав-членів НАТО. Ті трагічні події й досі нагадують, наскільки підступними можуть бути вороги Вільного світу, які прагнуть довести неспроможність демократії чинити опір і протиставити їй “право сили” замість сили права. Сьогоднішня дронова атака Росії проти Польщі за зухвалістю та нахабством є співмірною з подіями 24-річної давнини у США. Під ударом опинилася держава НАТО. Були використані летальні апарати. Цього разу не цивільні, а військові. Удар завдано підступно, з розрахунку побачити розгубленість і безпорадність колективного Заходу. Тоді цей розрахунок не справдився. Замість розгубленості світ побачив згуртованість Заходу. Замість безпорадності - консолідовану й рішучу реакцію. Саме такої рішучої реакції сьогодні очікує Вільний світ від тих, хто покликаний його захищати. На місці терористів сьогодні Кремль, який спрямував свої дрони проти Польщі. Це не випадковість і не технічна помилка. Це свідома дія та пряме випробування рішучості Альянсу. Кремль демонструє, що миру він не прагне. Що дипломатія - не його мова. Що він не боїться ескалації, тепер ще й з НАТО. І що Кремль переконаний, що союзники обмежаться словами, а дій не буде. Сьогоднішня атака Росії проти Польщі - це персональний виклик Путіна президенту Трампу. Він робить шах у розрахунку, що лідер Вільного світу поступиться, відійде і не вдаватиметься до комбінації активного захисту та контратаки. Так, російські дрони і раніше “залітали” в повітряний простір країн НАТО. Однак ця обставина має бути не аргументом для применшення значення сьогоднішнього випадку, а навпаки підтвердженням ескалації з боку Росії, що потребує консолідованої відповіді. Невже для справжнього шоку і активних дій для відсічі слід чекати на людські жертви? Цього разу їх вдалося уникнути. Наступного разу просто не має бути. Саме тому алгоритм дій має бути наступним: 1. Негайне скликання консультацій НАТО за Статтею 4, і добре, що Варшава з цим вийшла. Однак і про Статтю 5 не слід забувати. Альянс повинен чітко підтвердити єдність і готовність захищати кожен сантиметр території держав-членів, а також діяти там, звідки йде загроза його безпеці - в Україні. 2. Термінове проведення засідання Ради Безпеки ООН. Не лише для фіксації злочину Росії. А й для звернення до Китаю та інших із чітким сигналом про те, що толерування агресії Путіна матиме довгострокові наслідки. І якщо мир є не породнім звуком, а справжньою метою, тоді будь-яка держава, що має авторитет і вплив для Кремля, повинна чітко обрати сторону. 3. Рішення про розгортання авіаційного компоненту “коаліції рішучих”. Відтепер, західні літаки повинні патрулювати повітряний простір над прикордонними регіонами України та Польщі, іншими сусідніми країнами, щоб перехоплювати російські атаки ще до досягнення ними цивільних цілей - у повітряному просторі України. Це не лише зміцнить впевненість громадян країн НАТО, а й надасть правильний сигнал Кремлю про те, що толерувати зухвалість і ескалацію союзники більше не будуть. І якщо в Росії справді прагнуть перемовин, то почати мають вони … з повного припинення вогню.

Тепер ще й Посли, а далі хто? Україна вже четвертий рік веде виснажливу боротьбу із зовнішнім ворогом. Кожен робить свій внесок у цю складну місію. Колишні українські посли, які пройшли непростий шлях дипломатичної служби і бачили чимало, також працюють в інтересах держави. В них говорять професіоналізм, патріотизм та порядність. Їх спонукає до дій екзистенційний виклик, перед яким стоїть країна. Їхня активність - це доведені до автоматизму небайдужість та вміння і майстерність у спілкуванні із зовнішнім світом. Світом, у якому друзів України має ставати більше, а ворогів - менше. Жодним наявним ресурсом у триваючій боротьбі держави не можна нехтувати. Саме тому з великим здивуванням ці посли України, які тимчасово (хтось вимушено) перебувають поза дипломатичною службою, дізналися про рішення Кабінету Міністрів від 3 вересня щодо внесення змін до правил перетинання державного кордону громадянами України. Тепер невиїзними стають навіть ті кілька осіб (насправді близько десятка), які й надалі могли б виступати за кордоном з авторитетним голосом заради України. Ті, хто вміють працювати кулуарно і непомітно, однак надзвичайно ефективно. Однак тепер на кордоні на них чекає не підтримка з боку держави (якої і так не було), а шлагбаум заборони на виїзд та спілкування з іноземними партнерами. Якщо метою рішення Кабінету Міністрів України, а насправді будинку на Банковій, адже саме там зосереджене дипломатичне керівництво держави, було ізолювати колишніх послів, то ця спроба виявиться марною. Сучасний світ надає необмежений інструментарій комунікації, який давно не зводиться лише до фізичних кордонів держави. Для них завжди найвищою цінністю залишався національний інтерес, навіть тоді, коли державне керівництво діяло у спосіб, далекий від його захисту. Штучні перешкоди - це не той шлях, який здатен когось із них зупинити чи змусити переглянути погляди та відданість служінню Українській державі, навіть поза дипломатичною службою. Отже, ізоляції не відбудеться. Якщо ж метою було накласти заборону на громадян України, які ще зберігали можливість вільного, головне - непідконтрольного Банковій, перетину державного кордону, то такий крок і справді можна було б вважати цілком зрозумілим. Хай і гранично дріб’язковим. Адже важко назвати ефективним використання державного управлінського ресурсу для розв’язання “проблеми”, якої нема. Але до вирішення якої було залучено, без сумніву, більше чиновників, ніж є тих осіб, проти яких і спрямована сама заборона. Іншим пояснення було б припустити, що голос надзвичайних і повноважних послів, які, мовою постанови, “припинили дипломатичну службу”, став настільки впливовим, що почав конкурувати з офіційною позицією керівництва держави. Але вважати так дуже не хотілося б, хай би якою приємною не була подібна думка. Розбиратися у “сортаx” владних аргументів - це справа невдячна. Тож зупинимося на підсумку. Відтепер досвідчені українські посли, серед яких і колишні міністри, люди з беззаперечним авторитетом у Європі та світі, змушені будуть пояснювати іноземним партнерам, куди рухається українська держава. Чому ресурс, який можна й потрібно було використовувати для захисту національних інтересів, опинився під забороною? Чому влада демонструє небачену швидкість у схваленні нових обмежень, випереджаючи закони, необхідні для вступу до ЄС? І чому в країні, що бореться за своє майбутнє в Об’єднаній Європі, влада знову й знову шукає нагоди для нових заборон, дедалі більше згортаючи й без того обмежені свободи? На завершення варто сказати просту річ: сильна держава не воює зі своїми дипломатами. Навпаки, вона спирається на їхній досвід, знання та авторитет, щоб протистояти справжнім ворогам і зміцнювати позиції України у світі. Прикро, що на четвертий рік повномасштабного російського вторгнення доводиться знову й знову пояснювати те, що мало б бути очевидним без будь-яких пояснень.

Кремль затягує час до 1 вересня, намагаючись змусити Захід піти на поступки та нав’язати Україні кабальні умови. Але це хибна стратегія, адже Москва прагне лише виграти паузу для перегрупування та підготовки нових ударів. На сторінках НВ поділився своїми поглядами: - чому Росія свідомо грає на зволікання; - які ризики це створює для України та наших партнерів; - чому Захід має вже сьогодні готувати «план Б», комплекс рішучих кроків, що гарантують стійкість України та безпеку Європи.

«Кремль традиційно грає на час і на слабкостях Заходу. Відповіддю має бути стратегічна єдність і швидкі дії союзників».

Читайте повний текст колонки на сайті НВ https://nv.ua/ukr/opinion/rosiya-tyagne-chas-do-1-veresnya-diplomat-yelisyeyev-pro-plan-b-zahodu-dlya-ukrajini-50539321.html