Храм поезії (🖤)

Чорний Наскільки чорна ця твоя любов? Як крадені черешні. Чорна, як ніч понад потягом. Чорна, як зустріч у тамбурі. Як сажа на паротягові Чорна, як гуркіт коліс. Камери мого серця чорні, як стіни Сицилії. Етна у мене всередині, і в Етни також безсоння. Пʼє чорне із кардамоном, а на десерт — карамель. Чорна, як душі у маркерів. Чорна, як руки художника. Чорна офортна пластина — продряпай на ній нам зірки. Чорна, як типографська фарба для заголовків ранкових газет із новинами про небо над твоїм містом, про трафік серцево-судинний, графік відключення темряви, чорний піар хмар. Плани у мене теж чорні, наче вказівники, щоби заплутати ворога ще на початкові вторгнення. Але моя маленька (чорна) сукня занадто обтічна, щоби чинити в ній опір твоїм обіймам терпким. Колір пасує тобі до душі і кожного з твоїх сердець чи шрамів від них, бо немає (або шукаю й не бачу). Бо шукати у тебе серце — це як шукати чорного кота у чорній кімнаті — він неодмінно перейде мені дорогу. На щастя. Чорне, як шовковиця. 2024

У вузлі заблукали обставини, В них «на бантик» завʼязаний простір Наповняє горнятка загострі, He водою заточені - каменем. І якщо ті мотузки до сплетення У кулястий моток загорнути, У пів вічності, у пів секунді, Можна сховане чітко розгледіти: Розрізнити миттєве від вічного, У поточному русі заскринити, Відімкнути секрети зачинені, Обʼїжджати затори узбіччями. Не вдається...Бо вузол заплутаний, Тож моторика стогне з дрібницями, Намагаючись звести на ниць мої І твої камінці між розлуками. Все червоне здається коричневим, Кольори багровіють із досвідом, Заборони - під каменем вдосвіта, Як і вузол Гордіїв відсічений. Оксана Мовчан

▪️опік▪️

Вони встромляють свої пера в наші серця і гадають, буцім до них прийшло натхнення © Халіль Джебран

Повітря – розщеплене на дим і росу. У смóгу під стопами вигулькує кратер. По скелях збирається сірчистий іній. У ребрах – каміння, на цілий хребет нанесу, бо стигнуть óбрази в óблаз, маршрут по якому в області серця утратив. Ось я блиск графіту в твердій руді, Ось я тиск, ось я хист, ось я жар, ось я час. Осі втрачають магнітний каркас. Німота. Ніби та? Шкіриться в морок свіча: для чого поету початок, для чого словеснику слово, якщо в диких розмовних умовах йому відбирає дар мови… У ребрах скрегоче каміння, слова розтираються з видихом жорнами в пил. Коли складаєш рядки із пінцетом, коли бачиш в папері текстуру, душевну тонку сигнатуру, а поза папером – рубаєш. Прямо. Навскіс. Скільки б не мовив – січеш і раниш, раниш і рубаєш, рубаєш і ріжеш… Скрізь. Під шкірою – нерви з графіту, під язик пробивається голчастість жил. Зло проросло, червоними лапами тягнеться до руки. Формується маса вогненна і цільна – скільки розрізнених слів у неї не вкинь – спазмує нутро, видихаючи рештки змолотих слів, промовлених усіма та ніким. На губах моїх – лава. Викашлюю отруйний смог, свої пазурі-скелі розставив, взявши тепло у замок. Теплó моє ширилось, падало вглиб, щоб не розірвати матерію світу, плевру тонку до кисню навколо; щоб не розірвати нічого, обрало б компактнішу форму. Та коли б...? Глина подиху тріскає, у горлі проростає жар – як корінь майбутнього слова, на жаль. Я вбираюся чорною крапкою у підлогу. Я прикладаю палець до вуст своїх – пучку пече. Я торкаюсь живого, накладаю не бинт, а термінальний опік тобі на плече. Я пісок у твоїх очах. Шум у вусі та жар під серцем. Мій вогник зачáх – бачиш себе в обсидіані зіниці, відблиск якої зітерся. Іскриться в жаринах межа. Вибухає усе, що сказав. Жевріє сплав. Від цього світла в очах темніє – і ти тут сам. Незворотність шляху часу і слів. Невпійманість світла. Гар на білому полі крукáми осів. Аморфні хмари емоцій, блискавка б'ється до серця, гримить. На перетині земель, родючих на бурю, тільки формується обрис фігури, тінь чию ззаду підсвічує спалена мить. Не звуки, тіні відлуння. Горить. Тепер у тебе в горлі й у мене в горлі застрягла риб’яча кістка літери А. Хіба там кістка – коцюбка, вуглини, зола. Застигає гарячий, не за давністю, шлях. Ніколи ще так не тягнуло донизу – не щільний бурштин за капсули часу, а вулканічний шлак. Скільки пор, скільки пір. Хребці оперізують кратер, мов шалик. Не звуки, тіні відлуння. Криві та подерті літери, що колись втішали. 14.11.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад * У порядку появи фрагментів: Андрій Куранов «Все що має початок - те має й кінець…» Юлія Рахно «У мене є друг» Андрій Мальва «Я відроджусь серед спалахів чорних іскор» Валерій Пузік. «Три медалі в шухляді» Гладун Д., Панасюк Л. |||паніка||| // Посестри. Часопис. 2023. № 70 Світлана Моренець. [Ніколи]

двокомпонентний страх: ініціація мусиш пройти парапетами до мертвої точки, до межі свідомості. "будь сміливим" – казали боягузи, – "то помічне при треморах. при панічній атаці рятує тільки спирт, бо це ще більша гидота, ніж страх обісратися". п'ю. ствердно киваю "годнота. стаю ногою на край і провалююся в темряву тверезості від сну. похмілля немає. лиш сироти тілом і в горлі протитанкові їжаки. смердить залізом і потом. не висплюся знову. потім. потім. потім. "тттссс", - чую мамин голос - "я тут, з тобою, спи". засинаю в страху, що тут - це вже там, бо ж п'ять років, як поховано маму. і онде чотири троянди ножами стирчать з моєї спини. я терплю, я мов мученик сну, закатований теплою ковдрою. парапети знову чатують. добре би врешті зірватися і не прокинутися. прикинутися мертвим, щоб не проходити шляху знову. від спокою – до жаху. ініціали на плитах розкажуть про ненависть і любов до того, що рятує і вбиває. перша заповідь людська: "полюби свій страх, як самого себе". так матимеш шанс вижити. страх страшніший за смерть. тільки мертві – безстрашні.

є в мене така риса коли я вподобую людину я зношу до неї різні роздруковані тексти авторів яких люблю не куплена книга, а саме кілька сторіночок на принтері такі дрібнесенькі оповіданнячка ось тобі трохи селінджера а ось тобі коняка фокслі а от диви що весь кастанеда один чоловік постійно сміявся з мене і казав ах ці твої распєчаткі найкраще коли вони відскановані зі збірки в кольорі аби зберігалася жовтизна сторінок так ніби я дарую по пазлу себе а спробуй збери усю коли я так бавлюся з тобою на тобі ще конотопську відьму і шхуну колумб і дерешівські есеї пописані ручкою відстежуй хід моїх думок давай зберися збагни листи сенеки поезія бітників багато аркушиків корсо в оригіналі ти читаєш я цілую тебе ти читаєш вловлюєш ритм скажи мені швидше чи повільніше

Хай тут поки повисить... Вітролови Вітролови пронизують спокій тепла, Там де тиша п'янка, крізь туман у світи, Де загублена ‒ ти, знов загублений ‒ я Відшукали стежки в березневі міста. Де загублені ‒ ми, час та кава гірка, І розмови за чаркою коло вікна. Квітень променем б'є у розбите вікно - Хто ми є, де ми є; нам тепер все одно. Андрій Буремний

Кава з десертом — відлуння минулих часів, Приємні моменти, що дійсність тримають шпильками Емоцій. І вітер куди би в житті не носив, Згадається місце, де смачно було та цікаво. Згадаються навіть погода: чи сонце, чи дощ, Які у той час співрозмовниками тобі стали. І ти пронесешся прудкими думками уздовж Провулків Парижу із теплим, крихким круасаном. Із вежі Ейфеля пройдешся по місту згори, Як риба в воді почуватимешся на Монмарті У колі художників, а Нотр-Дам-де-Парі, Із цілим ще дахом, погляне на тебе пихато. Завершаться мандри тоді ж і коли кава-брейк, Робочі години нерідко плетуться марудно, Та може, наступна перерва закине тебе У Відень, наприклад, коли на столі буде штрудель. Вірш на марафон #смакнації від @poetry_ua #круасан, #вірш, #кава, #поезія

По колу в па́рку заблукавши у думка́х, В ніч найтемнішу за останні 20 років, Рахую кожен рух і роблю зайві кроки, Немає сенсу в них, як в сплячих ліхтарях. На небо споглядаю, наче це Не моя зрілість - я вернувсь в дитинство, І темінь тихо пропонує - упоїсь цим, Не дякуй, що молодшає лице. Чумацький шлях освітить виднокіл. Зірки рясніють, мов важкі коралі На шиях у дівчат, які у барі Сп‘яніюсь в смутку, аби ти радів. Та щось сьогодні не до кабаків, Цей антураж просякнув парафіном. Погріюсь поспіхом, дам чайові сумлінно, Барме́н очима проведе без зайвих слів. Накину капюшона. Мерзне ніс. Заклякла батарея у мобілці. Я розумію - це мені не сниться, Адже колись таке вже переніс. Ось підступає мряка до воріт. Нема зв‘язку між нами й передмісті. Хтось радіо ввімкне послухать пісню, Когось врятує телефонний дріт. Знічев‘я вже втомився від ходи І відчуваю, що трясеться кволе тіло. Як сталось так, що ме́ні пощастило Цю темінь проживати два рази? © Ольга Ритик Листопад 2022 #вірш

Бажання твої озвучують поки що інші Чи завжди це буде секретом про кого вони? Якщо ж досі тримають в полоні твої колишні Більше ніколи, тебе я про́шу, не снися мені Біль на плечі сідає й шириться, віддає в пʼяти Світ навколо не крутиться й вірші давно вже не ті Наближається свято, яке вже давно, не свято Навіженим, напевно, легше це все пройти Світло згасає частіше ніж зʼявляться тексти Черево зводить від торту й поганих думок Якщо ж досі тобі я потрібна і без підтексту То зроби цей великий, насправді, малесенький крок ── ─── ··─ ── ··─ ···─ #вірш #думки

Храмовий подзвін чується за спиною, спробуй не обертатися. Двері закриті для довгої             реконструкції. Слабших з'їдають першими, бо ж кругом війна: ззовні та ізсередини. Я повільно знімаю з тебе           відповідальність, притискаю пальці до заперечень. Опійний жаль тромбується у судини, тисне в череп, утворює діамант. Так навчає потішна      віктимологія: з ядра мигдалевого дерева черешні не вирости, як не проси, не вимолюй. Красива картинка — мінлива і монотонна. Стіни порозуміння укріплені ґратами і бетоном. Я спускаю із себе шкіру,             разом з тобою. По-зміїному витікаю,         тікаю зі сховка-логова. У фіналі залежності безумовно почнеться ломка. Ненадовго, мине. І в місті порожніх равликів, перебираючи пазли у пошуках невідомого, врешті знаходжу себе — вцілілою, невагомою. #31

📀 ОСІННІЙ «ЛЕГІТ» 2025 — тисни «плей» Осінь зіграла свій останній акорд, та музика поезії й прози осіннього «Леготу» звучить і досі! Сповна відчути її тепер можна також в електронному форматі. 🖇️ Онлайн-версія містить: • посилання на соцмережі опублікованих авторів/ок та учасників/ць команди журналу; • інтерактивний зміст, який зробить вашу взаємодію з журналом зручнішою; • інтерактивні QR-коди біля текстів — натискайте на них і слухайте музичну композицію, звук або декламацію, які залишили для вас автор(к)и. А для любителів друкованої продукції нагадуємо, що фізичні примірники ще можна замовити! Заповніть форму — і ми напишемо вам щодо підтвердження та оплати. Також не забувайте робити відмітки й репости нашого проєкту в соціальних мережах. Ми все бачимо й цінуємо вашу підтримку! 🤍 Ваш @lehit

коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою лиш одне загадай – щоб сказала вона: «ти не бійся я поруч з тобою» коли загнаний в кут свій останній редут віддаватимеш майже без бою пригадай собі це: «я з тобою я тут не здавайся я разом з тобою» коли відчай і сумніви втома і страх стиснуть серце глухою журбою прозвучить одкровенням в її устах: «не журися я тут я з тобою» і коли вже зламається вісь світова коли згорнеться небо сувоєм із нізвідки долинуть її слова: «все нормально я тут я з тобою» Юрій Іздрик

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Оксана Мовчан #оксана_мовчан

виросли діти гості розʼїхались друзі — хто спився хто втік а хто йобнувся я намагаюсь сприймати зі сміхом це але й без сліз не обходиться повністю маска моя приростає до шкіри не впізнаю себе в жодному дзеркалі внутрішній зір ще наповнений вірою але у снах все стрічаюсь з померлими я поглинаю світло й повітря води і землі довколишні трави я розростаюся наче повірʼя — є у мені навіть власна держава там цвіркуни і цикади і равлики ніч розколисують ритмами тихими я розчиняюсь і це мабуть правильно — виросли діти гості розʼїхались Юрій Іздрик #іздрик

я скиглив коли ти проходила поруч я злився коли ти уперто минала я вибитий кегль я розчавлений овоч... сто тисяч людей на планеті вокзалу але все одно ти всебічно наскрізно в мені поза мною у продажу квітів ми ледве відчутні ми нібито різні... ти стерла мене навіть я тебе витер і погляд римується з поглядом ледве і не перебити і не перебути... я падаю чуєш готовий хоч кеглем хоч гравієм бути на твоїх маршрутах Дмитро Лазуткін

*** Для тебе я не маю кольору. Не маю запаху. Не маю шкіри. Ти простягаєш бліду руку в порожнечу І тремтиш. "Поговори зі мною" П'ять хвилин до моря Всього лишень "Поговори" Знайди мене в камінні з тихих хвиль. Я підсвічу, якщо прийдеш посеред ночі, Прямо зараз. Ти лиш поговори зі мною. П'ять хвилин до моря. Розхристане, Розпатлане небо застелить собою розмову. Я стою на межі твого голосу, у тій точці, де думка стає молитвою. Де повітря солоне і кисле. Де тремтиш ти між сизолистя. П’ять хвилин до моря. А море в бляшанці скисло.

Заклопотана. Втомлена. Сутінки. Несподівано грім перестукує. Чи погода думки віддзеркалює? Чи стаю буревійною калькою? Нехай вечір, негодою зранений, Пробіжуся, як промінь між гранями Хмарочосів і споминів радості. Серцезбитками більше пишаються Крижані завірюхи байдужості Ніж реальні дощі. Трохи шавлії Додаю у напій, щоб одужати, І веселок чекаю під шаликом. Коли вихори буднів закручують, Одночасно проблеми збираються, Так не хочеться стати заручником Негараздів і впасти у крайнощі. Вимагають від розуму гнучкості, Жонглювання життєвими барвами Ті події, що є неминучими, Ті старання, які були марними. Краще рішення часом ховається За виднішими альтернативами. Потребує краплини зухвалості, І сміливців таких, що настирно би Просувались шляхами тривалими. Як замовкне луна-перегримниця, Промінцю в хмароґратах не втриматись — От і темрява світлом проштрикана. По місточку, що більше затьмарений, Помандрую за настроєчарами. У веселковий шалик закутана. Заклопотана мріями. Сутінки. P.S. Новаторський жанр сплетенням-розплетення. 3 місце у Міжсезонні Котолисів

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси. @maLvaaaaaaaaa #мальва

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси. @maLvaaaaaaaaa #мальва

▪️ПЛЧ▪️ Чую твій крок, печале моя, як твої ступні холодні грубо по ребрах, як сходах, сходять мені на груди, тиснуть вночі та під ранок. Якого розміру рана розпочинає мій день серед людей? У голові – роковини, у ванній – пінистий вилив, та думка про тебе – на місці. Піна розходиться кільцями, нерівними, роковими. Як вирок. Скільки разів свою голову милив, скільки змивав… потім знову – та осад твоєї любові лишався зі мною щозими. Тільки не їж мене, люба печале! Сонячний промінь ще рух не почав, у сірину височин не відчалив. До глибини мого власного спадня день і два метри гардини у спальні. Двадцять важких твоїх кроків до ліжка, лягай коло мене, стискай мене ніжно. Впивайся нігтем у горло. Я – розхристаний, втомлений, голий і замотаний в тугу. Печале, будь мені другом. Згодуй мені власні тривоги, вгамуй мій голод на внутрішній холод. О рідна! Застигли рефлексій сади. Іди по мені, на мій голос. Печале, по мене іди. 14.08.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад