Храм поезії (🖤)

Щоранку зсивілий Харон прикрашає свого човна: Брязкальця, іграшки, книги, зошити в косу лінію Харон працює від дзвінка до дзвінка, зранку і допізна‌ Харон править човен й маршрут свій ніколи не змінює Харон забирає учнів школи номер сто п'ятдесят Маленький рожевий зайчик сумно лежить на березі Харон проводжає на борт школярів, батьків й дошкільнят Й вирушає в дорогу, що чорною стрічкою стелиться Харон не вивозить - він весла свої протер аж до дір І човен його не вміщає одразу всіх пасажирів Харон дзвонить Одіну, бере великий його Скідбладнір Прикрашає мереживом і відвозить дітей у Вирій Сідає на березі, курить, довго дивиться в водну товщ Чотири пігулки золофта - замість магічного зілля На небі спокійно лежить мерехтливий Великий Ковш Харон не вивозить і пише заяву на звільнення @muzahuyuza #оленямка

Мій останній вірш Коли я вмру Ти відчуєш мій подих у дотиках вітру Цей сум я ніколи не витру Омиє мжичкою твою вже звичну сірість Як цей дощ Мої останні сльози, барви площ Окроплять, прополощать душі Що й досі не відмились від брехні Так потускнів Сьогодні світ, та знаєш, не помітять Коли помре один загублений, магнітом Так вабить ця вода стрибнути вниз Це озеро печалі — мій маршрут. Я тут...й ніде...і скрізь... Втомився щось доводити, казати Розкрили пащі ґрати, не здолати Мені ніколи їх Хоч не за мною гріх А як і був, то ненавмисний Та на мені клеймо тепер "нечистий" Пожав плодів... І жар ножів зустрів В дорозі, бо не в змозі я боротись Надіюсь, ця вода і злива вмили Хоч трішки грішний світ І щось в тобі Нехай на мить, та забринить Бо цей кришталь... ця злива... і ця ти... Мене убили У краплях суму й озері печалі Твої ножі із болю і зі сталі Фатальний ніж — це мій останній вірш Коли я вмру Колись таки помру А може вже давно або тепер Я вмер Поглянь, як озера свічадо забринить За мить В твоїх очах. © Іван Добруцький 22.10.2024 #вірш

З тобою все так Фраза, яка мене зненавиділа. Слова, що заблокували мене і кинули до чорного списку. З і  м н о ю  в с е  н е  т а к "За такими плачуть кулі й автомати, їх чекає пекло" — мама часто, чітко і безсердечно пробиває серце чалим язиком. "Ізоляція, кастрація і декапітація" — тато чемно вганяє цвяхи-прокльони у моє єство, знебарвлює черговий колір моєї веселки. Храми без Бога живлять черлену безодню, дядько у рясі крає ім'я, нарікає Гріхом і Розпустою. Пір'я із крил виривають — голки натомість зростають... З і  м н о ю  в с е  н е  т а к Зябра мої зшивають сталевою ниткою наживо! намертво! Нащо ж так?! Пори мої забивають гноєм, багном, нечистотами. Справжність мою ґвалтують "нормою", більшістю, штучністю. Навіть у дзеркалі вже не знаходжу себе — тільки марення. З і  м н о ю  в с е  н е  т а к Страх подивитись. Страх уявляти. Страх відчувати. Страх просто бути собою. Кожного дня одягати із терну маску на очі, каску на череп, панцир на тіло. Тільки б ніхто не дізнався, тільки б нутро не звільнилось, тільки б не сльози, тільки б не відчай, тільки б не знову, тільки б померти нарешті! назавжди! навічно!.. З тобою все так. Спинися. Благаю. Не треба. Не варто. Мамина злість і татові крики кальцій вганяють у твої кістки. Недруги-друзі і псевдовіра на м'язи натягують шкіру кевларову. Станеш титаном, хай проти волі, хай не просив. Іскру останню не смій загасити. Точно ж пізнаєш, точно ж почуєш зцілення-фразу голосом ніжним. Точно цвістимеш у рідних обіймах. Точно відродиш веселку у небі. Просто протримайся ще зовсім трохи. З тобою ж усе так. Чуєш? Усе так... Зрештою, ранком рандомним раптово відчуєш. Зрештою щиро без болю всміхнешся. Зрештою просто промовиш і сам: Зі мною. Все. Так. Олександр Негрич

вжух-жук цок-цап клок-клоп як-як же набридло жену брилу собі в рило сам-собі-бало-рильно      1:1                                   2:2              3:3                  4:4                          5:5                              6:6                    7:7      8:8                                    9:9                                              9:10                         9:111 тисну руку і снуюсь я запорука запороти гру ууууууууууу! давай! клок-клоп-зноб-знов аааааааааааааааааааааааааа (не)гол-               ова ція                             болл- ить! майже! маже « розмазала » 9-1-1 не в мою користь мені на користь коооооориииииииисссссссь м'яч ик! ик! приг!! будь здорова! здоров'є — життя! @khashchi #гортензія

Місто тобі не кориться, хоч ти у ньому пливеш і пливеш писком дельфінів у морі цін і брязком монеток на решту. Скелями стелиться рідний район, а хворі панельки чхають. 57 і 5 — код її домофона, 57 і 5 — схема хайку. Ти розчинився у буднях цукром, спогади випив із чаєм. Кажуть тобі: та забудь ту суку, нащо у снах обіймаєш? Небо облизує бруд із труб. А пам'ять, мов сонце, не згасла: ти пам’ятаєш, як батько грубо вдарив у шостому класі, друг перевтілився раптом в Брута, страх — у панічну атаку. Виє у заростях вітер маршруту, що ти відклав, на згадку. Ти пам’ятаєш, як вмерла віра (в себе, в людей) остаточно. Ножики спогадів ріжуть нерви, нащо вкотре заточуєш? Леза залізли й дістали жили. Човен Тесея не тоне. Як позбуватись химерних напливів, що випускають стогін? Можеш трухляві до‌шки міняти, та без химер — ти вже інший. Може, той самий, але затятий. Викинув зайве — вже ліпше. Місто тобі покориться, бо, якщо довго пливеш і пливеш, часто звикаєш до моря цін і мнеш орігамі із решти. Світ забивається між цвяхів, а спогади туляться в стадо. Лиш забажай те, чого хотів, — і Джин вилітає з Багдаду. Олена Галунець @virshoplitkarka 🧞‍♂️ #олена_галунець

*** двадцять четверте лютого сталося вчора. я відтоді не пам’ятаю нічого. і хоча досі здригаюсь, коли світає — я нічого не пам’ятаю. нічого не пам’ятаю. я забула, як це — прислухатися до сирени. бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене. бачити, як дитинство перетікає у старість. все це зовсім, на щастя, не запам’яталось. ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом. перші розтрощені будинки і перші втрати. я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість. не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились. не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло. не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом. як містами їхали танки з кривавими написами. не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть, ненависть і лють, а іноді — ще тривогу. і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги. коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому — пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго. коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе — я не забуду жодної ночі, жодної хвилини. я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті. пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто. пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме. я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої. поки наші міста відроджуватимуться із попелу, я не забуду жодного крику, жодного погляду. я не забуду жодного дня цієї весни. я не забуду жодного дня цієї війни. двадцять четверте лютого сталося вчора. я з того ранку не забуваю нічого. #віршівійни #Таняпише

Бажання Ніч, як стара ворожка, горбиться та мовчить Викладаючи стежку долі з хрестів і чирв У очах її темрява брижиться та росте І сповзає загравою в мертвий, зотлілий степ Її дотиків холод пролазить попід броню Та мов страх, загострює чуйку, увагу і нюх Я вмикаю теплик і вкотре дивлюсь туди Де ворожа посадка тліє крізь сизий дим Де зомліла тиша горнеться до грудей Як до рук землі ще один пережитий день Де ніч стишує вітер і падає разом з ним Між руїн ховаючи мертве дитя весни Де конає місяць, розчавлений наче вуж І пригадую дім, де я вічність вже не живу І ліниві дні, повні звичних для всіх речей Які носиш позаду, шлейкою за плече Я пригадую постіль, що пахла як чистий сміх Мов забута радість, схована в голоси І просте питання, далеке від звичних меж: "Татку, а ти ж повернешся?" А коли ніч відходить, лишаючи сни між гільз І остання зірка, зірвавшись, летить униз За холодний обрій, стомлений від пожеж Я загадую вкотре бажання. Одне і те ж. 20.08.2023

❗️❗️❗️ УВАГА УВАГА УВАГА АТТЕНШН ПЛІЗ!!!❗️❗️❗️ На зв'язку PLAIDPOETRY Цей пост — відкрите і офіційне запрошення всіх і кожного, хто його бачить на ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ ІВЕНТ 🔥І ти точно не маєш його пропустити!🔥 На тебе чекають: - Вогняний лайн-ап - Тепла та приязна атмосфера, в якій дуже комфортно проводити вечори; - Нові знайомства та зустрічі; та багато всього іншого))) ❗️Важлива інформація❗️ Дата: 02.03.2025р. Час: Початок о 17:30 Адреса: вул. Набережно-хрещатицька 39 Вхід: вільний донат від 150 грн Запис отут: @Mur_Kametov Прохання про максимальний репост, поширення та залучення нових людей до вечорів) Що нас більше, то крутіше буде захід! І пам'ятайте, що: Все буде література!

пустка невже я — це лише тіло? невже всередині мене порожньо? я — напів-прозора оболонка можливо тому ти завжди дивишся крізь мене? я приймаю душ впʼяте за день бо ніяк не можу змити з себе бруд і відбитки пальців я щоразу бачу у дзеркалі чуже обличчя хто ти? я просто фільм на вечір який ти ніколи не передивлятимешся шкільна програма з літератури яку ніхто ніколи не читав диск моїх почуттів не прослухати бо хто нині користується дисками? я акторка театру куди ти так і не сходив тож я знову граю на порожню залу я джинси які ти купуєш на випадок якщо схуднеш і коли ж ти нарешті схуднеш? я Сизіф, мій камінь — суспільство я потопельник, мій камінь — префікс «недо» я ножиці, мій камінь — страх я меч, мій камінь — я. ти витягнеш мене, Артуре? коли в мій особистий простір знову прослизає хтось і цей хтось — не ти я відвертаюся щоб не було видно сліз я відвертаюся обличчям до стіни коли я зруйную свої стіни? я знову дивлюся у дзеркало на мене дивляться мільйони різних я я більше ніж всі вони разом і все одно менше ніж та якою так хочу бути. ставлю собі німе запитання любить-не любить грубо зриваю останню з пелюсток і продовжую квітнути пробиваючись крізь асфальт. @nnaste4kaa_lyrics #синьоока

краса від Олі Ритик

Спартанко, ти знову прийшла? І знову прийшла не одна? Блакить у очах твоїх стала неначе темніша. Даруєш мені це маля? Охоче прийму. Синам Твоїм я дозволю вступити в ряди мого війська. Слабкий серед вас чи ні, Для мене ви всі такі. Тендітні створіння богів, скуті плоттю та кров'ю. Захочеш, прийму й тебе. І біль вже за мить мине, Тоді покажу, що дарую всім сірим та кволим. Побачиш своїх синів, Що стали вітрами, дім Отримали вдруге, опісля батьківської зради. Побачиш цариць моїх, Що втратили земну міць І кинулись в урвище, світ проклинаючи владний. Ти зможеш помститись їм. Усім, хто калічив й тим, Хто буде калічити інших, допоки не скресне. Ти вмієш літати? Ні? Навчу, ти ступай. Униз. Всміхнися, ти ж скинеш кайдани! Хіба не чудесно? Ми скличемо всі вітри, Зітремо з лиця землі Усе, на що око впаде, все, що трапиться в шалі. Злітай на рахунок "три". Не вмієш? Навчишся. Всі, Що нині ширяють, колись уперше злітали. Ти бурею станеш. Шторм Тобі уже б'є чолом. Він бачив, які блискавиці в блакиті ховались. Навіщо тобі земля, Якщо в тебе буду я? Спартанко, дозволь запросити тебе на цей танець. Це буде неспішний вальс Під ритм руйнівних громів, І Спарта молитиме небо, на мир зубожіле. Ніхто не зупинить нас, І Зевс вмиє руки. Він Лишень-бо паяц перед обличчям стихії. І небо розколеться навпіл в кривавій лазурі. Ти йдеш? Я чекаю, Спартанко, майбутня буре. @zapyskyneofitky #вічнавічзістихією #намарафондоолі #неофітка

▸ 23 2:3 Програю життю рівно на один рахунок, що стало вже звичним. Ніби не супер критично, але... Ха Якщо сміється той, хто сміється останнім, я в ямі. Посмішка відкриє всі рани. Чому не обробила перекисом, щоб затягнулись до нормального стану? Вставай-но! Долай поле, аби забити гол у ворота. Благаю, хоча б не у власні. Біжи та спробуй не впасти. А нащо? Можливо, на краще забути буденні основи, палити мрії у вогнищі, що живиться міцним алкоголем. Такому не вчили у школі. Однак колишні ідоли давно у полоні страхів та невпевненості. Шкода, що не змогла стати стервою, і що лінії непокори стерлися швидше, ніж знайшла тих, хто міг бути мішенями. Не стрибати віднині пантерою в хащі можливостей, бо ж стала лінивою кішкою. Біжи! Забий гол! Лишилося трішки! Та знову підніжка. Суддя домовляється нишком про відсутність червоної картки. Можливо, не має жодної гадки, що кров також червона? Чекай. Давай ще раз по-новій. Були двійки, тож трійка – Крок вгору? Як на мінному полі. Рахуй: 1, 2, 3… От би знайти всі червоні прапорці раніше, ніж проблеми натиснуть на детонатор, і на вустах зародиться БАХ! Звинувачуй долю в усіх гріхах, однак це ти не навчилася грати в сапера. Замість кайданок — новенька дилема, рішення якої не наповнить кишені, бо «дякую» вийшло із ринку валюти. Страшенно хочеться кудись далеко гайнути, та що скажуть люди? Хотіла обманути систему, свідченнями пробрати до щему присяжних. Не вийшло? Напряжно брехати, серед тих, хто копає під тебе. Бо Ініціація завжди ламає, щоб стала до кола готова зрадити власним потребам. Лови м'яч, аби голосно заявити про себе, зрівняти рахунок, та далі пенальті, халепа. Не хочеш опинитися в центрі? Врешті будьмо відверті: Тобі цього більше не треба. — Мовчи! Який там рахунок? 2:3 Заб’єш нарешті гол Чи все ж ні? ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші

Немає Бога, як немає причини плакати чи сміятися, усе відбувається так, як могло б не відбуватися, усе існує так, як могло б не існувати, порожнечу можна назвати антиречовиною, предмети — антидірами. Страшне плетиво окружає нас, часами стискається довкруги нашого горла — вузли зі шнурів і щілин, петлі з обіймів і самоти. Юрій Тарнавський

ця зима холодна не загасить полум'я любові. очі, що вдивляються у мене - зірки супернова. вигини фігури в темряві - це мій Чумацький шлях. і хоч з тобою гаряче, але мій дух в мені закляк. Паліндромова Бабка

Гумореска На канікулах узимку Все б нічого, та сніжинки Цього року напочатку Лиш дали шляхи санчатам. Та із батьківським контролем Не майнкрафтилося вволю. Від нудьги ходив Микола По району кволо колом. Та побачив раптом вуса На майданчику. Здригнувся Він одразу — знаний стример Мав напрочуд схожі з ними. Поруч ґудзики лежали Та розбиті окуляри. Проказав Микола в шоці: "Як не злочин, тоді що це? Чоловіка вкрали? Вбили? Може, вуса мали силу? Тож позбавили них жертву, Що пручалась, певно, вперто?" Та хлопчина був кмітливим: "Тут потрібні детективи!" Озирнувся. Он Аріша. "Набери 102 та швидше! — Закричав, мов ошалілий.— Вуса є — немає тіла!“ "Нащо так галасувати? — Мовило дівча хлоп'яті. — Пам'ятаєш, тиждень тому Ти дивився стрим удома? Ми тебе тоді з Єгором Кликали іти до двору. Висипа‌ло повні чани Снігу небо понад нами. Як прийшов би на підмогу, То би знав про снігового Діда, котрого ліпили. Не підняв би шуму-пилу Зараз через ці предмети. Будь поменше в інтернеті!" @literospletinnia #приходченко

Давайте я трохи розкажу про збірку "Скрипторій", на яку збираю зараз кошти. По-перше, туди увійдуть фактично всі написані на момент поетичні римовані твори. І ті, що наразі пишуться, також. І ті, яких тут, в каналі, нема і не буде. Антологія є антологія. По-друге, я планую ілюструвати її власноруч, в ідеалі — для кожного розділу будуть свої ілюстрації. По-третє, теоретично, якщо все піде добре, я хочу видати другий том, де будуть верлібри, візуальна поезія, "жуки" і таке інше. Передзамовлення: 250 грн, але кожна гривня наблизить видання нової книги. 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576 ***

Маріє (Великоднє) Маріє, я твій блудний син Я заблукав, серед цього міста, поміж його вечірніх вогнів та барних стійок. Моя страсна п‘ятниця почалася, коли ти пішла. Хтось вбив мені цвяхи у руки і тепер вода стікає крізь них Весна видалася дощовою, і, чорт забирай, я не у силах знайти дороги додому. Маріє, я падав у прірву не твоїх обіймів, засинав у чужих ліжках, сповідався місцевим барменам ходив під дощем, намагаючись змити гріх писав тобі вірші на запітнілих вікнах маршруток. У мене був дуже творчий період, нехай ти й назвеш його періодом алкоголізму та блядства, але я справді багато писав. Я написав тобі пісню, Маріє, хочеш, я співатиму тобі під вікном? Маріє, я не пам‘ятаю їхніх імен, бо жодну із них не звали так, як тебе. Я не знаю хто вони, чим живуть і чим дихають. А я дихаю тобою, Маріє. Весна така холодна, падає дощ, я йшов по воді. Впусти мене. У свій дім, у свою постіль та своє серце. Я  був розіп‘ятий твоєю відсутністю, та воскрес, щоб прийти до тебе п‘яним і мокрим, цієї дощової весни, нарешті знайшовши дорогу додому Юрій Дубина