Храм поезії (🖤)

Перевʼяжи труби. Вилікуй зуби Закрий кредитку Потім — другу І не розтерзай третю Лишайся відвертою Часом — грубою Тоді — нестерпною Принаймні сама до себе Так треба Бо як казав класик Нада не всякой хуйньой займаця Тому продовжуй жить інтєрєсна Але будь ласка Ніяких шпійонських ігор Краще опера Книжки Красиві — та бляха не тьолки! — Жінки Або чоловіки (Ну а шо? У всіх, як казала одна волонтерка-поетка-і-письменниця на антидепресантах Свої сексуальні девіації) Ось така тобі афірмація Повторюй щоранку та вечорами Триста шістдесят пʼять або шість днів на тиждень Сім — на рік І видали нахуй соціальну мережу Ікс Крапка ком (колишній твітер) Вийди на двір Чіпай траву Показуй себе Дивись на людей А тоді чіпай людей Показуй траву І дивись на себе Ти ж любиш дивитись на себе Змучену Накручену Розбиту Розлючену Збуджену Зламану Холодну Загнану Зчужілу Милуєшся собою в будь-якому стані Закинь тебе в авгієву стайню Наробиш портретів на фоні гівна Певно, ти така не одна Головне зберігай оптимізм Так же роблять усі красиві

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім. Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін. Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі. Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі. Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів. А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім. Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет. Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет. Ліна Костенко

Знову запахло яблуками і горілою скошеною травою.. Тепло поволі скорочує свій графік роботи. Темряви більше — лячно блукати містом трамваям. Скоро листя пожовкле застрягатиме в моїх чобОтях... Комфортніше жити з клеймом творчої сумної леді — Значить осінь годує усіх гірким шоколадом.. Як ніколи органічно повністю сховатися під пледом, Не виходити надвір—і ніхто не помітить неладне. Оголюється гілля —стукає у вікна маленьких кав'ярень. Сьогодення міцно тримає за руку обдерте минуле. Ріки складаються з глінтвейну й людських вічних марень.                                  Любов мріє, щоб заморозки її назавжди оминули. Гаснуть зорі і зникають в густоті блідого туману— Не бажають світитись: глядачів, на жаль, поки немає... Жолуді б'ють у голову — мене всмоктує мана. Містично і вогко. Затишшя. Немов би німа я. Коли неохота пояснювати причину сліз перехожим— Можна сміливо чекати нудної тривалої зливи. Коли липко в проблемах й сама на себе не схожа— Уявляю, що у морі пливу перестиглої сливи.. Не пахне вже яблуками — лише згорілою травою.. Оманливе тепло скоро звільниться з улюбленої роботи. Темряви більше — лячно повзати  містом трамваям. Листя загниле застрягло у моїх стареньких чобОтях... @olha_dalabozhak31 #ольга_далабожак

Пливуть хмари-човни – чинно осінь у місто заходить. Оксамитовий ранок – черпаю атласне затишшя. Необвітрений лист ще не витримав намір природи, Проникають у вікна п'янливі гормони гашишу. Ковила вже сивіє – схиляє колосся додолу. Одинока олива на схилах щедротами гнеться, Починає покров ларго землю вгортати у ковдру, І зненацька зірвались у небо птахи... чи у серце? Виногрóна стобарвні велично проміння вдихають, У мускатних скарбницях дбайливо тримають жарини, Вже за мить перетворяться в істину, в сенс і у сяйво, Віддаватиме осінь стократно каскадами вина. І все більше і більше дурманить солодка отрута, То журбу нажене, то дитинство, то в спокій поверне, І незвана гроза, раптом дощ видноколи окутав — Це Дажбóг покидає престол до наступного червня. ©️ серпень 2023, ЮІ Так, на початок осені 2026 (доживемо) напишу щось нове 🫣😀 #чббудинок

За кожним кадром живе усвідомлення криштального блиску, надвитонченого стану, чистотного Духу, паруючого щастям подиху, скрипіту морозних поцілунків, ніжно-джерельних чуттів, безкінечно-тихого погляду очей що бачать далеко за горизонтами те справжнє, сповнене всіма усвідомленнями- ЖИТТЯ….. вдихати аромати, торкатись, обійматись, занурюватись поглядом, відчувати прозорістю Душі, тендітніти тишу думок, все! для того, щоб ЖИТИ ЖИТТЯ своєї ІСТИНИ🕊 @neba_poetry #поезія #мистецтво #цитати #проза #вірші #почуття #життя #думки #кохання

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Оксана Мовчан Вірш до поетичного конкурсу «Казан Розпусти» @sarahwatsonrhymes #мовчан

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

Я знаю факт: зелений колір - заспокоїть, Його начарувала вогкість чорна. Трамваї травня ходять від учора, Нарешті тéпло - тож погладь рукою Нашу кулясту велетенську рибу, Яка пливе й мовчить, бо здавна мудра, Яка відрощує зелене хутро, Під ласками весняного світила. Пахуча квітка - це квиток в майбутнє, Таке близьке, так коротко квітуче, Шалене, за яким ти скучив, Де ми земні і босі, і розкуті На велетенській рибі - як на сцені... Трамваї травня перетравлюють тривоги. Сідаймо, прикриваючись травою, В трамваї травня - мокрі і зелені. Наталка Меленишин

"Незвичайне прохання до Миколая" На білому аркуші почерк-каракулі. Невпевнені букви підстрибують, хиляться: "Святий Миколаю, я зараз у Кракові, Втім чув про війну і про кулі в потилицях. Мій татко-сапер поміж хмарами вештає. Вже місяць ізвідти за рідними сте‌‌жить... "Він... Не вмер, – каже мама, – а райським став мешканцем, Із нами ж незримо: на небі всі те‌‌ж живі..." Торік я малим був і мріяв про пустощі, Тепер, чудотворцю, суттєво доросліше, Втім знаю напевно: цей лист не пропустиш... Ти ж Удатний на диво: в це вірую досі ще. Комусь, може, треба зірки, з неба струшені... У мене інакше із мріями, планами: Не треба дарунків. Хай сниться татусь мені, Щоб я не забув жодну з рис його пам'ятних". На білому аркуші букви-каракулі, Що в серце матусі вгризаються лезами. Зажмурює очі: не можна, щоб плакали. "Якби ж то це диво від мене залежало..." ©Марія Чекарьова 16–17 грудня 2022 року Ілюстрація: Олени Нападовської ©Марія Чекарьова 16–17 грудня 2022 року Ілюстрація: Олени Нападовської

Сливова повня Не кажи це ніколи. А надто під небом, розтерзаним зорями. Надто в ніч, коли настирна осінь гострить айстри у майстерні. Бо серпень серп сточив давно об нашу терпкість. Вже поля розорані. Між нами — паузи і стерні. Ніколи — не кажи. Бо це нестерпно. Гірке повітря, дим застелить поле замість постелі. Горять городи, гордість орфографію відточує,  гартує сталі й змінні у печі доменній. Коли ти скажеш, що у слів твоїх на споді? Коли назвеш усі троянди поіменно? Коли ти скажеш — я ж тебе почую. І поки вітер ще ночує між серпневими сузірʼями, І поки вʼязкість таємниць язик ще не скувала, І не постали пасма гір посеред горла — Слова ще зріють сливами,  а сливи наливаються словами.  Тож бережи цю стиглу ніч в своєму голосі,  Пильнуй украдене,  плекай, як мак зірок,  розсипаних у снах південних. В дорожню сумку поклади дорожче й найдорожніше. А найніжніше запиши в порядок денний. І не кажи. Бо скоро не сказати вже не зможеш Серпень 2024

@helen_halu скельце до скельця складається слово «вічність» встояна зелень котячих очисьок лапками пише: «Ти надихаєш, Олено» хвилі зі сходу на захід хвилі обточують скельця скельце стає діамантом друг може жити далеко та не буває уявним той, кого зміг обійняти хвилі торкаються серця вірш закоркую у пляшку ти упіймаєш, я знаю ті, хто пішов, завжди з нами @buryanpoetry #хопта

* * * тіло з піску та глини вина і хліба надламане й побите підіймається різні, але такі одночасні зшивають канву з колишніх і теперішніх булавками впиваються не відпускають тихий грюкіт помітний і невразливий подібний взаємообміну — взаємообман ніч збирала людей забираючи слід Саша Комісарова

ядерний статус ядерна держава ядерне тло вересневого ранку і його обернена ядерна схожість на тло ранку лютневого свист калібру який пролітає над нами наче життя це така пора року день тижня ядерні одиниці часу ядерні смуги на твоїй спині ядерна сліпота ядерний контекст ядерний бред пітт на сітілайті за бесарабкою ядерна втома ядерне списання коштів з картки потім вдома - ядерне соєве м'ясо ядерна гілка метро сирець-червоний хутір ядерне моделювання тактичного удару по місту від сирця - до червоного хутору і далі мазохістична епістемологія - все що болить це правда ядерна правда ядерна більше не буде солодкою ядерний збиток речей у котрих не хотілося б тямити ядерне поплескування по плечу - це рука лажневського це горлом лажневського - наспівування пісень на розі григорія сковороди тихе наближення кінця і в ньому - остаточна якась солідарність - теж проспівана його горлом світлим як струшені частки урану а за ними чому б і ні - ядерна турбота ядерний страх: куди ж я без вас якщо нам доведеться одне одного втрачати ядерна жадібність щоразу як ви посміхнетеся ядерна пильність ядерне письмо врешті-решт твоя маленька ядерна батьківщина десь на сході країни я ніколи там не була я щодня чекаю звідти новин ядерний секс у середу після робочої зміни рушій близькості - це страх її остаточності ми цього не кажемо одне одному ми обачні люди ми просто живемо життя ядерний подих пивний твій на моєму плечі дурний жарт якийсь мирний атом

Долучаюсь допоміжною банкою до збору Олі Лавриченко та Дикої пошти. Моя ціль: 10к💪 На що збір: 🔋 два акумулятори для КрАЗа 40-ї ОАБр ім. Князя Вітовта, 🚙 ремонт Jeep Grand Cherokee, 🚑 решта коштів – на автівку для Нацгвардії. Зайве казати, що збір супер важливий та терміновий, але я скажу! Збір супер важливий і терміновий!!! Банка: https://send.monobank.ua/jar/92zJHRxBvG Давайте закрутимо цю банку разом!

https://t.me/virshoplitkarka Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧 Набір віршів для осіннього альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 18 жовтня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів, з якими я згодом вас познайомлю. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. Регламент конкурсу 👉 тиць сюди Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

Інколи ти губиш мене у бажанні припасти до Мекки і Медини моїх пелюсток, втрачаєш голову, як спраглий в пустелі. Тоді я не поливаю більше свої троянди, не хочу бути горою, яку підкорюють, не хочу бути бажаною через біль, боюся бути жінкою. А потім ти береш мене на руки, знесилену, цілуєш так ніжно, як ніхто на землі, кажеш слова, щирі й глибокі. Сльози течуть із моїх очей, я відпускаю все, що мене тримає — і тоді стається диво. У пустелі мого печерного страху оживають і розпускаються троянди.

Вірш зі збірки «Гостре цвітіння квітів війни» «Гостре цвітіння квітів війни» — поетична збірка, яка торкається найглибших струн душі. Вона про темряву і світло, втрату і тепло, яке приходить навіть у найчорніші дні. ✍️Авторка: Наталія Васильєва ✍️Ілюстраторка: Анна Харченко Замовити збірку

Анатомія Тиші Хочеш, малювати акрилом по тілу? Поки мовчки нас слухають, тільки темнії стіни. Мої руки окреслять межі картини, Щоб з тобою вивчати анатомію тиші. Шепіт й бажання. Балачки - іншим Кожен подих в мистецтві вивільняє стихію. Фарба і дотик, білим на чорне, Щоб до ранку забути цю зловісну утіху. Ти мені намалюєш свій шлях до серця, Твоє тіло залишу поло‌тном для пензля. Під повіками, в тиші, я доповню палітру. І в кутку підпишу одним словом "мрія". Хочеш, помалюємо тінню на стінах? Я опинюся знову на межі прірви. Щоби впасти на дно, подряпати шкіру І картину окрасити кольором сірим. А потім... Я впаду долілиць, гляну в сірії очі Чи насправді той погляд, мої рани гоїть? Так мовчати удвох, аж до самого ранку В спокої і розкоші, крадучи вітер п'янко... Ну і врешті сказати... Я все ж вивчив анатомію тиші. #вірші

Katia Вінницерождена, Вінницепещена, всі з тіста печені ми однородного. Сонячні зайчики, дошкою формули, крейдою водимо, хімія запахів. Хто б міг подумати, перетинаються лінії в натовпі, приязні дужчають. Хай тобі вистачить серотонінових вогників ніжності, тортів і вишеньок, джоулів радості. Не по цимбалах, не байдуже — бачиш зіниці і райдужки, чуєш, як тоншає тиша між римами, тиша між ритмами серця, що стомлене. Знай, що ніщо тебе не переshake-ає, не по кишені ти злу. Світлим човником випливеш — виростиш крила червоного кольору вогників Катреневихору. @buryanpoetry #хопта

і чого тобі милий хлопчику не вистача он над твоєю могилкою алича там ген диявол ховається у речах недооцінених плебсом марк і аврелій сірі бездомні пси біля надгробку вигулюють голоси і підіймається ранок з води й роси вимряклим плесом так пасторально суцільний ванільний шум вухо долі прикладаючи чуєш спершу як випускає земля догори черемшу всотує рештки крові там де тобі забракло повітря слів падають стиглі гільзи жовтавих слив деревами вгору йдуть пухирі-вузли ходять корови чого ж тобі бракувало іще тоді поки ще вміли лишати чіткі сліди на теплій траві на холодній нічній воді твої черевики нащо тобі цей біль під лівим ребром янгол що пізно взяв тебе під крило нащо тобі це голодне й важке ремесло нині й навіки? ...просто спершу не дихалось уночі просто здавалось що небо мені кричить падають недостиглими кетяги аличі кличуть на поміч ходить диявол збирає з поля плоди а я до нього у гості прийшов ади аби світобудово не приведи стишити гомін у голові що докупи не міг звести щоб абрикоси на сході могли цвісти навіть якщо зі світанку в вухах свистить шматуючи тишу не голосами самими всі ці поля це ж і моя важко вистраждана земля тому на кого? на кого? ти чуєш бля я їх залишу? врешті ніхто так як я не кошмарив смерть скільки разів залишався за крок за чверть хоч і крутила мною ця круговерть але попетляв і досить ліпше скажи мені як вродили поля як повертає весна кермо корабля як мати вколисуючи немовля їсть золоті абрикоси а марк і аврелій добрі товариші гарно співають мені вони до душі небо над нами ніби всевишній сшив сонячним вітром що мені так кололо муляло пекло згустком заліза впокоїлось під ребром допіру заснуло під теплим м'яким крилом з листя та світла Томаш Деяк #томаш_деяк