Храм поезії (🖤)

в малій кімнаті сестра смажить кавові зерна сміється над діями дивакуватого синоптика — крайній заніс в таблицю Excel прогнози про скупчення хмар над очевидними речами — забувши про травневу лихоманку — уявного зцілення досмажуй кажу ій якщо хочеш після можемо зіграти в шахи /або пообіцяти одна одній більше ніколи не відкриватись людям/ мені так подобаються браслети на твоїх запʼястях — вразлива вишуканість вмонтована в ілюзію цього ранку /я не казала про чорну діру в грудині, щоб не порушувати правила безпеки цього дому/ і ще ти знаєш, я чомусь довіряю його прогнозам обережно! гаряче! /пробач, люба, я не хотіла, щоб ти плакала…/ блакитна глибочінь погляду накладає перший відбиток смутку на міжплиточний шов і опускається вогким забуттям на стінки ростеру ілюзія погоди і випитої кави #мініатюра

Адже ти знаєш Адже ти знаєш, що світанок - подих ночі, І що здаються до Вікторії за крок. І хто б сьогодні нам недолю не наврочив, На завтра зникне, як і демонські таро. Адже ти знаєш: змінять залпи феєрверки, В серцях жеврітимуть не кулі - первоцвіт. Адже ти знаєш - недаремний бій запеклий, І рани днів сади зашиють молоді... Адже ти знаєш, в цих серцях - сталеві арфи, Воскреснуть звуки перемоги вже за мить. Адже ти знаєш про Давида й Голіафа, Адже ти знаєш, як твій біль мене болить. Адже ти знаєш, що весна - сестриця Раю, Адже ти знаєш - так не буде більше, ні. Адже ти знаєш, що герої не вмирють, Вони всміхаються над нами в вишині. Адже ти знаєш, що печаль скресають мітли, Бо кожен з нас таки чимало нагрішив. Адже ти знаєш, що пітьма - підгрунтя світла, І точно знаєш, чом пишу я ці вірші... @real_dobrutskiy #добруцький

краса від Олі Ритик

І ніколи — ти чуєш? — ніколи чіпати не смій те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося. Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…   Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді, там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями, відпускає кораблики дівчинка вниз по воді, а вони утікають у ніч і стають кораблями,   і вертають до неї — до жінки з понурим лицем… Скільки пам’ять не рухай — а все ж не побачиш фасаду. Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,   де не знали ні дикого сонця, ні злої води, де згрішити — не гріх, коли губи нагріті губами, де палила вона кораблі і кричала «Іди!», а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.   Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш того світлого попелу… Все, що згоріло — нестиму на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж. І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…   Анна Малігон #малігон

Четвертак Підошви риплять, а сніжинки — гладять. Замети ковтають ноги. Коли тобі п'ять, ще доволі складно допетрати, що до чого. Дорога з садка — це така ж пригода, як вийти на бій з драконом. Сніжок у руках перетік у воду, в якій він поволі тоне. Всі друзі — надворі, і вже до тебе гукають, як тільки бачать. Бабуся говорить, що спершу треба посьорбати щось гаряче. Ялинка стоїть у кутку, і хата уже не така порожня. Спочатку — поїсти. Тоді — гуляти. Коли тобі п'ять — то можна. У центрі двора палахтить багаття, зриваючи сутінь літа, У десять — пора уже дещо знати, та мало що розуміти. Дівчата — нудні, але пахнуть мило, а ще у них гарна шкіра. Розпечені дні відбирають сили, та сон — це для тих, хто виріс. Багаття тріщить під серйозні теми — що краще, кавун чи диня? Дівчата сміються чомусь своєму. Якісь вони справді дивні. На дружніх обличчях разом з вогнями танцюють вечірні тіні. З вікна уже кличе додому мама. Випрошуєш півгодини. Рюкзак — на плечах, а під ноги осінь лягає асфальтом сірим. П'ятнадцять — це час, коли ти дорослий, та інші у це не вірять. Із півночі суне гроза, та поки останні хвилини сухо. Її поцілунок — м'який та мокрий, з блідим тютюновим духом. Віконце — запріле, сидіння — дерті, волосся на очі впало, У плеєрі — цілих п'ять сотень метрів, забитих важким металом. Дороги — розмиті. Повзеш по місту, що тоне в осінній зливі. Як вийдеш — купити би щось заїсти, бо ж тато почує пиво. Сніжинки летять крізь небесне сито усюди, де тільки бачиш. У двадцять життя ще здається світлим, але уже трішки лячно. В нечуваній тиші нори на очі сповзає вечірня втома. В листопаді вийшов Скайрім, а отже — нагода сидіти вдома. Внизу, у заметах, іще з обіду спалахують сніжні битви. Висвічує месидж "Нема сусідок. Приходь. Не забудь купити". Пляшками з-під пива забита спальня. Прибрати би все це якось. Общага — сонлива. Аптека — дальня. А значить, піде і ятка. Вітрила нап'явши, тікає літо, як довгий тягучий спогад. Тобі двадцять п'ять, і пора платити за все, що було до цього. На носі — субота. Веселий гамір збиває думки в болото. Додому з роботи ідеш ногами — на вулицях менш самотньо. Рахунки за хату прийшли невчасно — з зарплати лишилась сотня. Шпана у під'їзді говорить "Драстє" і швидко ховає водний. Доріжки — старі. У квартирі — тихо. У простині зяє дірка. З усіх твоїх мрій залишились тільки присипані пилом збірки. Холодне плацебо зігріє душу. Ти ллєш, доки є, що лити. Пускаєш на себе окріп у душі, обпершись об мокру плитку. І спогади лащаться, псами лізуть, аби зазирнути в очі. А ти — четвертак, що летить донизу, піймавши найвищу точку. @nikolasson #ніколассон

💥 Розіграш 3х сухпаїв за донат на зарядну станцію для 21 ОМБр!!! 💪 Мій мущина вислав мені 3 сухпайки (2 ЗСУшних і 1 європейський), які я з радістю розіграю за донат для їх бригади 👉 Умови: - Донат від 50 грн на банку (в коменті вказати свій нік в інсті або кинути @veronda.djokonda скрін в дірект. Без цього донати в розіграш не зараховуються!!! - Кожен донату отримує свій номер, який і братиме участь в розіграші - Донатити можеш безліч разів. Скільки разів по 50 грн задонатитн, стільки номерків отримаєте! - Переможців буде ТРОЄ ⏰️ Розіграш триває до закриття збору 📲 Донать сюди: https://send.monobank.ua/jar/4APZnGH1Cd 4441 1111 2429 5035 ‼️ ВАЖЛИВО! Є моментальний викуп! 1 сухпай = 2000 грн 3 сухпая = 5000 грн 🥰 Чекаю на ваші донати!

світ обертається довкола родимки внизу її живота. у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота, є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть, але наразі світ обертається довкола її зап’ясть. є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт, є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт, є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся, але наразі світ обертається довкола її волосся. у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів, є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів, є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх, але наразі світ обертається довкола її ніг. є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам, є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам, є незліченна кількість незрозумілих мені речей, але наразі світ обертається довкола її очей. є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця), є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця. і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї, так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї Мірек Боднар #мірек_боднар

тут зникає час є лише простір де ми в режимі польоту застиглі  в бурштині окопів, нір та підвалів кожен сам собі вояджер нескінченно далеко від землі та нескінченно  близько до неї на довжині планки прицільної  у червоному світлі ліхтарів чи екранів синьому в сітці спогадів  азімутальній де нульова точка відліку  перетворюється  в точку еваку  грудень 2024

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти Саша Хопта #хопта

«Коли тобі знову схочеться трохи тепла, Коли знову згадаєш про літо зимою, Прилечу в твої сни чи дістануся вплав І тихо почую: ти говориш зі мною. Коли сльози бринітимуть знову в очах, Коли шкіра узимку злущиться від морозу, Підтримуй розмову в усіх світах. Говори про тривоги, сум’яття, прогнози. Говори зі мною так, мов дитина мала: Безтурботно, відверто, як тільки вмієш. Говори, коли в місті туман чи імла Про кожну важливу для тебе подію. Я почую твій голос, заспокою твій стан, Принесу тобі чаю. До нього — пудинг. Я усюди й завжди: у селах, в містах. Говори лиш зі мною всюди». @kozynetspoetry #олександр_галунець

Ще можна заснути, та тільки на правому боці. Багато напруги. Папуги надмірних емоцій злітають до лампи, згорають у нервах-бараках. Квадратом дихай, дихай, бляха, квадратом! Блакитному стукоту місця забракло. “Мерщій в укриття”, “кинджали, КР, пуски КАБів”! Одеса, Дніпро, Суми, Львів, Київ, Харків, Франківськ, Запоріжжя, Чернігів, Хмельницький, і села довкола — багряні коралі в монисті. “Дорозвідка”, тиша сичить, “локаційно чисто”. Ти падала, наче у сні, а тепер не падай, вбирай силу роду, бо слабкість — зболіла вада. Це гра у міста, називай їх до біса чітко, накривши тривогу лляною тканиною, жінко, на мапі потроху ясніють у плямах намітки. Шахедно-ракетні привіти набрякли в повіках. Відбій. На подушці донатів ще мʼяко. Повільно на вістрі скрутили думки й відпустили, напалмом просякло повітря, людей і надії замало на опіках міста, в приміщенні, де нещодавно було гучно-лячно, і скло вилітало, бариста Марія заварює каву. Терпіння — роками шліфований камінь, вдягаєш на шию, до всього звикаєш. Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

поезія це не те про що ти подумав вона не голос знедолених і не забавка для еліт поезія це коли пальцем торкаєш зуба який болить це коли в розпачі від власної німоти вчишся писати як немовлята повзти це не те що ти подумав це не перформанс не жест це дим від пожеж які зчорнили тобі нутро це нотатки на телефоні написані у метро це вогні які ти бачиш у вікнах коли стоїш вночі на балконі поезія це ніщо це коридор між дзеркал це бозодня під крилом літака м'яка як кінчик котячого хвоста важка як ім'я покійника поезія це не заклик до бою і не хвалебний гімн це кімната де ми з тобою нагі і не знаю що робити з собою це не вікно в минуле і не путівка в майбутній час це імовірно все що залишиться від мене - від нас тому я гарячково записую все що ще не забула поезія це не прокляття не дар просто ти складаєшся з неї на дев'яносто відсотків так наче вона вода і ти сама не знаєш як на цій чорній воді розцвітає таке біле латаття поезія це коли діти точно знають що вміють літати навіть тоді коли дорослі наказують їм: ходіть поезія це коли ти кажеш: так, я кимвал, я мідь, не знаюсь на мовах ангОльських і заледве говорю людськими але я не вмію мовчати, тому прости мені що я маю робить коли мій язик підвішено в тілі як било у дзвоні торкнеш його - і дзвенить дмухнеш - і навіть тростина співає Ірина Шувалова #ІринаШувалова

Капібара-капібара! Незабаром-незабаром! В Закапелку, в Закапелку! Їсть цукерку, їсть цукерку! Цієї п'ятниці капібарний лірник в книгарні «Zakapelok» на Подолі 🤩 На вас чекає: - неймовірна творча атмосфера - виступи молодих поетів та музикантів - наймиліша капібара Року - фото та відеозйомка - інтерактив Регламент: Поети ‒ 3 вірші Музиканти ‒ 2 композиції Мова виконання: солов'їною 🕊 Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️ Коли? П'ятниця (30.05) о 18:30 Де? книгарня «Zakapelok» вул. Верхній Вал, 62 Скільки? 150 грн – по передплаті 200 грн – в день заходу! Оплата при вході або на банку: https://send.monobank.ua/jar/3fgW6FaTxY Арт: grameo.s

[Дівчинка з Північного] літо на вигині потрісканих доріг приховує невраховане листя осені і закінчується закінчується зремонтована від техніки та воронок дорога але не життя дівчинки з Північного дівчинка веде велосипед уздовж загнутої кутом дороги Північного і рожевий одяг виглядає суворіше за камуфляж небезпечніше за залишену касетним снарядом міну Скільки вас загинуло серед тиші світу? Звичність війни ніби скрип гойдалки на капанірних подвір’ях сіл Звичність війни наче вірш без образів "ніхто не забутий ніщо не забуте" залишається просто висловом серед тиші світу і скрипить ланцюг на прифронтовій гойдалці і ніхто не помічає звичність війни як утримати вас у собі серед тиші світу? коли для кожного з тисячі живих залишається навіки живим лиш один з тисячі загиблих? як не відпустити вас, коли закінчиться життя живих і тих із вас, хто вижили і хто вбивали в ім’я життя? хто візьме за вас плату? землею, водою, повітрям, "вогнями вільних міст"? хто скаже, що плата потрібна? Досі. хто не забуде жодне з ваших імен? Серед тиші світу перекопані терикони легко вбирають у себе сонце і час. Правда так довго шукається і сходить на сході. Моєю мовою. Нехай щомісяця в ім’я любові досі закінчується життя у сімох із нас. Головне — не закінчується життя дівчинки з Північного. Ярина Чорногуз

▪️ким▪️ сховатись під ковдрою, кривдою, крайністю, покрити кадаверну правду неправдою; коли б пережити ментальне зараження: монстри танцюють у тінях, що падають у променях фар, які зазирають у дім. стеля дрижить і пружини поскрипують. напружено пнуться машини на викрики по скиртах маршрутів, розкиданих вирвами; звивається пульс між ровами уривчасто. на тишу вкладається порохом скривджений грім. зникає в журбі журавець під покрóвами тривожної ночі, чий день скореговано. порепаний ґрунт лише схлипом окроплений: сльозам – прорізáтись, та ріжеться око мені: зростає курган чисто тіл з перекопаним всім. сховатись під ковдрою, кривдою, правдою вистрибують монстри із променів марева, потвори танцюють у тінях зі зради. в наступному кадрі: а що буде завтра якщо буде завтра прокинусь я? ким? 29.01.2025 @cherry_poetry Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Катрю навчили стріляти із пістолета. Катря чатує на ближньому березі Лети, міцно тримає живих, не пускає їх далі. В сумці у неї монети — про всяк, на невдачу, щоб не лишати відкритими небу зіниці. В сумці у неї знеболювальні і тканина, скручені смужечки для перев’язок.  Катрі шістнадцять — вона має сміятись, має ходити до школи. Натомість спить вже одягнена, завжди готова. Темно у хаті, світити не можна. Бинт у неї на шиї — ґердáн переможця. Катря — воїн зі смертю, гуляє по вістрю. НКВС-ники били її, як дорослого чоловіка, «Я тєбя пропущу чєрєз вєсь гарнізон, ах ти сука!» Катря дивилася на горизонт, міцно тримаючи сумку. Сонце заходило в Лету. Катрі вдалося втекти. Мала псевдо — «Олеся». Вміло ховала сліди, як у дитинстві «штафети». Ніч береже таємниці, наче поранених — фельдшер. Катря бинтує наосліп. Коли би всі порятовані Катрею принесли‌ їй двійко монет, що не стали в нагоді для переправи — вийшла би горда, дорогоцінна об’ємиста сáлба. Катря б її не носила, «не для мене» — сказала б. 30.01.2024 * Історію Катерини Бережанської я прочитала у книзі #Моя_УПА, автор - Любов Загоровська. Це збірка свідчень, записана зі слів людей, які були в УПА і вижили. Дуже рекомендую книгу, це страшні свідчення, але нам потрібно їх пам‘ятати. @buryanpoetry #хопта

ROLLING STONES (paint it black) за що ми воюємо? ясна річ за що за свої будинки з дитячими малюнками на стінах за тих кого любимо і за те у що віримо за спокій спальних районів і за тихий сон найрідніших людей якось ввечері під час телефонної розмови вона сказала: знаєш я б хотіла тут залишитися тут соціальні гарантії і виплати впевненість у завтрашньому дні до того ж у мене був час подумати і я вирішила що не маю обмежувати свою особисту свободу безкінечним очікуванням я прагну бути відкритою світу хочу перетворюватися проявлятися розкриватися тобто ти не повернешся? я ще не вирішила а діти? вони підуть у німецьку школу вчитимуть мову наступного дня він попросив командира відправити його на промку – щоб поближче до пекла але отримав відмову тоді вирішив кинути все й повернутися у своє рідне місто втім із цим було ще складніше якщо тобі навіть не дають шансу красиво померти - як жити далі? сира осінь зривала шкіру з териконів він заварив собі кави увімкнув ролінг стоунз хороша музика для такого моменту подумав він і пофарбував усе в чорне згадав пацана з житомира який так хотів потрапити в нашу бригаду і втратив руку в перший день штурму згадав мехвода який вивозив поранених посеред білого дня три контузії десятки врятованих життів погляд голодного вовка за що ми воюємо? за черги на польському кордоні? за стійкість європейської демократії? за лють генералів? за віру загиблих? за хрипіння у наших легенях? за себе за нього за них ранок човгає у брудних черевиках перебинтований ландшафт випалює очі… і крізь імлу він починає шепотіти: як же я хочу пірнати у теплу глибину купатися голим у безмежному океані як же я хочу нарешті дійти до себе! як же я хочу нарешті пізнати своє справжнє призначення! як же я хочу як же я хочу - проявитися розкритися засяяти зсередини!.. що ти почуєш в глухому куті? з ким ти ночуєш на цій висоті? чорна земля на моєму взутті чорна петля на чиємусь житті чорний лелека літає вночі буду мовчати ти також мовчи Дмитро Лазуткін #лазуткін

Міста* і між перевалами днів, і нічними портами вантажать незасклені драми, сузір’я гортають аморфні міста міста — ми, місцями так боляче, горнеться втома, рахує драбинки-хребці, пошрамовані громом, вмирає до ста достатньо галонів чужих співчуттів замість корму, голодний для ситого — фото із sensitive content, знецінена сталь іржаві деталі намащують “Машу і свині” собі та дитині. — Невже ви не бачите синій? Чи моря не стало? — Як байдуже, бавтеся в аквамаринових барвах, червоні убивці нам золото дали та право на вир із повстань! мілинні надії, мільйонні замори у морі, земля розповзлася, сміються вуста у мінорі, реве чорнота оброблені тиском тіла, і до сьомого поту знесилює змора, але на відлуння роботи виходять міста © Олена Галунець 🌃 *Вірш, натхненний Олексієм Каркачовим, Максимом Чурковим та Іляною Лисицею. Дякую вам, поетичні друзі!🫰

Тум Тум Тум Тум Лисичка Іляно Лисицяно, верлібробазіні. Каналіо ла підписато: тум Віршіні ла фаворіто: Тум Тум Тум *Версілія а-ля OWL HUBіні **Всі віршіто - фаворіто Добірко Буон аппетіто! #тралалелоOWLHUB

Астральні проекції гонять по колу неони, Від чистого серця хотілось глядацьких поклонів Від кицьок у платтях відвертих та подив холодний Нагадує: труд від митця є Сизіфова доля... Нетоптаним полем у мозок врізаються рими, Що лозами в'ються, хоч хтось не фанат, не прихильник. Це зброя моя, це набої до шутінгу в клубі, Це м'ясо із кров'ю, угору здіймає як к'юпід. Багряні коктейлі благають те серце тремтіти Під лінію басу зникає тривога, кульбіти Охоплюють тіло природнє і тіло з безодні І, діями алко, бокали ментальні тепер не порожні. Зав'язую вузол, Цілуючи губи. Тепер ти послухаєш вірші про зиму, лебідко, Манери так рідко присутні в розмові бо впертий Не тільки я ззовні, моментами криють позорні Думки про кохання безбожне. Слова ці прозорі Не втомлюють? Лячно стає як до цього доходить, Але ти читаєш, дивлюся питання не роблять погоди. Тим часом петлю енергійну потиснула хвиля Романтики, знову ми в центрі, обійми нарешті вкололи у скроні. Це віскі і кола, тепліше розмова, під диму Туманним покровом даруєш нарешті реальний Свій погляд і сталася магія, духом єдиним Сплелися ці два під впливом мого амфібрахія. Пробила вже третя, адміни відверто говорять Про вихід, ти думаєш зникну, хоч доки я поряд. Вщухає на вулиці злива, ми йдемо вологі і п'яні. За руку тримай мене міцно, ліхтарне проміння - докучливі плями... @kildun4ikchanel #ставицький