Храм поезії (🖤)

Долучаюсь до збору коштів на авто для роти БпАК ББС "Маґура" Автівка потрібна для мобільності та швидкого виконання задач. Потреба термінова, збір відкрито вже тривалий час, потрібно в швидкому темпі закривати питання з автівкою. Ціль збору: 320К, вже зібрано: 217К. Ще 100К і ми закриємо бійцям потребу Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/6TWZEDBJRT 4874 1000 2362 5612 Paypal: veronikamovchann@gmail.com Вйо до донатів!

Пестливо шемротить надірване означення спорідненості голосів, увʼязнене прогалиною швів, зап'ястку до плеча пелюстки в колодязь бестіарію скотився потайки шрапнель відпущення, не витлумачений ні часописом, ні Вальгейм, хижий звір І, розірвавшись стоншеною ниткою синестезії тлінних відчуттів, впізнаваних хребцем потиличного болю, що шліфували памʼять, поступиться закапсульована ціха, й Левіафан клешнею ранить реалій пристінок, знимкуючи вагу шрамованих слідів Зійдуть по вертикалі перешиті знаки первісних страхів із черева посиплються нічим на сонмища пробачених імен, й постане провидіння-іпостась скупим на похвалу проводирем у проміжках нерівного двобою, за лічені миттєвості до страт А після опаде мʼяка обітниця елегії дощу, посрібленими цівками стікаючи на виснажене втомою обличчя, закарбувавшись монологом сповіді у глибочінь проявлених окличних, наповнить прийняттям загоєну розколину свою

тіло жінки... її світ що тане у павутинні розтікається крапельками роси і народжує сонце теплі хвилі... її очі що сяюють у темряві виблискують місяцем на воді і народжують зорі тіло жінки... її руки що сягають довгими вітами зелені хвилі життя... розпашілі квіти кохання...

Сподіваюсь скоро буде новий триптих ❤️🙂 Поки що, публікую одразу 3 частини 2024. "Я падаю назад у нашу ніч" * 1 * Я падаю назад у нашу ніч, Пливу по річці, що давно засохла, В'їдається у шкіру стигла вохра. Між поглядів сторонніх і облич Побач мене захожого й поклич В єдину ніч, що тільки нами хвора. Як вершники на місяці удвох: Дахами міст, у кожному будинку, Буденності ламаючи рутину, Умовностям навкір і без умов Сплелися вмить Гордієвим вузлом. Цю ніч ніхто не зрадить, не зупине. А далі все, як позабутий сон, Нові місця відомі й невідомі, Венера й Марс зливалися у стогін, Стікали у полотна сотні сонць, Солодких списів сонми знов і знов. О ноче, зупини ранковий промінь! І ось стою на розстані жаги, Дорога мрій порóсла і забута, Натомість лабіринт – моя спокута, Лише химери й сплутані сліди. Світанок-кат, ятри мене ятри, Ця ніч була єдина і розкута. * 2 * Ти опій на плантаціях видінь, Затягує дорогою дорога, Знетямленим паную на порогах, Милує очі тінь чужих колін. Зійди проклін – покинь мене, покинь, Зірвись журба – безсонна і стонога. Навіщо всі знання і сотні книг, Якщо немає формули такої, Якщо мольба лягає у сувої? Межи юрби у заколоті зник, Безликою добою серед криг, І недруг-час – не вбив, і не загоїв. І знову ніч – на стінах вартовий, Натомість вітер нордовий супутник, Відлуння сателіта ледве чутне, То я кричу – вже хворий, не хмільний: "Чи крила дай! Чи саван вже поший!" Спадаю в постіль ніжної отрути. Лише блукання в безладі створінь, Не сон, не яв, не забуття безмежне, Лиш долі брох живий – остання вежа, Цілющий шлях у сумнівах згорів. Та ніч – політ північної зорі, Лиш тягне під ребром тернова стежка. * 3 * Пророче мій, чому же ти замовк, Чи всі слова – це звуки в порожнечі? І фатум-вовк у вовниці овечій Замотує шляхи в міцний замок, І сутінки свинцевим рукавом – Обавами лягають кожний вечір. Вже біль – не біль, і роздуми – туман, Стоїть мій щит, тортурами прошитий, Тривалої невиграної битви Стожари ночі, що взяла чума, Світанок-кат, я все йому віддам, Лиш нею нескінченно буду ситий. Спливає молоко далеких зір, У дзеркалі юродивого бачу, Він не сліпий пройдисвіт і не зрячий – Загублений у лабіринті звір. Стрибне на простирадла чорних прірв, Тримаючи у пащі рик невдачі. Я падаю назад у дивний сон, Де з келиха пригублює Гертруда, Лозою виноградною отрута П'янить сильніше злата тисяч крон, Нетлінність оголилась тільки двом. Ця ніч була безсмертна і розкута. 17.10.2024, ЮІ

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося 14.07.26 #вірші

Двері й ворота Двері — це завше про втому. Про бажання прихилити тіло і нарешті розшнурувати взуття. Сотні вітань і прощань, розхристані завіси, петлі, кремезна спина. На дверях облуплена фарба, багряно-вощана чи карміново-тьмава, як територія, котру досліджую пальцями, йдучи до прихистку. Ворота ж не мають тилу. Їх оточило повітря, як незагоєний розріз. Крізь ворота не входять, а протікають. Люди шукають же двері, їхні землисті патьоки. Бо ворота лякають відвертістю, своїм «завжди відчинено», котре не обіцяє жодного захисту, жодного сховку. Стою навпроти воріт: схарапуджено дивлюся в роззявлену пащу майбутнього. Там не матиму права на зміну замка, ані думки. Тому вперто тулитиму дошки, збиватиму рами, Вчергове вигадуватиму собі перешкоди, аби тільки не бачити. Не бачити, як за воротами просто триває тонкий горизонт. Йому байдуже, зробить чи ні хтось свій крок. 21.04.26 © Славко Баляндрасник, 2026

Ранок знову пришив мене до власного тіла жорсткими нитками світла. Доба — хижак, що повільно перетравлює свою жертву. мною смакували довго — застрягла десь між пащею та забуттям. Сто вісімдесят чотири дні — і я навчилася линяти, не змінюючи шкіри. Щоранку зшиваю рот білими нитками ввічливості. Виходжу відпрацьовувати ще одну версію себе. Зміна носить моє обличчя краще за мене. До вечора стираю себе до заводського стану — без права на похибку, бо удача обирає мертвих. Нічна лімфа мовчки підібрала мене з підлоги. Розбираючи мене на частини, серце повісила сушитись на чорні цвяхи. поруч сиділо ще одне моє тіло — і тільки шви знали, де закінчуюсь я.

Намалюю дивосвіт по номерах, Напророчу, навіщую, навигадую. Блискавицею розтягнеться твій стяг І розчиниться у потаємних задумах. І розплавиться під сонячним кутом, Розіллється на молекули під шкірою, Муркотітиме замріяним котом, Усміхнеться кольоровою картиною. Напророчу купу різних перешкод, Розберу її на місячні камінчики, Віднайду тонкий напівпрозорий код, Ластівкою у твоїй кишені вишитий. Навигадую перлинної крупи, Пригощу потому кашею гречаною, як у казці. Тільки в застібках доби передбачення і вигадки мовчатимуть. Оксана Мовчан липень 2026

У сонячних басейнах У сонячних басейнах армада днів несеться, Та буйнотрав'я серпня утомою сповите. Заш'ю вітрила сенсів, що штормами потерті. Із райдуги гортензій сплету для цього нитку. Поміж кущів курчавих та островів печалі Продовжу далі мчатись. Що там за небокраєм? Із вітром сперечання на кораблях, санчатах? І місяці-причали у гості закликають. Як супровід лілейний окутує в алеях, Здається, паралельно ідуть війна та дійсність. А перехрестя стелять спустошення поселень, Розбиті каруселі та квітники тендітні. Та досі коридори, лавандово-медові, Затримують надовго, тривоги приглушивши. Небесну темінь орють прадавні метеори. Їм байдуже, чи скоро спочине ніч у тиші. Мені би недосяжність у місячному сяйві. Розмінюєм десятки років посеред бурі. У складених пас'янсах видніють знаки щастя. До завитків сріблястих ведуть запеклі штурми. Чи змінюють нам сутність отримані здобутки? Бо цілі гострокутні не втримати без волі. Злітає у майбутнє кульбабкин парашутик. Чи стане нам попутнім борвій, що глиби коле? Та спробуй-но спинитись у заростях чорниці. Там ласа до гонитви жага пригод пасеться. Враховуємо збитки, що часом не покрити. Та знов поскочуть миті у сонячних басейнах. #літотаowl3

Грація тіла запрошує палко, Іграшки теплі лежать на комоді. Інший сьогодні з тобою, Наталко. Втішся з ним звуками хтивих мелодій. Поруч сиджу: наглядаю, керую. Пристрасть наповнює вени повільно. Ваші відбитки на меблях з велюру, Стогони ваші летять над подвір'ям. Твердість-напруга звільнитися хоче, Будьте нестримними, наче стихія. Ви - цитадель моя, я - її зодчий. Спалах миттєвий - все начисто стліє. Потяг-бажання стихає помалу, Дозвіл даю відпочити хвилину. Переступаю білизну опалу - Гратиму вами допоки могтиму. © @negricoleksandr ___ @poetry_ua та @kostyantin.virshi проводять поетичний марафон #інтимнірядки . Я вирішив долучитися і ось який вірш вийшов)

Корелія корелія - мати океану застібає золоті ґудзики аквамаринової сукні вишукує очима трьох золотих рибок що зав'язують золотий пасок довколо її тонкої талії і здіймає рожеву хвилю що піниться підступає до горла і сутінковим туманом влягається у шлунку

#в_наявності

Ти суцільний ред флег. Ти червоний. Ти полум'я. Спокій. Ти отрута. Ти мед. Хиткий човен. Неспалений Попіл. Ти навічно. На мить. Ти бурхливість. Вразливості Тиша. Твоя справжність болить Поміж ребер, Стискається Віршем. Ти суцільний ред флег. Ти прозорий І темний Водночас. Смертоносний ковчег. Прісне море Безсоння Дівоче. (с) Аделіс #Вірші_Аделіс

Гра в 22:00 Приходьте : https://t.me/mfvrdl

🤍✨️

І навіть якщо не лишилось нікого вгорі, бо збило з престолу Бога російським калібром – вслухайся у те, що у грудях тобі горить, і назву для цього людською мовою вибери. Де місто поранене корчиться і димить, де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі, таке безмежжя любові видихаємо ми, що з неї одної утвориться післясмертя. Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот, лишається тут, підпирає плечима стіни, кривавими пальцями вперту нитку висотує, щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок, замовлений на тривання і непідвладний варварам. Носи у собі імення усіх замовклих, лишай їм окраєць хліба, чарку, слова, і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер. Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого. Давай домовимось: той з нас, хто піде першим, завжди чекатиме іншого за порогом. Катерина Калитко

▪️туман війни▪️ свіжі дрова не підуть надто вологі повні життя поставити свіжі поруч із сухими най бачать як ті горять най знають якими треба ставати розкласти довкола вогню з розрахунку один розрахунок на батарею одна батарея на котел один котел на велику площу одноосібне опалення система обігніву обережно оберемку дереволоми і деревошколи ще наламають дров – в’язнутимуть в’язки без зв’язку накриті опадами тліють влучення лучини – і димить жах артилелистя всеокопний дим вогонь поглинає родючість потріскують ідеальні ясени але тепла – нуль 10.12.2024 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

ніяк не вдається зупинитися плакати і гризти нігті рвати волосся на голові чхати, не закривши обличчя від мене відпадають шматочки як від вівсяного печива крихти лежать усюди тонкою цівкою-стежкою куди не піду всі знають де мене можна знайти за мною повзуть мурахи та усілякі інші жучки я розсипаюсь ще швидше після нічних землетрусів хвилі проходять крізь тіло і виходять назовні із хрустом кістки стають дуже мʼякими сльози обпалюють щоки від мене лишиться тільки кругле кільце із носу @nesvidomo

слабкість — це те, що можна пробачити, якщо не собі сльози — це те, що потрібно дозволити, але не сьогодні на сьогодні у списку ще дванадцять справ, якщо не встигну, батько зречеться мене, моє ім’я викреслять з усіх епосів і забудуть вже завтра не забуде тільки мій особистий крук, прилітатиме щоночі, викльовуватиме спокій до краплі, поки я скутий ланцюгами паралічу тому щоранку я перемагаю себе і встаю на ноги перекладаю тиск з грудей у довгу скриньку, щоб іти рятувати свою Пандору чи будь-яку іншу планету навіть ледве знайому адже їм потрібніше адже я можу, бо менш побитий метеоритами втрат і не знаходив себе в порожній кімнаті з хвостом від комети на шиї зі шрамів тільки слід від обручки нічого, заживе до наступного, поки я відкладаю усе, щоб вкластись у таймінг бо не можу спізнитись бо не можу програти пливу проти течії з власних сліз, щоб дістатись до джерела туди, де все почалося де перша слабкість переросла у першу брехню тепер білим вовком іду за її слідами б’юся з породженими нею потворами латаю дірки на небосхилі але все марно дамбу прориває і все, у що вірив, змиває під корінь я знаходжу себе в порожній кімнаті поруч не врятований мною світ і пляшки з-під еліксирів, які так і не загасили щось там усередині слабкість це те, що потрібно дозволити інакше програєш їй всуху