Храм поезії (🖤)

вагітна миршава забілена сніжна шкіра та що носить під серцем дитину геть суха із стріями понівечена мені незнайома ця дівчина плаксива замучена всехворіюча стривожена кожну хвилину з блювотою чи кратерцями в обличчі чекайте це ж і я та дівчина втомлена у вбиральні засиджена з червоними щічками в собі диво несе наче усім нехлюяна не дівчина жінка вже травень, 2026 #поезія_Роніки

Юні роки У тиші стареньких провулків      заховані спогади юних років      шепоче вітрами прадавня балада           що грав на гітарі щовечір      тускніє у вікнах проміння утрачених зваб      і лавка старенька скрипить           від дотиків/докорів/доводів/дозволів      десь тут позабув про дитинство У шумі приморського вітру      згадав про надмірні бажання           які промовляв наче клятви                до неба                чи Бога                чи просто як примхи для себе      тут голос звучить як закована правда           без радості, зла й почуттів           без примх і надій      лиш згадки про кроки           невпинні та неодинокі Та швидко затихло моє одкровення      тепер тільки памʼять скребе      тепер тільки голос блідніє      тепер безнадія лунає      тепер… Та вже не поверне ніхто моїх юних років      а в грудях ще досі жевріє           те саме тепло                яке не згасає й не тліє           напевно це була любов           чи щира ілюзія щастя           чи справжнє життя. @Rocker_Roman_Lysenko #роман_лисенко

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

«В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім» (с) Катерина Бабкіна

Птаходім — це збірка пані Олександри Хопти, поетки родом з Вінниці. І за сумісництвом моєю улюбленої поетки з Оленою Галунець. Центральною частиною, віссю, деревом Ігдрасіль збірки є — Дім. Він працює на декількох рівнях, як дім, який був у дитинстві, місцем народження та становлення власного Я. Та дім який шукаєш та набуваєш у процесі життя. Книга є інтимною, автобіографічною, наскільки це можливо. Вона про людей, які були з нами, які пішли або підуть. Які залишили слід й завдяки, яким ми є тими якими є. Відчувається, що тут на сторінках збірки заховалася пані Катерина, яка вплинула на написання цієї збірки. Птаходім дуже світлий, прекрасний, добрий. Він наповнений сфокусованим світлом, який відбивається з рядочків збірки на читача. Книга викликає світлий сум та щем. Працює на емпатійному рівні. Розрізає серце навпіл, щоб залишити жаринку тепла. Це зразкова поезія, наскільки доречно використовувати — це слово. Тексти глибокі, технічні, пропрацьовані, живі, органічні. Та що там — вони довершені. Недаремно їх писала програмістка. Відчувається точність, перфекціонізм, математика. Але залишається жива органічність. Поезія — дихає. У Саші може здатися, що начебто її поезія проста та зрозуміла, але — це оманливий прийом. Її поезія складна, глибока та працює на багатьох рівнях, такий собі макрокосм. Любов до Космосу, є важливою частиною збірки. І останнє, що я можу зазначати, що її тексти глибоко емоційні та емпатійні. Вони концентровані любов'ю, теплом, сумом, всім світлим та добрим, її поезія нагадує АСМР. І підсумку зазначу, що її поезія терапевтична. замовити збірку

Знай, ти — цінна і досконала, як квінтесенція літа в дівчинці, яка носить смішну панамочку, і сережки-черешні дібрані.

* дивитись уважно на форзацах сторінок, є позначка, де можна перейти за посиланням та почути голос вірша та побачити перфоменс та перевтілення і виокремлю три вірші: якби я була Прю Ми як два насторожені їжаки князі живуть на Золотих

…І краса сліпить очі, як відблиск з поверхні ріки. І краса тебе ранить, як лезо ножа. І ти думаєш чим же я заслужив стільки див, стільки добрих людей, і такий світлий жаль. І за тих, хто, як я, попри шкіру тонку не лякається гострого, і за те, що я дихаю і живу — тобі дякую, Господи.

а хто розтирає світло проміж долонь я відповів їй янгол у янів день і колисалась сторожко над столом посмішка вшита в обличчя її ніде сіті старіють стирають лікті кутам сито ніяк не насититься бо тече янгол її знеребрений як Адам татуюванням моститься на плече сови кричать на совість сичать сичі сепія ночі зводить засмагу дня синя собака на сіні її ключиць охороняє денця крихке горня добре бо все згортається серед речей було знайомі і стали зникомі за мить янгол у Янів день за її плечем той що його не бачать але болить Томаш Деяк

Зореграєм спалахує місто Леліє блакиттю, У променях місяця повного Сховаю я сонце Собі у кишеньку. Скажи як ти це робиш? Ти сяєш навпроти! Під покривом ночі І твоїх думок, Я — твоя кінцева зупинка Пахну першим бузком І така до біса знайома. Скажи як ти це робиш! Твоє сяйво — з'їдає млу! Світло навпроти вже не горить, А я палаю в твоїй кімнаті Наче полум'я свічки, Твої дотики — Мені залізли під шкіру. Скажи, як ти це зробила... Моя сяйливо-яскрава принцеса

@vika_dobraaa #нейравенс

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

Відсутність сонця не завадить мені поділись нарешті цією красою 🤩 Прозорий бісер це якась окрема любов🔥 Думаю Леся була б у захваті 😏 *очікується в зелених та блакитних відтінках

Переплітаються міфи з реальністю, Спільно верстаючи дивні скрижалі, Доля в них з кожним по-своєму грається. Та чи несхожість на інших похвальна? Бо полювання на відьом триває. Часом початок у чарів із імені. Чи сперечатися з ним? Ваша справа. Та Тінатін із найменням отримала "Сонячний відблиск". Тож весело й жваво Тінка промінчиком сонця стрибала. Бавилась барвами в гарному настрої, Навіть у хмарні часи як заграва Рухалась поміж людей, попелястими Й досить нещасними ті виглядали. Їх і погожими днями чимало. Стрічка життя в нас притрушена, справді-но, Попелом смутку то трохи, то густо. Часто батьки залюбки свої прагнення В мрії дитини вкладають із хрустом. Муляє всім своє ложе Прокруста. Інколи Тінка тьмяніла від роздумів: "Стільки іскринок у мене! Що ж марно Сяю собі та не взмозі ще жодному Допомогти. Недарма ж сонце жарить! Як же ділитися рідкісним даром?" Сонячні Усмішки в неї монетками Стали. Хоч пустощі, та пурпурові, Жовті, брунатні, рожеві подекуди, Радісну ватру живили чудово. Досить багато знайшлося замовлень. СУ Тінка купу створила. Та щупальця Заздрощів завжди знаходять успішних. Темні від світлих століттями щуряться. Магія? Швидше! Не сталося б гірше. Взяти під варту — найкраще із рішень. Стрімко втікала вона пізно ввечері,  СУ Тінки падали — обрій світлішав, Хмари летіли, багрянцем обпечені. Ледве доносився шепіт крізь тишу: "Звідки ненависть до радості інших?" *Тінатін - ім'я, яке з грузинської мови означає "відблиск сонця". @literospletinnia #приходченко

Хтось повинен обігрівати дім, поки усі деінде, і запалювати світло ввечері, щоби бачили: тут живуть. На старих фотографіях погідні жінки повновиді. По кутках чаїться пам'ять, отруйна й срібна, як ртуть. На старих фотографіях чоловіки суворі. Паперові гвоздики в кишенях і часом чоботи латані. Ті, що тут жили раніше, ніколи не бачили моря, дехто й світу не бачив поза межею села. Вашу кров же, люди, понесло світом, гарячим вітром. Рятувалися, як уміли, раділи, що всі живі. Але хтось залишається. Вікно у темряву світить – і неначе жовту ряднину простелено на траві. Хтось лишається прочитати всі ваші чорні дошки, всі дороги, якими рушалося підкорювати міста. І щороку в лютому смертельний пускається дощ, і якщо ми закінчимось – тоді вже й він перестане. Він усе ще жде, щоби звідси гукали “Досить!”, проганяє людей на вокзали, вантажить на кораблі. Але гріти дім спорожнілий – химерний і гострий досвід, наче бачиш потоки власного голосу у землі. Катерина Калитко

Портрет Як ми вибачимо собі, як подякуємо собі, що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій? Але як інакше, якщо тільки тут на шляхах курних стільки каменів спотикання і стільки історій в них.  Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій. Тут усе довкола прошите нитками знайомих швів. Тут лежать в могилах ті, хто нас за руку вчасно вів.    І доми розбиті, і книги, затерті на корінцях, і незграбна ніжність, і впертість, і виснаженість оця – то все наше, допоки ми ще ну нібито як живі. І ніхто, і ніхто тут не був народженим для війни, але тисне бронік на стрижень випростаної спини. У підсумку набої, цитата зі Стуса чи Семенка  на тату, і тверда рішучість, і витриманість така, ніби темний вир лихоліть змилосердився і спинивсь. Хто зі зброєю, хто – без зброї, зі жменькою куцих слів, крізь низини й висоти своєї зраненої землі,   повз бажання закуті і марних планів чагарники,   йдуть просвітлені й люті, всемилосердні і навпаки, та ступають рішуче за роком рік на непевний лід. Як я хочу забути запам’ятати цю круговерть,  де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.  Скавулять щенята і жадібно тягнуть її соски.  В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски  і шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь. Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам? Ось портрет покоління: замість обличчя суцільний шрам.  Але разом із тим і усмішки ніжний та злий зиґзаґ. Пам’ятаймо довіку всі миті щастя поміж атак.  Наш портрет покоління – любові зрощений перелам. Ірина Цілик #ірина_цілик

В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім

коли ти малий, твоя мама - всерукий бог, вона Миколай, і пекар, і перукар, вона переробить у хаті за чотирьох, у мами твоєї всесилий, всеможний дар. коли ти малий - тебе двічі кусає джміль, і десь перемерз, і знову поліз чиряк, коли ти малий - треба дулю, щоб спав ячмінь, а мама подує - і спухне одразу й так. і час коло неї завмре у білесий пух, і тепло тобі, і привиди не страшні, коли ти малий - біля тебе завсіди рух, і мамині очі - красиві і ледь сумні. коли ти малий, твоє селище - цілий світ, галявина, що на пагорбі - лиса гора, коли ти малий, тебе мама зове на обід, «давай, бо вже стигне» - по десять разів з вікна. коли ти малий - не існує смертей, війни, бо мама весь час з тобою, весь час жива, ти певний, що так було і буде завжди, і хай із безлічі правд - саме така.

Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли тануть сніги, і ріки лишають свої береги, як діти лишають батьківські доми після тяжкої зими. Марат тренувався на «Спартаку». Мав удачу навчену і тривку, мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем, був, мабуть, справді кращим бійцем у напівсередній вазі, носив наколку з Фіделем на лівій нозі. Імам говорив, стоячи над ним: «Пророк, - говорив, - ніколи не був сумним. Пророк знав – зло зжирає зло. Буде так, як буде. Завжди так і було. Ось і Марат матиме що сказати, про кожну з власних провин. Пророк і вигадав пневмонію для таких як він». Маратова мама мовчала в кутку. Маратів брат слухав молитву гірку. А коли імам поклав долоню йому на плече худе і сказав: «Усе, що зникає, знову колись зійде», «Ніщо не зникає, - відповів йому брат. - Я заберу собі капу, з якою бився Марат. Я знаю, чому він помер. Щоранку він бився проти своїх химер. Щодня він збивав у кров кулаки. Щовечора він відчував, як згасають над ним зірки. Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу. Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу. Як може зникнути те, що є? Що з ним робитиме той, хто все нам дає? Зникнути може хіба що страх. Решта лишається в нас – молодших братах, які відбивають собі серця, стоячи до кінця». Брат відійшов убік. Він був молодший на рік. Марата вважав головним. Всюди ходив за ним. Тепер ось мовчав, відійшовши нараз, і приховував сльози, мабуть, соромлячись нас. Коли виносили тіло, почався сніг. Падав з темних небес просто до ніг. Імам ішов попереду, ніби мара. Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора. Жінки починали плакати, а чоловіки відчували, як тихо згасають над ними зірки.

Рік поганих новин. Рік дурних сподівань. Біль заходить – то встань, як до вчителя. З ним, як з тримаючим курс, говори, говори. Хай хто прийде згори – я їх вже не боюсь. Я їм вже не віддам цю відбиту межу, де я просто лежу, докучаю зіркам зі своїм навпаки, зі своїм шкереберть. Рік поправок на смерть. Всі прожиті роки. Де впаду? Де зійду? Де туман омине? Просто міцно мене обійми, як ходу уповільню і пульс зазвучить, мов набат. Ми – колекції втрат, але може це й плюс: бути вільним, як пух, мати простір на вхід. Той, хто рухає лід, я впізнаю на слух твої кроки у цій тихій темній ріці. Це не страх на лиці – лише тіні від вій. Дорости, донести, дочекатися злив. Як виходжу у сни – бачу стяг і хрести, і як ллє на мости вечір сонце рясне. Ти над ними мене не впусти. Катерина Батушан

Коли-небудь настане травень. І в ньому нічого не станеться Всі люди прийдуть додому, всі поїзди доїдуть до станцій Час буде лінивим. Він буде іти повільно і буде ногами човгати Чорними будуть ночі – і більше нічого не буде чорного Буде багато веселок, а ще – чотирилистної конюшини Ми будемо безтурботними, дріб'язковими і смішними Ніхто не вслухатиметься у тишу і в тремтіння землі під ногами Коли-небудь настане травень. І в ньому не станеться нічого поганого Марина Пономаренко

ЦВІТ КУЛЬБАБИ Кульбаби трава проростає з землі Люди дорослі спершу були малі Буяє кульбаба - жовті квіти цвітуть Люди дорослі дітей в школу ведуть З кульбабки прозорі ростуть парашути Діти обирають перші маршрути Перші висоти, перші каміння Парашути летять крізь сонця проміння Діти дорослішають у людей З часом вони матимуть своїх дітей Бажання загадуй і з попутним вітром Парашути прозорі розносяться світом... @Slyvchyk © 22.04.2026 р.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з підʼїздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, Де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, Ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, Так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, Розмальовує тротуари світлом, І навіть обгорілий фасад будівлі Виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що бʼються Любить, навіть коли любов пахне згарищем. @belevtsova_