Храм поезії (🖤)

Пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось – мої сни, це – рибальські човни, це – ніч, це – течія, це – смерть, певно, моя. Життя – це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім – всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети – я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій – радій, рибо, радій. Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан #жадан

пара 7, 1 тур 🌹 Учасник 1 *** Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки б утекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. #червона_троянда

зірниці в крихке безмежжя полиск відбиває синхронне дихання базальтових стовпів й ледь дріботить посріблена і гостролиста зграя червневого дощу поміж вокзальних протягів у ньому впізнаю сягнистий почерк тобою не відправлених листів і ніжну глибочінь жалю озвися надчутливим спалахом відтятих стогонів в зболілих хмарах не розділяючи перехідну межу у відповідь нехай я закричу(!) і видихну / не боячись сполохати вразливістю здійснених митей, в передкінечно викроєних зустрічах на пагонах зірниць — де ти стоїш по той бік сподівань невидимий @nlitvinovapoetry #літвінова

«Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю. Бритва не знає злості. Бритва не знає жалю. Бритва не знає подяки, бритва не знає кривд. Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт. Бритва зрізає пам’ять, мов очерет. Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед, крізь посуху зморщок, крізь піщані дюни лиця, тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця. Я знаю твоє дихання і тепло, я знаю те місце в тобі, де любов перетворюється на зло, я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти, я знаю все те, чому навчив мене ти. Бритва ніколи не запитає чому. Бритва пускає кров, ніби до міста чуму. Бритва править шрами, як маршрут кораблю. Ти так давно не голився — давай тебе поголю». І ведеш холодну сталь уздовж судин, уздовж потоків крові, уздовж нічних годин, ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань, ведеш без подиву, ведеш без нарікань, поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди, поміж небес і пісків, поміж суші й води, поміж голосу і мовчання, ведеш углиб. Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб. Ніхто не знає, як працює любов, з яких рухів вона народжується, з яких розмов, з якої виймається радості, з якої вини. Але вона працює, спробуй її зупини. Тонко-тонко проходячи поміж вен, ледь торкаючись лезом імен, виснучи в порожнечі, не маючи опертя, за крок від смерті, за крок від життя. Сергій Жадан #СергійЖадан

Рухаємося до мети в 25 к Ще трішки https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z 4441111125234736 🙌

Кубики льоду повільно танцюють на вигинах спраглого тіла, Я плавлюся воском від хтивого руху і краплями падаю в ліжко; Пекуча вологість залишить на шкірі свій доторк, а пальці нишком Дозволять зробити мені усе, чого я давно хотіла. Шибарі стискає мене в обіймах і ти мій одвічний ідол, Котрому я буду старанно молитись під звуки своїх оргазмів; Від лоскоту ніжно-болючого струму забуду про все одразу, І пошепки буду благати тебе, аби ти продовжив діло. Шаную моральні закони здебільшого через оральні ласки, Суспільство плюється, бо як так можна? Від лукавого це, мабу‌ть; Та я до тремтіння знаю, якими ласкавими ці табу Бувають, якщо ти порушила їх, бо спокуса є надто ласа. @sadlovawrites #садлова

де віднайти розлогі лінії його ходи де витоки скучань по запаху ув виямці плеча тугі й гарячі гаплички‌ стрічань розщеплює рука так вміло вивільняючи любов і захмелівши вщент стою під брамою червневої стіни забарвленої в вохру і гонитву вражень — щоб сколихнутися об землю ковилою вчепившись за ліпнину часу лезоподібним спротивом /і брами засув співгуде мені навзаєм/ @nlitvinovapoetry #літвінова

montag. монпасьє вистрибують на долівці марними краплями сміху. монстри вдома – сенс іти туди? склади крильця – потім літатимеш, стиха. мене було знайдено у країні іграшок маленьким єврейським хлопчиком. тоді мене наче наново винайшли: він полагодив кожне колесо. його рисочка рота, окривавлена грубим словом, тоді гнулась в усі боки. ми росли за колючим дротом: я слухняно борознила підлогу, поки він споглядав небосхил. місяць змінявся червивим сонцем. кожного ранку летів новий хробак із гучним пострілом. біляві постаті бились із черню за соціум їхніх мрій в нашій грі. dienstag. хай так, бо я досі борознила підлогу, поки хлопчик дивився в паркан. скількох сьогодні покарано? таємний молебень. ..avinu malkeinu... mittwoch. за кроком крок.. я лиш поруч борознила підлогу, поки хлопчик дивився під ноги. йому ще довго чимчикувати, хвостом за гарячим пилом. що світляки, що малі потерчата знаходять свої могили. хлопчик розтанув, мов привид, десь за рудим видноколом. я не зазнала там кривди, та не берусь борознити підлогу. маленька кривава риска майорить у брудному повітрі. насуплений вітер свиснув, і залишив хлопчачий витвір. разом із юнаком тим він полетів за край лишивши по сóбі питоме arbeit macht frei. #вірші

180 Зелено-тьмяне сонце Буває чи все ж – ні? Або зелений колір Згорає у вогні? Небесний чистий комір, На шиї небокраю — Стискає і стискає. Чи пустять жар до Раю? Бо пекло то безкрайнє – Вергілій десь блукає. Тепер всі знають: сонце Зеленим все ж буває. Опісля навіть смерті! І після воскресіння, Зелене сонце буде! А жар – його спасіння. @cakedepress #рефлексійний_пиріжок

Дрібні невдачі потрібні. Дрібні невдачі поблажливі до сліз і люті. Гірко жити всією країною у свинцевому однострої. Дарма, що його власноруч розкроєно і зістрочено, щоб не змішувати різні відтінки болю і смаків особистих трагедій. Новини продряпують дірки до м'якого і чутливого. Шпарко ставимо латки і затуляємо рота, щоб запобігти вибуху відчаю, бо здається що й так забагато. Вся країна горефікована. Гореактивні ми. Фонимо нещастям, нерадістю, несміхом. Але кожен тліє всередині свого саркофага, не випускаючи рвучкий розпач назовні. Бо не знає чи зможе спинитися. Гарячий клекіт ранкового гніву закипає у горлі. Після обвалу новин. Дрібні невдачі потрібні, щоб стравити надмір безнадії. Кава втекла. Зараз можна. Кричи! @lysychkazlisu #лисичка

Сідай під замерзлим деревом, Амазонко, Відпускай коня, вішай на гілку свій лук і щит Ти полювала довго, але не вполювала нічого Крім місячного сяйва над змерзлою землею Здичавілої зорі, що пʼє з брудних калюж На околицях зруйнованого міста, Тремтіння гілок у відлунні весняної лихоманки. Тепер ти бачила, Амазонко, Атлант допалив цигарку, закинув тримати небо і стрій Його підхопив хтось інший, бо завжди є хтось інший, не ти Тож для тебе нічого не змінилось. Тепер ти знаєш, Амазонко, Те, що живить артерії цієї планети Не має витоку, джерела і гирла І точно ніяк не поєднане з ритмом твого серця Попри те, що ви з рікою маєте одне імʼя на двох. Ти не виборола це знання мечем на краю світу Не спускалась у пекло, велетень не забрав за це твого ока Ніхто не вимагав у жертву твого первістка. Тому про тебе не буде жодної згадки в легендах. Хай це зробить тебе прозорою, Амазонко, Як колишня шибка в чиємусь колишньому домі Як ранкове повітря перед ракетним обстрілом. Хай це зробить тебе тихою, Амазонко, Як вулиця тилового міста о другій ночі Як відсутність відповіді «я тебе теж» на східному кінці слухавки. Хай твоїми обладунками граються діти у лицарів Поки їх не покликали батьки вечеряти І коли вітер розвіє тебе на частинки, не впаде жодна краплина крові, не виросте жодна квітка І по тобі не лишиться нічого. Ні памʼяті Ні імені Ні гордості Ні безіменного прапорця на центральній площі. @Ma_ri_ua #марися

сприйняття дійсності пов'язане з прийняттям рішень а двері між "абстракцією" і "реальністю" лишаться без кріплень. якщо життя дає лиш іскру вона не краще ніж дешева запальничка і я збираю в мозку сірку з іншої голови яка дрантива. табачному джину потрібна лише жарина щоб на мої бажання забити алкогольному потрібна щоб я йобнувся з драбини /яку я взяв щоб вкрутити лампочку/ так витісню весь кисень осиплю себе попелом щоб думати що згорів. на мене всі обов'язки скине й подивиться знеможено й випише діагноз хронічний. тепер світло тримається до останнього люмена а в голові зосталися судження що будуються на лиш мені зрозумілих речах. пізнавання світу веде до ескапізму а метастази проростають вгору і несуть полум'я щоб зробити ванільний крем. тіло гниє але розум живе більше не просить спиртне тепер воно для мене бридке. тепер охрестив клятою не вкручену лампочку. якщо все-таки існує іскра життя то попросіть смерть спалити мою гниль. /а вам дали мертву руку щоб крутити коліщатко мишки прочитав? молодець перешли другу а я вийшов/

Одна у хащах. Загубилася, бідося? Тобі здалося це найкращий шлях? Тріпоче серце, налягає страх, І зрадницьки сідає зимне сонце. Тебе не вчили, що у лісі вовк? Ти вдягнена немов на поховання: І сукня, й шапочка підібрані старанно, Червоним окликом приманюють мій крок. Синіють губи. Змерзла. Так, дитя, Мороз — страшний хижак, чатує здобич, Повільно пазурі встромляє у свідомість, Стискає диким болем. Краще я... (Хай краще я твоїм побуду катом, Тобі не доведеться ніч страждати.) // Не плач. Твій плач дратує хоч волай. Та витри сльози. Йди до мене, шапко, Не вб'ють, а лиш зігріють ці звірячі лапи, А вранці підеш з лісу до села. // ...Ну добре, я сам відведу тебе. Сподіваюсь там не буде мисливців, спи вже... ...Чому в мене такі великі вуха? А грець його знає, у батька мого такі ж були... ...Як мене звати? Хм, та просто Вовк. А тебе як? Бірґітта? Ну й ім'ячко, хай йому чорт ... @lyubabas #червиве_сонце #космонавт #панілюбов

Якщо сьогодні добʼємо 3к покажу фото в купальнику Завтра збираємся на озеро😏 -парний донат за зелений купальник -непарний за лиловий https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z Зараз ситуація наступна

Через пів годинки етер з жеребкуванням конкурсу «Червона троянда» в інсті https://www.instagram.com/uapoets?igsh=bjRzeTFvdmZsM3E0 🌹

OWl HUB пропонує долучитися до великого благодійного розіграшу "крутецьких ніштячків" від @ola_poetry:

Алгоритм дій: робите донат на баночку або картку банки (якщо донат робиться не з картки монобанку, то пишете коментар де вказуєте свої контактні дані). Розіграємо всі лоти одразу через моно, як набереться потрібна сума! Баночка: https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z Картка банки: 4441111125234736 Дуже сподіваюсь на вашу активність у розіграші і його поширенні🙌 Не проходь повз – бери участь обовʼязково! по всім питанням пишіть мені @ola_poetry

Детальна інформація щодо розіграшу тут. Долучаймося!

у місті, де сніг не лягає на землю, а зависає в повітрі, як не виговорені вибачення, я шукаю місця, де нічого не болить. реклама «завтра» на білбордах — уже з відтінком плісняви. вітрини світяться порожнім, наче вивіски магазинів, що давно закриті, але світло ще не вимкнули. тільки іноді здається, що мене можна прочитати, як стару газету: жовта, зморщена, але дата на ній — точна. і тому хтось зупиняється, щоб поглянути. моє море — це калюжа після бурі. в ньому не втопишся, але можна застудити пам’ять. ти на старті. а я — в лавці запасних. не з тих, хто пробігає. з тих, хто переглядає трансляцію і вимикає перед розв’язкою. але якщо побачиш мій тіньовий контур на узбіччі — не зупиняйся. я не той, хто чекає. я той, хто залишив знаки для когось іншого.

У липовий вихор ускочую стиха, хай лихо зітреться в молекули. Із полиску звиті полуденні миті, посічені смутком подекуди. Вся область червона. Із цвітом півоній пройшла б Світлофор без прискорення. А зараз би швидше дістатися тиші, де спокій під пледом приховано. Зв'язок ненадійний — тривожне бродіння думок поміж серцем і розумом. Та чи випадково рядок на півслові неначе квачем заморозило? Хай смузі з ілюзій хлюпоче в калюжі, вона ж мініморем хвилюється. Одні знов застигнуть зірками морськими, а хтось розпочне революції. В дитячій кумедно стирчали намети, невже це було передбачення? На варті у Стéпу в умовах нестерпних стоять не лише помаранчеві. Ідейногарячим нестачу удачі нерідко запал відшкодовує. І сотні побачень зі справами, наче для цього лиш ночі є довгими. Бажання незмінне — повітряним змієм летіти собі під Стожарами. Але додалося, щоб дронові кості до простору не наближалися. Стираються грані часів, коли рв'яно несешся клітинками класиків, Чіпаєш проміння. Та навіть кармінні роки не дала би привласнити. @literospletinnia #мтб #приходченко

/повіки прокволисто затуляють обрій реальності. провалююсь у безодню думок, що мандрують скрушною свідомістю. втопаю в обіймах Морфея./ бринять у повітрі мелодії шовкових косиць. чарують малевом цноти бадьорі дівиці. зацікавлений погляд красовитої жінки воскресив мою пам'ять. /спалах/ будинок покійної. полиця. фото у позолоченій рамці/ /спалах/ турботливі руки одягають купальський вінок. запахи мальв і ромашок огортають скалічену душу. жваво біжу у танок за прекрасною музою й на стомленому обличчі безтурботно оживає                                          радість. /спалах/ /я лечу. знизу на холодному ліжку видніється тіло. моє тіло з мертвою посмішкою./ Каріна Коваленко #каріна_коваленко

переспавши з жінкою про яку мріяв думаєш – що робити далі? у які світи у які виміри крутити педалі здавати медалі як їй сказати про головне чим її в безладі цьому втримати коли листя засипає мене гомінкими римами… просто у простір робиться рух і там де літають теплі цитати хочеться не розтискаючи рук з нею під музику засинати Дмитро Лазуткін #лазуткін