Храм поезії (🖤)

поетичний конкурс Останній рейс із літа вітаю, наші переможці: 1 місце — Олександра Дорога 2 місце — Саша Хопта 2 місце — Олеся Репа 2 місце — Костянтин Ватульов 2 місце — Марія Чекарьова результати вірші коментарі судила Катря Цимбал (штат Луїзіана) та OleXandr (місто Вінниця, АЗС 7, провулок Будівельників) #конкурс #поезія #вірші #храм

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш.

Присмак попелу на висохлих устах. Не це він сподівався відчувати нині.. Емпатія зімітувала знов лукавий знак, Що Доля відгукнулась на його молитви. Вкотре скорений, в самотньому сп'янінні, Під галас, необізнаних в його стражданнях, Жерців невпинних вакханалій гедонізму, Чуткий відлюдник потопає у долині чарки. Озираючись навколо, в пошуках наслàння, Яке навіки сколихнуло би його світогляд, Спаплюжений укотре емоційним крахом, Пророк поник, бо відгукнулась заборона: "Не смій бажати собі щастя. Ти порожній." Осушивши келих звичної уже отрути - зник, Незримий у обіймах колективної істоти, Мов прозора крапелька роси в сезон дощів. Крізь натовпи закоханих в життя гравців, Ведених спонтанністю своїх інтерпретацій Передбачуваних, з досвідом, чужих надій, Чемпіонів нестабільної межі зухвальства, Тендітно пробирається сумний скиталець, Несвідомий свідок полум'я палких сердець, Позбавлений уже давно тілесного бажання Прийняти голод плоті, пристрасний протест Реальності буття, супроти страху Смерті, Наївного обману, притаманного живій плоті, Заради миті життєствердного блаженства. "Щасливі дурні... Не все настільки просто..." Оперезаний фатальними думками вдоста, Прийнявши щиро заздрість касті молодих, Мислитель вигулькнув у порожнечу ночі І, затамувавши кволий подих, вмить застиг. Пронизав саме його єство незнаний погляд. Готовий клястись - випромінювала світло Ця дівчина. Ні, янгол, марення господнє, Що зігріло його душу у незримому промінні Джерела забутої, лиш не приборканої, мрії, Покритої вуаллю стертих болем спогадів. Розгублену агонію розвіяли, на мить, обійми І її слова: "Я тебе знайшла. Ще зовсім трохи" Простір сповнив агресивний галас кроків. Вона не дала мені змоги осягнути шал події, Надіслала мені в розум заклик невимовний І схопила руку в мить невинного насилля. Її тендітна длань, мов тканина оксамиту, Веде мене у втечі від непроханих фантомів. Каптури гонителів приховують обличчя, Але їх гнівні людські оклики мені знайомі. Я певен, що відомий мені кожен голос. Що вона накоїла, щоб друзів сполохати? Я згадую всі ночі, що ми з нею розділяли.. Розуміння хлинуло на мене злісним катом.. Нас з нею наганяє справедливе покарання. Покійникам немає місця посеред живих. Глухий кут зустрів розлучених коханців. Оточений живими, мертвий її міцно огорнув. Ревні глашатаї віри пророкують гідний суд: Любов не знає меж, але існують і закони. "Життя безцінне, бо єдине. Кожен зсув Цієї істини порочить владу визнаної догми" Нас прив'язали до жертовного багаття Богу. Думки не дозволяють слухати молитви. Я чудово розумію, що не все так просто, Але вона кохала мене понад власні сили. Я вирвався з оков приреченого спопеління. Вогонь не стримає мої опіслясмертні почуття. Вона - моє життя, мій сенс життя, мій стимул Існування понад злі кордони небуття. Присмак попелу на висохлих устах. Не це Я сподівався відчувати нині.. Емпатія зімітувала знов лукавий знак, Що Доля відгукнулась на мої молитви. І світ для нас загинув.. Назавжди. Ми разом. Вірні диву.

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

Що я розповім тепер про ту ніч, коли він привів цю жінку до нас у дім, про те, що я ніколи не бачив таких облич — такого шалу, як у погляді її твердім, про те, що її волосся мало таку вагу, аж ніколи не розсипалося, а текло, наче мед, що я брав з її рук посуд на кухні, як річ дорогу, і ховав її паспорт у себе, мов коштовний предмет, про те, що з нею легко було втратити лік безкінечним дням і коротким ночам, про те, що хотілося вбити кожного, хто в її не дивився бік, тим більше — кожного, хто її помічав. Сергій Жадан #жадан

Ім'я мого міста не вимовити безслізно Застрягло у горлі чи уламком,  чи волнорізом Роздирає зсередини гланди,  зривається на кровотечу І немає думок про доречно і не доречно Тільки б небо над містом не боліло вогнево- криваво Тільки б всі,  хто лишились,  побачили завтра світанок Моє місто величне,  з ароматом кохання і кави, Моє місто хоробре, де війна йде поміж тюльпанів Де гуляє по Стрілці вітер,  молодий,  бешкетний,  травневий Де розквіт Сад Шевченка,  а над ним пролітають ракети Де згвалтована Салтівка рани- стіни лікує вогневі Де вплітають війну у історію скульптори і поети Ім'я мого міста не вимовити безслізно Не вгамувати той біль,  що пече десь під ребрами з ліва Я прошу лише, небо,  наповни легені киснем, Щоб наш Харків задихав,  щоб подвоїлась його сила Світлана Шкотіна

Нарешті доробила цю обʼємну роботу ♥️🤍🖤 яка навіть не влізла на мою фотозону) Довжина 38 см Ширина 13 см

Опік ❤️‍🔥 вже незабаром з'явиться у вигляді відеоісторії на моєму каналі Чекатимете? А якщо хочете прискорити вихід відео — задонатьте хоча б 10 грн на мій конверт для тварин (https://www.privat24.ua/send/33i08) або будь-який інший збір 🐾

▸ ❤️‍🔥 Опік Моє вино вийшло з-за берегів тої склянки, Бо від жалю вмістила в неї, мабуть, повну пляшку, Мені так сумно зустрічати без тебе світанки, Я нагадую собі загублену в просторі пташку. Так дивно щодня не відчувати поряд присутності, Навіть обійми тепер не твоїх рук, а буденності, Скільки б не шукала, не можу знайти тої чуйності, Яка вражала мене, поки не з'явилися ревнощі. Самотність рве мені душу й закриває свідомість, Твій образ у дзеркалі, на жаль, лишився навічно, Думки в голові поволі самі складаються в повість, Та краще вже так, ніж повертатись до тебе циклічно. Увімкну старе радіо, яке відтворить твій шепіт, Скажи, навіщо залишив так багато деталей? Час йде, але навіть літніх цикад тихий стрекіт, Не розвіє мій сум, що зіткався із сотні печалей. Годинника ритм нагадує твої кроки в вітальні, Ти смиренно чекав, доки підбирала я сукні, Нині хвилини пусті, хоча є проблеми нагальні, Скажи, чи повернуться часи, що були незабутні? Торкаюсь до столу, що зроблений твоїми руками, І мені так хочеться знову відчувати твій дотик, Я б справді змогла жити разом з тобою, роками, Але моє кохання лише тебе пропалило, мов опік... ─ ────────── ↷#yrboo_вірші

🎉 Нам 1 рік! 29 вересня о 19:00 у Львівській копальні кави ми святкуємо день народження творчого об’єднання «Є що сказати» 💫 Це буде вечір зустрічей, теплих розмов, презентації нашої нової збірки та фотовиставки. Вхід вільний, але кількість місць обмежена. 📍 Львівська копальня кави 🕖 29.09 о 19:00 👉 Пиши у приватні повідомлення, щоб забронювати місце. Приходь святкувати разом із нами! 🥂✨

роздягатися кажеш? добре дивись як знімаю одяг ні ні не ховайся не відходь у іншу кімнату чи на балкон курити поклади свій їбучий айкос і не біси мене дивись надумав мене до стіни притиснути заради бога як то кажуть заради бога заради тебе самого - єдиного і найкращого - несвята небогиня ніяка тобі не наставниця розстібає застібки на сорочці я не граюся не морочу тобі юному і здуріти якому красивому голову залишається у білизні напівоголена продовжувати? дати води? горілки? чи заспокійливих? виїбати мене на кухні? та виїби вже хоч де! тільки виїби врешті най очі твої лукаві не бігають най руки твої не тремтять най тверднуть усі твої ...кгм... таланти і всі неприйняті рішення махає рукою - добре прикурюй тут люблю коли дим твій навколо стегон ну то що притиснешся упритул? ти питаєш як це роблю? дуже просто - не думаю не вийобуюсь не шукаю образів просто я вмирала вже бісову купу разів! бісову купу разів морозилась і студила усе довкола поснутим полум'ям вулкани мої дзвенять і розходяться і якось похуй на все      хто втоне              хто виживе ти тільки от по лаві цій ходиш як по воді годуєш мене із рук хлібом і рибою знаєш на тисячу кроків вперед що візьму що віддамся і що ти мене виїбеш      єдина планета яку ти крутиш - моя планета             моя одна додаєш до хліба вина запалюєш німб вінок терновий ми ділимо на обох і так ти граєш мене неперевершено ти граєш мене як бог! ти граєш і груди твої диханням ходять оголені збуджені піт твій - солодкий мед я сидітиму в першому з величезним букетом квітів ти дивитимешся уперед понад голови глядачів софітами сонце твоє освічене і освячене моїм розхвильовано-теплим освідченням пошепки під ніс собі          це немає ніякого значення ти стався         не дивися в глядацьку залу богиня своє зіграла -        крісло її пусте

пайка от не пощастило хто вже дістався цій літературі молоде покоління лауреатів та фіналістів голоси самобутні вічні стипендіати та алкоголіки силаботонічні сноби прозаїчні верлібристи піджаданники поголовно юні паростки сучукрліту а тепер ще й до них агресивні петеесерники без яких антологія не антологія і захід не захід отримали пайку власного голосу як нагороду посмертно а у ньому бруд та пісок скрипить неприємно іржавим затвором ні відчистити ні відбілити як ним користуватися голосом прокуреним до жовтизни подертим на вітрі стягом над зруйнованою бібліотекою як ним тепер вимовляти ніжність голосом привченим до команд сухих і холодних мов армійський пайок як тепер проповідувати любов голосом що просякнув ненавистю аж до кісток аж до сьомих колін як ним тепер читати поезію коли слова ніби патрони в патроннику клинять і затинаються клинять і затинаються Сергій Рубнікович

... Я помітно втрачаю всю віру в людей, Та нікому нічого не винен! Друзів наче багато: "той, та і оцей!" Тільки в кожного з них свої види. Я нестерпно втрачаю живий інтерес До самого себе і до світу. Може годі вже сіпатись?! Стрічці кінець. Все відзнято і зйомки закрито! Я зачахнув, змарнів і не ладен уже Нести хрест свій - ні сил ні терпіння. Мов спустошений іншими винний фужер, Годний лиш для гіркого полину. © Андрій Буремний

Моя перша прочитана збірка цієї осені. Це поезія молодого чернівецького поета Ігоря Веркіна. Рядки збірки наповнені чуттєвістю та невловимою красою. Відчувається близькість та зв'язок від прочитаного з автором, є емоційний зв'язок. Збірка видана у вінницькій друкарні-видавництві «Твори», вони роблять якісну роботу над своїми книгами: тверда та зручна палітурка; ілюстрації які стають невіддільною та органічною частиною збірки. Також маю збірку цього видавництва за авторством Олесі Репи, яка просто чудова. «Ехо глибин безодні» — є гарним проявом сучасної української поезії. Дякую, авторові, за гарні вірші та поезії.

Вересень накочується ніби приплив. Незручне взуття, заживають коліна збиті, і всі подряпини – сліди неймовірних див, затираються, сходять, залишаються в літі. Велосипеди в дощ ніби кораблі, припнуті на рейді без вітрил і без пасажирів. Шкіра просить піску і світла. Усюди, де ми були - проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій. Літні тераси згортаються, ніби фронт. Загортатися в пледи, здаватися пізно, пізно. І якщо дихати – то тепер тільки рот у рот, до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних. Літаки не затримуються, ніби розклад страт. Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні. Безвідмовний час, найдосконаліший апарат врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання у кілька речень. Катерина Бабкіна #бабкіна

У цьому літі є все. Гарячий пісок, Сонячні діаманти, Цей чоловік, якого хочеться собі мати, Усе, що було і буде. Усе, що сталося і не сталося. Усі, з ким ти ще не повністю попрощалася. Усе нове у ньому присутнє, усе старе, Усе, що так треба тобі, і те, що давно не треба. Холодні ночі, П’янке вино і Розлогі липи. Місто нове, до якого ти вкотре липнеш, Місто, що пахне каштаном, Місто зі смаком малини, Місто, в якому ніколи не дивишся на годинник, Місто, що з кожним днем стає більше твоє, Місто, в якому навчишся називати усе, як є. Місто літніх гарячих ночей, Місто сподіваних злив. Навчить бути в цьому літі собою - Вперше за будь-коли.

жінки мені кажуть: «яка ти гарна» я кажу жінкам, що вони прекрасні й дарую квіти у моїй соціалізації так легко скотитися до краси так хочеться потрапити до цього райського саду бути незрівнянною квіткою — єдиний капітал, що в нас є Ти ж дівчинка Сядь рівненько Усміхнись гарненько І буде тобі щастя у моєму світі я потребую краси вона ж врятує нас так вчили мама і конкурси де відповідали про мир у всьому світі вродливі тьоті в купальниках тато ні разу не говорив що я гарна від того я ніколи собі не подобалась Ти ж дівчинка Віями хлоп Ніжкою топ А губки бантиком у цьому світі важливіша зовнішність ніж що ти говориш, коли відкриваєш рота якщо не фарбуєшся питають чи раптом не захворіла не голиш ноги — феміністка ти така красива — це комплімент така розумна — пасивна агресія Ти ж дівчинка Будь красивою Будь жіночною Не просто будь це марафон, який ніколи не пробіжиш бо фінішна лінія завжди позаду краса не вʼяне, коли тобі 20 проте в 40 розглядаєш свої фото і з ностальгією дивишся на молодшу себе хапаєшся за уколи краси і не зізнаєшся нікому, що соломинка давно під поверхнею соціальних очікувань у моєму світі я заглядаю в дзеркало і розбиваю його також красиво

«Жінки не завжди візьмуть слово, вийдуть на трибуну. Вони звикли століттями залишатися в тіні, робити невидиму роботу. Над цим треба працювати». П’ятдесят як відомих, так й андеграундних авторок та сто поезій — поетка Оля Новак та письменниця й художниця Олена Павлова презентували альманах феміністичної поезії «Другий вінок». Упорядниці визначають феміністичну поезію, як тексти про досвід жінок у сучасному суспільстві. Тому тематична рамка «Другого вінка» охоплює війну, втрати, материнство у різних його проявах, боротьбу за кордони — особисті та державні. Більше про процес створення видання — у розмові з Олею та Оленою за лінком. Шукайте нас тут: Інстаграм | Сайт | Монобаза