Ейдос

​​#літературне Нещодавно зробив спробу прочитати сину «Мандри Гуллівера. Подорож до Ліліпутії». Я добре пам’ятаю, що в моєму дитинстві цей твір мені дуже подобався. Але, напевно, у моєму випадку книга була оздоблена яскравими та цікавими ілюстраціями, а головне — адаптованою для дітей мовою. Бо читаючи цей роман зараз у прямому перекладі, на кожній сторінці в мене поставало питання: «Хіба це дитяча книга?». Вирішили повернутися до неї трохи згодом. І це не дуже вдале читання змусило мене пірнути в чергове дослідження, щоби дізнатися, що стоїть за цим романом Джонатана Свіфта. Ось деякі цікаві знахідки: 🗯 Слово «ліліпут» було вигадане автором саме для цього роману й це була назва фантастичного народу, представники якого мали невеликий зріст. Згодом воно розповсюдилося та увійшло в усі основні мови світу. 🖋 Хоча роман «Мандри Гулівера», й особливо його перша частина — «Подорож до Ліліпутії», є класикою дитячого читання, весь роман — це сатира на сучасну автору Англію (XVII-XVIII ст.), на порушення законів природи, нелогічність та подекуди абсурдність усталених поглядів людей. Є в романі відбиток стосунків автора з елітою, монархом та віддзеркалення реальних подій. Можна сказати, що весь роман — це щоденник Свіфта в художньо-літературній формі, читаючи який ми побачимо і процес зміни особистості та поглядів самого автора. Від ідей просвітництва та оптимізму до відрази до людей, песимістичного настрою і зрештою похмурого фіналу, (спойлер!) у якому головний герой здатен знаходити спокій лише в конюшнях, а люди йому огидні. ⚡️ Роман Свіфта мав шалений успіх. «Мандри Гуллівера» друкувалися одразу в п’яти друкарнях, причому анонімно. Але вже незабаром після публікації поповзли чутки про те, хто її автор. Видавцю Бенджаміну Мотту довелося добряче порізати найгостріші моменти. Але все одно він не вберіг себе від неприємностей і був заарештований. Хоча за інший твір Свіфта. Дивно, як ця книга все-таки стала класикою дитячого читання. Бо роман Джонатана Свіфта про Гуллівера в країні ліліпутів — творіння песимістичне та мізантропічне. Головний герой потрапляє до ліліпутів і розповідаючи про життя цього народу, насправді розповідає історію своєї рідної Англії та Європи в ретроспективі двох століть виключно в сатиричному, подекуди знущальному стилі.

​​Недалеко від мого будинку знаходиться вулиця названа на честь Йоганнеса Іттена, відомого дизайнера та творця першого навчального курсу Баухауза. Іттен написав два посібника: «Мистецтво форми» та «Мистецтво кольору», що стали базовими для всіх охочих зв’язати своє професійне життя з мистецтвом або дизайном. Окрім цього, для мене Йоганнес Іттен — взірець викладача. У своїй менторській діяльності я взяв на озброєння саме його принцип, який він описав у вступі до книги «Мистецтво кольору». Навчальний процес він порівнює з їздою на возі. Спочатку це зрозумілий, окреслений рівною дорогою вперед, шлях. Але в якийсь момент дорога закінчується, ти злазиш із воза, береш лише необхідні речі та йдеш вперед, самостійно прокладаючи дорогу далі. Такий підхід вказує на бажання вчителя лише показати шлях, надати необхідне для подальшої самостійної подорожі, зростити впевненість у власних силах і допомогти в розкритті потенціалу, у жодному разі не стримуючи та не подавляючи особистість учня. Можна лише уявити собі, наскільки б якісно змінилася вся система освіти, якби всі наші вчителі, починаючи зі школи й закінчуючи університетами, поділяли такий погляд.

#хвилинкадизайнера Міністерство культури та інформаційної політики України опублікувало на своєму сайті айдентику проєкту «#МандруйУкраїною», що був більш детально презентований Андрієм Федоровим на його сторінці Facebook. Звісно, розвернувся неаби який… срач. 😁І не безпідставно, бо візуальні складники: кольори, стилістика та відібрані образи стилю відсилають нас до російського фольклору. Мої думки та невеличкий аналіз запропонованої концепції за посиланням.

#хвилинкадизайнера Кожен новий курс із цифрового продакт дизайну, що я веду в онлайн школі SKVOT, я починаю з тієї ідеї, що продакт-дизайнер — професія майбутнього й цілком вігорідно, що саме нам доведеться «рятувати» світ від хвороб, астероїдів і, можливо, від нас самих та наслідків нашої діяльності сьогодні. Це не просто гарна фраза задля більшої мотивації студентів. Це моє глибоке переконання. Технології й далі невпинно розвиваються та проникають в усі сфери нашого життя. Воно дедалі наповнюється різноманітними пристроями та інтерфейсами. З’являються також і нові цифрові продукти, що націлені не лише на збільшення прибутків бізнесу, але й на розв’язання серйозних соціально-важливих проблем. За прикладом далеко ходити не треба: мобільні застосунки за допомогою яких користувачі звітують про зараженість COVID-19, відстежують усі можливі фізичні контакти зараженого з іншими й інформують останніх про потенційну небезпеку. Такі застосунки допомогли зупинити поширення вірусу в Китаї та роблять свій внесок у боротьбі з ним зараз у Європі. Дон Норман, видатний дизайнер та віцепрезидент «Apple» в минулому, творець терміну «досвід користувача», пропагує ідею переходу продакт-дизайнерів із ремісників до менеджерів і направлення їхньої експертизи та навичок на пошук рішень щодо покращення рівня життя людей, розв’язання гуманітарних проблем, доступу до освіти та створенню продуктів у сфері цифрової медицини. Норман закликає завершити плодити звалища девайсів і садити людей на ендорфінові голки заради прибутків, не намагатися робити телефони тонше й легше, натомість зосередитися на розробці важливих для людства рішень. Саме ця ідея — допомагати людям та робити світ краще, завжди тримала мене в професії дизайнера. І я залюбки ділюся нею зі своїми студентами. До речі, набір на наступний курс уже відкрито й можна потрапити до мене на навчання вже в серпні.

#хвилинкадизайнера Неважливо, насправді, цікавитесь ви футболом, чи ні. Любите північ, або віддаєте перевагу півдню. Працюєте дизайнером, або цікавитися мистецтвом. Промо відео нового фірмового стилю збірної Ісландії з футболу ви однаково маєте подивитися. Бо воно має в собі все. Це епічно, красиво, захопливо й потужно!

​​#хвилинкадизайнера #творчість Постмодернізм — стан сучасної культури. Його формування припадає на 60-ті та 70-ті роки XX сторіччя, як реакція на кризу модерна. І за цей короткий проміжок часу постмодерна філософія вже встигла охопити всі різновиди творчої діяльності. Не оминуло це явище і сферу дизайну: індустріального, цифрового, графічного. Так на початку 70-их простота та функціональність Bauhaus змінюється на новий стиль, який деякі дослідники описали як «кінець мистецтва» із цілісною формою, структурою та законами. Так воно і є, бо сенс робіт у постмодерному стилі кожен може розуміти по-своєму. Сприйняття того чи іншого творіння залежить від світогляду та широти погляду того, хто дивиться. Але водночас, кожен елемент постмодерного твору має містити в собі ідею та мораль, закладену творцем, а не лише задовольняти візуальні потреби. Яке воно «дизайн-мислення» в епоху постмодерну? 🔹Еклектика, змішування стилів, суміш жанрів та стилів. 🔹Іронія над минулим, традиціями та канонами. Пародійність, карнавальність. 🔹Наявність моралі у виробі/проєкті/творі. 🔹Акцентування ненормальності сучасного способу життя людини. 🔹Глобалізаційний потяг: прагнення поєднати, взаємодоповнити різні культури, ментальності, релігії. Цікавим відкриттям для мене стало те, що постмодернізм у графічному дизайні з’явився саме на батьківщини Гельветики, строгих та мінімалістичних форм — у Швейцарії. Авторство стиля, який дістав нікнейми: «швейцарський панк» та «типографська анархія», приписують Вольфгангу Вайнгартену. Саме він змінив класичну, чітку та вивірену швейцарську типографіку на асиметрію та диспропорції. Він відмовився від модульної сітки (основи побудови композиції) та віддав перевагу хаосу. Водночас роботи митця сповнені свободою, цікавими рішеннями та ідеями й зовсім не позбавлені естетичності.

​​#мистецтво #хвилинкадизайнера Днями я повернувся з подорожі Баварією та Австрією. У Мюнхені мав трохи вільного часу, який я вирішив присвятити відвідуванню Старої пінакотеки — картинної галереї, що зберігає шедеври майстрів середньовіччя й до середини XVIII ст. Тамтешній лайн-ап доволі потужний: Леонардо да Вінчі, Тиціан, Рафаель, Боттічеллі, Дюрер, Альтдорфер, Рубенс. Звісно, я провів доволі багато часу, розглядаючи роботи цих митців і пробігаючи інших «ноунеймів». Найдовше мене затримували біля себе картини Пітера Пауля Рубенса, бо я його фанат. І це було проблематично, так як саме в цій галереї величезне зібрання його картин, а я мав дуже обмежений час. Рубенс — яскравий представник стилю бароко в образотворчому мистецтві (про важливість цього стилю в розвитку європейської культури я писав нещодавно). Його картини реалістичні та настільки кольорово насичені, ніби автор підкрутив криві та додав saturation у фотошопі по завершенню роботи. Насправді, майстер використовував особливу поліровану дошку для досягнення такого ефекту насиченості кольорів. Увагою наділені найдрібніші деталі. Уся ця суміш резонує теплою насолодою в моїй дизайнерський душі, що завжди вболівала за сквеоморфізм у дизайні. 🙂 Перше моє знайомство з Рубенсом сталося в дитинстві завдяки художній енциклопедії. Гортаючи її сторінки, я натрапив на зображення картини Рубенса — «Два сатира». Опис картини тоді я не прочитав, натомість швидко згорнув книгу, бо картина здалася мені страшною. Не в сенсі негарною, а саме такою, що наводила страх і тому більше я до неї не повертався. Дитиною я боявся портретів, герої яких дивилися на мене, наче хотіли своїм поглядом висмоктати душу. У мого діда, наприклад, вдома висіла копія «Незнайомки» російського художника Івана Крамського. Очі цієї дами в кареті та її погляд — один із найстрашніших спогадів із дитинства. Ту кімнату я намагався уникати, або знаходитися під картиною, щоби та жінка на мене не дивилася зайвий раз. Так от у Старій пінакотеці Мюнхена, я натрапив на оригінал картини «Два сатира» Рубенса. І мені пощастило підслухати коротку довідку гіда. Виявляється на картині сатир один — той, що на передньому плані! Позаду звичайна людина — пияка, у якої навіть слина тече від задоволення. Завдяки грі барв Рубенс створив візуальну ілюзію — здалеку здається, що маска на лобі героя позаду є маскою лева, але якщо роздивитися прискіпливо зблизька, то побачимо, що то є голова вівці. Усе це витівки та знущання злого сатира, що дивиться на нас хитрим поглядом і промовляє: «Ти — наступний!». Тож цю картину я боявся недарма. 😁

#хвилинкадизайнера Нещодавно «OLX Group» оновив айдентику та UI платформи. Також з‘явилися деякі нові фічі. Не все пройшло гладко у цьому проєкті з ребрендингу, але для цифрової компанії, візуальна комунікація якої застрягла далеко у 2000-их, це було вкрай важливо і новий зовнішній вигляд — великий крок вперед. Реакція на оновлення була неоднозначною й особливо бурхливо відреагували на новий «OLX» саме в Україні. Про новий look and feel відомої платформи в моєму інтерв‘ю для telegraf.design.

​​#хвилинкадизайнера Коли я жив у Запоріжжі, мені часто доводилося їздити повз «ЗАЗ» — Запорізький автомобілебудівний завод. Він розташовується на шляху до залізничного вокзалу, тож проїжджати повз траплялося доволі часто. І так склалася доля, що саме на цьому заводі була зібрана моя перша автівка — ЗАЗ 1103, більш відома як «Славута». Зараз страшно уявити себе за кермом того авто. Це був карбюраторний диявол. Здавалося, що він хотів мене вбити. Автівка постійно глухла й зазвичай траплялося це в найгірших із можливих для цього місцях: на трамвайних коліях, на перехрестях, перед воротами пожежної частини. Але молодому хлопцю дуже кортіло мати автівку й можливість не мерзнути взимку. Хоча взимку вона однаково не їздила. Сьогодні цей завод «стоїть» і від цього охоплює смуток, бо це одне з найстаріших підприємств України. З’явилося воно ще в 1863 році й займалося випуском сільськогосподарського обладнання. Автівки почали збирати в 1960-му з легендарного ЗАЗ-965 «Запорожець». Інший славетний витвір цього заводу — «Таврія», що збиралася з 1988-го до 1997-го року та її модифікація «Таврія Нова» з 1998-го по 2007-ий рік. Саме це авто обрав для можливої модернізації дизайнер, що працює під псевдо Олександр Шторм. Він запропонував концепт автомобіля «ZAZ Tavria «M» 2019». Якою могла бути оновлення «Таврія» можна роздивитися на відео. Очі від «Porsche», дупка від «Bentley» і пристрасна українська душа. Шалений мікс, що цілком можливо міг би перетворити «Таврію» на першого справжнього янгола українського автопрому.

#мистецтво #творчість А що, якщо зробити максимальне зменшення масштабу й подивитися на історію розвитку європейської культури та мистецтва з орбітальної висоти? Безліч стилів, напрямів та зафіксовані у підручниках історичні періоди потроху розмиваються, зливаються один з одним і зрештою перетворюються на два великі етапи розвитку. Європейська культура зароджується в Стародавній Греції, де митці намагалися «схопити» момент, закарбувати ідею в статичному образі. Скульптура прагнула «зафіксувати» сюжет або емоцію, музика стати тлом для концентрації на моменті, а літературні герої були незмінними у своїх характерах. Навіть Евклід казав, що «рух є чужим для математики», а Платон стверджував, що «істина непохитна». Пізнання світу в період античності відбувається у статиці. І такий спосіб пізнання домінує аж до XVII ст. Середньовічна творчість так само позбавлена будь-якого руху. Навіть епоха Відродження не стає початком зміни цієї парадигми. Змінюються теми та сюжети, зміщуються акценти і вдосконалюються засоби. Усі змінилося лише на початку XVII ст., коли в європейському мистецтві й науці з’являється потяг до руху, динаміки та пізнання світу та життя в їхній процесуальності. Цей злам ознаменований появою стилю бароко. І вся європейська культура раптом стає рухомою й починається її справжня експансія по всьому світові. Письменники починають гру зі своїми читачами: занурюють їх у вигадані світи, в ілюзії та алегорії. Саме з бароко метафоризм та символізм глобально проникають у літературну творчість, а герої починають змінюватися під впливом зовнішніх обставин. Архітектори поєднують криві та химерні форми в динамічних композиціях своїх творінь. Сьогодні палаци та будівлі в стилі бароко здаються «too much»: занадто пишні та занадто дивні. Проте саме таке впадання в крайнощі зазвичай призводить до віднайдення гармонії. Так само й музика концентрується на духовному стані людини, прагне відобразити зміни та тремтіння струн людських душ. Музика Баха передає силу і драматизм людських почуттів, а «Пори року» Вівальді — справжній апогей розвитку інструментального барокового концерту. Одна з найвідоміших картин Рембрандта — «Нічна варта» або «Виступ стрілецької роти капітана Франса Баннінга Кока й лейтенанта Віллема ван Рейтенбюрга» є яскравим прикладом динамічності й руху в художньому мистецтві (картину за посиланням можна роздивитися в найдрібніших деталях). Тож з цієї орбітальної висоти можна помітити насправді лише два великих етапи: «статичного пізнання», що починається з античності і триває до XVII ст. і «динамічного пізнання», що бере свій початок із появою бароко. Така концепція нагадує інтелектуальний розвиток людини, коли дитина починає пізнавати світ через нерухомі та прості істини, але зрештою усвідомлює плинність часу та постійний процес змін: світу, людей і тих самих істин. Мистецтвознавці також оперують терміном «барочність», що є ширшим у розумінні, аніж просте посилання до історичного періоду в розвитку європейського мистецтва. Барочність — момент піку, максимального розквіту, концентрації емоцій та напруги форм у творчості, що може проявлятися в будь-якій мистецькій галузі.

​​#хвилинкадизайнера Журнал «Техническая Эстетика», №9 за 1992 рік. Кандидат до мистецтвознавців починає статтю із питання: «чи має бути дизайнер розумним?» і каже, що «інтелект в дизайні не культивувався». Та як люди взагалі виживали у тому Союзі?.. 🤨

#літературне Здається, я робив 3 підходи до книжки Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» поки зміг її, нарешті, прочитати. Є різна проза: для читання в транспорті; для читання під теплим укривалом на дивані; для прискіпливого читання заради пошуку відповідей на важливі питання; для читання на пляжі зі смачним коктейлем, але я не можу уявити собі належний контекст для читання постмодерної літератури, хай їй грець. І читати Забужко, зокрема, це зазвичай нелегке завдання: треба самостійно поєднувати фрагментарний текст у єдине цілісне зображення, треба буквально пробиратися крізь потік свідомості, що переданий у різноманітному за стилістикою монолозі героїні-нараторки і водночас не загубитися. Крім того, такі твори ставлять перед читачем некомфортні питання, що потребують занурення в себе і глибинних рефлексій. Рівень складності читання сучасної літератури (особливо постмодерної), може бути доволі високим. Тож круто, якщо ви маєте цікавого й обізнаного гіда, особливо на початку свого занурення у світ сучасної прози, який дасть потрібні вказівки, навчить читати літературу з «високої полиці». Допомогти з пошуком такого гіда можуть освітні онлайн платформи. По частині літератури це насамперед — «Litosvita», де можна навчитися конструювати текст, здобути навички сторітеллінгу і зрештою навчитися писати цікаві та яскраві історії. А ще є «Культурний проект», який пропонує лекції з різних дисциплін, але зокрема з історії літератури. Ці лекції спрямовані на те, щоби навчити бачити в тексті не лише сюжет, але й автора з його власною історією, закладені ідеї, символізм, актуальність і проблематику. Днями я з великим задоволенням передивився лекцію однієї з найкращих літературознавиць та критикинь України — Богдани Романцової. У лекції «Історія сучасної літератури за 120 хвилин» вона бере на себе роль провідника й обертає двогодинне завантаження в матрицю складних біографій та не менш складних текстів у виключно естетичне та інтелектуальне задоволення. Тож якщо вам цікаво дізнатися: хто, як і чому створює сучасну літературу, тоді ця лекція стане гарною нагодою зробити своє перше занурення у світ сучасної прози.

#хвилинкадизайнера Хто такі продакт-дизайнери в цифровому світі? Чим вони відрізняються від інших дизайнерів? А чи дизайнери вони взагалі? Назва професії гарна й у резюме виглядатиме достойно, проте що саме за нею стоїть? Разом із моєї колегою дав відповіді на всі ті питання, що завжди постають у новачків. Ознайомитися з інтерв’ю можна в матеріалі для журналу освітньої платформи SKVOT.

Ейдос — це історія створення світу очима дизайнера. Тут я розповідаю про те, як люди знаходили ідеї та продукти, що наповнюють наш світ. Що за назва? Саме цим словом Платон позначав сутності, що наповнювали його світ Ідей ✨ І я сподіваюсь, що саме тут ви знайдете натхнення для своїх. Хто тут пише? Вадим Грін — фанат цікавих історій, дизайн-ментор, викладач, а також старший продукт-дизайнер в компанії OLX Group у Берліні. А заразом ще й письменник, тож не дивуйтеся як буде щось і про літературну творчість. На цьому каналі я ділюся цікавинками з теренів моєї професійної діяльності, розповідаю незвичайні історії звичних для нас речей та про досягнення людства. Якщо ви тут вперше, не забудьте натиснути кнопку Join внизу, щоб нічого не пропустити 😉

​​Частина XIV. Зовні Карантин у моєму місті виходить на свою завершальну стадію. Далеко не все ще повернулося до звичного ритму. Я так само працюю віддалено (і сподіваюся, що повернення в офіс не станеться взагалі), син усе ще не ходить у садочок, усюди мусимо носити маски і шкіра на руках уже виблискує від постійного користування санітайзерами. Усе це суттєво впливає на навколишню дійсність, але… Давайте на чистоту. Пару днів тому я повернувся з подорожі до Балтійського моря, цими вихідними планую йти у дводенний піший похід, а наприкінці місяця на мене очікує мандрівка до Баварії та можливо Австрії. Сподіваюся, що ситуація з епідемією поліпшиться й в Україні й тоді я залюбки використаю всі ці рефанд-ваучери від Ryanair, щоби нарешті з’їздити додому. Моя карантинна подорож квартирою завершена. Часто те, що нас спершу лякає, зрештою виявляється не тільки нестрашним, але навіть корисним і позитивним. Ця мандрівка тривалістю більше ніж 2 місяці простором у 60 м² виявилася цікавою та приємною, місцями навіть захопливою. Я відвідав кожен закуток своєї квартири й запитував себе: «Що я відчуваю до цього предмету? Які спогади він дарує? Які думки пробуджує?». Часом відповіді траплялися геть несподівані й відчиняли небачені до цього двері до надр власної свідомості. Ми живемо в очікуванні відпустки та чергової подорожі в нові місця заради втечі від буденності. Завдяки карантину мені відкрилося, що мої «ліки» можуть бути знайдені навіть у звичайних речах, у цій самій щоденній рутині, яка втрачає характеристику «нецікавої» та «одноманітної», якщо лише змінити оптику мешканця на цікавість справжнього мандрівника. Зберігати дослідницький дух. Ставити собі питання. Це все, що потрібно для якісної мандрівки. Навіть якщо це прогулянка власною кімнатою. ————— Післяслово Моя карантинна подорож квартирою почалася від нудьги та суму за справжніми мандрами. Ідея каналу народилася трохи згодом, коли я раптом зрозумів, що подорож квартирою під час пандемії виявляється не менш цікавою за будь-яку іншу і з неї може вийти непогана історія. Так воно і сталося — цей канал став джерелом натхнення для написання нового художнього твору, який я доробив і з тремтінням рук відправляю на черговий літературний конкурс. Це оповідання, звісно, я запропоную до вашої уваги вже незабаром. Тож stay tuned! Мій канал продовжує своє життя. Він уже встиг перетворитися виключно з тревелогу на мій авторський блог. Але тепер у нього буде трішки інший формат. Про це — далі.

​​15-го червня на платформі SKVOT починається черговий курс із продакт-дизайну. Цього разу виключно для новачків. І це буде останній мій курс у такому великому форматі. Упродовж трьох місяців я та моя колега з Нью-Йорку будемо ділитися досвідом та всіма необхідними навичками для успішного старту в нашій професії. Курс містить в собі все необхідне для того: опанування інструментів та теорії дизайну, ознайомлення з принципами дизайн мислення й навіть здобуття необхідних знань із психології. Курс допоможе також окреслити шляхи для подальшого розвитку й створити перший кейс для власного портфоліо. Цей курс — неймовірний за якістю концентрат інформації. Він обіцє бути доволі складним, але водночас це шанс отримати шалений буст для розвитку у сфері цифрового дизайну. Тож якщо хочете підтягнути базис, або обмірковуєте початок кар’єри у якості цифрового продакт-дизайнера — долучайтеся! Буде круто!

​​Частина XIII. Культурний вир — Яке бажаєте пиво? — питає мене бармен у кнайпі. — У вас бельгійське є? — цікавлюся я з надією. — Бельгійське?.. — Ну так, бельгійське. — Ні, немає. — А чеське? — Ви це серйозно? Німецьке пиво — та ще гидота! Не без винятків, звісно, але спробуй знайти якесь іноземне пиво в Німеччині. Зась. Є проблеми й із місцевою їжею. Жирне м’ясо, картопля, що блукає в океані олії, позбавлена будь-якого смаку спаржа. Усе це їстівне, але німецькі страви залишаються нічим не примітними, безликими, тотально прагматичними. Здається, ніби їжа для німців — це виключно засіб забезпечення організму енергією та й годі. Іноземцям вона встигає набриднути ще впродовж короткого туристичного візиту. Тож із глобалізацією німецькі міста наповнилися закладами, що пропонують азійські та мексиканські страви, є тут і ресторани середземноморської та східноєвропейської кухні, іспанські, італійські, бозна ще які. Врешті не заважаючи на убогу німецьку кулінарну спадщину, експатам та туристам сьогодні тут доволі комфортно. А от пиво — ні, тільки німецьке. Бо то ж є бренд. Про все це я думаю на кухні — останній локації в моїй квартирній подорожі. Декілька метрів культурного виру в моєму власному фізичному просторі, де за допомогою їжі (і певних зусиль та купи часу на її приготування) можна вирушити в різні куточки світу. Їжа є дзеркалом у якому ми можемо побачити унікальність та самобутність певного народу, доторкнутися до його культури та історичної пам’яті. Вона супроводжує людину протягом усіх значних подій у її житті: релігійних обрядах, весіллях, похоронах, святах, або ж просто буденних зустрічей. Так їжа стає першою сходинкою в процесі відкриття та пізнання тієї чи іншої країни для мандрівника. Не всі люблять готувати й не всім цікавий саме такий формат мандрів, це я розумію. Але що я ніколи не зможу збагнути — це харчування в МакДональдз або Бургер Кінг під час мандрівки до нової країни.

​​Instagram версії 1990-го року #хвилинкадизайнера «Да Вінчі» — портативний пристрій, розроблений японською компанією King Jim у 1990-му році, що комбінував у собі фотокамеру та вбудованим принтер. Принцип роботи подібний до того, що мала всесвітньо відома фотокамера Polaroid SX–70, моментальні знімки з якої досі зберігаються у фотоальбомах багатьох сімей у всьому світі. Однак якість зображень «Да Вінчі» була куди нижчою від Polaroid. І це був свідомий крок японських розробників, бо сам пристрій позиціонувався не як чергова фотокамера, а як «графічний засіб запису та зберігання дійсності, метод спілкування». Ґаджет не отримав видошукача, натомість користувачу треба було навести об’єктив камери на певний об’єкт та натиснути кнопку затвора щоб отримати роздруковане фото-прев’ю розміром 14х19 мм. А далі кілер-фіча — можливість відредагувати зображення: відцентрувати кадр, розмалювати фото, або накласти один із наявних фотофільтрів. Після цих маніпуляцій — друк фінального зображення розміром 67х76 мм. І хоча пристрій здобув престижну відзнаку «Good Design Award» у 1990-му, комерційного успіху японський «Да Вінчі» не отримав. Ненажерливий пристрій працював аж на 8 батарейках, які було необхідно часто змінювати. Фото швидко вицвітали на факсовому папері, а корпус не відрізнявся надійністю. Хай там як, а «Да Вінчі» був однією з перших спроб сплести ідеї моментального фото, їхнього швидкого редагування та соціального взаємозв’язку користувачів, у одному пристрої. Така ідейна комбінація так і не знайшла успішного втілення саме у фізичному пристрої, натомість «вистрілила» 20 років потому в застосунку для смартфонів — Instagram. Роздивитися пристрій у 360° можна тут.

​​#хвилинкадизайнера Хтось із вас знає мене як дизайнера, іншим я знайомий у ролі письменника та публіциста. І мені раніше здавалося, що такий розвиток кар’єри неможливий, що мені зрештою доведеться приносити в жертву одну роль заради іншої. Я завжди скоса дивився на спеціалістів, які об’єднували в собі не одну, а декілька професій. «Звідки в них час?» — питав я себе, не вірячи в людей-оркестрів. І досі не вірю. Я глибоко переконаний, що не можна бути одночасно крутим, скажімо, дизайнером, розробником та столяром. Навіть розробник + дизайнер доволі рідкісне явище (але так, це можливо). Ці професії потребують різного світобачення, особливого сприйняття дійсності та розвитку не пов’язаних між собою навичок та їхнього багаторічного шліфування. Але мій випадок інакший, бо всі мої ролі об’єднані єдиною метою — створювати якісну комунікацію. Уся моя діяльність, хоч і в різних ролях, підпорядкована одній рушійній силі — сторітеллінгу. Я тільки те й роблю, що розповідаю історії: 🔹 історії для користувачів, щоби вони знайшли й користувалися продуктом 🔹 історії для колег, щоби надихнути на створення цих продуктів 🔹 історії для учнів, щоби збагатити їх знаннями 🔹 історії для українців, які відкривають для себе справжню історію нашої країни 🔹 історії для людей, щоби їх розважити Тож мої ролі логічно доповнюють одна одну та поєднуються в амплуа сторітеллера. Сила історій в UX Історія — це засіб упорядкування інформації, зведення хаосу в рамки сюжету. І немає більш ефективного інструменту в боротьбі за людську увагу в сучасному перенасиченому інформацією світі, ніж добре розказана історія. Розповідаючи історію ми надаємо їй емоційне забарвлення — це захоплює читача (слухача, користувача…) та переносить їх в іншу реальність, у якій вони мають змогу стати безпосередніми учасниками подій, бачити, відчувати, співпереживати разом з оповідачем. Чому продакт-дизайнерам потрібно керуватися принципами сторітеллінгу? 🔸 Історії легше запам’ятовувати, аніж факти. 🔸 Історії формують особистісний зв’язок читача/користувача, на відміну від фактажу, історія пробуджує емоції. 🔸 Історії розважають та захоплюють уяву. 🔸 Історії мотивують. Коли ми створюємо продукт, ми проводимо дослідження й дізнаємося хто є наш герой. Ми виокремлюємо його бажання (users needs) і з’ясовуємо, що саме заважає йому ці бажання здійснити (бачимо конфлікт). Ми створюємо рішення і пропонуємо нашим героям змінитися (або якісно змінити середовище) і ведемо його до розв’язки — нашого продукту. Будь-яка історія — це завжди наявність конфлікту та особлива структура оповідання. Без конфлікту, який користувач має подолати, не буде й історії. Саме цей конфлікт у користувача демонструє цінність пропонованого продукту. Кульмінація історії — рішення обрати продукт. У цьому контексті інтерфейс постає виключно окремою главою всього користувацького досвіду. А продакт-дизайнера вирізняє від інших дизайнерів, саме вміння створювати цікаві та захоплюючі історії.

​​#карантиннаподорож Частина XII. Подорожі в несвідоме Я не буду гаяти час на усілякі дрібниці й опис мого ліжка, до якого я дістався у цій подорожі. Одразу перейду до справи. Це найвеличніша річ з усіх предметів у моїй квартирі. Якби я описував свою подорож у вигляді художнього оповідання, у якому герой залишається зачиненим вдома й починає подорожувати нею від безпорадності та байдикування і зрештою відкриває для себе, що така подорож є навіть більш насиченою ніж усі його відпустки до того разом узяті, то кульмінація цієї історії сталася б саме тут — біля ліжка героя. Найвеличніший портал у найцікавіший зі світів. Порт із якого завжди є шанс вирушити в захопливі мандри. Спальне ліжко дарує можливість відпочинку, регенерації ментальних та фізичних сил, але водночас є пунктом відправлення в несвідоме, місцем зустрічі та теревенів із нашим внутрішнім я. До своїх тридцяти я думав про сновидіння лише як про якийсь непотріб. Щось таке, що здатне розбудити посеред ночі (а мене розбудити ой як складно), налякати, кинути в холодній піт, рідше розважити і якось приємно здивувати. Хай там як, а я не звертав на сновидіння особливої уваги, мовляв, це мозок так обробляє й розставляє полицями отриману інформацію. Усе змінилося, коли я почав вивчати психологію та зокрема з пошуками шляхів до якісної комунікації зі своїм несвідомим. Я хотів краще розуміти себе, власні бажання та прагнення. І як з’ясувалося згодом немає більш дієвого засобу вирушити у подорож своїм несвідомим, аніж сон. А ліжко для того основний інструмент. Тепер щоранку, чи не кожна нова розмова з моїм другом Дунканом (як він саме себе називає — «психодослідником») починається з оповіді сновидінь один одного, що наснилися за ніч. І далі взаємного обмірковування та спроб пояснити символізм побаченого. Перша значна монографія діда Фройда зветься «Тлумачення сновидінь». Як зрозуміло з назви, ця праця засновника психоаналізу містить основи теорії тлумачення сновидінь. Фройд казав, що «тлумачення сновидінь є королівським шляхом до пізнання несвідомої діяльності розуму». Цікаво ще й те, що наш мозок настільки хитрий, що ніколи не відправляє точні та прямі повідомлення. Це завжди візуально закодований шифр і його дешифрування — це велика робота. Після пробудження треба встигнути записати побачене, а далі витратити чимало зусиль задля аналізу отриманої інформації. І чим розумніша людина, тим складніший шифр. У такий спосіб мозок запускає механізм обмірковування та рефлексії вже на рівні свідомості, змушує нас самостійно дійти до потрібних нам відповідей, а не дає чіткі вказівки. Але не треба бути Фройдом, щоби тлумачити сни, бо насправді його метод дуже простий. Після того як психоаналітик чув зміст сновидіння, він починав ставити одне питання щодо різних елементів сну: «що вам спадає на розум, коли ви зараз думаєте про цей образ/людину/слово/явище?..». Саме це питання запускає аналітичний механізм й далі треба лише слухати і спостерігати за плином думок. Тож для продуктивної подорожі власним несвідомим потрібна та сама навичка, що і для звичайної подорожі — вміння ставити собі питання. А ще знадобиться ліжко.