Ейдос

#літературне Здається, я робив 3 підходи до книжки Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» поки зміг її, нарешті, прочитати. Є різна проза: для читання в транспорті; для читання під теплим укривалом на дивані; для прискіпливого читання заради пошуку відповідей на важливі питання; для читання на пляжі зі смачним коктейлем, але я не можу уявити собі належний контекст для читання постмодерної літератури, хай їй грець. І читати Забужко, зокрема, це зазвичай нелегке завдання: треба самостійно поєднувати фрагментарний текст у єдине цілісне зображення, треба буквально пробиратися крізь потік свідомості, що переданий у різноманітному за стилістикою монолозі героїні-нараторки і водночас не загубитися. Крім того, такі твори ставлять перед читачем некомфортні питання, що потребують занурення в себе і глибинних рефлексій. Рівень складності читання сучасної літератури (особливо постмодерної), може бути доволі високим. Тож круто, якщо ви маєте цікавого й обізнаного гіда, особливо на початку свого занурення у світ сучасної прози, який дасть потрібні вказівки, навчить читати літературу з «високої полиці». Допомогти з пошуком такого гіда можуть освітні онлайн платформи. По частині літератури це насамперед — «Litosvita», де можна навчитися конструювати текст, здобути навички сторітеллінгу і зрештою навчитися писати цікаві та яскраві історії. А ще є «Культурний проект», який пропонує лекції з різних дисциплін, але зокрема з історії літератури. Ці лекції спрямовані на те, щоби навчити бачити в тексті не лише сюжет, але й автора з його власною історією, закладені ідеї, символізм, актуальність і проблематику. Днями я з великим задоволенням передивився лекцію однієї з найкращих літературознавиць та критикинь України — Богдани Романцової. У лекції «Історія сучасної літератури за 120 хвилин» вона бере на себе роль провідника й обертає двогодинне завантаження в матрицю складних біографій та не менш складних текстів у виключно естетичне та інтелектуальне задоволення. Тож якщо вам цікаво дізнатися: хто, як і чому створює сучасну літературу, тоді ця лекція стане гарною нагодою зробити своє перше занурення у світ сучасної прози.

#хвилинкадизайнера Хто такі продакт-дизайнери в цифровому світі? Чим вони відрізняються від інших дизайнерів? А чи дизайнери вони взагалі? Назва професії гарна й у резюме виглядатиме достойно, проте що саме за нею стоїть? Разом із моєї колегою дав відповіді на всі ті питання, що завжди постають у новачків. Ознайомитися з інтерв’ю можна в матеріалі для журналу освітньої платформи SKVOT.

Ейдос — це історія створення світу очима дизайнера. Тут я розповідаю про те, як люди знаходили ідеї та продукти, що наповнюють наш світ. Що за назва? Саме цим словом Платон позначав сутності, що наповнювали його світ Ідей ✨ І я сподіваюсь, що саме тут ви знайдете натхнення для своїх. Хто тут пише? Вадим Грін — фанат цікавих історій, дизайн-ментор, викладач, а також старший продукт-дизайнер в компанії OLX Group у Берліні. А заразом ще й письменник, тож не дивуйтеся як буде щось і про літературну творчість. На цьому каналі я ділюся цікавинками з теренів моєї професійної діяльності, розповідаю незвичайні історії звичних для нас речей та про досягнення людства. Якщо ви тут вперше, не забудьте натиснути кнопку Join внизу, щоб нічого не пропустити 😉

​​Частина XIV. Зовні Карантин у моєму місті виходить на свою завершальну стадію. Далеко не все ще повернулося до звичного ритму. Я так само працюю віддалено (і сподіваюся, що повернення в офіс не станеться взагалі), син усе ще не ходить у садочок, усюди мусимо носити маски і шкіра на руках уже виблискує від постійного користування санітайзерами. Усе це суттєво впливає на навколишню дійсність, але… Давайте на чистоту. Пару днів тому я повернувся з подорожі до Балтійського моря, цими вихідними планую йти у дводенний піший похід, а наприкінці місяця на мене очікує мандрівка до Баварії та можливо Австрії. Сподіваюся, що ситуація з епідемією поліпшиться й в Україні й тоді я залюбки використаю всі ці рефанд-ваучери від Ryanair, щоби нарешті з’їздити додому. Моя карантинна подорож квартирою завершена. Часто те, що нас спершу лякає, зрештою виявляється не тільки нестрашним, але навіть корисним і позитивним. Ця мандрівка тривалістю більше ніж 2 місяці простором у 60 м² виявилася цікавою та приємною, місцями навіть захопливою. Я відвідав кожен закуток своєї квартири й запитував себе: «Що я відчуваю до цього предмету? Які спогади він дарує? Які думки пробуджує?». Часом відповіді траплялися геть несподівані й відчиняли небачені до цього двері до надр власної свідомості. Ми живемо в очікуванні відпустки та чергової подорожі в нові місця заради втечі від буденності. Завдяки карантину мені відкрилося, що мої «ліки» можуть бути знайдені навіть у звичайних речах, у цій самій щоденній рутині, яка втрачає характеристику «нецікавої» та «одноманітної», якщо лише змінити оптику мешканця на цікавість справжнього мандрівника. Зберігати дослідницький дух. Ставити собі питання. Це все, що потрібно для якісної мандрівки. Навіть якщо це прогулянка власною кімнатою. ————— Післяслово Моя карантинна подорож квартирою почалася від нудьги та суму за справжніми мандрами. Ідея каналу народилася трохи згодом, коли я раптом зрозумів, що подорож квартирою під час пандемії виявляється не менш цікавою за будь-яку іншу і з неї може вийти непогана історія. Так воно і сталося — цей канал став джерелом натхнення для написання нового художнього твору, який я доробив і з тремтінням рук відправляю на черговий літературний конкурс. Це оповідання, звісно, я запропоную до вашої уваги вже незабаром. Тож stay tuned! Мій канал продовжує своє життя. Він уже встиг перетворитися виключно з тревелогу на мій авторський блог. Але тепер у нього буде трішки інший формат. Про це — далі.

​​15-го червня на платформі SKVOT починається черговий курс із продакт-дизайну. Цього разу виключно для новачків. І це буде останній мій курс у такому великому форматі. Упродовж трьох місяців я та моя колега з Нью-Йорку будемо ділитися досвідом та всіма необхідними навичками для успішного старту в нашій професії. Курс містить в собі все необхідне для того: опанування інструментів та теорії дизайну, ознайомлення з принципами дизайн мислення й навіть здобуття необхідних знань із психології. Курс допоможе також окреслити шляхи для подальшого розвитку й створити перший кейс для власного портфоліо. Цей курс — неймовірний за якістю концентрат інформації. Він обіцє бути доволі складним, але водночас це шанс отримати шалений буст для розвитку у сфері цифрового дизайну. Тож якщо хочете підтягнути базис, або обмірковуєте початок кар’єри у якості цифрового продакт-дизайнера — долучайтеся! Буде круто!

​​Частина XIII. Культурний вир — Яке бажаєте пиво? — питає мене бармен у кнайпі. — У вас бельгійське є? — цікавлюся я з надією. — Бельгійське?.. — Ну так, бельгійське. — Ні, немає. — А чеське? — Ви це серйозно? Німецьке пиво — та ще гидота! Не без винятків, звісно, але спробуй знайти якесь іноземне пиво в Німеччині. Зась. Є проблеми й із місцевою їжею. Жирне м’ясо, картопля, що блукає в океані олії, позбавлена будь-якого смаку спаржа. Усе це їстівне, але німецькі страви залишаються нічим не примітними, безликими, тотально прагматичними. Здається, ніби їжа для німців — це виключно засіб забезпечення організму енергією та й годі. Іноземцям вона встигає набриднути ще впродовж короткого туристичного візиту. Тож із глобалізацією німецькі міста наповнилися закладами, що пропонують азійські та мексиканські страви, є тут і ресторани середземноморської та східноєвропейської кухні, іспанські, італійські, бозна ще які. Врешті не заважаючи на убогу німецьку кулінарну спадщину, експатам та туристам сьогодні тут доволі комфортно. А от пиво — ні, тільки німецьке. Бо то ж є бренд. Про все це я думаю на кухні — останній локації в моїй квартирній подорожі. Декілька метрів культурного виру в моєму власному фізичному просторі, де за допомогою їжі (і певних зусиль та купи часу на її приготування) можна вирушити в різні куточки світу. Їжа є дзеркалом у якому ми можемо побачити унікальність та самобутність певного народу, доторкнутися до його культури та історичної пам’яті. Вона супроводжує людину протягом усіх значних подій у її житті: релігійних обрядах, весіллях, похоронах, святах, або ж просто буденних зустрічей. Так їжа стає першою сходинкою в процесі відкриття та пізнання тієї чи іншої країни для мандрівника. Не всі люблять готувати й не всім цікавий саме такий формат мандрів, це я розумію. Але що я ніколи не зможу збагнути — це харчування в МакДональдз або Бургер Кінг під час мандрівки до нової країни.

​​Instagram версії 1990-го року #хвилинкадизайнера «Да Вінчі» — портативний пристрій, розроблений японською компанією King Jim у 1990-му році, що комбінував у собі фотокамеру та вбудованим принтер. Принцип роботи подібний до того, що мала всесвітньо відома фотокамера Polaroid SX–70, моментальні знімки з якої досі зберігаються у фотоальбомах багатьох сімей у всьому світі. Однак якість зображень «Да Вінчі» була куди нижчою від Polaroid. І це був свідомий крок японських розробників, бо сам пристрій позиціонувався не як чергова фотокамера, а як «графічний засіб запису та зберігання дійсності, метод спілкування». Ґаджет не отримав видошукача, натомість користувачу треба було навести об’єктив камери на певний об’єкт та натиснути кнопку затвора щоб отримати роздруковане фото-прев’ю розміром 14х19 мм. А далі кілер-фіча — можливість відредагувати зображення: відцентрувати кадр, розмалювати фото, або накласти один із наявних фотофільтрів. Після цих маніпуляцій — друк фінального зображення розміром 67х76 мм. І хоча пристрій здобув престижну відзнаку «Good Design Award» у 1990-му, комерційного успіху японський «Да Вінчі» не отримав. Ненажерливий пристрій працював аж на 8 батарейках, які було необхідно часто змінювати. Фото швидко вицвітали на факсовому папері, а корпус не відрізнявся надійністю. Хай там як, а «Да Вінчі» був однією з перших спроб сплести ідеї моментального фото, їхнього швидкого редагування та соціального взаємозв’язку користувачів, у одному пристрої. Така ідейна комбінація так і не знайшла успішного втілення саме у фізичному пристрої, натомість «вистрілила» 20 років потому в застосунку для смартфонів — Instagram. Роздивитися пристрій у 360° можна тут.

​​#хвилинкадизайнера Хтось із вас знає мене як дизайнера, іншим я знайомий у ролі письменника та публіциста. І мені раніше здавалося, що такий розвиток кар’єри неможливий, що мені зрештою доведеться приносити в жертву одну роль заради іншої. Я завжди скоса дивився на спеціалістів, які об’єднували в собі не одну, а декілька професій. «Звідки в них час?» — питав я себе, не вірячи в людей-оркестрів. І досі не вірю. Я глибоко переконаний, що не можна бути одночасно крутим, скажімо, дизайнером, розробником та столяром. Навіть розробник + дизайнер доволі рідкісне явище (але так, це можливо). Ці професії потребують різного світобачення, особливого сприйняття дійсності та розвитку не пов’язаних між собою навичок та їхнього багаторічного шліфування. Але мій випадок інакший, бо всі мої ролі об’єднані єдиною метою — створювати якісну комунікацію. Уся моя діяльність, хоч і в різних ролях, підпорядкована одній рушійній силі — сторітеллінгу. Я тільки те й роблю, що розповідаю історії: 🔹 історії для користувачів, щоби вони знайшли й користувалися продуктом 🔹 історії для колег, щоби надихнути на створення цих продуктів 🔹 історії для учнів, щоби збагатити їх знаннями 🔹 історії для українців, які відкривають для себе справжню історію нашої країни 🔹 історії для людей, щоби їх розважити Тож мої ролі логічно доповнюють одна одну та поєднуються в амплуа сторітеллера. Сила історій в UX Історія — це засіб упорядкування інформації, зведення хаосу в рамки сюжету. І немає більш ефективного інструменту в боротьбі за людську увагу в сучасному перенасиченому інформацією світі, ніж добре розказана історія. Розповідаючи історію ми надаємо їй емоційне забарвлення — це захоплює читача (слухача, користувача…) та переносить їх в іншу реальність, у якій вони мають змогу стати безпосередніми учасниками подій, бачити, відчувати, співпереживати разом з оповідачем. Чому продакт-дизайнерам потрібно керуватися принципами сторітеллінгу? 🔸 Історії легше запам’ятовувати, аніж факти. 🔸 Історії формують особистісний зв’язок читача/користувача, на відміну від фактажу, історія пробуджує емоції. 🔸 Історії розважають та захоплюють уяву. 🔸 Історії мотивують. Коли ми створюємо продукт, ми проводимо дослідження й дізнаємося хто є наш герой. Ми виокремлюємо його бажання (users needs) і з’ясовуємо, що саме заважає йому ці бажання здійснити (бачимо конфлікт). Ми створюємо рішення і пропонуємо нашим героям змінитися (або якісно змінити середовище) і ведемо його до розв’язки — нашого продукту. Будь-яка історія — це завжди наявність конфлікту та особлива структура оповідання. Без конфлікту, який користувач має подолати, не буде й історії. Саме цей конфлікт у користувача демонструє цінність пропонованого продукту. Кульмінація історії — рішення обрати продукт. У цьому контексті інтерфейс постає виключно окремою главою всього користувацького досвіду. А продакт-дизайнера вирізняє від інших дизайнерів, саме вміння створювати цікаві та захоплюючі історії.

​​#карантиннаподорож Частина XII. Подорожі в несвідоме Я не буду гаяти час на усілякі дрібниці й опис мого ліжка, до якого я дістався у цій подорожі. Одразу перейду до справи. Це найвеличніша річ з усіх предметів у моїй квартирі. Якби я описував свою подорож у вигляді художнього оповідання, у якому герой залишається зачиненим вдома й починає подорожувати нею від безпорадності та байдикування і зрештою відкриває для себе, що така подорож є навіть більш насиченою ніж усі його відпустки до того разом узяті, то кульмінація цієї історії сталася б саме тут — біля ліжка героя. Найвеличніший портал у найцікавіший зі світів. Порт із якого завжди є шанс вирушити в захопливі мандри. Спальне ліжко дарує можливість відпочинку, регенерації ментальних та фізичних сил, але водночас є пунктом відправлення в несвідоме, місцем зустрічі та теревенів із нашим внутрішнім я. До своїх тридцяти я думав про сновидіння лише як про якийсь непотріб. Щось таке, що здатне розбудити посеред ночі (а мене розбудити ой як складно), налякати, кинути в холодній піт, рідше розважити і якось приємно здивувати. Хай там як, а я не звертав на сновидіння особливої уваги, мовляв, це мозок так обробляє й розставляє полицями отриману інформацію. Усе змінилося, коли я почав вивчати психологію та зокрема з пошуками шляхів до якісної комунікації зі своїм несвідомим. Я хотів краще розуміти себе, власні бажання та прагнення. І як з’ясувалося згодом немає більш дієвого засобу вирушити у подорож своїм несвідомим, аніж сон. А ліжко для того основний інструмент. Тепер щоранку, чи не кожна нова розмова з моїм другом Дунканом (як він саме себе називає — «психодослідником») починається з оповіді сновидінь один одного, що наснилися за ніч. І далі взаємного обмірковування та спроб пояснити символізм побаченого. Перша значна монографія діда Фройда зветься «Тлумачення сновидінь». Як зрозуміло з назви, ця праця засновника психоаналізу містить основи теорії тлумачення сновидінь. Фройд казав, що «тлумачення сновидінь є королівським шляхом до пізнання несвідомої діяльності розуму». Цікаво ще й те, що наш мозок настільки хитрий, що ніколи не відправляє точні та прямі повідомлення. Це завжди візуально закодований шифр і його дешифрування — це велика робота. Після пробудження треба встигнути записати побачене, а далі витратити чимало зусиль задля аналізу отриманої інформації. І чим розумніша людина, тим складніший шифр. У такий спосіб мозок запускає механізм обмірковування та рефлексії вже на рівні свідомості, змушує нас самостійно дійти до потрібних нам відповідей, а не дає чіткі вказівки. Але не треба бути Фройдом, щоби тлумачити сни, бо насправді його метод дуже простий. Після того як психоаналітик чув зміст сновидіння, він починав ставити одне питання щодо різних елементів сну: «що вам спадає на розум, коли ви зараз думаєте про цей образ/людину/слово/явище?..». Саме це питання запускає аналітичний механізм й далі треба лише слухати і спостерігати за плином думок. Тож для продуктивної подорожі власним несвідомим потрібна та сама навичка, що і для звичайної подорожі — вміння ставити собі питання. А ще знадобиться ліжко.

У червні стартує новий онлайн курс із продакт-дизайну на навчальній платформі SKVOT. Це буде тривалий і складний курс орієнтований на новачків. А ще це буде останній навчальний курс за моєї участі. Я хочу сконцентруватися на інших завданнях, проте буду проводити окремі лекції та воркшопи для дизайнерів, які шукають виходу з піксельного мислення до світу продакт-дизайну. А поки що ми з разом моєю колегою підготували багато відповідей на питання, що часто бентежать дизайнерів-новачків: хто такий продакт-дизайнер, чим він відрізняється від інших дизайнерів, як ним взагалі можна стати, що для того треба знати, скільки можна заробляти та багато іншого можна дізнатися в інтерв’ю для журналу SKVOT.

​​Рубрика «Рандом» Коли вранці я розплющую очі й приходжу до тями (важка й болюча процедура), то зазвичай перше, що я роблю — беру до рук смартфон і перевіряю електронну пошту. Погана практика, знаю, але від того які повідомлення чекають на мене в скриньці, буде залежати чи можу я ще поніжитися під теплою ковдрою, або треба вмикати турборежим і хутчіш мчати до роботи. Минулого тижня сталося так, що перший лист ввів мене в стан заціпеніння, а потім ендорфінного вибуху. Моє оповідання в шорт-листі конкурсу історичних оповідань «ProМинуле»! Це радісна звістка та вкрай важливе досягнення для мене, як для письменника, який працює в жанрі саме історичної прози. Тож вітаємо мене! 😁

​​Частина XI. Подорожі в дитинство Якщо людське життя — це подорож у пошуку щастя, то залишається лише заздрити маленьким дітям, які поки що позбавлені усвідомлення кінцевості буття, які завжди щирі та сповнені сил. Щодня вони відкривають світ і кожна їхня хвилина наповнена справжнім подивом. Час у дитинстві має постійну емоційну забарвленість і кожен день є таким, про який нам, дорослим, залишається лише мріяти і який ми зазвичай шукаємо в подорожах. Хоча у дитинстві безліч обмежень, що не дають насолоджуватися життям на повну: це не можна, це не бери, довго не грай, весь цей негатив легко тане під променями маминої любові та цікавезних історій, що розказує батько. Ну а ще тато може побути верблюдом, поки дитина має відчути себе ватажком каравану в пустелі. А ще можна їсти купу всього смачного й не гладшати! А ще… Ой, та годі, суцільні переваги! Іграшки, через які я спотикаюся, або маленькі машинки, що я несподівано знаходжу в себе в ліжку, короткими флешбеками відправляють мене у власне дитинство. Я повертаюся на пару десятків років у минуле і знов відчуваю ту безмежну дитячу владу — бути ким завгодно, де завгодно й коли завгодно. Зізнатися, ці подорожі приємні лише поки вони тривають, проте вони завжди лишають після себе їдкий ностальгічний присмак. Стрілки на годиннику життя неспинні й кожен такий спалах обов’язково мені про це нагадує. Я дістався спальної кімнати й ліжко мого сина — перше, що притягує погляд і думки. Поруч із ним — стілець, на котрому я або моя дружина, читаємо синові перед сном. Ця композиція знов жбурляє мене у власні спогади й перед очима проносяться сотні вечорів, коли моя мати читала мені перед сном. Як легко ми разом мандрували світом і часом! У відкритті цієї чарівної магії книг я бачу одне з основних завдань батьків і, мабуть, основний метод виховання. А ще у цих щовечірніх читаннях, як ніколи, можна відчути тяглість поколінь. І прекрасно те, що нагородою за виконання цього, без того приємного обов’язку, є момент, коли син бере за руку й каже: «Тато, не йди, почитай ще!».

Частина X. Машина часу у ванній кімнаті Ванна кімната — це скарбниця промислового дизайну. Саме тут ми щоденно користуємося безліччю предметів, що стали для нас уже звичними, але за якими стоять цікаві історії. Скажімо, чистка зубів. Щоденна й рутинна процедура, яка дарує нам чергову втечу до нас самих, залишає віч-на-віч із власними думками. І я не збрешу, якщо скажу, що більшість моїх ідей та планів постають подумки саме під час керування зубною щіткою. А ви коли-небудь задумувалися про те, коли вона з’явилася і як виглядала до бленд-а-медних часів? Зуби чистили ще в Стародавньому Єгипті за допомогою паличці. Так і уявляю собі якогось Тутмоса III вранці, перед невеличким каламутним дзеркалом, розкуйовдженого та заспаного, повелителя відомого людям світу, у прагненні дістати маленький шматочок їжі з-поміж зубів. Так, усі ми, навіть великі світу цього, можемо виглядати такими безпорадними перед маленькими побутовими труднощами. Шумери теж зуби колупали палицями. Також ознаки прагнення почистити зуби знаходять навіть у кістках первісних людей. Виходить, ми достеменно не знаємо, коли саме з’явилося це знаряддя гігієни. Але можемо точно сказати, що сама ідея зубної щітки є ще більш давньою, ніж ідея колеса! Але для того щоби з’явилася зубна щітка, що більш-менш схожа на сучасну, знадобилися довгі століття. Лише наприкінці XV ст. у Китаї (ну, звісно, ці хлопці завжди перші усюди) до бамбукової ручки додали тверду щетину дикого кабана. Винахід швидко розповсюдився цивілізованим світом. А відома нам зубна щітка з’явилася у 1780 р. завдяки англійцю Вільяму Аддісу, фірма якого «Wisdom Toothbrushes» існує досі, про яку ми, однак, ніколи нічого не чули. І не дивно, бо якщо зайти на сайт компанії можна одразу переконатися, що розробники сучасної зубної щітки застрягли десь там у XVIII ст. Останньою важливою віхою в еволюції зубної щітки стали 30-ті, коли натуральна щетина була замінена на нейлон, тоді ж з’явилися перші електричні прототипи. Тож тепер будьте обережні. Бо наступного разу, коли візьмете до рук зубну щітку, неминуче вирушите в мандрівку часом, побачите фараонів, китайських середньовічних винахідників, київських князів та перших англійських бізнесменів. І всі вони, як і ми, чистили зуби й водночас шукали ідеї та рішення, що змінювали світ. P.S. Якщо вам цікаво затриматися в минулому та дізнатися більше цікавих історій звичних нам речей, то в мене є для вас гарний матеріал, що я писав нещодавно для bit.ua — https://bit.ua/2020/04/dyzajn-shho-zminyv-svit/

​​Частина IX. Ванні рефлексії Ми забули як відпочивати. В усіх наших подорожах та приємностях (або ні, це вже кому як) із їхньої підготовки, у серіалах і фільмах, що ми ковтаємо вечорами, навіть у блуканнях у незнаних книжкових світах наш розум постійно знаходиться в стані обмірковування, аналізу та переживань. Навіть коли ми просто їдемо на роботу — ми під атакою стресових явищ і нема ніде порятунку від них у сучасному світі. Стрес став нашим незмінним супутником, він — зворотня сторона економічного розвитку. Новий ритм життя в нашому глобалізованому урбаністичному світі вимагає від нас безупинного бігу. Ми так звикли постійно кудись мчати, що просто забули як це — зупинятися. А залишаючись на самоті, ми лякаємося та хапаємо телефон у руки, судомно перевіряємо Фейсбук та Інстаграм. Ми забули що таке справжній відпочинок. Для мене відпочинок — це стан, коли свідомість вільна від думок, а тіло максимально розслаблене. І хвала прогресу, який подарував нам зокрема ванну! Навчитися медитації може далеко не кожен, для багатьох це все ще якась магія, що відкривається лише джедаям. Але насправді ж, ми всі перебуваємо в медитативному стані хоча б раз на день, коли ввечері, перед самим сном, ми ще не спимо, але реальність уже вислизає від нас і тече собі поруч, ніби відокремлено. Навчитися досягати такого стану контрольовано цілком можливо, але вимагає практики й часу, як будь-яка інша навичка. А оскільки нам треба бігти, то це рішення підійде не всім. А от душ або ванну приймати, хочете не хочете, а доведеться! Принаймні, якщо ви хочете залишатися повноправним членом соціуму. Ванна кімната — місце, що здатне нас зупинити й розслабити, подарувати мозку перезарядку хоч на декілька хвилин. Такий медитативний стан випадково відкрився мені в першій закордонній подорожі. Країною, що багато років тому відчинила для мене ворота «Заходу», стала Угорщина. Подряпаний, але романтичний Будапешт, а ще міста Егєр та Мішкольц. Саме в останньому є печерні купальні, які подарували мені нове розуміння відпочинку. Спочатку, щоправда, треба дати трішки часу свідомості звикнути до тієї краси, що панує в тих печерах. Смарагдового кольору чиста й тепла вода, що сягає грудей, заповнює печерні переходи. Єдиним джерелом світла є тьмяне, проте різнокольорове підсвічування. Аж раптом, ви потрапляєте до великої печерної зали, де зверху на вас дивиться нічне небо, сповнене тисячами далеких зірок. Ви сідаєте у кам’яне крісло, що вже чекає в центрі цієї зали, дивитесь вгору і все навколо зупиняється. Добре, що я маю ванну. Зірок із неї не побачити, проте теплої води, що огортає тіло, вже досить для зупинки на піт-стопі в цих бурхливих життєвих перегонах. А зірки можна й намалювати, варто лише заплющити очі.

Частина VIII. Сахара в передпокої — Ти чого, на вихід уже зібрався? — спитав мене мій добрий друг після минулого допису, — В тебе гарний бложик, невже все? Немає нічого приємнішого для будь-якого автора, аніж такий зворотний зв’язок! Якщо ще й з порадами, як саме можна покращити контент, що мій друг і зробив, то це взагалі безцінно. Друзі, пишіть авторам, яких ви читаєте. Для них це найкраща нагорода! І ще гонорари, звісно. Я дійсно дістався передпокою та порталу в зовнішній світ — вхідних дверей, але мої мандри квартирою на тому не закінчуються й #карантиннаподорож має контент-план ще як мінімум на 10 нових глав. 🙂 Справа лише в тім, що кабінет я повністю обійшов, а щоби дістатися інших, не менш цікавих куточків квартири, треба пройти саме через передпокій. У нашому місті (воно ж федеральна земля зі своїми законами) карантинні заходи дедалі скасовують і вже навіть ходять чутки про повернення до офісів. Про цей момент я думаю із жахом та душевним здриганням. Декілька днів тому я, нарешті, дістав свою філіжанку кави, запрацювали перукарні, скоро широко відчинять свої двері ресторани та кав’ярні, а нещодавно діти повернулися на дитячі майданчики. Тож подвір’я знов наповнилися дитячим лементом, гойдалки радісно заскреготали, а пісок понісся до хат тільки і встигай прибирати. Саме тому передпокій моєї квартири зараз схожий на пустелю Сахару. Вхідні двері у квартиру стали справжнім символом свободи. Усе чекаєш, коли буде нагода зайвий раз їх відчинити, вдягнути маску й вирушити в цей апокаліптичний світ на пошук пригод. І продуктів. Пригоди, дякувати космосу, не знаходяться, а з продуктами вже все давно гаразд і їх не треба шукати. Трішки проблемно було лише перші два тижні карантину, коли люди масово скуповували все. З карантином я став частіше робити замовлення на Amazon та в інших інтернет-магазинах. Прихід поштаря та кур’єра це основний засіб комунікації із зовнішнім світом, а процес відкриття очікуваної посилки — один з ефективних методів отримання швидких ендорфінів. І якщо зараз вхідні двері постають у яскравому світлі місця зустрічей та отримання маленьких радощів, то в докарантинні часи, вони були найбільш неприємним для мене елементом квартири. Бо я люблю свій дім і всіляко намагався уникнути необхідності його покидати. Передпокій доволі малий, у ньому бракує світла навіть вдень, це місце перетину всіх можливих протягів, а разом із піском, що час від часу з’являється на підлозі, тут є відчуття пустелі, яку хочеться швидше залишити позаду. Тож я рішуче вирушаю далі й роблю крок до одного з найцікавіших місць у квартирі — до ванної кімнати. Не хвилюйтеся, обіцяю без інтимних подробиць 😁

У минулій главі я згадав про США та свою першу подорож до цієї країни. Потім були й інші мандрівки до різних її куточків, під час котрих я, крім усього іншого, намагався зрозуміти чому так багато людей у всьому світі мріють переїхати саме туди. Тож поки я роблю 6 кроків із кабінету до передпокою, дозвольте розповісти вам про свої враження. Якось я спитав свого знайомого, чому він вирішив переїхати саме до Сан-Франциско? Він відповів, що «тут усе починається». Як на мене, то єдине, що там починається — це черговий тренд у світі цифрових продуктів. Такий собі центр законодавства моди у світі цифрових стартапів. Вчора була віртуальна реальність, сьогодні біохакінг, завтра буде щось інше. Загалом майже всі міста США (за кількома винятками) — суцільна одноманітність і нудьга. Життя вирує по-справжньому лише на півночі країни, де, однак, люди непривітні в тому своєму melting pot. От вам невеличкий діалог, що стався зі мною в черзі за славетними хот-догами в Чикаго. — Гей, малий, ти що це до мене в черзі стояв? — звернувся до мене кремезний, під два метри зросту, хлоп. — Так, але то нічого… Я не поспішаю. — Як це нічого?! Ти мав би послати мене до дупи, придурок! Я мовчу в заціпенінні, намагаючись усвідомити, що на мене наїжджають через те, що я своєчасно не наїхав. Він забирає свій хот-дог і йде, кинувши наостанок: — Шмаркачі європейські навіть послати нормально не можуть! Окей, в мене є і серйозні претензії до США. Наприклад, ніколи не можна бути впевненим чи продовжиться твоє життя, якщо тебе зупинив на дорозі поліцейський патруль, бо ти можеш їм просто не сподобатися, або зробити зайвий рух. Це мені знайомо не лише із новин, але й з історії мого знайомого, чий друг загинув від кулі поліцейського. Через своє нервове захворювання хлопець не встиг вчасно покласти руки на кермо. Життя мого колеги радикально змінилося, коли до школи де навчається його дочка, увірвався черговий псих із зброєю і влаштував стрілянину. Його дівчинка не постраждала (фізично), а колега тепер займається громадською діяльністю і працює над проєктами, що мають на меті заборону вільного обігу зброї у США. Коли я в США, то почуваюся у небезпеці, бо розумію, що перебуваю в поліцейській державі, наче герой роману «Ми» Євгена Замятіна. Для повноти картини не вистачає лише примусового щеплення абсолютного щастя. Порівнюючи з Європою, американці геть нічого не чули про демократію. Вони живуть «в кредит», а здорова їжа стала розкішшю. Хоча я чудово розумію тих, хто насолоджується природою, хайкінгом і марить черговою подорожжю до якогось із національних парків США. Недоторканість та краса природи Північної Америки надихає і пробуджує бажання швидше вирушити в похід на пошуки душевної гармонії. Мені натомість потрібні античні руїни, замки й каміння навколо, що дихає тисячоліттями великої історії. Але в США все, що датовано кінцем XIX ст. то вже великий раритет. Я дістався передпокою й тут на мене чекає черговий портал. Але цього разу він не віртуальний, а цілком реальний — вхідні двері, які тепер відчиняються рідко, зазвичай для листоноші, кур’єру з Amazon та постачальника продуктів. Так зараз виглядає моя мережа соціальних контактів із зовнішнім світом.

Частина VI. Лас-Вегас на дивані Два кроки від Єрусалима й ми в Лас-Вегасі! Остання зупинка в моїй мандрівці кабінетом — диван та телевізор навпроти нього. Як чітко простежується баланс людської природи саме в цій кімнаті: половина зайнята бібліотекою, письмовим столом, кропіткою роботою та думами, а друга — відпочинком, азартом, лінощами та простотою. Поєднання протилежностей у єдиному цілому — ідеальна візуалізація Інь і Ян. Не буду вдаватися в усі технічні характеристики обох предметів, скажу лише, що диван задовольняє всім моїм запитам на комфорт, а розмір телевізора здатний дарувати насолоду домашнього кінотеатру під час перегляду стрічок на Netflix та Amazon. Безпосередньо телебачення в мене немає, бо я себе люблю й поважаю. Поруч із телевізором висить невелика полиця для PlayStation. Консоль — вогонь у якому я перероджуюся, наче фенікс. В іграх я можу розчинитися та розсипатися на шматочки на якийсь короткий час, щоби потім постати переродженою та готовою до нових викликів людиною. Граючи в «FIFA», «TowerFall», або ж в улюблену серію «Assassin's Creed», я перезавантажую мозок. Мені стає байдуже на плинність часу. Я виснажений буденністю й тікаю в яскравий ігровий світ, де немає мультитаскингу, купи нудних робочих завдань, усіляких проблем. Натомість є чисті та легкі в здобутті ендорфіни й одна чітка задача — забити гол, або покарати чергового покидька. Усе дуже просто. У 2004-му році я разом із батьком вирушив до родичів моєї матері, які мешкають у Денвері, штат Колорадо. Звідти ми здійснили кілька вилазок на авто: до Колорадо-Спрінгс, на гірськолижний курорт, назву якого вже не пригадати (але саме там я зрозумів, що зима, сніг і лижі — це не моє й що я є істотою теплолюбною), а родзинкою нашої культурної програми стала поїздка на декілька днів до Лас-Вегаса в штаті Невада, з зупинкою на Великому каньйоні. Атмосфера столиці розпусти та азарту запам’яталася мені найбільше з тієї подорожі. Вона насичена безтурботністю життя, що вирує лише на одній довгій вулиці. Вона концентрує кожного свого гостя виключно на тут і зараз, і немає в людини минулого, і майбутнє її не дуже бентежить. Звісно, вона яскрава: готелі-казино, музика, танцюючі фонтани, шоу, алкоголь, помпезність і все це серед безмежної пустелі. Вона сповнена простотою: тиснеш на кнопку й ти виграв, або програв. Червоне, чорне, зеро. Узяти ще карту, або ні. Це світ у якому необхідність вибору зведена до мінімуму і саме це і є відпочинок, шанс на перезавантаження. Потім зі свіжими силами люди повертаються до своїх нудних та одноманітних міст (бо кожне місто в США, за кількома винятками, це млосна нудьга) і продовжують свою буденну боротьбу та метання між безліччю опцій, навіть в незначних рішеннях. Можливість зруйнувати себе, щоби потім відбудовувати — саме це я відчуваю у своєму Лас-Вегасі на дивані перед телевізором, граючи в чергову гру.

Рубрика «Рандом» Я вдячний карантину, що замкнув мене вдома і на декілька тижнів залишив зовсім без фізичної активності, з печивом, шоколадом і віскі. Я встиг погладшати до тієї межі, коли правда вже б’є в очі й ти кажеш собі: «Зараз, або ніколи!». Тож я вчасно встиг обрати опцію «зараз» і повернувся до бігу та виснажливих кардіо-воркаутів. Водночас від страху майбутнього, у якому я не можу самостійно зав’язати собі шнурки, зникла й пристрасть до солодкого. ✅ Повернутися до активного образу життя Берлін потроху виходить з карантину. З понеділка дали дозвіл на роботу маленьких магазинів, у четвер відкриються дитячі майданчики. З душевним тремтінням чекаю на той момент, коли зможу купити філіжанку кави to go.

Частина VI. Мій храм у Єрусалимі Я довго не міг зрозуміти, чому ця глава все ніяк не пишеться. І мені знадобилося з десять днів на пошуки відповіді. А справа тут ось у чому: одразу за бібліотекою, порталами до Шотландії та Ірландії, я неминуче потрапляю до свого Єрусалима. І якщо я хочу бути відвертим із вами, любі читачі, то саме зараз настав той момент, коли я маю розповісти про свій Святий Ґрааль. Настав час для відкриття тих почуттів, що наповнюють мою душу та серце, коли я сідаю у своє обшарпане й порване шкіряне крісло, та в’їжджаю на ньому до свого храму. Тільки уявіть наскільки це складне завдання! А більшості з нас властиво відкладати складнощі на потім… Історія саме цього «храму» розпочалася насправді не так уже й давно. Це — новобуд, що я придбав декілька років тому через Facebook, в одного американця, який покидаючи Берлін влаштував гаражний розпродаж. До цього храму було багато інших і кожний зі своєю історією вартою оповіді. Але саме цей встиг стати свідком великих подій мого життя. Тож не збрешу, коли скажу, що він є найціннішим та найулюбленішим з усіх. Більша частина мого життя проходить за моїм робочим столом — це і є мій храм. Його біла деревина пам’ятає всі хвилини, що я проводив у напруженій роботі (або не менш напруженій прокрастинації) над дизайн-проєктами, статтями та оповіданнями. Вона тримає в пам’яті мої перші перемоги у ролі письменника та публіциста, встигла побачити безліч мисленнєвих блукань та пошуків важливих рішень. Вона знає про мене все. Вбрання цього храму доволі мінімалістичне й навіть протестантське, але функційне та технологічне. Монітор, клавіатура, мишка на великому чорному килимі, мій лептоп на стандартній металевій підставці «Rain Design», папірці, олівці та лайнери, планшет «Wacom» (який у мене за ікону, бо користуюся ним декілька разів на рік) та головна прикраса — лампа на ім’я Ріггард. Це не моя хвора фантазія, так її назвала IKEA. Мінімалістичний, неперевершений витвір індустріального дизайну із платформою для безконтактної зарядки смартфону. Подарунок моєї коханої жінки, що завжди дає мені тепле світло під час виснажливої роботи. Родзинкою цього столу є те, що він має регулятор висоти, тож у часи коли моя спина й поперек укладають союз та йдуть проти мене війною, я маю змогу підвестися та працювати стоячи. Так врешті-решт вороги відступають. Нещодавно фасад храму дістав чергові бойові рани, зазнавши бомбардування циркулем у руках мого сина. Такі речі спочатку завжди мене засмучують, але вже за декілька хвилин я дякую долі, усім цим випадковостям та деструктивному методу пізнання світу зокрема, за те що допомагають мені залишатися більш-менш нормальною людиною та не скотитися остаточно в прірву перфекціонізму. Таким є мій храм у моєму Єрусалимі.

Рубрика «Рандом» Кожна річ у нашому побуті, що є для нас уже абсолютно звичайною, має цікаву історію позаду. Мій новий матеріал для bit.ua пропонує чотири подорожі в часі й можливість дізнатися незвичайні історії кількох звичайних речей. https://bit.ua/2020/04/dyzajn-shho-zminyv-svit/