Ейдос

Частина V. Подорож до Шотландії не покидаючи квартири Дункан сказав, що мій телеграм-канал ризикує перетворитися на черговий щоденник і щоби я негайно повертався до #карантинноїподорожі, а інакше вичислить мене по IP. Тож я не зволікаю й рухаюся далі! Я покидаю бібліотеку й переходжу на метр лівіше від полиць із книгами. Тут перед моїми очима постають простори Ірландії, а ще десь 60 см лівіше — Шотландії. Це дві мапи, які зосереджують увагу на головних (для мене особисто) принадах цих країн — винокурнях. Я колекціоную шотландський та ірландський віскі. Але саме скотч, особливо з острова Айла, займає окреме місце в моєму серденьку. Мої улюблені (інформація для колег-поціновувачів Айла): Laphroaig, Lagavulin та Caol Ila. Уявіть себе в лісі. Ніч і ви сидите разом із добрими друзями навколо багаття. Перед вами танцюють язички червоного полум’я, що зігрівають вас, а його запах дарує відчуття комфорту та затишку. Повітря насичене свіжістю ліса. Недалеко гукає сова. А це що за смакота? Це ваш приятель смажить бекон! Ви відкидаєтеся на свій рюкзак. Він трохи вологий і ви відчуваєте запах його нової шкіри. Звісно, оскільки ви в Шотландії, тлом для буйства цих запахів слугує торф. Додайте до цього ще трішки солодкої карамелі й ось він — букет смаку віскі Laphroaig. Тож я придбав ці мапи два роки тому з ідеєю позначати ті винокурні, представників яких я купую й додаю до своєї колекції. Проте щоразу ставлячи на полицю свого бару новий експонат, рука моя так і не піднімалася зробити позначку на мапі. Бо тим самим я би спотворив її. Тоді я вставив ці мапи до рам і повісив на стіну, прямо над робочим столом. Черговий погляд на Шотландію й мене огортає північна прохолода. Лунають сумні й проникливі звуки волинки. Я чую шум хвиль Північного каналу, що розбиваються об скелі. Вітер кусає обличчя, а в повітрі стоїть міцний запах торфу. Десь далеко чутно волання Мела Гібсона: «Scotlaaaand! Freeeedoooom!». Так я витріщаюся, щось уявляючи та про щось міркуючи, аж допоки не пролунає чий-то суворий голос: «Away ye go ya myg ye!», що означає, що мені вже час повертатися назад у реальність. Так я знаходжу себе в Шотландії, у якій я ніколи не був та в бесідах, які ніколи не вів.

Рубрика «Рандом» Читаю «Щоденник книгаря» Шона Байзелла. Книга неперевершена й дарує атмосферну подорож до сучасної Шотландії — у місто Вігтаун, де панують холодні вітри й дощі, вікторіанська архітектура та книги. Дивно те, що телепортів до Англії та Шотландії з моєї квартири дуже багато (і про деякі з них збираюся написати в наступному пості), але серед усіх відвіданих мною країн досі немає саме цих двох. Енівей… «Як зауважила в “У книзі книгарень” Джен Кембелл, після того, як Гутенберг винайшов ручний друкарський верстат і на ринок потрапили перші “масмаркетові” видання, “славетний флорентійський книгар Веспасіано да Бістіччі так обурився, що книжки перестануть переписувати від руки, що в гніві закрив свою книгарню. Він — перша особа в історії, що провіщала загибель книжкової індустрії”.» Розмови про те, що книга разом із книгодрукарством, видавничою справою та книгарнями скоро загине, точаться вже багато років. Але чи насправді на нас чекає їхня смерть? Можливо, все-таки краще сказати — трансформація? Ковід цілком може забити пару цвяхів у труну паперової книги та споріднених із нею галузей. З перебуванням у карантині попит на цифрові товари та послуги тільки посилюється. І маленькі книгарні й видавництва можуть не витримати цієї кризи. Вони за нормальних часів заробляють мало й не можуть витримати конкуренції з Amazon (а в Україні з піратством). Kindle і собі, як більш зручний та раціональний формат, усе далі витісняє паперову книгу. А книгарня стає своєрідним храмом для читачів-фанатиків. Теперішня пандемія це лише акселератор. Нам слід зрозуміти, що через глобальну зміну підходу до сприйняття інформації змінюється і процес читання. Показовим є успіх одного з берлінських стартапів — «Blinkist», що розробив застосунок із допомогою якого люди, яким бракує часу, але не займати бажання саморозвитку та навчання, можуть швидко отримати витримки та головні тези популярних нон-фікшн книг у текстовому або аудіо форматі. Це нове майбутнє видається мені поверненням до коренів. Ні, паперова книга не зникне, але знов стане символом елітарності та причетності до того прошарку населення, яке може дозволити собі мати книгу й час на її читання. Водночас масмаркет буде повністю захоплений цифровим виміром: електронними та аудіо книгами, гаджетами та застосунками, що видають лише квінтесенцію ідей автора. Книгарні залишаться, але лише найбільші з них, що будуть слугувати музеями знання та мистецтва, а видавництва трансформуються в діджитал компанії.

Частина IV. Про книги та шрифти. Ще трохи затримаємося в моїй бібліотеці та погортаємо сторінки книжок. Насправді в мене дві бібліотеки: одна вдома, в Україні, а інша — тут у Берліні. Перша наповнена класикою зарубіжної літератури та енциклопедіями, а друга, де ми з вами зараз і перебуваємо, сучасною зарубіжною та українською прозою. Хіба що є ще трішечки нон-фікшну. Ось у перших рядах я бачу «Корабель шаленців» Тараса Лютого, «Мистецтво подорожі» Алена де Боттона, тритомник «RECвізити» Тетяни Терен (дякую Дункане за подарунок!), «Пригоди ведмедика Паддінгтона»… Так, стоп, це вже не моє. Кожна книга — це телепорт в інший світ та інші часи. Це відпочинок-мандрівка. Це така сама подорож, як і будь-яка інша, з квитками на літак та бронюванням квартири на AirBnB, але не залишаючи власного помешкання. Та кожна книга це не лише історія написана автором, це ще й історія самої книги. Малюнок на обкладинці, папір, запах, а головне — гарнітура. Як дизайнер я звертаю увагу й на цю історію також. Роздивляюся її під різними кутами. Звичайний читач одразу потрапляє під чари гарнітури та емоцій, що вона викликає. Як літературний критик вміє розкласти по полицях творіння автора, побачити ті шари твору, що невидимі звичайному читачу, дизайнер бачить спершу верстку, композицію та настрій самої книги за її оформленням. Шрифти Serif (із зарубками) одразу надають відчуття масштабності твору, поваги до традицій, надійності. Шрифтами із зарубками варто набирати класику. Ви ще не прочитали жодного слова, а візуальний образ першої сторінки вже дарує вам комфорт та довіру. Нон-фікшн зазвичай набраний Sans serif гарнітурою (без зарубок). Максимально комфортне читання, простота, лінійність та практичність. Що ви ніколи не побачити в книгах — це моноширинні шрифти. Вони не мають жодного характеру, вони беземоційні. Також ви ніколи не натрапити на шрифти, що імітують рукопис. Ці вигадливі творіння типографського мистецтва можна побачити в логотипах або в ресторанних меню, бо вони смачні, як французькі тістечка. Але читати роман таким шрифтом не вийде. Гарнітура, якою набраний текст книги, визначає найперше враження читача. Секундний погляд на сторінку прологу і ви вже знаєте якою саме буде ця історія, хоча ви ще гадки не маєте про що вона буде. Хіба не магія? 🧙

Рубрика «Рандом» Впевнений, що ви чи не щодня чуєте цю фразу: «світ змінився». Але як саме він змінився? Чого нам очікувати, коли ми нарешті залишимо нашу ізоляцію, вийдемо на вулиці та зробимо подих на повні груди? Робити висновки, звісно, поки зарано, але я вирішив погортати сторінки нашої історії та подивитися на те, як саме великі пандемії змінювали наш світ та впливали на розвиток людства. На основі цього дослідження стало можливим простежити деякі паралелі з теперішньою кризою і зрештою зробити доволі чіткі прогнози щодо змін, які нас очікують. Про все це в моєму матеріалі для «Збруч». https://zbruc.eu/node/96819

Частина III. Найстаріші пам’ятки моєї бібліотеки, або про шлях до професії продакт-дизайнера Я продакт-дизайнер. Я завжди кажу «продакт», бо якщо сказати «продуктовий», то в більшості людей завжди постає перед очима крамниця зі свіжоспеченим запашним хлібом, вареною ковбасою та представницею радянської спадщини — Марією Палною, яка чатує за прилавком. Й от саме цей прилавок і має бути витвором продуктового дизайнера. Ніт. Це зона відповідальності дизайнера інтер’єру, або промислового-дизайнера. Я натомість розв’язую різноманітні проблеми людей за допомогою цифрових застосунків, проєктуючи їхній користувацький досвід. Ні, я не просто «малюю» інтерфейси. Продакт-дизайнер — це спеціаліст із широким колом експертних знань: дослідження користувачів, бізнес-аналіз, безпосередньо дизайн, розробка, маркетинг. Це також не означає, що я людина-оркестр, що сама все це робить. Я слугую об’єднувальною ланкою між усіма іншими спеціалістами, забезпечую якісне та цілісне рішення для кінцевого користувача. Добре, з цим розібралися! Під час моєї подорожі квартирою перша тривала зупинка трапилася біля бібліотеки. Й от що я помітив: в усій моїй бібліотеці є лише одна книга — «Guide to information graphics» by Donna M. Wong, що може натякнути на мою професію. Проте вона губиться серед інших. Моя бібліотека наповнена здебільшого художньою літературою. Зарубіжна класика, сучасна українська література, трішки нонфікшну та історичні енциклопедії. І як це не дивно, але саме останні сприяли моєму становленню в якості продакт-дизайнера. «Греки» 1993-го та «Римляни» 1994-го років видання. Це дві невеликі дитячі й тому багато ілюстровані енциклопедії — мої перші книги (взагалі). Цим книжкам я зобов’язаний майже всім. Саме вони пробудили бажання в маленького хлопчика пізнавати світ, дивуватися його красою, читати книжки й захоплюватися історіями людей. Історична проза, пригодницькі романи, детективи та фентезі — усе це насичувало мене знаннями та прокачувало фантазію. Але головне це те, що книги роблять читача учасником історій інших людей, надають змогу стати кимось іншим та відчути усі барви емоцій персонажів. Художня література — це є шлях до розвитку емпатії. А саме вона є основною зброєю в арсеналі продакт-дизайнера, бо емпатія дає змогу по справжньому відчути проблему іншого та прийти до ідеї її вирішення. Тож саме книгам я зобов’язаний своєю успішною кар’єрою.

Рубрика «Рандом» У мене висить постер із чудовим колажем, що демонструє всі знакові місця Берліна в єдиній гармонійно композиції. Цей постер, авторства тамтешнього ілюстратора Мартіна Шварца, я побачив в одному магазинчику в аеропорту Копенгагена. І мені конче захотілося його придбати. Проте в мене була лише маленька ручна поклажа, літак за пів години, а також я уявив собі, що це ж доведеться дірявити стіну, підбирати та замовляти раму… Тобто багато додаткового екшену. Але дуже хочеться! В дитинстві, коли я дуже хотів якусь нову іграшку, але вона коштувала дорого, мій батько робив такий фокус: «Сину, якщо ти згадаєш про неї за тиждень, — казав він мені тоді, — Ми повернемося й купимо її». І тепер, коли мені щось дуже кортить купити, але немає впевненості чи дійсно воно мені потрібно, чи готовий я платити такі гроші, чи зроблю всі необхідні додаткові дії, тоді я кажу собі: «Якщо за тиждень буду пам’ятати й так само буду бажати — повернуся й куплю». Працює. Думав про цей постер майже щоденно впродовж тижня. Зайшов на сайт цього ілюстратора, придбав та ще й із безкоштовною доставкою. І тепер цей постер — одна з головних прикрас мого кабінету. Хотів би я завершити, мовляв, сила волі, стримування первинної емоційною реакції — бездоганний рецепт свідомого споживання! Але натомість давайте просто пороздивляємося цей чудовий витвір сучасного мистецтва! 😁

Частина II. Про користь подорожей на самоті. Моя квартира розташована на 52.5° широти та 13.4° довготи. Приблизно 47 м над рівнем моря. Дістатися мого храму доволі легко швидкісними берлінськими потягами (S-Bahn) з аеропорту Шонефельд (як же дратує те, що їхати до цього повітряного хабу мені рівно стільки ж, скільки летіти з нього до Львова), або автобусом з аеропорту Тегель (хвилин 20, не більше). В гості я вас не чекаю — карантин все-таки. До того ж, подорожі на самоті — це чудова можливість побути наодинці із собою, насолодитися внутрішнім діалогом. О, скільки ж разів я чув сповнені подивом питання: «Ти їздив туди сам? Але чому? Це ж не цікаво. Тобі певно було так сумно…». Жах самотності часто жене людину до компанії, змушує заводити нецікаві та непотрібні знайомства, або їхати в подорож із кимось, хоча цей хтось слугує насправді лише рішенню завдання: «не залишитися на самоті із собою». Сучасна людина втрачає навичку проводити час тет-а-тет із собою. Бо коли людина залишається сам-один, усі її внутрішні переживання, болісні спогади, невротичні прогнози тощо, виринають на поверхню та захоплюють свідомість. Починається внутрішній діалог. Постають складні питання. Виринають усі невирішені до цього внутрішні конфлікти. Відкриття дверей шафи із монстрами — це страшно. Самотність веде до необхідності налагодження внутрішнього діалогу — це складно. Але лише в стані усамітнення людина здатна почати відверту бесіду зі своїм власним Я. У цей момент вона стає вільною від соціальних правил, від нав’язаних думок, від власних обов’язків. Від осуду Великого Іншого. Свобода — це складно й не всі в змозі її терпіти, ба більше використовувати собі на користь. Але мені пощастило: мені цікаво на самоті, я у захваті від відкриттів, що породжує діалог із собою. Я щасливий, що маю змогу дивитися на світ очима мандрівника, вільного від Іншого.

Рубрика «Рандом» Виявляється, що балкон — це дуже круте й багатофункціональне місце. До моєї карантинної подорожі я не використовував його аж ніяк. Висів собі, забирав у мене важливі метри житлової площі. А використовувався лише влітку для сушіння білизни. Тепер балкон — це ресторан. Місце для чаювання. У сонячний і теплий день він слугує рекреаційним центром де можна приймати сонячні ванни, насолоджуватися міцним ромом, запашним віскі, або солодким вином. 🥂 ✅ Позасмагати не виходячи з дому

Рубрика «Рандом» Вчора вішав нові завіси на вікно. Я переставив свій робочий стіл і все дуже круто, я в справжньому захваті від цієї шаленої динаміки змін. Але виявилася така проблема, що в сірому в цей час Берліні, запанувало сонце. Тепер воно бажає випалити мені очі, щойно я відчиняю двері до мого кабінету, а також постійно світить мені прямо в монітор і заважає працювати. Так от у мене не знайшлося нічого достатньо високого, на щоби я міг стати й повісити завіси. Довелося встановити журнальний стіл, а на нього ще невеликий стілець й молитися, щоби премія Дарвіна мене оминула. Моя маківка майже торкалася стелі й мені подумалося, що це той самий момент під час подорожі, коли піднімаєшся на якусь величезну вежу з оглядовим майданчиком, або навіть літаєш на гвинтокрилі над містом і насолоджуєшся панорамою. 🎡 ✅ Насолодитися панорамним видом

Частина I. Завантаження. Відтепер я не ходжу своєю квартирою рівно і прямо, як це було раніше. Мій рух є непередбачуваним. Першочергове завдання: оминати іграшки мого сина, що хаотично розкидані квартирою. Друге: диван і холодильник. Вони накидаються на мене чимраз частіше й з особливою злістю. Диван здатен перервати мою ходу так, що через хвилину я й не пам’ятаю куди прямував і навіщо. А холодильник, який ніколи до цього не був наповненим такою кількістю усіляких радощів для мого внутрішнього світу, наче вправний ковбой, кидає невидиме ласо і тягне мене до себе. Карантинна подорож стала раптовою й непідготовленою. Але саме такі мандри, що виходять спонтанно, без ретельного планування заздалегідь, а лише з молитвою Великому Рандому, виявляються найцікавішими. Починати щось завжди важко. Але як каже мій добрий друг (привіт Дункане!): «Тільки-но сеттінг заданий, то далі ти вже в матриці». Підключатися до неї — болісно. Це потребує великих зусиль. Пам’ятаєте обличчя Нео, коли йому в потилицю встромляли ту величезну голку? Отож бо й воно. Але потім, коли ти вже всередині, то все стає набагато цікавіше і динамічніше. Час починає бігти, наче крапля гарячого воску свічкою. Будь-які мандри — це завантаження в матрицю, у нову локацію зі своїми особливостями. Але до того — планування. І мені це дається так само важко: це ж треба забронювати готелі, автівку чи інший транспорт, розробити маршрут… Пхе. Буває навіть так, що я просто пропускаю цю частину. Як чудово, що для мандрів моєю квартирою мені не треба ані віз, ані бронювань, ані жодних погоджень із кимось. Не треба навіть переживати в літаку. Ах, ці літаки! Могутні машини, підкорювачі неба та найбезпечніші для людини місця у світі. Уявіть собі, мандрівник, який трішки боїться літати. А все через те, що декілька років тому, повертаючись зі Сполучених Штатів, літак, що доставляв моє сповнене втомою тіло і враженнями душу, облітав грозу. Це була найстрашніша турбулентність за всю мою льотну кар’єру. Це була така бовтанка, що людей підкидало до гори. Аж раптом відчуття падіння. Воно тривало не більш ніж дві секунди, але за ці миттєвості я встиг запустити механізм прощання з життям. Люди навколо волали, а екіпаж натомість мовчав. Дивно, але навіть у такі моменти, коли здається, що смерть дуже близько й вона дивиться прямо в очі, я однаково відмовлявся в неї повірити. Від мене вже нічого не залежало, але я переконував себе, що все якось буде добре. Ну, переламає на частини, може полежу в комі місяць-інший, але якось-то воно буде. З урахуванням моєї любові до подорожей та необхідності часто літати у відрядження, наявність аерофобії стала справжньою «прикрасою» мого життя. Як добре, що для карантинної подорожі нічого не треба планувати. Треба лише вчасно відхилятися від невидимого ласо мого холодильника. Отже, валізи не зібрані, квитки не придбані, а піжама вдягнута — подорож квартирою на карантині розпочинається!

Сьогодні я отримав імейл про скасування рейсу Берлін — Львів, що був запланований на 27 квітня. Після декількох днів насолоди улюбленим містом, я мав би вирушити в пішу прогулянку до Словаччини. А в березні на мене чекала Мальта. Я давно мріяв подивитися на Мдіну, на лицарські форти та на скелясті береги острова, що колись став одним із непрохідних рубежів оборони західної цивілізації для Османської Імперії. Звісно, хотів погуляти столицею Валлеттою, насолодитися заходами сонця на пляжі. Але зась. Натомість повний локдаун. І вже другий тиждень вдома. Карантин. Я не буду брехати про власні страждання без соціалізації, сумом за браком милих бесід зі співробітниками біля кавомашини в офісі. Це все не про мене. Я легко можу просидіти вдома скільки завгодно часу. І взагалі для мене це щастя, що нікуди не треба йти та ні з ким не треба вести пустих балачок. «Ті, хто страждає від сидіння вдома просто не вміють цього правильно робити». Але світ переживає одне з найстрашніших випробувань із часів Другої світової (за словами світових лідерів) й разом із ним переживаю і я. Я вже хворий. Хворий на вірус страху. Можливо, це навіть гірше, ніж хворіти на коронавірус, хто зна. Подорожі — ліки проти стресу для мене. Свого часу я пережив панічний розлад, депресію, дістав щасливий квиток до світу веселих та винахідливих невротиків. Тоді все навкруги втратило барви та сенси. Аж потім подорож із коханою дружиною тривалістю майже в рік. Після неї я повернувся до життя, трансформувався в бойовий режим, знов перейшов у готовність до нових звершень і випробувань. І зараз я би дуже хотів знов прийняти свої ліки. Але мені їх поки не можуть продати. Скінчилися. Коли підвезуть — невідомо. Минулого року я натрапив на книгу сучасного британського філософа Алена де Боттона «Мистецтво подорожі», яку залюбки лигнув за пару вечорів. У ній автор згадує французького мандрівника Ксав’є де Местра, який став одним із перших пасажирів повітряної кулі братів Монгольф’є, мандрував Італією та Російською Імперією. Проте запам’яталася ця людина двома книгами з нотатками подорожей… власною спальнею. Цей французький тревел-блогер XVIII сторіччя відкрив для себе навичку помічати те, на що раніше не зважав. І я відчув, що саме зараз гарний час для читання книги де Местра. «Будь як де Местр!», — раптом пролунало подумки. І я запитав себе: «А чи зможу я податися у мандри власною квартирою?». Я озирнувся навколо. Поглянув на кожну річ у моєму кабінеті, відчув флешбеки в минуле передивляючись свою бібліотеку. Я рушив до кухні. Там на мене завжди чекають шалені емоційні потоки, що йдуть від витворів кулінарного мистецтва моєї дружини і які, наче вихором закручують у насолоді та роздумах про культурну спадщину народів світу: pasta de nata одразу несе в Португалію, курка в жовтому карі з рисом та кокосовому молоці дарує черговий візит до Таїланду, здавалося б прості салати, а як хвацько вони кидають до Греції, а що вже казати про солодкі мандрівки додому… Я вирушаю в подорож моєю квартирою. Своїми нотатками і тревел-враженнями буду ділитися тут і на своїй FB сторінці https://www.facebook.com/grynchenko під хештегом #карантиннаподорож.