until august

По-перше, зі святом усіх, хто святкує 🕊 По-друге, зараз буде дуже важливе опитування... не перемикайтесь!

Розкажу вам сумну і смішну історію в одну дію. Я: «Мені не подобаються характер і вчинки Лідії; я дуже обережно ставлюся до ретелінгів Остін; я навіть не знаю, як пише Мелінда Тауб». Ще одну сторінку анонсує розкішне видання роману «Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми». Також я: «Мені це треба» 👁 👄 👁 until august | #книги

Отже, мова, якою ми говоримо, формує наше сприйняття світу. Витоки цієї ідеї сягають епохи Просвітництва, коли з'явилося поняття "le génie de la langue" (геній мови) — унікальний характер кожної мови, що віддзеркалює національний менталітет її носіїв. Фольклорист Йоганн Готфрід Гердер у 1772 році сформулював це положення так: кожна мова відображає унікальну перспективу світу, оскільки різні народи виділяють різні властивості речей під час створення слів. З часом ці відмінності накопичуються, роблячи мови та світогляди все більш відмінними. Німецький філолог Вільгельм фон Гумбольдт розвинув цю ідею, стверджуючи, що мова є "органом формування думки", а між мовою та мисленням існує постійний діалектичний зв'язок: наші думки формують слова, а слова формують думки. Гумбольдт увів поняття "внутрішньої форми" мови — її глибинної структури, на противагу "зовнішній формі" (словам, граматиці, звукам). Філолог Гейман Штейнталь навіть використовував поняття "внутрішньої форми" для класифікації мов і вивчення "психології народів". Однак поступово в лінгвістиці почав домінувати порівняльно-історичний підхід, який зосереджувався на "зовнішніх формах" мов і уникав питань про їхні концептуальні основи. Американський антрополог та етнограф Франц Боас продовжував розглядати зв'язки між мовою та мисленням, але відкидав ієрархічний погляд на мови та культури. Він вважав, що всі люди мають однакові розумові здібності, а відмінності в мовах відображають лише різні потреби. Едвард Сепір та Бенджамін Лі Уорф продовжили традицію Гумбольдта. Сепір писав: «Мова і наші мисленнєві канали нерозривно переплетені, і в певному сенсі вони одне й те саме». Проте він наполягав на відсутності значущих расових відмінностей у мисленні та на частковій автономності мовної форми. Сепір і Уорф вважали, що мова впливає на сприйняття "реального світу": «Світи, в яких живуть різні суспільства, є різними світами, а не просто одним світом з різними етикетками». Сучасні дослідження повертають лінгвістичну відносність до академічного поля. Наприклад, у мові гуріндьї (Північна Австралія) використовуються кардинальні напрямки (північ, південь, схід, захід) навіть для опису частин тіла, тоді як англійська використовує егоцентричні терміни (правий, лівий). При цьому деякі носії гуріндьї можуть свідомо відчувати магнітне поле Землі — здатність, нерозвинена у більшості носіїв англійської. Гіпотези та експерименти новітніх лінгвістів і психологів пропонують новий погляд — сформований науковим світоглядом нашої епохи — на ці (майже вічні) питання про зв'язок між розумом і мовою. until august | #статті

Лінгвістична теорія відносності стверджує, що наш світогляд структурується мовою, якою ми розмовляємо.

Кожен, хто вивчав другу мову, робив для себе хвилююче (і водночас дещо тривожне) відкриття: ніколи не існує точної відповідності між словами та фразами однієї мови та іншої. Навіть найбанальніші вирази мають дещо інший сенс, що випливає з мережі поглядів та ідей, унікальних для кожної мови. Перемикаючись між мовами, ми можемо відчувати себе так, ніби переходимо з одного світу в інший. Здається, що кожна мова змушує нас говорити певним чином і бачити речі під певним кутом зору. Але чи це лише ілюзія? Чи справді кожна мова втілює інший світогляд, або навіть диктує певний спосіб мислення її носіям?

Чи може існувати нездоланна прірва в мисленні та сприйнятті між групами людей, які розмовляють різними мовами? При цьому, якщо ми допускаємо фундаментальні відмінності між мовами, то стикаємося з важким питанням неможливості утворити повністю цільне суспільство. until august | #статті

Не те щоб хизуюсь... проте ви лише погляньте, яку красу вихопила на недавньому розпродажі в Стилета і Стилоса 😎 Давно заглядала на ці книги, хехе. 〰️ «Поза межами болю» Осипа Турянського Автобіографічна повість; один з найважливіших творів української літератури про Першу світову війну, який здобув визнання передусім на заході. Передмова та ілюстрації — авторства ветеранів сучасної Великої війни. Вже прочитала, болю тут дійсно багато 💔 〰️ «Саламбо» Ґюстава Флобера Фантазійне воскресіння античного Карфагену, де на тлі кривавих заворушень розгортається містичне кохання між жрицею Саламбо та ватажком повстанців Мато. Війна, релігійні культи, дикунська мораль. 〰️ «Людина біжить над прірвою» Івана Багряного Один з найсильніших і найреалістичніших творів української літератури про Другу світову війну. Справжній гімн життю серед бомбардувань і таборів, приклад стоїцизму й віри в людину. 〰️ «Роман про Трістана та Ізольду» Жозе Бедьє Писала про неї ось тут :) until august | #книги

Ви, мабуть, вже чули, що декілька днів тому помер відомий перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса, лауреат Нобелівської премії з літератури 2010 року. За своє життя Льйоса написав понад 60 романів, п'єс та есеїв, у яких вивчав тему військових диктатур, влади, соціальних конфліктів, корупції та опору. У 2014 році він приїздив до України та висловлював нам свою підтримку. Ось деякі цитати з його виступу:

Одна з причин, чому я приїхав в Україну, це саме рух громадянського суспільства, яке хоче покінчити з авторитарними традиціями, корупцією, політикою як засобом збагачення. Ми побачили, як люди мобілізуються для досягнення свободи.

Література – це тінь цивілізації, яка йде поруч людини, примушує її дивитися на світ більш критично. Критичне бачення — це рушійна сила для реформ всього людства.

Україна останнім часом перетворилася на центр уваги світу. Зараз в Україні — тяжкі часи, але це часи боротьби за свободу. Я підтримую всіх людей, які борються за демократію і законність.

until august | #цікаве

Обкладинки різних видань «Деміана», бо чому б і не порозглядати їх?.. Усі такі цікаві! until august | #книги

«Деміан» був вперше опублікований у 1919 році. Час має велике значення: твір був написаний після Першої світової війни та психологічної кризи самого Гессе. Роман насичений юнгіанськими концепціями, що не дивно, адже письменник на той момент проходив сеанси психоаналізу у послідовника Юнга. (Також важко не помітити присутність концепцій буддизму та індуїзму, що переплітаються з західними філософськими традиціями). У центрі роману — історія Еміля Сінклера, хлопця, який переживає болісний процес самопізнання. Його шлях починається у дитинстві з розуміння дуальності світу, який він розділяє на дві частини — "світлу" (безпечне, впорядковане, моралістичне) і "темну" (заборонене, небезпечне, але відкрите). Зустріч з харизматичним однокласником Максом Деміаном стає поворотним моментом для Сінклера. Деміан спонукає його переосмислити традиційні релігійні догми, критично поставитися до загальноприйнятих істин і розпочати пошук власного шляху. Роман написаний майстерно: завдяки Гессе мені вдалося буквально зануритись у розум дитини на шляху до з'ясування того, ким вона є. Давно такого не відчувала. Так легко забути, що всі ми проходимо через фазу перетворення: крихкий час, коли ми втрачаємо свої іллюзії (і отримуємо нові), відкриваємо сенс релігій та філософій, намагаємося знайти сенс життя. Що найцінніше я винесла з прочитання «Деміана» цього разу?.. Мабуть, відчуття полегшення від розуміння, що відстороненість і самотність — це не прокляття, а необхідний етап шляху. У світі, де від нас вимагають постійної присутності і продуктивності, таке розуміння надзвичайно важливе. Що найцінніше винесете ви? Хтозна, але цей роман точно не залишить вас байдужими 📖 until august | #книгоогляди

Моя історія не є приємною, вона не є ані солодкою, ані гармонійною, як вигадані історії, вона має присмак нісенітниці і хаосу, божевілля і сновидінь — як і життя всіх людей, які перестають себе обманювати. Життя кожної людини — це дорога до себе, спроба такої подорожі, натяк на шлях. Жодна людина ніколи не була цілком і повністю собою. Проте кожен прагне стати таким — хтось незграбно, хтось мудріше, кожен у міру своїх можливостей.

«Деміан» Германа Гессе — така цікава книга. Я її щиро полюбила і хотіла б, щоб ви теж її полюбили. Але про неї так тяжко писати: все, що я хочу сказати, звучить банально 😔 В «Деміані» немає багатого на події сюжету (тут вони радше внутрішні, ніж зовнішні), немає критики суспільства чи яскравих описів. Але ця простота насправді геть не проста. Мені цікаво, як би я сприйняла цю книгу, прочитавши її у підлітковому віці. Скоріш за все, ще гостріше :) until august | #книгоогляди

Книга, яку завжди можна взяти з собою: крихітний часослов роботи голландського майстра Сімона Бенінга. Ця чарівна мініатюра була створена у 1530 — 1535 роках на замовлення когось дуже багатого. Часослови — це церковно-богослужбові книги, що містили молитви щоденних церковних служб. Вони були дуже популярними і дорогими (хоча в XVI столітті усі книги були дорогими). Зберігається ця манюня у Метрополітен-музеї у Нью-Йорку. until august | #цікаве

📖 Розкажіть, що читаєте зараз? Діліться в коментарях ✍️ У мене в процесі декілька книг, але наразі увагу повністю захопив «Скляний замок» Джаннетт Воллс, перечитую українською. Зрозуміла, що майже не пам'ятаю сюжету книги, бо познайомилась з нею дуже давно і запам'ятала лише власні емоції від прочитання. Емоції, до речі, не змінились 🥲 until august | #поговорити

📖 Розкажіть, що читаєте зараз? Діліться в коментарях ✍️ У мене в процесі декілька книг, але наразі увагу повністю захопив «Скляний замок» Джаннетт Воллс, перечитую українською. Зрозуміла, що майже не пам'ятаю сюжету книги, бо познайомилась з нею дуже давно і запам'ятала лише власні емоції від прочитання. Емоції, до речі, не змінились 🥲 until august | #поговорити

Суми 💔💔 Колись ми з вами перестанемо здригатись від новин, але це буде не сьогодні.

Роман «Не відпускай мене» викликає особливе й дуже специфічне відчуття підшкірного дискомфорту, що залишається надовго після того, як перегортаєш останню сторінку. Це не страх, який виникає при прочитанні триллерів, а, скоріш, тонка й моторошна незручність перебування у світі, який тобі не до вподоби. Оповідь ведеться від імені тридцятиоднорічної Кеті, яка повертається думками до Гейлшему — школи-інтернату, де минуло її дитинство. Це своєрідне повернення до витоків, до місця, що сформувало її особистість, її розуміння світу і власного місця в ньому. Історія Кеті складається по шматочкам, як мозаїка: з минулого і теперішнього, але майже ніколи — з майбутнього. Роман водночас тонкий і пронизливий, моторошний і зворушливий. Є в ньому щось, що змушує замислитися про фундаментальні питання: що означає бути людиною? Як ми проживаємо своє життя перед обличчям неминучого кінця? Де межа між етикою та прогресом? Одразу по прочитанню я подумала, що, хоча історія безсумнівно цікава, їй бракує динамічності. Персонажі були добре розкриті, їхні історії — переконливі, але залишалось відчуття якоїсь невловимої відсутності... Проте пізніше я змінила свою думку. Дивовижа книги і полягає у її мовчанні. У тому, про що герої не говорять, у запитаннях, які ніколи не ставляться вголос. Деякі речі ніколи не називаються, не пояснюються. Як світ міг стати настільки неправильним? Чому ніхто не намагається це зупинити? Як це взагалі дозволено?.. Масштаб відповідей на ці питання криється в самій їхній невисловленості. Не очікуйте, що ця книга запалить у вас іскру надії. Ні, «Не відпускай мене» не завершується просвітленням чи зціленням: наприкінці роману Кеті «просто їде туди, куди їй слід їхати». Рекомендую. until august | #книгоогляди

Минуло майже півроку після прочитання, і я нарешті зібралась з думками, щоб написати відгук на цю книгу. «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро. Досі не відпустило повністю :) Це дуже дивний для мене роман. Одразу по прочитанню я схилялась до того, що він блискуче написаний, але недостатньо захоплюючий. Через тиждень моя думка змінилась. А на кінець року «Не відпускай мене» неочікувано і спокійно увійшов у мій список улюбленого за рік. Що ж сказати про цю книгу? Я не знаю. Проте я можу дати вам пораду, якщо плануєте її читати: не читайте великих рецензій і не слухайте розлогих відгуків. Спробуйте сприйняти її неупереджено. Якщо ви не будете знати, чого очікувати від сюжету, то безперечно отримаєте від нього значно більшу насолоду. Саме тому у своєму відгуку я намагатимусь максимально уникати спойлерів. Як складно розповісти про книгу так, щоб заінтригувати вас, але при цьому не розкрити жодних сюжетних подробиць, особливостей персонажів чи ключових моментів! Але я спробую. until august | #книгоогляди

Щоб відволіктись від новин (і від снігу за вікном), вирішила подивитись квітневі обкладинки «The New Yorker». Несу вам :) until august | #цікаве

📚 Оголошено короткий список Міжнародної Букерівської премії 2025 року (гарна новина: там нема русні). До фіналу увійшли шість творів: 〰️ «Під оком великого птаха» Хіромі Кавакамі, переклад — Аса Йонеда; 〰️ «Про розрахунок обсягу I» Сольвей Бале, переклад — Барбара Дж. Хавеланд; 〰️ «Світильник серця» Бані Муштак, переклад — Діпа Бгасті; 〰️ «Маленький човен» Венсана Делакруа, переклад — Гелен Стівенсон; 〰️ «Досконалість» Вінченцо Латроніко, переклад — Софі Г’юз; 〰️ «Капелюх із леопардової шкіри» Анн Серр, переклад — Марк Гатчінсон. Усі фіналісти потрапили до короткого списку вперше, а Софі Г'юз стала своєрідною рекордсменкою премії — її переклади потрапляють до списків номінантів вже утретє. Серед книг два переклади з французької, один з датської, один з італійської, один з японської, а також вперше в історії премії — переклад з каннада, мови південної Індії, якою говорять близько 38 мільйонів людей. Переможця оголосять 20 травня у Лондоні. Чекаємо! until august | #книги

У нас з Vivat сформувався ментальний зв'язок чи щось таке, бо вчора був анонс «Привіт, красуне». Не знаю, чи буду купувати в домашню бібліотеку, але почитати рекомендую 🤲 until august | #книги

Світ героїв — герметичний, насичений шекспірівськими цитатами і юнацькими пристрастями — нагадує камерний театр, де акторів більше, ніж глядачів. Кампус Деллекера стає сценою, де семеро молодих акторів грають свої визначені ролі не тільки у виставах, але й у житті. Зручно те, що кожен з них є, по суті, архетипом: 🔗 Річард — тиран (блискучий, але з тих блискучих речей, об які можна порізатися); 🔗 Джеймс — герой (той, кого мама хотіла б бачити зятем); 🔗 Александр — лиходій (бо хтось має носити шкірянку); 🔗 Мередіт — femme fatale (яка, за іронією долі, скаржиться, що її сприймають лише як красуню); 🔗 Рен — інженю (саме та дівчина, яка в фільмах жахів першою пішла б перевіряти дивний шум у підвалі); 🔗 Філіппа — хамелеон, другорядна роль (настільки другорядна, що про неї майже нічого не сказано); 🔗 Олівер — sidekick, друг-на-підхваті (наш оповідач і гід; не в тіні, але й не під прожектором). При прочитанні для мене проблемою стало зображення жіночих персонажів, передусім Мередіт, яка парадоксально відображає саме той страх, який озвучує: бути зведеною лише до своєї зовнішності. Бідна дівчина постійно зображається через призму фізичного. Кожна її поява супроводжується детальним описом її неземної краси, вигинів, запаморочливих ароматів та іншої атрибутики, що змушує задуматися: а чи є в неї щось, окрім тіла?.. Особистість? Почуття? Що це таке?... Зараз же я вважаю, що треба робити знижку на те, що роман написаний з точки зору Олівера. Думаю, для нього Мередіт була чимось на кшталт прекрасного відволікання від Джеймса. Але бідосю все одно шкода. Насправді інші жіночі персонажі — Рен і Філіппа — також залишаються недостатньо розкритими. Мені дуже сподобався той факт, що майбутнє героїв розкривається вже на початку книги в їх архетипах. Тут буде спойлер: тиран гине, femme fatale розпалює конфлікт, герой наносить удар, лиходій виправдовує вбивство, інженю замикається у стресі, sidekick рятує героя, а хамелеон пристосовується краще всіх. Схоже на самовтілюване пророцтво. Ця книга — це, по суті «Таємна Історія» Донни Тартт, але для тих, хто прогулював заняття з філософії і натомість ходив у театральний гурток. Ті ж інгредієнти: привілейований навчальний заклад, класична дисципліна, замкнуте коло друзів, злочин, таємниця... але під драматичним шекспірівським соусом. Попри все, книга залишає приємний післясмак. Це ідеальний вибір, якщо ви в читацькій кризі і вам потрібно щось, що затягне з перших сторінок. Так, персонажі часом дратують своєю претензійністю (а хто з нас не був претензійним у 20?), але атмосфера варта того. Як і в театрі, важливим є не лише сюжет, але й емоційний відгук, який залишається після завершення вистави. І в цьому сенсі «Ніби ми злодії» виконує свою роль — створює відчуття перебування у вирі драматичних подій, навіть якщо іноді ця драма здається надмірною. until august | #книгоогляди