ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

27 лютого 2022 року я повернувся в Україну й одразу прибув до військкомату, щоб стати на захист своєї держави. Відтоді військова справа стала невід’ємною частиною мого життя, а захист України — моїм свідомим вибором і відповідальністю. В даний момент курсант, здобуваю освіту офіцера. Дванадцять днів, які назавжди залишилися зі мною 18 лютого 2023 року. Того дня на наших позиціях стався один із найстрашніших епізодів, які назавжди залишилися в моїй пам’яті. Противник застосував МТ-ЛБ, начинену вибухівкою. Техніка змогла дістатися до нашого опорного пункту й зупинилася приблизно за тридцять метрів углиб позицій. Нас було четверо сержантів. Ми висунулися до машини, щоб оглянути її та зрозуміти, що відбувається. Коли стало зрозуміло, що екіпажу всередині немає, ми відійшли на певну відстань. Саме тоді пролунав потужний вибух. Мене й одного з побратимів відкинуло вбік. Сила вибуху була настільки великою, що коробку передач згодом знайшли приблизно за чотириста метрів від епіцентру. На жаль, того дня ми втратили побратима. Попри все, противнику не вдалося захопити наші позиції. Цей епізод став для мене ще одним нагадуванням про те, наскільки непередбачуваною є війна і якою ціною дається утримання кожного рубежу. 7 березня 2023 року. Ми вирушили на ВОП «Сивого», щоб відвідати хлопців, оцінити обстановку, подивитися, як облаштовані позиції та наскільки укріплений район. Цей рубіж ми утримували вже кілька місяців. За цей час нам довелося чимало пережити, але, на щастя, до того моменту ми успішно тримали позиції. На опорному пункті було три основні точки — «Алмаз», «Рубін» і «Граніт», кожна зі своїми основними та запасними позиціями. Ми добре знали цей район і розуміли, скільки зусиль потрібно, щоб його утримувати. 8 березня. Наступного дня я знову був на позиціях. Обстановка здавалася відносно спокійною, хоча обстріли нікуди не зникли. Там залишалися мої люди — сержанти й близькі побратими, з якими ми пройшли довгий шлях, пережили багато випробувань і стали набагато ближчими, ніж просто військовослужбовці одного підрозділу. Для мене вони були братами, справжньою сім’єю. Увечері я отримав команду вирушити в тил, до місця розташування підрозділу. Я прибув, доповів командиру, і саме тоді противник розпочав масштабні штурмові дії. У бій пішли танки, броньована техніка та піхота. Зв’язок із нашими позиціями почав зникати. По радіостанції надходили тривожні повідомлення, ситуація змінювалася щохвилини. Почалося термінове збирання особового складу. Наше завдання — вирушити на допомогу побратимам, зупинити просування противника та підтримати тих, хто опинився під ударом. Ми майже нічого не знали про реальну обстановку на рубежі. Зв’язку не було, інформація надходила уривками. Було відомо про поранених та евакуацію. А найважче — я не знав, що відбувається з моїми людьми. ⬇️Продовження у коментарях⬇️ 📍 Інстаграм Сивого ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

«Рідна, я живий і скоро буду вдома». Саме ці слова першими почули рідні наших воїнів. Вони повертаються після днів, про які самі не люблять розповідати. Були виснажені, але трималися разом і не залишили одне одного. Це і є справжня мужність: робити те, що потрібно, коли найважче. Ми пишаємось вами, хлопці. Дякуємо вашим родинам за терпіння і віру. Тепер час відновлюватись. Слава Україні!

22 грудня 2023 року ми поїхали на Донеччину. Для нас це був звичайний робочий виїзд, таких за два роки набралися сотні. Я їхала в пікапі з військовими в бік Авдіївки. Прильоти почалися раптово. Я навіть не встигла злякатися, просто відчула удар у ногу і тепло, яке швидко розтікалося. Уламок сантиметри чотири, зайшов у м’які тканини стегна. Стати на ногу я вже не могла. Найдивніше те, про що я думала першими хвилинами. Не про себе. Я думала про хлопців, які зараз ризикуватимуть через мене. Що хтось поїде по мене під обстріл замість того, щоб робити свою роботу. Коли ти два роки знімаєш чужі поранення і чужі евакуації, а потім опиняєшся на місці того, кого несуть, у тобі перевертається щось дуже базове. Мене витягли, довезли. Далі стабпункт, потім Київ і кілька місяців відновлення. Я тоді побачила зсередини те, що до цього тільки фотографувала. Як працює медик, у якого не тремтять руки. Як хлопці жартують над тобою просто щоб ти не панікувала. Як швидко все відбувається насправді, без кіношної драматургії, за лічені хвилини. Костя назвав 22 грудня моїм другим днем народження. Мені простіше думати так: мені пощастило, а комусь у той самий день не пощастило. Через кілька місяців я повернулася до роботи, а ще трохи згодом у нас народився син. Цю історію я розповідаю найчастіше не тому, що вона про мене. Після неї я інакше знімаю поранених. Тепер я знаю, що людина в кадрі бачить об’єктив і думає, чи не буде їй соромно за цей кадр. Я стараюся, щоб не було. 📍 Інстаграм Влади ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Працював я тоді у FPV-екіпажі на посаді спотера-штурмана. Стояли ми в районі Русиного Яру. Звичайна робота, звичайні військові будні, коли вже приблизно розумієш, чого чекати від чергової зміни, але все одно постійно щось трапляється. На війні взагалі не буває так, щоб усе пройшло чітко за планом. Особливо, коли ти вже кілька днів на позиціях, нормально не висипаєшся, постійно щось робиш і мрієш хоча б про кілька годин спокою, щоб ніхто не чіпав. І от одного дня почалася така історія, яку я досі згадую. Наскільки пам’ятаю, під*ри щось підірвали в районі, де був якийсь аміачний завод чи щось пов’язане з хімією. Що саме там сталося і що конкретно вибухнуло, я вже точно не скажу. Та й тоді, чесно кажучи, було не до того, щоб розбиратися в подробицях. Ми досить швидко відчули наслідки на собі. Почався такий сморід, що словами нормально не передати. Не просто щось неприємно пахне, як буває біля якогось підприємства, а така вонь, від якої хочеться затримати дихання й не вдихати якомога довше. Перший час ще якось намагалися не звертати уваги. У нас же робота, свої завдання, ніхто не збирається через запах просто все кидати. Але коли це триває не п’ять хвилин і не пів години, а ти сидиш у цьому кілька годин поспіль, починаєш уже по-іншому ставитися до ситуації. Звичайні речі, які раніше навіть не помічав, раптом стають важливими. Хочеться нормально вдихнути, щоб нічого не дерло в горлі, щоб не доводилося постійно думати про те, чим ти дихаєш. Ми тоді пів дня мучилися з тим смородом. Усі вже задовбані, настрій відповідний, кожен по-своєму реагує. Хтось матюкається, хтось мовчить, хтось намагається пожартувати, щоб хоч трохи відволіктися. Бо що ще робити? Не будеш же цілий день сидіти й обговорювати, як воно смердить. Хоча, якщо чесно, саме про це й говорили, бо більше нічого особливо й не хотілося обговорювати. Здавалося, що ця вонь уже всюди, і від неї просто немає куди подітися. Найбільше дратувало те, що ти не можеш просто взяти й опинитися в іншому місці. Ти на позиції, у тебе є робота, є відповідальність, є екіпаж, і ти маєш робити те, заради чого туди приїхав. Тому продовжували працювати й чекали, коли вже це все закінчиться. Звичайно, кожен хотів, щоб обстановка стала нормальною, але особливо розраховувати на комфорт на війні не доводиться. До цього наче вже звикаєш, але щоразу з’являється якась нова ситуація, яка нагадує, що звикнути до всього неможливо. Коли настав вечір, ми вже сподівалися, що хоча б ніч пройде спокійніше. Хотілося просто трохи відпочити, посидіти без зайвої метушні, перекусити, якщо була можливість, і нормально поспати. Після такого дня навіть звичайний сон здається чимось дуже хорошим. Не треба тобі нічого особливого, ніяких розваг чи комфорту. Просто щоб було сухо, тихо й можна було кілька годин не думати ні про що. Але, як виявилося, ми зарано почали радіти. Уночі пішов дощ. Спочатку, наскільки пам’ятаю, нічого надзвичайного не було. Дощ як дощ, на позиціях таке трапляється постійно. Та й сидіти й переживати через кожну краплю ніхто не збирався. Але з часом стало зрозуміло, що цього разу все буде не так просто. Вода почала просочуватися в бліндаж. Спочатку в одному місці, потім в іншому. Десь капало зі стелі, десь почало текти по стінках, а потім вода полізла вже звідусіль. І ось тут почалося найцікавіше. ⬇️Продовження у коментарях⬇️ 📍 Інстаграм Ведмедя ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Ми зайшли на позицію й пробули там близько двадцяти днів. Спочатку все було нормально: передавали все необхідне, закривали потреби. Але потім дуже сильно активізувалися ворожі дрони, і наші посилки вже просто не могли нормально виїжджати — був великий ризик, що їх одразу зіб’ють. У результаті ми залишилися без води. Якраз почалася весна, був уже третій день березня. Снігу практично не залишилося. А в нас залишився один цинк, у якому ще був лід. Але разом із тим льодом там було все: земля, сажа — коротше, все, що тільки могло там опинитися. І нам уже нічого не залишалося, окрім як топити той лід, кип’ятити його й пити. Зараз, коли я згадую цю історію, всі, хто був тоді зі мною, одразу її згадують. І ми можемо одночасно сміятися й плакати, бо тоді було зовсім не до сміху. Але саме такі моменти чомусь найбільше залишаються в пам’яті. 📍 Інстаграм Дастіна ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Сумська область, перші числа 2025 року. У нашому та суміжних спец. підрозділах великі втрати (хвала Богам, більшість 300), в районі 70% особового складу, і без того не сказати, що великого. Наступ на під*рські позиції на підступах до села Олексіївка зупинився. Командир однієї з груп (позивний прихований; умовно Y) запропонував зібратися щонайменше рексам з хлопців, що залишилися, в одну тіму, і, що кажуть, «на яйцях» залетіти на ворожу позицію, зачистити її і вийти на з'єднання з нашими хлопцями з іншого сектора. Що сказати: план простий і особисто мені сподобався, за інших не говоритиму. Будучи кулеметником паралельно зі штурмовиком, мені передали MG-5 зі словами «криватимеш нас у середині лінії». Крити щільним вогнем ворога під час штурму посадочки, не сидячи в прикритті, а хвацько, нахрапом — неймовірно небезпечно, але за шкалою крутості доходить до 10 з 10. Адреналін б'є в голову, коли ти змушений короткими ривками пробігати від укриття до укриття з машиною. Прошив першу лінію оборони, де, за даними суміжників, що сиділи тут до нас, сидів кулеметник підора і його напарник — радісно. Але недовго музика грала, не одним веселощами багаті. По дорозі у мене заклинив затвор, а розбиратися в умовах контакту можливості не було, тим більше у положенні лежачи. Плюнув, залишив МГ-шку і перейшов на гвинтівку. Просуваюся в лінії, пробігаю від каменю до дуба. Бах! Чотири постріли. З боку кущів на лівому фланзі, за 20 метрів від мене. Ледве помітне ворушіння листя, по якому було негайно відкрито вогонь на поразку. Падаю вперед обличчям. Простріляна, наче решето, рука у витягнутому положенні падає у напрямку до 12-ти, ніби, як мені здалося в першій долі секунди, змагаючись з головою, хто швидше намацає чорнозем, що пропах трупами. Вже впавши, я усвідомив, що 300. Причому, крім руки, простріляно обидві ноги, що для мене було швидше за смішним спостереженням, ніж трагедією. Піднімаю голову у бік лівого (ближнього) флангу, стандартна фраза «Швач 300». Побратим наказує накласти турнікет. Я намагаюся перевернутися, щоб вільною рукою виконати цю махінацію, проте це було неймовірно важке завдання. Під прикриття другого номера той підповзає до мене, швидко накидає 3 турнікети, бере вільною рукою мене за броник і витягує на 50 метрів тому, де нас чекало підкріплення. За відчуттями, момент, коли тебе розстрілюють із калаша, видався схожим на те, як під час футболу прямий у тебе летить м'яч на повній швидкості. 📍 Інстаграм Швача ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

24 лютого 2022-го о 22-й годині ми почали нічний марш. Я тоді був сержантом, командиром бойової машини. До 8 ранку я їхав на броні, в мороз, без сну. Ми приїхали в Мелітополь, зайняли першу лінію оборони на трасі. Настав вечір — з боку Мелітополя поперли танки. А з настанням сутінків почалося пекло: що з одного боку горизонту, що з іншого. Летіло все: «Смерчі», «Урагани», «Гради», винищувачі. Кожне наше перехрестя рівняли із землею. Як мені вдалося вижити в ті перші дні?.. Знаєте, я вірю в Бога. Свого часу працював у церкві, протягом 9 років, був прислужником… На війні для мене є місце молитві. «Псалом 90» — найсильніша молитва для мене. Того вечора троє моїх побратимів дістали поранення. Вони лежали на дорозі і кликали на допомогу. Вони перебували в червоній зоні, і мали самі собі вміти надати допомогу… Але ж вони були солдатами, і, можливо, не встигли набути тих знань. Я розумів, що треба допомогти. Так, було страшно — але вибіг до них. Наклав їм турнікети їхні ж. Знову почалися «виходи». Розумів, що перебігати кудись не можна. Тому просто обійняв одного з них. Був приліт, але не зачепило ні мене, ні побратимів. За цей бойовий епізод я отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Потім нас повезли на Херсон і далі — херсонський контрнаступ. Ми пішли в наступ. Перед нами підірвався танк на міні. Я дивлюся на моїх побратимів і розумію, що нам ще треба вести бій — а вони вже «попливли»… Після цього командир поставив мою БМП першою в колоні. Я прекрасно розумів, що я першим буду «ловити» міни, на себе братиму перші вогневі контакти та зіткнення з противником… За одним із поворотів моя БМП підірвалася. Нас всіх відкинуло, як у фільмі, на метрів 6. Опік обличчя, обпалена балаклава, єб**ша контузія… Мене запропонували евакуювати, але я відповів, що не можу покинути своїх… Я повернувся до БМП, яка підірвалася. Знайшов старий мішок. Заліз до місця, де сидів механік. Зібрав його кістки і череп — знав, що ніхто цього не зробить, крім мене. Він згорів повністю… Далі із цим мішечком поїхав на медичний пункт. Там, під час сортування, запитали, скільки людей приїхало. Я відповів, що двоє. Перепитали, де другий. Я відповів, що у мене в руках… 📍 Інстаграм Рижика ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Пригадую свій перший бойовий вихід на початку 23-го року у складі 25 ОПДБР. Був дуже сильний мороз і по коліна снігу. Із укриттів — тільки заглиблення в яру, накрите плівкою та окопи в коліно. Якось зранку я помінявся на СП-шці і все було тихо. Тільки я приліг трохи відпочити як почув гул техніки, яка наближається. Він ставав гучнішим, до нас забіг один із хлопців і сказав, щоб займали позиції. Як вибіг, я побачив, що кацапська МТЛБ заїхала до нас на позиції і уперлась в дерево. Спочатку ми подумали, що це кацапи приїхали на штурм, але ніхто не виходив. Потім почувся сильний вибух — все відбулось швидко, я був в окопі, мене відкинуло хвилею на інший бік. Вставши, я побачив величезну вирву. На місці де стояла МТЛБ та викошену щільну до цього посадку. Згодом побачили на під*рському пабліку, що вони начинили МТЛБ до стелі тротилом та двома авіабомбами. Біля мого окопу лежав наш побратим, якому зрізало повністю голову осколком. Він не встиг запригнути в окоп. Потім почався обстріл з кількох танків одночасно по нашим позиціям. Після цього по сухому соняшнику полізли до нас кацапи. Відбивши штурм, почув по рації, що ще один побратим поранений в голову та ще один сильно контужений. Отримую завдання від командира взяти з сусідньої бійниці взяти ще одного хлопака та евакуювати пораненого. Було дуже важко через повалену повністю посадку та груди снігу. Надавши першу допомогу та перевʼязавши голову пораненому, ми чекали на евакуацію, яка дуже довго не могла до нас дістатися. Пораненого хлопця врятувати не вдалось. Згодом, повернувшись на позиції, як трохи посіріло, було завдання винести на евакуацію побратима без голови. Перед цим мені під ноги прилетів снаряд, який не розірвався і я практично повністю втратив слух. Тому вирішили, щоб я виніс вбитого побратима і евакуйовувався. По дорозі нас доганяли під*рські снаряди, але нам пощастило добігти до посадки. Пройшовши ще кілька км, ми виїхали. 📍 Інстаграм Гіпсона ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

У 23-му році під час штурму каналу під Бахмутом мені попався трофейний кулемет. Тоді активно працювала ворожа піхота. Я взяв цей кулемет, щоб подавити під*рів, але він відмовився працювати. Я з криками: «На@уй мені цей кулемет!», — кинув його за брусвер в сторону під*рів. З того часу мої хлопці нагадують мені за цей кулемет. 📍 Інстаграм Хіміка ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Історія не про кров, кишки і тд. 😅Діло було в далекому 22 році, ми тоді після Київської компанії переїхали в н.п. Покровське (Запорізька область). Як такого прям сильного досвіду воювать в мене не було — до початку повномасштабного вторгнення я не був ніколи повʼязаний з військовою справою та і взагалі купив білий квиток, аби не іти на службу😅 Але зрозуміло, що все змінилось після початку піздєца 24 числа. Так от, приїхав я, молодий і зелений, було там якесь навчання, ну типу навчали самі хлопці зі взводу, роти, хто що вмів і хто, що знав. Поїхали ми на виїзд «двіжувать». Саму задачу не пояснювали толком, або то я просто нічого ще не розумів, я почув лише: «Спочатку одне село проїжджає колона танків, потім вривається піхота, а сама колона їде далі, буде вся необхідна підтримка, і арта і повітря». Я такий, ну ок, збс, все є, все буде, під*рам п*зда. Так думав я так тоді, а по факту, колону танків розп*здували на підʼїзді ще до першого села, нас почали крить ще хз коли, полетіло дві сушки на підмогу, але одну з них збили прям над головою, і не знаю чи можна це казать — збили ж наші суміжники🫪 Але сам факт, я тоді був в такому ах*є, що я не знав як то буде далі. Ми, зрозуміло, що повернулись на точку збору, я був звичайним солдатом стрільцем, тому ніхто нічого не казав, як то буде далі і що робити. Певний час ми були на місці, і тут наш взвод збирають, сказали деякі слова, не буду казать які, але частково вони дали дизмораль. Але задню не дав ніхто, нам взводний щось там розказав в двох словах, я знову нічого не зрозумів, але всі зібрались і поїхали ввечері кудись, не знаючи куди, і не знаючи чого😅 Не було ще прям темно, більше як сутеніло, висадили нас біля посадки, і ми почали по-тихенько нею кудись вирушати, йшли ми пізд*ц як довго: з однієї в другу, з другої в третю, і так хз скільки. І от саме наша, якихось засобів нічного спостереження в нас не було майже, наче 1-2 тепловізора і все. Було ще трохи видно, тому йшли якомога швидше. По дорозі знайшли декілька розтяжок, потім почули якийсь шум. Людина, яка була попереду відкрила вогонь, але добре, що не попал — то був один із танкістів, які їхали на це село. Його танк ще догорав у полі, залишився живий лише він. Ми його забрали і вирушили далі. Вже почало сутеніть, стало темно також групою іти далі, ми влаштували привал. Воняло дуже сильно трупним ядом, ішов маленький дощ, з собою нічого не було аби накритись, але я був наскільки стомлений, що заснув як було. Хлопці потім розповідали, що я хропів, трусився від холоду, але було так байдуже, що вже заснув як було. Під самий ранок ми почали рух далі, дійшли до краю посадки, до окраїни села було метрів 100-150 по відкритому полю, цинкували в теплак, руху здається немає, і ми вирушили групами по декілька людей до найближчих хат. ⬇️Продовження у коментарях⬇️ 📍 Інстаграм Смєлого ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Безпосередньо на війну я потрапив з місць позбавлення волі, де відбував покарання за бійку, в якій наніс тяжкі тілесні ушкодження опоненту. Історія з моїх перших виходів — це був мій другий чи третій бойовий вихід. Ворог наносив інтенсивні вогневі ураження по нашим позиціям, вони розуміли, що обійти з флангів неможливо. Знищили усі вогневі позиції посередині посадки, тим самим зробили собі плацдарм для штурмових дій по фронту, і почали активно намагатись зайти в нашу окопну лінію. В нас залишились лише дві частково боєздатні вогневі позиції, лівий фланг та правий фланг. Кожного разу, коли ворог намагався штурманути нас, нам доводилось вибігати на середину посадки, та вести вогонь з траншеї, яка була повністю зруйнована. В черговий раз, коли поступила команда вибігти та навалити в бік противника, ми з Бульом вибігли почали відстрілюватися. На дворі була темна ніч, тож стріляли на крики ворога, і в один момент в мене клине калаха, а в побратима кулемет. Він змістився до СП, щоб усунути проблему, я впав на коліна та спробував усунути проблему, в цей момент прилетіла міна біля мене, деталі від зброї розлетілись. Я знав, що на лівий фланг ми заносили зброю полеглих та важкопоранених побратимів, тому пішов туди, щоб взяти робочу калаху. Там коли дізнались, що ворог майже в окопі, піднялась паніка, хтось почав відстрілюватись хтось зайшов в укриття, на мене ніхто не звернув уваги, коли я побачив що там хаос, то спробував повернутись на правий фланг, але почув, що на тому місці ,де ми були з Бульом вже хтось є, і тоді я опинився один без зброї, між двома нашими ВП в тому районі, кудою застрибував ворог, і куди вели вогонь обидві наші позиції. В той момент я розгубився повністю, але чітко розумів, що якщо я спробую підійти до наших позицій, то у тому хаосі мене б застрелили. Не маючи досвіду, що робити в такій ситуації, та й взагалі належного бойового досвіду, я відкотився в укриття не по далеку, по дорозі зловив ще один приліт поруч. Через деякий час була інформація, що в окопній лінії ще є ворог, була поставлена задача зачистити окопну лінію, щоб була змога євакуювати Буля, який отримав кульові поранення. Довго ніхто не наважувався піти зі мною, але один з хлопців Друг Стіч погодився. Ми пішли вдвох, відпрацювали, у повній темноті прочистили ту окопну лінію, але на зворотному шляху треба було ще раз доконтролити всі нори та можливі укриття, гранатами. Ми взяли з собою ще друга Смайла, який взяв купу гранат. Все йшло добре до половини шляху. Я йшов першим номером і позаду пролунав вибух — повз мене пробіг Стіч з криками «Я — 300!». Я почав гукати Стіча, він ледве міг говорити. Коли я доповз до нього та торкнувся його, відчув, що в нього рукав повністю мокрий. Накинув йому турнікет на ту руку, далі так як над нами висіли дрони, я відтягнув його трохи вперед — там був шматок масксітки, затягнув його під сітку, та почав щупати та питати, де ще в нього поранення. Виявилось, що в нього обидві руки та ноги були посічені. Я наклав турнікети на всі кінцівки, та відтягнув його ще далі, бо знав, що там була зруйнована ВП, але був невеликий завалений вхід і трохи місця під накриттям, де можна більш безпечно дочекатись допомоги. Я не знаю, звідки взялись сили дотягнути його туди, бо там все завалено різними матеріалами, гілками, + та масксітка зачепилась за нього, і я тягнув його разом з нею. Я це зрозумів, коли вже заштовхував його в укриття. Там вже ми викликали допомогу, побратим підбіг та допоміг дотягнути його до більш безпечного укриття, куди потім прибігла наша медик посестра «Пума» — вона надала йому допомогу та стабілізувала. ⬇️Продовження у коментарях⬇️ 📍 Інстаграм Ізмаїла ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Напевно найбільш захоплива історія — це про те, як врятували суміжників після КАБа, та як виїжджали з позиції. Доїхали до населеного пункту і водій, який нас вивозив кричить нам: «В кузові хтось є?» 😅 Ми кричимо: «Ну да — є!». Доїхали вже до ППД, і він каже: «Я тільки там поняв, що ви ще в кузові»😂 📍 Інстаграм Хоми ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

З Днем захисників і захисниць України — з Покровою! Традиція — це те, що знаходиться між рядків, те, що не вкладається в плани й народжується з таїнства Чину. Українське воїнство в різні епохи поставало в різних формах, проте незмінною залишалася суть — відданість боротьбі, вірність Батьківщині та воля, якої нікому не вдалося зламати. У цей день ми згадуємо й вітаємо всіх причетних до збройного Чину за свободу України та українців. Адже традиція українського воїнства — це незнищенна воля та свобода, що утверджується щомиті тими, хто її здобуває! ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Більшість історій повʼязана з наданням допомоги на медичному пункті. На одному з напрямків нам привезли вкрай важкого пацієнта з множинними ушкодженнями обличчя, кінцівок, але йому вдалося провести інтубацію, підняти показники та довести його через довге плече евакуації. Наразі він проходить реабілітацію. 📍 Інстаграм Черрі ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

В 2014-му році залишив навчання, та відправився в зону АТО в якості добровольця-медика Загалом на фронті провів 6,5 років. Підрозділи, в різні періоди служби: 2014-2016й добровольчий підрозділ «Шахтарськ» — медик взводу. Добровольчий підрозділ «Свята Марія» — старший медик роти. 2018-2021 — ОЗСП «Азов», Медична Служба, санітар, пізніше — командир екіпажу евакуації. 2022-2023 — ССО «Азов-Київ», 3-тя ОШБр — старший бойовий медик роти, 2-га ШР, 1-й ШБ, молодший сержант (на даний момент — у відставці). «Бойове хрещення» отримав в боях за Іловайськ, в 2014-му. Там вперше в житті прийняв участь у штурмі, вперше потрапив під обстріл мінометів, вперше надав допомогу пораненим у бою. Основна маса поранених мали кульові вогнепальні поранення, уламкових було меньше. В тих боях сильно вразили кілька випадків — друг Кордон, командир взводу, отримав важке поранення в шию і, не зважаючи на поранення, сам зробив перевʼязку, зберіг керування та взводом, та без втрат вивів взвод з бою. Думав, що просто подряпина. Кулю з шиї пізніше дістали в лікарні Старобешево. Друг Молодий, по віку років 50 на той момент, отримавши важке наскрізне поранення в шию, був на ногах, і запевняв, що знеболююче йому не треба. Твердий погляд. Тверда воля в словах. Я рідко зустрічав таку впевненість. Десь в тих боях вперше отримав «снайперський ляпас» — куля, випущена снайпером, пройшла так близько від голови, що по обличчю вдарила хвиля стисненого повітря, котру куля «тягне» за собою. Це специфічне відчуття — це не артилерія і не РСЗО — це розуміння, що в той момент намагаються вбити саме тебе, бачачи твою фігуру в приціл. Служба в Азові вже сприймалася як рутина — велика ротація на Світлодарській дузі — позиційна війна, оборона. 9 місяців на одній позиції. Життя під обстрілами, розбудова позицій, рутина, періодична евакуація поранених. В цей період найбільш вражали азовські містерії — церемонії згадки загиблих, церемонії прощання та церемонії святкових днів. Це дійсно вражаюче, і це почуття коли розумієш себе частиною чогось важливого, частиною чогось більшого і важливішого за себе. Контракт в Азові закінчився 13 листопада 2021-го року. Поїхав до Києва, до нареченої. Лиш встиг відпочити і 24.02.22 почалась повномасштабна війна. В цей день мене набрали колишні азовці — якщо маєш бажання, збираємо колишніх азовців, для оборони Києва. Прибув на точку, познайомили з командиром роти. Сказав, що маю неповну медичну освіту, і служив в Азові. Одразу доручили посаду старшого бойового медика роти. На цій посаді пробув аж до звільнення в березні 2023-го року. В повномасштабну по відчуттям це було інакше — масовість, авіація, артилерія, кількість сил противника- це не лякало. Я був певен що загину десь у міських боях за Київ. Але ми вистояли. Отримали офіційне оформлення, і в складі підрозділів ССО і потім 3-ї ОШБр я прийняв участь у боях на Дніпропетровщині, Запорізькій та Донецькій області, деокупації Херсонщини, також моя рота прийняла участь в боях за Бахмут. Підвело мене моє серце. За весь час служби не отримав важких поранень , а от хвороба серця мене добила. Пройшов ВЛК, та в березні 2023-го був звільнений у відставку за станом здоров’я. Після звільнення здобув освіту психолога, тепер як психолог-ветеран працюю з військовими(ГО «Вільний Вибір») Ветерани та військові з повагою відносяться до моєї біографії, хоча деякі військові називають мене «реліктом» — як ветерана, що воював від 14-го року, та зумів вижити. 📍 Інстаграм Дрейка ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Є багато моментів, які залишаються в пам’яті на все життя. Деякі з них згадуєш із гордістю, інші — з болем, який важко передати словами. На початку повномасштабної війни мені було лише 18 років. Ми опинилися в оточенні на Херсонщині, у районі Каховки. Із нашої третьої роти вийшло всього шестеро людей. Це був один із найважчих періодів мого життя. Коли я побачив, що ворог просто проїжджає повз нас, мене охопив такий відчай, що я вже не бачив виходу із ситуації. Тоді мене врятував командир. Після цього я потрапив у двомісячний полон у Баштанці. Але навіть після всього пережитого я повернувся до служби. Я не хотів, щоб ця війна забрала в мене все, ким я був і заради чого продовжував боротися. Ще один момент, який назавжди залишиться зі мною, стався у 2024 році, коли ми проривали кордон Росії на Курщині. Російські кадировці знімали відео, на якому говорили, що українці проривають кордон і що вони нас знищать. А ми в той момент саме їхали на «Страйкері» й кричали: «Слава Україні!» Можливо, для когось це просто епізод із війни, але для мене він багато означає. Навіть тоді, коли навколо небезпека, коли ти не знаєш, що буде через годину, у тобі залишається сила рухатися вперед. Сила, яка народжується з віри, з підтримки побратимів і з розуміння, заради чого ти тут. Війна дуже швидко змушує подорослішати. Вона змінює погляди на життя, на людей, на звичайні речі, які раніше здавалися буденними. І найбільше починаєш цінувати можливість просто бути поруч зі своїми рідними. Я продовжую служити, але найбільша моя мрія — не нові нагороди й не гучні слова. Я хочу повернутися додому, обійняти дружину, проводити час зі своїм маленьким сином і бачити, як він росте. Хочу, щоб він жив у країні, де дитинство проходить не під звуки війни, а в любові, спокої та безпеці. 📍 Інстаграм Псіха ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

І що, була нас якась певна кількість, і потрібно було нам зачистити невеличкий лісовий масив. До суті. Ось я знайшов невеличку стежинку в цьому достатньо пой*баному лісі, підізвав своїх пару хлопців, і ми обережно почали просуватись уздовж цієї стежки, і так просунулись 30–50 м уперед, сіли в глибоких хащах і почали слухати, просиділи там десь хвилин 10–15, не більше, маякнули решті своїх хлопців, щоб вони підтягувались до нас. І я бачу, як мої братішки хріначать по всім хащам до мене. Підтягнулась до нас двійка, один був трохи на відтяжці, мабуть, ще доходив до нас. Ми помічаєм, як чиясь рука з хащів обережно так підкидує нам гранату, в той момент двійка пригає щучкою по стежці далі. Вибухає граната, ми починаєм стріляти в їхню сторону. І тут, увага: в нас клинять всі стволи водночас. Чесно кажучи, ніколи такого не бачив і, надіюсь, не побачу. І що далі, після цього всього, я вже лежу під деревом і натягую собі турнікет, і маякую, що я 300. Тим часом кулеметник збриває тих двох придурків, і ми починаєм відходить до укриття. Загалом історія не є героїчною, а повчальною. Тримайте, хлопці, БК в сухому місці, та буде вам щастя 🙂 📍 Інстаграм Бігуна ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Одного разу нам потрібно було перевести піхотинців з точки А в точку Б. Моя група взяла одного з них, щоб почати переміщення. Ми йшли по відкритій ділянці і, не дійшовши метрів 30 до лісу, він вирішив сісти прямо на дорозі, тому що стомився. Мій побратим почав його підіймати і в цей момент до нас підлетів ворожий мавік, я почав по ньому відпрацьовувати і затягувати всю групу в зеленку. Але все ж таки пройшовши одну з балок ми почули цей роздираючий свист. Півтори години ми лежали просто в кущах, коли прилітала артилерія, скиди, ФПВ і «Молнії» метрах в 30 від нас. І от саме в той момент я зрозумів, що життя залежить від одної залізяки, яка в той раз просто не влучила. Коли потрібно було покидати зону ураження, виявилось, що піхотинець 300 з самого початку обстрілу ще й не мав ні аптечки, ні турнікетів, тому довелося надавати допомогу зі своєї аптечки, розуміючи, що може прилетіти ще. 📍 Інстаграм Вінні ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Одна з історій, яку я найчастіше згадую, — це моє знайомство з Дмитром «Да Вінчі». Це була Авдіївка. Я тоді, паралельно з медициною, багато займалася волонтерством і привезла на фронт купу всього, зокрема молоко. Знала, що там стоїть підрозділ Да Вінчі, тому написала йому у фейсбук-месенджер щось типу: «Привіт, я Аліна, волонтер "Армії SOS", у мене є молоко для хлопців, можете забрати, і напишіть, що вам ще потрібно». Приїхав він сам. На чорній машині, а замість нормальних номерів — «Да Вінчі». Я дивлюся на це все, і перша моя думка: «Господи, який понтовик». Потім він почав приїжджати в лікарню, де я на той момент працювала як медик-доброволець «Госпітальєрів». То поговорити про потреби, то щось привезти. А якось запропонував поїхати з ним, бо вони мали стріляти з танків, а я могла показати військовим, як працювати з планшетом «Армія SOS» для стрільби із закритих позицій. Я, звісно, поїхала. Уявляла собі, що зараз буде щось страшенно цікаве. А Дмитро взяв і залишив мене в бліндажі з військовим, а сам поїхав на танку. Я сиджу зла. І цей чоловік раптом питає мене: «Ну що, коли у вас весілля?» А я йому кажу: «Діду, яке весілля? Він мене навіть на танк не взяв». Ми тоді ще навіть не були разом. А потім виявилося, що це взагалі було наше перше побачення. Бо якраз після цього ми почали бути разом. Я переїхала до нього в підрозділ і залишилася там на роки. Люблю цю історію саме через її абсолютну нормальність усередині абсолютно ненормальних обставин😊 📍 Інстаграм Аліни Михайлової ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Памʼятаю, як очікували, коли нас змінять на позиції, а під час ротації зустріли контакт. Вилізли вже зустрічати пацанів, почули постріли. З нами був матьорий чоловік, який відкинув за 1 хв контакту гранат 15. Я, в свою чергу, біг по вузькій окопці навалити по під*рам, але застряг, тому прийшлось просити допомогу у побратима. Він мене виштовхав, я виліз і вʼ*бав під*ра, і був здивований, наскільки 1 з них близько. Після чого почали, не поспішаючи, збиратись додому. Зайшли до пацанів попити кави, але чашок на всіх не хватало — вирішили зробити з пустого газового балону, але виявився не пустий 🫣 Зігрілись всі. 📍 Інстаграм Ромнів ЕПІЗОДИ ВІЙНИ