ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Одна з історій, яку я найчастіше згадую, — це моє знайомство з Дмитром «Да Вінчі». Це була Авдіївка. Я тоді, паралельно з медициною, багато займалася волонтерством і привезла на фронт купу всього, зокрема молоко. Знала, що там стоїть підрозділ Да Вінчі, тому написала йому у фейсбук-месенджер щось типу: «Привіт, я Аліна, волонтер "Армії SOS", у мене є молоко для хлопців, можете забрати, і напишіть, що вам ще потрібно». Приїхав він сам. На чорній машині, а замість нормальних номерів — «Да Вінчі». Я дивлюся на це все, і перша моя думка: «Господи, який понтовик». Потім він почав приїжджати в лікарню, де я на той момент працювала як медик-доброволець «Госпітальєрів». То поговорити про потреби, то щось привезти. А якось запропонував поїхати з ним, бо вони мали стріляти з танків, а я могла показати військовим, як працювати з планшетом «Армія SOS» для стрільби із закритих позицій. Я, звісно, поїхала. Уявляла собі, що зараз буде щось страшенно цікаве. А Дмитро взяв і залишив мене в бліндажі з військовим, а сам поїхав на танку. Я сиджу зла. І цей чоловік раптом питає мене: «Ну що, коли у вас весілля?» А я йому кажу: «Діду, яке весілля? Він мене навіть на танк не взяв». Ми тоді ще навіть не були разом. А потім виявилося, що це взагалі було наше перше побачення. Бо якраз після цього ми почали бути разом. Я переїхала до нього в підрозділ і залишилася там на роки. Люблю цю історію саме через її абсолютну нормальність усередині абсолютно ненормальних обставин😊 📍 Інстаграм Аліни Михайлової ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Памʼятаю, як очікували, коли нас змінять на позиції, а під час ротації зустріли контакт. Вилізли вже зустрічати пацанів, почули постріли. З нами був матьорий чоловік, який відкинув за 1 хв контакту гранат 15. Я, в свою чергу, біг по вузькій окопці навалити по під*рам, але застряг, тому прийшлось просити допомогу у побратима. Він мене виштовхав, я виліз і вʼ*бав під*ра, і був здивований, наскільки 1 з них близько. Після чого почали, не поспішаючи, збиратись додому. Зайшли до пацанів попити кави, але чашок на всіх не хватало — вирішили зробити з пустого газового балону, але виявився не пустий 🫣 Зігрілись всі. 📍 Інстаграм Ромнів ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Історія відносно смішна. У мене є брат-близнюк — Станіслав. Він досі перебуває в полоні. Коли ми були в Маріуполі, він тримав одну з позицій біля жіночої колонії. Повністю контролювати ситуацію там було неможливо, тому прийняли рішення, що двоє воріт контролюватиме мій брат із хлопцями. Через кілька днів я приїхав до нього на позицію: привіз провізію та боєкомплект, а також замінив батареї на радіостанціях. Того ж дня з нами зв’язався начальник колонії. Він хотів потрапити на територію та передати нам важливу інформацію, якою володів. Я поїхав за ним, щоб привезти його до наших позицій. Ми приїхали до укриття й чекали на брата, який мав нас зустріти та провести далі. І тут є один нюанс. На той момент я вже почав курити на війні, хоча брат про це не знав. Стоїмо, чекаємо. Брат іде в бафі. Я спокійно курю. Він підходить до мене, дивиться… і просто дає мені в щелепу: — Якого чорта ти куриш?! Я повертаю голову на начальника колонії. А він стоїть у повному шоці. І я спокійно кажу: — Знайомтесь. Це мій старший брат. Брат знімає баф — і начальник колонії зависає ще більше. Бо перед ним стоять два абсолютно однакових хлопці. Не знаю чому, але ця історія завжди викликає в мене посмішку. Напевно, тому що навіть у найважчі моменти війни траплялися моменти, які потім залишаються з тобою назавжди. 📍 Інстаграм Злого ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

...Потім у мене клинить автомат від уже дуже великої кількості пострілів. Я його розбираю/збираю декілька разів поспіль, але не допомагає. І в моменті у мене ламається поворотна пружина на ньому. Я просто лишаюсь без автомата. Марксмен без набоїв, і ще один друг стріляє по них. Я починаю кидати по підорам гранати і заряджаю «олівець» на РПГ мій, даю постріл, поки мої побратими заряджають ПКМ, який у нас також був, але був брудний тоді. Я побачив позаду себе автомат десь ±7 м — походу, хтось кинув, коли тікав. Я повзу до нього, а бій ще йде. Беру АК і бачу, що там немає також деталей, які мені потрібні. Але затвор дістав і кинув другу, бо в нього пішли клини. Коли ми почали стріляти по вагнерах з ПКМ і РПГ, вони перестали лізти. Штурм закінчився — ми вистояли, відбили накати втрьох, на характері. Потім до мене прийшли мої хлопці на підкріплення, зайняли ямки. Були в шоці від пейзажу — гільзи, лунки від арти, дерева лежать, кров і інше. І ми втрьох сидимо, сміємося. Через пів години десь по нам відпрацював танк. За декілька залпів у мене важкі 300 і один одразу буквально загинув. По команді ми починаємо виносити поранених на точку еваку (початок посадки), бо вони були важкі. Я виходив останній, підхопив важкого нашого — це був дід 57 років. Його несли ми на ременях від АК. Вагнера це побачили, підняли «Мавік», і по нас почав працювати міномет. Всю дорогу по нам намагалися влучити, «Мавік» це все корегував. Це була як «гра»: ми несемо 300-го, свист міни — ми падаємо, поряд прильот, всі цілі, землею прикидало. І так всю дорогу. Мене тричі присипало землею добряче так, але йшли далі — нам щастило. Підходимо до БМП, яка чекала нас, бо ми крайні несли. І я бачу, як вона вся усіяна тілами. Закинули 300-го — і вона одразу поїхала. Я не встиг і зібрати думки в голові, що далі робити, хто в мене лишився в строю. Чую — летить міна в нашу сторону. Не одразу це почув, бо після РПГ слух трошки пропав. Лягти не встиг — я сів, згрупувався. І тут прильот за мене, десь 2 м. І чую — мені в голову. Я падаю, але не вимкнувся. В очах темно, боляче, лежу. Через пару хвилин, мабуть, я знов починаю бачити. Намагаюсь встати — десь з третього разу виходить. Оглянув себе: ноги є, руки також, наче крові немає. Говорити не можу взагалі, і права рука не працює. Поряд мій друг — марксмен кричить, його в руку поранило. Я думав, що мене просто сильно контузило. Адреналін ще пішов — і біль став меншим. Ми з ним йдемо пішки до села, адже я розумію, що БМП вже поїхала і нового ми не дочекаємося. Десь пару сот метрів — ми прийшли до пікапа з суміжниками, які нам допомогли. Мені перемотали голову, і ми поїхали кудись. Там я пересів до швидкої. Був на ногах сам весь час. А потім нас привезли до лікарні — Часів Яр, здається, то був. Я заходжу туди — на мене всі дивляться, як на зомбі. Думаю: що ж таке? Поки не побачив своє відображення — моя голова і обличчя були просто в крові. Мене пропускають до лікарів, хоча там на стабіку було дуже багато поранених. Я заходжу, і лікар каже: «О, важкий 300! Лягай!» Мене починають знімати на камеру хтось, мабуть для фіксації. Я махаю лівою рукою — і десь через пару хв вирубаюсь. Прокинувся вже в лікарні, в реанімації. Як виявилося, мені зробили трепанацію — діра в черепі (зараз уже пластина титану там), зламані кістки, і мізки побило. Довелося заново вчитися говорити і відновлювати праву руку також з нуля. Коротше, довгий шлях лікування і реабілітації. Інвалідність 2 групи пожиттєво. Пенсія у 24 роки тоді ще. 📍 Інстаграм Історика ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Вийшли на позиції — як завжди, там нічого не було готово. Ми на ходу копали собі ями. Добре, що фактично пару днів нас ще не крили сильно, то хоч щось ми собі встигли копнути. Тримали тоді оборону із суміжними силами, які намагалися штурмувати вагнерів перед нами. Був у шоці один раз, коли побачив, як хлопці наші їхали на причепі трактора, як десант, тупо через поле, щоб дістатися до точки початку штурму. І туди ж кидали поранених і вивозили. А ми їх прикривали ці пару днів з боку. Але потім суміжники знялись після невдалих спроб штурманути і відкотились просто за нас, на початок і середину посадки. І ми зрозуміли, що тепер весь натиск по фронту і частково флангах буде на нас. Я тоді був командиром позиції, групи нашої і гранатометником. Вагнера дуже швидко підтягнулись до нас, зблизились — дистанція була 50–70 м до них. Нас обстрілювали різною хрінню: АГС, міномет, ПТУРи, стрілецьке озброєння. При тому треба було заходити на СПшку і тримати ще її, адже вона була флангом нашої іншої позиції з моєї роти хлопців. На СПшку я заводив людей вночі через поле, адже дорога була вже під контролем вагнерів. Тому треба було дуже швидко людей завести, а потім назад я по полю сам бігом повертався до своїх, у прямому сенсі під кулями. Адже підори вже побачили, що по полю фактично через них хтось бігає. Але мені щастило — вони не попадали по мені, а я ще на собі приносив цинк БК. Дуже цікаві квести були :) Але один із ранків був критичним для нас. Вночі на 4 березня ворог почав нас знову обстрілювати зі стрілецької зброї, міномета — міни лягали поряд. Під ранок почала працювати дуже прицільно їхня стволка, і прильоти арти виривали дерева з корінням. Під час одного із влучань біля мене ±10 м одному із приданих мені бійців відриває руку. Він запанікував і не ліг — я це бачу. Як він кричить, кров їбашить, він тримається за лікоть, інші кричать також. І я розумію в моменті, що вони і так були на дизморалі, а це їх доб’є. Так і сталося. Придані мені солдати починають зніматись і зі словами «ми всі тут помремо», «треба тікати» просто тікають всі назад, у сторону початку посадки. Два моїх разом із ними втікали — панічка заразна. Разом із тим пораненим у мене в моменті −12 людей з позицій. І на мої команди і заклики вони не реагували — просто пішли під час обстрілу. Залишився я і два моїх побратими тримати далі оборону. Бо що? Зараз буде піхотний штурм, який одразу фактично і почався. Підори намагаються нас штурманути — йде прямий контакт. Стрільба з автоматів і іншого. Моя задача була не дати їм підійти до нас дуже близько, адже їх було явно більше, ніж нас. Тому ми поливали вогнем, робили вигляд, що нас більше. Мій друг-марксмен дуже швидко вистріляв свої набої і каже, що він пустий. Я перекидаю йому свої пусті магазини — він їх мені забиває. При тому я по рації ще комунікую з ротним на КСП і кажу, що ми ще тут, треба допомога. ⬇️Продоження нижче⬇️ 📍 Інстаграм Історика ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Вийшли на позиції — як завжди, там нічого не було готово. Ми на ходу копали собі ями. Добре, що фактично пару днів нас ще не крили сильно, то хоч щось ми собі встигли копнути. Тримали тоді оборону із суміжними силами, які намагалися штурмувати вагнерів перед нами. Був у шоці один раз, коли побачив, як хлопці наші їхали на причепі трактора, як десант, тупо через поле, щоб дістатися до точки початку штурму. І туди ж кидали поранених і вивозили. А ми їх прикривали ці пару днів з боку. Але потім суміжники знялись після невдалих спроб штурманути і відкотились просто за нас, на початок і середину посадки. І ми зрозуміли, що тепер весь натиск по фронту і частково флангах буде на нас. Я тоді був командиром позиції, групи нашої і гранатометником. Вагнера дуже швидко підтягнулись до нас, зблизились — дистанція була 50–70 м до них. Нас обстрілювали різною хрінню: АГС, міномет, ПТУРи, стрілецьке озброєння. При тому треба було заходити на СПшку і тримати ще її, адже вона була флангом нашої іншої позиції з моєї роти хлопців. На СПшку я заводив людей вночі через поле, адже дорога була вже під контролем вагнерів. Тому треба було дуже швидко людей завести, а потім назад я по полю сам бігом повертався до своїх, у прямому сенсі під кулями. Адже підори вже побачили, що по полю фактично через них хтось бігає. Але мені щастило — вони не попадали по мені, а я ще на собі приносив цинк БК. Дуже цікаві квести були :) Але один із ранків був критичним для нас. Вночі на 4 березня ворог почав нас знову обстрілювати зі стрілецької зброї, міномета — міни лягали поряд. Під ранок почала працювати дуже прицільно їхня стволка, і прильоти арти виривали дерева з корінням. Під час одного із влучань біля мене ±10 м одному із приданих мені бійців відриває руку. Він запанікував і не ліг — я це бачу. Як він кричить, кров їбашить, він тримається за лікоть, інші кричать також. І я розумію в моменті, що вони і так були на дизморалі, а це їх доб’є. Так і сталося. Придані мені солдати починають зніматись і зі словами «ми всі тут помремо», «треба тікати» просто тікають всі назад, у сторону початку посадки. Два моїх разом із ними втікали — панічка заразна. Разом із тим пораненим у мене в моменті −12 людей з позицій. І на мої команди і заклики вони не реагували — просто пішли під час обстрілу. Залишився я і два моїх побратими тримати далі оборону. Бо що? Зараз буде піхотний штурм, який одразу фактично і почався. Підори намагаються нас штурманути — йде прямий контакт. Стрільба з автоматів і іншого. Моя задача була не дати їм підійти до нас дуже близько, адже їх було явно більше, ніж нас. Тому ми поливали вогнем, робили вигляд, що нас більше. Мій друг-марксмен дуже швидко вистріляв свої набої і каже, що він пустий. Я перекидаю йому свої пусті магазини — він їх мені забиває. При тому я по рації ще комунікую з ротним на КСП і кажу, що ми ще тут, треба допомога. ⬇️Продоження нижче⬇️ 📍 Інстаграм Історика ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Нас було троє. Нам передали по рації, що можливо просування ворога 3 групами в наш сектор. Ну і, звичайно, як же без FPV і мінометів — розбирали нас, але не вийшло. Були моменти, коли не було води — приходилось збирати лід з калюж та топити, але не дивлячись на всі труднощі, які були — це було круто🤘 Ілон Маск якраз відключив старлінки, тож ми сиділи довгий час без звʼязку, але продовжували працювати. FPV враження були майже кожного дня по пару разів. Весь термін перебування склав 53 дні. 📍 Інстаграм Пласта ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Я автор проєкту «ЗВИК», який почався з простих нотаток — я просто записував людей, події, розмови, побутові моменти й усе те, що не хотілося забувати. Згодом цих записів стало достатньо для книги. Перше видання вже вийшло, а зараз я продовжую працювати над наступною частиною проєкту — більш масштабним перевиданням, у якому хочу зібрати значно більше історій, людей і подій. У «ЗВИК» немає мети створити чергову героїчну історію про війну. Мені цікавіше показати її через людей і звичайні речі, які посеред усього цього пиздецю чомусь стають важливими. «Картоплю посадили» — один із таких епізодів. Про те, як навіть на позиції, де немає нормального зв’язку з домом, життя все одно продовжується. Діти ростуть, у когось день народження, хтось садить картоплю — і про це теж треба знати. Власне, ось і сам уривок: Окрім унікальних людей, в армії є ще купа речей, які за кілька років війни стали настільки звичними, що ми вже майже не звертаємо на них уваги. Наприклад — повідомлення додому через радіостанцію. Не всюди є зв’язок. Не кожен військовослужбовець, який тривалий час перебуває на позиції, може просто дістати телефон і зателефонувати дружині, мамі чи дітям. Тому іноді в ефірі можна почути дещо зовсім не схоже на звичні доповіді. Хлопець із позиції надиктовує голосове повідомлення через радіостанцію, а на іншому боці черговий записує його на телефон і надсилає визначеному адресату. У зворотний бік це теж працює. І от тоді серед усієї цієї війни починається абсолютно нормальне людське життя. Жінка записує чоловікові, як справи вдома, що нового, як діти, хто що робив. І, звісно ж, найголовніше — картоплю посадили. Типові українці. Можеш довго сидіти десь у посадці, жити не в просторому бліндажі, а фактично в норі, не мати нормального зв’язку з домом, але ти, блять, маєш знати — картоплю посадили. Все нормально. Скоро, до речі, підозрюю, підуть наступні повідомлення: “Картоплю викопали” Але бувають і зовсім інші прохання. Іноді чоловік виходить в ефір і просить когось із нас зателефонувати його рідним: «У малого сьогодні день народження. Наберіть, привітайте від мене». І черговий телефонує. Насправді люди, які довго перебувають на позиціях, іноді втрачають нормальне відчуття часу. Особливо коли один день мало чим відрізняється від іншого: ті самі кілька метрів посадки, та сама нора, ті самі люди поруч, обстріли, чергування, сон, коли є можливість. Понеділок там чи четвер — уже не так важливо. Але десь далеко від цієї посадки в когось ростуть діти, минають дні народження і відбувається своє звичайне життя. Я не назву себе сентиментальною людиною. За ці роки до дуже багатьох речей починаєш ставитися значно простіше. Але такі моменти мене все одно дещо зачіпають. Бо іноді посеред звичайного радіоефіру раптом дуже добре відчувається, що за позивним на іншому боці сидить не просто військовослужбовець на позиції. Там сидить чийсь чоловік, чийсь син, чийсь батько, який не може сам зателефонувати своїй дитині на день народження. А десь за сотні кілометрів від нього продовжується абсолютно звичайне життя. Діти дорослішають, минають дні народження, садять картоплю, потім її викопують, а наступної весни садять знову. І за цим простим «картоплю посадили» — «картоплю викопали» непомітно пролітають місяці, потім роки, а в когось — цілий шматок життя. І картоплю знову треба садити. 🔗Підтримати проєкт "Звик" 📍 Інстаграм Бороди ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Раніше я був в 3 ОШБр, з початку повномаштабки був 2,5 роки на волонтерських засадах у спецпідрозділі «Кракен» ГУР. Це був перший бойовий виїзд на евакуацію родини побратима з щойно деокупованого Куп'янска. Перший раз, коли мене взяли в ролі психолога та допоміжної одиниці 😅 Приблизно кінець вересня 22-го року. На мені — куплений шолом «фаст» за космічні гроші, плитоноска з подарованими плитами 3-го класу та іконка від мами (зброї не було, так як я був не оформлений). Ми грузимось в шишигу. Водій мій — на той час начальник, назвемо його Р. Їдемо на першу переправу. Не пам'ятаю, як переїхали, та й другу не сильно. От момент, коли ми зупинилися: я в кунгу чую розмову на «повишених», що ми заблукали. Близько 20 хв, які були для мене замкнутого в кунзі шишиги тягнулися дуже довго. І от нарешті, коли ми приїхали за родиною побратима, я вперше побачив жах війни: люди ховалися в гаражному кооперативі, готували їжу на кострі з маленькими дітьми, поруч догорали квартири, лунали виходи нашої арти, літали під*рські літаки. Звісно, весь час евакуації зайняв близько 2 годин, але емоцій дав на все життя. Потім були перші логістичні задачі, доставка води їжі хлопцям, гарячих обідів людям в Глушківці, та перші здивовані «а що ти тут робиш? Ти ж психолог». Потім постійних потік задач, переатестація з структури ДСНС (з якої я звільнився в на початку лютого 22-го), військова кафедра зі зборами, на яких я вчив нашого сержанта-старшину правил TLP та менеджменту малих відділень, і у весь цей буремний незрозумілий час — я зустрічаю її мою дружину. Як не дивно, ми дуже довго притиралися, але з нею я відчув себе потрібним за довгий час! Коли приїздив з виїзду, вона просто була поруч і це, напевно, дає їм зараз мені мотивацію розвиватися та допомогати всьому о/с. І зараз, повертаючись із задачі, я хочу поспішати тільки до неї та нашою кота. 📍 Інстаграм Практика ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Виходили із сектора після виконання завдання та рухалися до точки погрузки. Туди мала приїхати «Беха» забрати нас. І якимось чином у ту саму посадку непомітно інфільтрувався ворог. Ми про це навіть не підозрювали. Раптом прибіг суміжник і повідомив, що на самому початку посадки вже знаходиться противник. Отак, здавалося б, звичайний вихід до точки погрузки раптом перетворився на зовсім іншу історію😉 📍 Інстаграм Двіжа ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Літо 2022 року, східні кордони України (хоча на той момент вже Луганщина). Вночі на нас виходять мої побратими з ВОПу, що розташовувався на перехресті на північній околиці села, в якому ми розташовувалися. Передають, шо під*ри йдуть з півночі, де мали тримати позиції суміжники з (як нам казали) ТрО. Пакуємося, вирушаємо в розумінні того, що ми вже звідси будемо валити — бо якщо йдуть звідти, то ми в оточенні на 360. Приїзжаємо на ВОП, вигрузка, дійшли можна сказати прям під час контакту і залетіли одразу. Розташувалися по лісополосі на узбіччі дороги, де були лисячі нори накопані і в будівлях приватного сектору по іншому боці дороги. Я був гранатометником, тож розташувався в посадці. Почався вже гарний такий штурм, до нас прям через поле на нашу посадку їхала ворожа ББМ (чи то БМП, чи то ще щось — я не згадаю, і вночі не дивився). Кажу побратиму: вибігаємо, стріляємо дуетом, ти трошки попереду і стріляєш першим. Розпочали маневр, він вибігає, секунда, три — ніх*я, а вже над головою кулі свистять. Кричу йому: х*лі сталося, він показує на свій гранатомет — х*й зна шо. Я кажу йому вй*буй звідси, я стріляю. Стріляю, підбив судячи з вогню і диму. Потім виявилося, що він просто чи то запобіжник не міг зняти, чи то не звів того РПГ)))) Прийшла команда відступ, почали відходити до багатоповерхівок (общаг — як ми їх називали), зайняли взводом у повному складі дві — я був в найближчій до дороги, на першому поверсі. Почали відбиватися знову, зайняли оборону. Я розташовувався на першому поверсі в кімнаті, разом ще з двома побратимами з мого взводу — мій другий номер і ще один тіп — стрілець з позивним Тоша/Тоха. В тій же кімнаті я отримав свою найтупішу контузію -- коли зробив постріл з гранатомета, до того сказавши своїм вийти з кімнати — вони позаду мене зачинили двері. Наступним кадром було як мене намагалися привести до тями, і я побачив позаду себе, в роздвоєних очах, дірку на місці двері, бо її реактивною хвилею вирвало разом із дверним отвором. Продовжили бій, я намагався стріляти як можу, бо тоді в бій йшли всі — навіть поранені і контужені, не було можливості зробити інакше. Я вистрілив увесь магазин, став перезаряджатися знизивши силует і сховавшись під вікном, почав стріляти Тоха, я почув відстріл/вибух, він впав, і відчув щось мокре в себе на обличчі. Як виявилося — це були його мізки. Тоді це не було для мене якоюсь особливою новиною, але вже після відходу мене це наздогнало і вдарило по голові. Ми передали по рації: Тоха — 200, і почали знову відступати. Так у нас пройшла вся ніч з 11-ї вечора десь одного дня, і до ранку наступного — прориваємося, тримаємо оборону, відходимо. Майже всі були або поранені, або оглушені, і дуже втомлені коли прийшли до позицій вже під містом де знову йшли бої, звідки нас мали вивезти - кого на базу, кого до госпіталя. За три місяці (квітень-кінець червня) на Сєвєродонецьку (а точніше - під ним) я втратив з 90 кг ваги до 58 — при поверненні додому мене мати не впізнала, а форма буквально висіла. Тож прошу — не забувайте подвиги тіпів, що взагалі не мали тут бути, але працювали ефективніше і з дуже сильною віддачею ніж офіційні сили, і ім'я їм — «Пірати», неофіційні добровольці, які в паперах були цивільними, але бодалися з під*рами. 📍 Інстаграм Пацієнта ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Того дня, 1 серпня 2024 року, біля н. п. Водяне, я виконував бойові завдання з міномета 82-го калібру. Йшов штурм, і наші позиції, де стояла піхота, вже були зайняті ворогом. На мене вийшов мій командир із завданням зустріти побратима, який добровільно зголосився піднести важкий рюкзак із набоями, акумуляторами для рацій та гранатами хлопцям, які ще там залишалися. Я пішов до нього, зустрів у посадці, і ми рушили вперед. Ще на підході до лісосмуги нас, мабуть, засікла ворожа «пташка» — дрон просто стежив за нами. Коли до найближчого бліндажа залишалося близько десяти метрів, по нас прицільно вдарив російський танк. Вибуховою хвилею мене відкинуло, я отримав тяжкі осколкові поранення та опіки. Кричу побратиму, щоб передав: я — «300», бо мою рацію та автомат десь відкинуло вибухом. Відповіді я не почув. Наклавши турнікет, я підповз до Міші: він уже не реагував і сильно стікав кров'ю з перебитої руки. Я дістав з-під його тіла його рацію і передав: «Один "300", один "200"». Мої побратими з розрахунку були зовсім поруч і прибігли надавати мені допомогу. Через лічені хвилини прилетів ще один снаряд. Мене встигли затягнути в той найближчий бліндаж, посадка загорілася, і почали детонувати боєприпаси, які він ніс побратимам. Його тіло вдалося евакуювати і поховати. Я на даний момент ще лікуюся, але ця історія буде зі мною доти, доки я живий. Про таких героїв, які без вагань ідуть у вогонь заради побратимів, повинні знати всі. Ми не маємо права забути. Вічна пам'ять і слава полеглим героям! Честь і низький уклін тим, хто тримає фронт і далі боронить нашу країну! 📍 Інстаграм Крави ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Це було ще у 80 бригаді. Була операція на початку травня, на річці Сіверський Донець. П#дараси проклали понтонну переправу і перекинули свої війська і техніку на наш бік річки. Спільними діями з іншими підрозділами знищували ворога і ворожу техніку. Підійшовши до одного підбитого танку, побачили наступну картину... Вилазить з танку спочатку велика зелена шапка, а потім вже "вєлікій освабадитель"... Він одразу не побачив нас, але коли я вигукнув йому : "Ку-ку" , він повернувся і зі словами "Ну все, приїхав" , отримав чергу і відправився у потойбічний світ, де місце усім россіянам. 📍 Інстаграм Беркута ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Виконуючи бойове завдання, ми рухались на ББМ до точки. В один момент почули, як на кришу щось впало — це була ворожа FPV, яка скреготіла пропами по мангалу. В цей момент я, мій штурман та 2 «олівці» підняли голови вверх, хоть і розуміли, що панорамної криші немає. В останній момент я опускаю голову і бачу, як на нас заходить друга ворожа FPV. Були лічені секунди, щоб розминутись, але по нам відпрацювали. Я відразу розвернувся та продовжив рух на палаючій ББМ в безпечну зону — наслідки цього заїзду можна подивитись на фото та відео, які я додаю. 📍 Інстаграм Коваля ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Як то кажуть, діло було у 22-му році. Ми у складі мобільних груп швидкого реагування на появу танків противника виконували завдання в районі н.п. Барвінкове, що на Харківщині. Славні, звісно, були дні. Так от, одного дня ми поїхали на взаємодію із суміжним підрозділом, щоб налагодити спільне чергування та не допустити просування противника через річку в районі н.п. Заводи. Це був звичайний день, на нас було мінімум БК і в основному стрілецьке озброєння. Висунулись малою колоною з двох-трьох пікапів у напрямку села. Напевно, десь за кілометр-півтора до повороту ми раптом побачили колону техніки на дорозі. Одразу промайнула думка, що це підрозділ, який перекинули з Київщини, пішов у наступ звільняти Ізюм. Але, підʼїхавши трохи ближче, ми помітили на броні російські прапори. Усі мʼязи миттєво напружилися так, що й голку не просунеш. На максимально можливих швидкостях ми залітаємо в поворот і, відповідно, заїжджаємо в село. Там стояв підрозділ ДШВ та група ЦСП «Омега» НГУ. З протитанкового озброєння у них лише пара РПГ-18. Приїхавши, ми одразу ж підняли пташки в повітря для проведення розвідки. Побачивши, що колона стоїть і чогось чекає, ми вирішили викликати артилерію старшого начальника. Арта відпрацювала швидко і прицільно. Після кількох вогневих нальотів по колоні ми розділилися на три групи: штурмову, вогневу та групу прикриття і відправились на зачистку. Штурмова група поїхала машиною, швидко скорочуючи дистанцію, а вогнева та група прикриття висувалися пішки, контролюючи сектори. Адреналін тоді лупив так, що втоми чи страху взагалі не відчувалося. Рухалися максимально зосереджено, адже після того як відпрацювала артилерія до кінця не знаєш, скільки підарів там вціліло і де вони засіли. Як наслідок — успішно зачистили ділянку, затрофеїли 1 БМП та зброю. Вже потім, коли напруга трохи спала, прийшло різке усвідомлення того, наскільки швидко все змінилося: виїхали на звичайну зустріч на пікапах із мінімумом БК, а влетіли прямо в російську бронеколону. 📍 Інстаграм Довбуша ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Перша наша збита ціль 24.02.22 це був російський гвинтокрил МІ-8, який висаджував десант у Бучі/Гостомелі. Після множинного успішного збиття: гвинтокрилів, літаків, крилатих ракет різних типів, розвідувальних дронів та шахедів – наш 13-й підрозділ самий перший хто отримав новий комплекс Patriot, на якому також показали найкращий результат по збиттю повітряних цілей, і саме наш підрозділ вперше за всю історію хто відбив балістичну атаку ракет типу «Кинджал»4-го травня. З 2025 року почав службу у морській піхоті 35-ї ОБрМП у батальйоні безпілотних систем, підрозділ «Катран». Майже рік був пілотом Mavic, після чого змінив кваліфікацію на оператора НРК, це було в нашому підрозділі в новинку, так як в нас тільки почала розвиватися система НРК і створюватись взвод. Через деякий час вже були дуже гарні результати роботи. Памʼятаю важку евакуацію двох 300-тих суміжників. Зима, холод, 3-тя неділя перебування на позиції, до нас в ночі привозять на НРК одного 300-го суміжника якого повинні були забрати на хамері зранку, але перед самою позицією в цей хамер влучив БпЛА «молнія», потім ще дві FPV, хамер повністю вигорів, водій тяжкий 300. Відтягли до себе, надали допомогу. Транспорту вже немає, слизько, +дуже сильна інтенсивність підор дронів, було прийнято рішення вивозити на НРК, яку вже везли в зону виконання бойових дій. Після того як наші оператори приїхали до нас, я з побратимами погрузили двох суміжників на НРК і відправили на стабік. Наш оператор максимально швидко та обережно довіз хлопців завдяки втому врятував їм життя. Було величезна кількість щоденної роботи як логістичного плану так і евакуаційного на таких напрямках як: Новопавлівка, Покровський, Купянський та Славянський напрямок. 📍 Інстаграм Хортона ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Після початку повномасштабного вторгнення бізнеси почали масово закриватися, і мене це також не омину́ло. Перехід від цивільного життя до війни : На початку я був в територіальній обороні а потім почав активно їздити на Донецьку область. Так як Донеччина була і є найгарячішим напрямком а я з нею дуже сильно знайом , кожне місто , кожну дорогу. Так как я сам родом з Донбасу , там виріс та провів все своє дитинство. Вирішив віддати всі свої сили на рідний край. Допомогав хлопцям та цивільним. Дітям. Тваринам. На початку це було просто їжа , вода. Тощо. Але потім це переросло в тони допомоги. Автівки. Дрони. Техніка. Обладнання. Будь що їхало і рятувало житті. Поїздки були регулярні. В 23 році моє рідно місто почали розбирати. Я почав допомагати людям з виїздом. В 24м вже прийшла повна окупація. Це вбило в мене все що в мені було. Та я до єднався до війська. *** Одна з історій, яка мені найбільше запам’яталася, сталася під час евакуації цивільної людини на Донецькому напрямку. На той момент я вже добре знав цей край. Я сам родом із Донбасу, там виріс і провів усе дитинство, тому знаю місцеві міста, дороги та населені пункти. Для мене це не просто черговий напрямок — це мій рідний край. Я їхав сам. У машині грала музика, звичайна дорога, звичайна поїздка — потрібно було забрати цивільну людину та вивезти її у безпечніше місце. У той момент я навіть не підозрював, наскільки близько перебуває противник. Згодом виявилося, що я зупинився приблизно за кілометр від їхніх позицій. Найбільше запам’яталося саме це відчуття: ти сидиш у машині, грає музика, навколо начебто нічого особливого не відбувається, а зовсім поруч — противник. І ти про це навіть не знаєш. Група дрг вела бій на сусідньому районі. На війні дуже швидко розумієш, що поняття «звичайна поїздка» тут практично не існує. Ти можеш їхати виконувати конкретне завдання, думати про людину, яку потрібно забрати, слухати музику — і в цей момент перебувати набагато ближче до небезпеки, ніж усвідомлюєш. Саме такі моменти й залишаються в пам’яті. Не обов’язково тому, що відбувається щось гучне чи драматичне. Іноді найбільше запам’ятовується те, наскільки спокійним може здаватися момент, коли насправді небезпека вже зовсім поруч. 📍 Інстаграм Востока ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

В ніч з 11 на 12 квітня 2022 року, місто Маріуполь, завод Ілліча. За день до цього була невдала спроба прориву на техніці з міста, потім наказ на піший вихід, командири все всім доповіли: що робити, в яких ситуаціях. Ми зібрались своїм зводом, з собою взяли тільки РПС зі зброєю та рюкзаки та рушили в сторону Кальчицького водосховища. По дорозі зустріли своїх з інших взводів. Пройшовши певну дистанцію, вирішили відпочити в посадці, зробили собі місця для відпочинку та невеликі спостережні пости, але так нам не вдалося відпочити, тому що наш взводний вирішив йти далі, поки є час. Відійшовши до водосховища, вирішили, що нам потрібно на той його берег, щоб не перепливати його. Там, на березі, був стіл деревʼяний. Ми його зняли, та наш взводник на ньому почав перепливати на той берег для того, щоб там знайти ложку або ще щось, так як там був лісничий будинок. Людей ми розмістили трохи зверху водосховища, у великих тюках сіна, а я та ще двоє стояли біля водосховища, чекали. Та через деякий час наш взводник знайшов на тому березі катамаран та почав перепливати до нас, як в момент десь за кілометр з посадки почало виходити багато людей зі зброєю та йти до нас. Один з тих, хто стояв зі мною, почав тікати понад берегом в іншу сторону. Я побіг за ним та кричав: «Віддай хоч зброю!» (бо моя зброя була у нашого взводника, який плив до нас на катамарані), але було все марно, а інший залишився на місці спостерігати. Потім я повернувся до свого побратима. Думали, що вже все, нам жопа. Їх там було чоловік з 40, но то оказались наші з інших взводів та підрозділів. Один з них був тяжко поранений в праву руку! Дочекавшись їх, припливший взводник на катамарані сказав, що там є лодка, але повинно більше людей для того, щоб нею пливсти. Так і згодом на цій лодці всіх переправили на той берег. Там переночували ніч та зранку рушили в довгий та веселий путь, який затягнувся аж на 9 днів! За ці 9 днів намотали приблизно 260 км по окупованих Донецькій та Запорізькій областях! Було по всякому: люди здавали нас, там ми попадали під обстріли, під засади, були й добрі люди, які були за Україну та давали нам харчі. Було по-різному, але прослизнули це все! Та вже крайній день виходу ми відсиджувалися в посадці, де понаходили руські сухпайки та хоч трішки щось поїли. Також навколо нас посадки були забиті свинособаками російськими! Згодом ми йшли по посадці до села Малинівка та наткнулись на наших десантників, які там тримали оборону. Це була ферма, де тримали свиней, і коли ми перебігали з посадки до ферми, то свині нас побачили та почали бігти в нашу сторону, і ми так зраділи цьому, що почали кричати: «О, своїх впізнали!» Так і закінчились 9 днів виходу з міста Маріуполь, в якому ми тримали оборону з 28 лютого по 12 квітня. 🫡 Шана всім загиблим та світла памʼять!!! Слава Україні! 🫡 📍 Інстаграм Сталкера ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Це був наш перший бойовий вихід підрозділом. Село Кліщіївка, Бахмутський район. Нас завели в село вночі, фактично без пояснення бойової задачі. Ми знали лише одне — ситуація на цьому напрямку надзвичайно складна. Майже ні в кого з нас не було бойового досвіду. З підрозділу відібрали восьмеро людей, серед яких був і я, та відправили нас на позиції. Ніч була настільки темною, що я не бачив буквально нічого. Щоб не загубити групу, я йшов, тримаючись рукою за плече побратима попереду. Ми рухалися майже навпомацки, не до кінця розуміючи, куди саме нас ведуть і що чекає попереду. Коли провідник завів нас на місце, він дуже швидко почав відходити. Наше завдання полягало в тому, щоб перед позиціями суміжного підрозділу закріпитися в сірій зоні. Тоді ми ще не знали найважливішого: від позицій противника нас відділяло приблизно сто метрів. Саме там наступали «вагнерівці». У якийсь момент у полі почав працювати «Солнцепьок». І саме тоді я вперше по-справжньому усвідомив, де знаходжуся. Це вже була не підготовка, не навчання і не те, про що я чув від інших. Я знаходився посеред справжньої кривавої війни. До самого світанку ми копали окоп. Земля була важкою, сил майже не залишалося, але кожен розумів: від того, наскільки добре ми зараз закопаємося, може залежати наше життя. До ранку нам вдалося викопати окоп приблизно по пояс. А потім почалося. З першими променями сонця почалися ворожі штурми. Стрілянина, вибухи, крики, постійна напруга. Це був мій перший бойовий вихід. Моє бойове хрещення. Тоді я ще не знав, скільки всього попереду. Не знав, скільки разів ще доведеться дивитися смерті в очі, але саме тієї ночі в Кліщіївці я вперше зрозумів справжню ціну слова «війна». 📍 Інстаграм Назіка ЕПІЗОДИ ВІЙНИ

Запорізький напрямок. Десь восьмий день на позиції. Ми, як завжди, працювали та думали про скору ротацію. Ми були в польоті, коли все почалося. Перші два ворожі FPV прилетіли біля нашої позиції. Через пару хвилин напарник пішов перевірити обстановку зверху, як раптом ми почули цей до жаху страшний звук дрона. Він поцілив у хату біля нашого підвалу. Знали, куди бити… Там були всі наші запаси БК та дронів, тож вистачило кількох секунд, щоб хата вся запалала. Потім ще один приліт, потім ще один — і так десь штук десять за п’ятнадцять секунд. Вже потім ми зрозуміли, хто нами зацікавився, — «Рубікон». Ми почали швидко збиратися, брати все необхідне та прийняли рішення покинути позицію. Коли я чекав на безпечне вікно, щоб почати рух, я згадав, що на шляху, яким можна було вийти, у нас стояла розтяжка з гранатою. Це дозволяло не бігти через вогонь. Ти не знаєш, чи чисте небо, чи будуть ще прильоти. Це був дуже сильний адреналін і страх. Чесно кажучи, я навіть не все пам’ятаю: як біг, як нервово намагався спалити нитку запальничкою, яка тримала чеку гранати. Я думав, що сьогодні помру. Що сьогодні мені не пощастить, як в інші рази. Після того, як шлях був вільний, ми побігли до наших суміжників. Бігли під прильотами FPV позаду нас і вибухами нашого БК. Наші пацани вже нас чекали, тому що були недалеко від нас. Вони все чули та бачили й просто знали, що ми будемо намагатися прибігти до них. Тоді нам дуже пощастило. Я не знаю, як нас не побачили. Це все — чиста удача. 📍 Інстаграм Коловрата ЕПІЗОДИ ВІЙНИ