Храм поезії (🖤)

Друзі, знову хочемо погратися із форматом добірки, та протестувати нову систему. Забігати наперед не будемо, але радимо закинути сюди свій віршик. Так ви допоможете і собі, і нам.

Молоді світи не мають імен. Вони просто є. Живуть собі, якщо пощастить, під якимось номером. Або якщо пощастить ще більше, то і без нього. І мчать у безвість, безвістю ж міцно спеленані. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Знаками питання встелено шлях із колиски в могилу. Та чи була відповідь? Хоч одна? І чи потрібна вона? Єва ступила на землю і спершу народила імена. Багато імен. Вона хотіла зв'язати ці знаки. Нехай сновигають у путах, бо так зручніше їх рахувати. Один, два, три... Та щоб тобі! Один, два, три... Лік неможливо спинити. Приходить усоте весна, а знаки лишень множаться. І горбиться спина від ліку. І стає людина сама як той клятий знак питання – Маленький фрагмент великої загадки Втечі. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Можливо, цей світ тікає від свого імені? Можливо, він хоче знову стати молодим? Можливо. Та хто знає напевне? #втеча #янаухрамі #доджессіякнароботу ©️Неофітка📿

і нагадую що можна забрати решту 50 номерків, не обов'язково що вам потрібні книги, просто закрити лотерейку, бо поки не проведемо розіграш, результати фіналів у далекій перспективі

молодий місяць на моєму проєкті побудови нових звичок можна відмивати гроші. /проінвестуєте, пане Ротшильде?/ відкрию рота ширше, та жодне виправдання не вродиться. нейронні звʼязки сплітаються в тенета, обіймають, мов старі друзі, до хрусту. /не руш!/ щопонеділка нове життя, та третій будильник не врятує — ліжко прокрустове. не треба ночі, аби побачити півмісяць: куди оком не кидай, він завжди під шкірою, доки стискаєш кулаки. як глибоко пустять чорнила стилети — не стилоси? страшно розплющити очі. краще скажи, що мені це наснилося Іра Квазарцева

і треба ще обрати джокера для фіналу, голосуємо лише за одного учасника і тільки підписники

...після грози завжди дзвенить пташиний спів... Лети мій літачку, лети! Черкай крилом волоссячко дерев. Лети туди, куди тебе несе історія з дитинства, розбита навпіл миска, почуханий за вушко глечик. Лети, малечо. Вдихай у долоні вечір. Хапай росу за руку кінчиками пір'я лови травинку на подвір'ї. Лети, мій літачку, лети! Співають над селом коти. А ти? Лети. І най тобі під крила не впаде пушок. Помстися сонцю за спекотні дні І ті, коли тебе воно не гріло, Коли по тілу зорі пилом прилягли. Співають над селом коти. Коти пушок на гору, покоти. Лети тоді, коли несила, коли життям побита слива тебе в обіймах пригорне. Лети! Ти де? Лякає не дорога, а відсутність хмар, Єдиний шлях з-поміж зіркатих гір Ти сам обрав. Та страшно не піти через морські хребти у невідомість. А йти із думкою "назад шляху нема" Хитаються у полі колоски, гримить у банці квас, Після дороги завжди болить серце, Бурлить у шлунку, навіть якщо їв. Гроза...? Не страшно..

Вітаю docs.google.com/spreadsheets/d/1mtj2GbZjwIt4v6WvpsrGXrCKL79M_4LnI-M40w_tPBQ/edit?usp=drivesdk

Ми чекали, він прийде у білому, як манна і сніг. І що будуть іскритися крила і сяяти німб. (Камуфляж сил небесних — блакитний?..) А він був, як раніше — волосся коротше лише. У цивільному, кофта спортивна. З «нуля» і траншей відпустили на тиждень у Київ. «Я ж нічого геройського… Просто удома не міг склавши руки сидіти, безсило боятись в пітьмі…» — казав лицар і вбивця чудовиськ. Спершу — київська тероборона, а потім — війська; нині він — вартовий, меч і щит; чаша в нього гірка, і про що він мовчить — невідомо. Він казав: «Я стріляю, а потім молюся за те, щоб убитим прощали гріхи, бо вони люди теж». …мені дуже хотілось заплакати. Мені дуже хотілось просити: «Ти більше не їдь… Скільки в тебе життів ще і сил? Вода, полум’я, мідь; ця війна для усіх стала лакмусом — видно справжній твій колір; як сонце зійшло — золоте, як ніколи». Він нам усміхався, відкритий, як степ. І світився, як жито на півдні. Він сказав: «Тут, в безпеці, нестерпно, я хочу назад; там, де хлопці воюють — там пекло, там буде гроза; повертаюся, поки не пізно». На нулі небо рвалось на стиках блакитних шовків. І в окопах чекали його побратими — такі ж скромні янголи, вдягнені в піксель. @cherry_poetry

Їдеш собі в автобусі десь туди на Хмельниччину, В вухах дешеві навушники, а у руках кросворд. Небо – бузково-ягідне, люди, на диво, приязні. Пишеш на склі Ікарусу пальцем Hello World. Ще один табель отриманий, ну і, напевно, грамота За надзвичайні успіхи або медаль за спорт. Це все зітре дорога і запах асфальту мокрого Він передвісник райдуги, що як ворота у порт. Порт, де разом із друзями їли нестиглі яблука, Вчились вставати й падати, бачити в чомусь зміст. Тут ми ділились досвідом і набували мудрості Швидше в рази, ніж в школах наших бетонних міст. Тут ми були доречними, прагнули здатись дорослими, Щороку ставали щасливими, щомиті лишались дітьми. У козаки розбійники бігали, часом, до сутінок, Аж поки нас не кликали мами, бабусі і сни. Багато вершин підкорено, ще більше чудес побачено, Хоча, в нас майбутнє попереду, де сотні тисяч доріг. Завжди є бажання зірватися, покинути все і поїхати, Сказати спасибі дитинству, що в серці як оберіг. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #krylata_poezia

Пір'їни Між заливними покосами Та непроглядним горішником Під осокором покоцаним Криється дім чорнокнижника. Пуща кипить вовкулаками, Спить потерча на мурашнику. Ні, я сьогодні не плакала: Сохне бентега вчорашнього. Лебедю, соколе, голубе, Мій дивокриле улюблений! Чи подолаєш ти голими Лихо старого відлюдника? Я лісовими гостинцями Плентаю зі смолоскипами. Мряка в западини тицяє, Дряхла вербиця поскрипує. Дебрі хихочуть і кумкають. Орле, бори до останнього! Я відшкодую цілунками Кожну пір'їну поранену. @yuliya_krasina

Король Скажу вам правду – стріляти я не хотів. Тепер я знаю – він йшов за своїм майном. Стожари цідили синє густе вино, Коли я біг проміж крапель його слідів, Зірки бриніли кублом розлючених ос, Під ноги лився сапфіровий відблиск рос, І хто би знав, у якій я тепер біді. Коли береш у землі не свої скарби, Вартує знати, хто може прийти услід. Топаз, турмалін, опал і ще танзаніт, Я думаю, стали духом його журби, Я знаю, стали кістками його надій. Та тільки не він, а я був тоді крадій, І всі, хто зі мною рився між цих горбів. Напевно, у вас він був королем гори, Правителем, князем, лордом чи бранцем чар, Я бачив силу в його золотих очах, Коли знайшов нарешті. Він щось говорив, Співав на давній ірландській, сміявся ще… А небо плакало синім таким дощем, І я відчував, як в серці блакить горить. Корона ваша – та ні, це безглуздий жарт, Давайте зараз я просто її верну, Хіба я відав занадто страшну ціну? Коли би її продати, то був би цар… Чому сміються? Чому так страшно мовчать? Колони, арки та сяйво пустих свічад. І ось я лежу. Стожари горять між хмар. @worldscrossroads #alldoroga

Книжка "Радіохвилі" подорожує різними куточками України та світу. Ділюся з вами мапою її мандрівок🗺 Збірка складається з п’яти розділів-частот, які можна “перемикати”, ніби хвилі на радіо, підбираючи вірш під свій настрій. Ілюстрації, створені Катериною Сад, доповнюють розділи естетичним відображенням поетичних образів і сенсів у колажах-символах. Книжка присвячена усім, хто в мене вірив, зокрема батькові, захисникові України Сергію Кучеру, який загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині 2022 року. Він живе в моєму серці та в багатьох віршах "Радіохвиль". 📔 Для замовлення книжки пишіть мені особисто або заповніть гугл-форму, нині діє акція (290 грн замість 330): https://docs.google.com/forms/d/18GTrFCpE50cPlQ9HAWszp_sZfWAoktgvYvSqfGUbrV0/edit Інші варіанти замовлення (але інша ціна): 📩На сайті видавництва POE:TRY Project: https://poetryproject.com.ua/product/13 📩На сайті Книгарні Є: https://book-ye.com.ua/catalog/suchasna-ukrayinska-poeziya/radiokhvyli/ А якщо хочете просто зі мною зустрітися й поспілкуватися, приходьте 21 червня о 18:00 в книгарню "Закапелок" у Києві🖤 #радіохвилі #олена_галунець

ДЕДЛАЙН СЬОГОДНІ ПИШІІІІІТЬ

дороги світу звелися в сітку із шрамів-рисок, що ведуть відлік часу в зворотній від плину бік, де син і батько стають початком; де ти — за(на)ступник того,          що буде(ло); де ти — за(на)місник того,          хто буде(в); де ти —          ні(хто). тебе згадають за йменням батька й гріхами сина, ти цар, та не бог, і хай що ти волієш лишити іншим, твої цілунки із лазуриту піски забудуть — Іштар сміється з твого дарунку! і брама пам'яті стане(ла) брамою забуття. НА ВУлиці ХОдять сірруші: збирають душі минувших днів. Зійшли із мурів, як тільки сонце забрало золото з їхніх тіл. ДО тебе їм не дістатися, бо тебе вже нема(є), царю: вНОчі, під покровом пам'яті, іСтОРія ввібрала твій дух. дороги світу звелися в сітку із шрамів-рисок, що ведуть відлік часу в зворотній від плину бік, де син і батько стають початком, де ти... ні(хто)?  @zapyskyneofitky

далеко тягнеться ниточка: шукає місце покраще, шукає змотатися назавжди. ниточка по снігу промокне до людинки сльозами. про тієї людинки ниточку обірвану, можливо назавжди. обірвану і до королів і до люмпенів, але ж я просто хотів фортепіано послухати замість барабанної партії... можливо загубити б страх далеко у пам'яті, можливо ниточка колись і стала б матір'ю. можливо смерть мою віднесуть магнітні бурі. вони віднесуть тобі на згадку мій бестіарій. Ти, ниточко, доглядай їх, створених з любов'ю. Я їм не хазяїн, але вони бережуть мої обличчя, що залишаться поруч з тобою. прощатися боляче, та якщо доведеться піти, я радий, що вже не зробив це мовчки. ниточко... я дуже боюсь. але нехай тільки випаде шанс і клянусь: за тебе руками слабкими, руками слабкими намертво вхоплюсь. @kildun4ikchanel