Храм поезії (🖤)

Запрошуємо авторів та всіх охочих почитати тексти на соціально важливі теми! Місце: «Анжела. Культурний бар» Час: 26 липня на 14:00 Ведучі: Анґа Зелена та Роніка Пожарська ➡️ Вхід за донат від 100 гривень Усім, хто на події придбає антологію «Цвях» на користь збору, вхід вільний Реєстраційна форма https://forms.gle/TDZzJa1fFz7TKWB7A #тижденьукрсучліт2026 #тижденьЧитання2026

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

вдягати на себе твій запах, футболку і спокій, не відкладати любов і щастя взаємне на потім, зливатись, тремтіти, тепло відчувати у грудях до крихт, до молекул вбирати усе, що даровано лютим. ловити сніжинки, зірки і погляди сіро-зелених, пити вино, до біса послати буденні проблеми, читати дотиком рук тебе, мов азбуку брайля і в світле майбутнє ввійти без краплі лихого вагання. тримати й триматись за слово, за вчинок, за мрію, плекати спільне разом, бо порізно вже не зумію… все це і ще сотню всього, що завгодно хочу щоденно робити з тобою безперешкодно. @virshirumu #поліна_шишлевська #шишлевська

Хто там хоча гратися у мафію і вурдалаку по ботах? Зберіться вже в одному місці, будь ласка: Чат без гілок

IV. ЗАОБРІЙ То наодинці, то з юрбою Під неосяжно синім небом Чи то женусь я за собою Чи то тікаю я від себе Де дім мій, де мої пороги? День зо днем згадую насилу Ліниво стелиться дорога В міражну безвість небосхилу Нехай, нехай життя безпутнє Поволі лине тінню хмари Се тільки передсмертні мари Се тільки спогад про майбутнє Із циклу "Флора" 2026

Що, якщо найважливіші у світі слова потребують лише кількох хвилин? Запрошуємо на Творчий вечір «67» — простір, де кожен охочий може вийти та поділитися тим, що давно хотілося сказати. На вас чекають: 📌 авторська поезія; 📌 проза; 📌 музика; 📌 щирі розмови; 📌 знайомства та тепла атмосфера. ⚠️ Кожен учасник матиме 6-7 хвилин, щоб висловити найважливіше. Коли? 🗓 26.07 ☹️ 17:00–21:00 Де? 📍Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Вхід – від 167 грн 📣 Відкритий мікрофон! Без оцінок і змагань. Лише люди, історії та слова, що звучать голосніше за шум. Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️

"Де та жінка довоєнна?" Де та жінка довоєнна, яка мріяла про сукні яка в будь-яких дрібницях прагнула дійти до суті, яка зі страхом складала тривожну валізу і в люстерко дивилась зверху до низу, де та жінка, що зроду не знала звуків ракет, що боялася навіть слів страшних, типу турнікет, яка в магазин без макіяжу - ні ногою, Господи, якби ж то доля була простою... де та жінка для якої винести бійця з поля бою було риторичне питання під час ніжної розмови з тобою, для якої "миру - мир" - це аксіома і ніхто точно не буде стріляти в неї вдома... Вона за кермом автівки, в піксельній формі, перешитій на замовлення дружиною сусіда Толі, на грудях у неї жетон кольору срібла, а очі - горять і сумні, немов ліричні рядки де Ліля і найстрашніше для неї - байдужість, смерть побратимів і зрада мужніх, а хочеться їй "на ручки" і щоб сказав хтось: "мала, не доводь себе "до ручки", кидай автомат і бронік, я буду дбати про тебе як навіть мама не дбала з пєльонок" І вона посміхнеться весело й щиро, вона готова закопати війни сокиру, кожний день в окопі просить Бога щось маленьке для себе і Перемогу! Збірка "Квіти і рани", 2022

Я у пастці. В'їдається в шкіру рибальський міцелій, Щоб мереживом неводу витягти спори думок. Диким танцем здіймається хвиля у річці завмерлій, А тенета міцні, а тенета ласкаві, як шовк. Говорити. Навіщо? Обізнаний в справі рибалка, За законами Всесвіту риба завжди мовчазна, Як постскриптум, який майорить у спідничці бунтарській, Як зворушена пострілом сонна холодна війна. Дна не бачу. До носа тягну рятувальну шапинку. Підсвідомість тримається хитко на ніжці одній. Все на краще. Пливти не вдається, зникаю нестримно. Хто розкинув приладдя: злочинець або рятівник? Бездиханна. Ховаюсь за гострим обводом баркаса. Я на суші – не знаю ні мову, ні жести людей. У мембранах з бажань риболова утворений насип, В отолітах «тебе відпускаю на волю» гуде. В білій смузі. Смугасті мотузки лишились назовні. Між лускою капкани вагання – природний порок. Серед блюзу сумного в музичних витках грамофона, Під дощами заграє грибний рятувальний фокстрот. Оксана Мовчан Вірш, написаний на 2й тур ВМ7 @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

*** найбільше за все в цьому світі мене лякають — ні, не війна ні, не смерть, а сальні і тупі мужики ті, що кажуть «ох, уж ця поетка якось вона надто міцно обіймається» натякаючи на щось гидке ті, які сперечаються із тобою про фемінізм мовляв, навіщо він потрібен, бо у нас взагалі матріархат (ага, звісно) найбільше за все мене дратують ті, хто ображає моїх подруг тих з якими спілкуюсь кожен день і тих, з ким рідше ті, хто може собі дозволити сказати що: «бензин не береться з повітря, а ти як думала» ті, хто може дозволити написати що: «класні груди, навіть попри двох дітей» ну, не довбойоби, га? я люблю цих жінок, усіх жінок моєї землі вони неймовірно круті кермують автівками стають докторками наук і навіть розуміються на хімічних сполуках жінки моєї землі часом дивують мене саму… а чоловіки теж переважно в негативному сенсі ті, через яких боїшся йти вечірнім спальним районом сама і захищаєш вагітний живіт бо якийсь виродок пʼяним вилітає з тролейбусу ти тільки встигаєш відпригнути подякувати опісля бабусі за те що місцем поступилась… добре, що є й ті чоловіки хто кожного дня захищає мене і моїх подруг ті, що не сплять більше трьох діб на боячках працюють по ворогу допомагають донести продукти не стидаючись своєї гарної статутної форми вони точно повернуться і будуть захищати мене і моїх подруг від маргінальних індивідів а ще вчити мого сина гідності та чеснотам дякую їм за це вони не бояться ні війни, ні смерті, і нас разом дратують сальні і тупі мужики, бо ж їх мужності вистачає лише на те щоб посперечатись із жінкою і сказати щось гидке, а захистити її — це вже вища математика… липень, 2026 р.

метушливо у проріз вишневої кістки увігнався липневий уламок і навспак спересердя скрушно тріснула дека ягіддя помережавши кірку галуззя світанкових плаїв барвники рідким золотом плюхаються дозрівають у пилястій верейці зеленого ще молочаю і дрімає кавун і яриться осине гніздо спіє зрілістю літо

Сансара Скажи, де зорі згубились в небосхилі? Де очі твої блакитні душу розгубили? Я шукаю їх, складаю в пазл в голові. А я з іншим вже з півроку, а може більше… Він любить мої ноги, не розчесане волосся І коли я йому в угоду — Я забувала тебе. Відривала від серця, кидала у вогонь… Ти не гас, не горів, а тлів у моїй голові. Я з іншим більше півроку. Не люблю я його, а він — божевільний, Розірве моє тіло на шматки. Спаси мене, мій герой, Таким терпким, таким болісним до ран, Але любим мовчанням. Спаси, бо нема більше світу, Окрім очей твоїх — Чистих, блакитних, як озеро. Втопитись би в них… Де ти є? В яких світах відшукати Хоча б крихту твоєї любові? Мій янгол, світло моє… Як важко тебе любити. А я півроку з іншим, І стараюсь його хоча б трохи кохати. А що ж вдіяти? Як подолати Любов непокорну мою До очей твоїх милих, жаданих? @mariatttisch

Море ніколи не плаче, Все відбувається мовчки, Хвилі шепочуть на вдачу Давню молитву пророчу. В морі лишається правда, В морі ховається сором, Море змиває назавжди Біль і незручні підбори. Краплі солоні назовні, В нижньому шарі глибинні, Море відштовхує стогін І корабельні руїни. Море зображенням пінним Змінює сплаканий панцир, Море насправді незмінне, Море – життя риби-краплі. Вічно понурений погляд В пошуках дива в світла. Суму і вигадок згортка Носом донизу повисла. Бульк у рибальське приладдя – Про небезпеку забула, Риба не бачила щастя, Риба вдала, що акула. Зовні приплюснута крапля Всіх налякала на судні, Кинули рибу подалі, В піну у хвилі безлюдні. Риба хотіла до сонця, Риба кричала беззвучно, Перетворилась в безодні Риба на острів плавучий. Острів – химерна порода, Очі – активні вулкани, Виросли пальми напрочуд Кронами до забаганок. Сонце на схилі кривому Риб’ячий острів тримає, Знищує зловлену втому Променів сонячна зграя. Море ніколи не плаче, Море, що хвилями б'ється. Ось він – мінливості пращур – Острів холодного серця. Море зривається сміхом, Квітами острів рясніє, Так у стихії затихлій З краплі з‘явилась надія. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Най би злива, за щоки градини заховати і дощовою захлинатись. Топити спрагу, охопивши руками горло. Поза комір вповзає море, осідає на спині сіллю. Серед хору не чутно болю, серед зради втрачаєш віру. Горобиної ночі морок заступає вогнем заграва. Залишися зі мною поруч, доки повністю не розтане порцелянова оболонка міцно стиснутої моретти. Я кричатиму довго, вголос, доки слово поволі терпне та стікає водою в ноги, притуляється до коліна. Дочекайся, безмовний голем перетвориться на людину. Він так довго дивився мовчки, доки поруч стріляли й падали. Скліли вічно розкриті очі, надривалося тіло саднами. Невідчутними, неминучими, запікалась червона глина, неспроможна боліти, скучити, відчувати. Бо хтось повинен зберігати німотний спокій надрізати собою хвилі. Та чекати на перші сполохи благословення, зливи. @snigpoetry #мері

*** мої ластівки бояться, що холод впаде їм у вічі і вони не розпізнають головного, себто Бога я кличу їх теплішаю і ховаю у себе я боюсь, що мене розіллють та так і залишать, тому тікаю їм під крила вони мене огортають до краю мої риби не живуть без води ти їм скажи, щоб поселилися в мене під серцем де це? там холодно й вогко, там їм буде добре пливти я не живу без моря, тому риби мені його творять десь всередині мене є безодня з риб і солоних хвиль пам’ятаєш ти їх колись любив? @novakain_poetry #новакаїн

Проросте зерно поміж двох могил, На горі богів, де герой спочив. Поміж граду й злив, де юнак блукав, Де забув, що жив. Серед сивих трав. Проросте зерно на краю обáв. На октаві сліз, на початку клятв. У золі удач, у пітьмі хвороб. Де згубив себе у бески́дах хорд. Проросте зерно на престолах вад, У тунелі зрад, де в дурмані спав. До цвітіння слив, до початку слів, В сяйві лжесвітів, де колись осліп. Проросте зерно і розквітне яр. У лісах богів, де герой повстав. колись 20.., ЮІ

Ми знову сперечались, коли тебе зустрічати. Але, знаєш, і 25-го і 7-го Вифлеєм обстрілювали і бомбили. Нема ясел, нема ягнят, нема перинатального центру, нема дитячого садочка, нема дитячого майданчика. Коли ти підростеш і вже говоритимеш, скажи своїй мамі хай скаже моїй, як їй це все пережити. Артур Дронь #дронь

💛 Гердан Хустського р-ну Закарпатської обл

Автівка мого серця знову зламалася💔❤️‍🩹😭 Терміновий збір коштів на ремонт Наваріка для 21 ОМБр. На жаль, умови, в яких машини експлуатуються на фронті тільки сприяють постійним ремонтам. Авто стало на трасі по дорозі з навчання і зараз на СТО. Попередньо, біда з мостом. Більш детально — після діагностики. Відкриваю збір на 40К з надією, що вистачить на ремонт. Якщо залишаться кошти, підуть на інші актуальні збори. Банка: https://send.monobank.ua/jar/6AB5zawbha Карта банки: 4874100030927837 Я розумію, що сума велика, в зараз збори ідуть дуже туго, але треба зібрати швидко, бо хлопці без авто. Будь-ласка, долучіться допоміжними банками, донатами, репостами! 🥺🙏

Ніч вбирається в чорне пальто з довгими рукавами, на яких мертвими ляльками гойдаються висушені застарілі страхи. Вона заходить в кімнату, босоніж ступаючи на скриплячу підлогу, дивиться в дзеркало, де темрява кліпає у відповідь і зупиняється біля ліжка, розправляючи рукави. Спершу ніч торкається моїх повік, показуючи самотність, яка крижаними пальцями виводить візерунки на моїй забутій душі і вкраденим голосом тихо співає колискову. Сироти вкривають холодну шкіру додатковою ковдрою. Другий доторк ночі розповзається вибухом по тілу, малюючи стіни у колір іржі та гранатового соку. Цього разу мелодії віддають криком дитини та звуком свистку з-під завалів, що складаються в пазл апокаліпсису. Третій доторк ночі лоскоче мене фотоплівкою втрат — люди без облич стирають свій слід, лишаючи дати та геолокації катастроф. Цей доторк звучить сиренами швидких і повітряною тривогою, ріже склом від розбитих вікон і завмирає хвилиною мовчання. Ранок згортає доторки ночі, проте в її рукавах ще безліч жахливих ляльок. І я є одною з них. @sadlovawrites #марта_садлова

поки бог грав у шахи, хтось поламав людей, складених з лего. тепер бог вечорами намагається все виправити. і йому не вдається. здавалося б, що там такого – покришені шматочки пластмаси. але у них є серця, кров, кістки, м'язи... і біль, що плавить середину, залишає глибокі тріщини навічно. іграшки бога не мають дому. живуть там, куди їх поставлять чи кинуть. скрізь однаково припадатимуть пилом до часу особливого катарсису власника. ллється багато сліз, звучить багато слів, а ще більше прокльонів тоді бог складає нові фігурки з лего, щоб йому менше боліли невдачі. я ж не знаю, як ходити поміж людей-уламків і не нашкодити ще більше, не поранити(ся). не зірватися з краю чогось, не вишпортати в собі діру, щоби бути як вони, інші. кидаюся з кута в кут, лечу навпростець точно навпроти, щоб опустити погляд під час зустрічі і змовчати. те, що навіть бог не говорить. про. про вину. провину за те, що жива. сором за те, що ціла. сором за те, що ціла. сором. що пластмасова. і ціла.