Храм поезії (🖤)

Грішна! За гроші гірша, продажніша. Чи то моя ніша важливіша за вашу? Хочу пестощів твоїм пестиком, Твоїм ім'ям. Все найприємніше тобою називаю, мій драконе. Тану і течу, танком твого танку витечу на поверхню ліжечка, коли твій зверхньо-лагідний погляд співчутливо придивляється, втримуючи рухами мою нижню половину. Вгору, вниз Вгору, вниз Бриз, бризьк З к з к з к – Змагалися пружини матрацу Спіралями часу. Піддавались і відпускали, виштовхуючи скрежетом імена нічних відвідувачів, подорожніх, хворих, щасливих чи запрограмованих. Поезія – для сумних, а для сильних однокімнатка на вітряних горах, А для сонних хмизом дощу сипле село старого двору. Жити, вмерти Жити, вмерти З власними мріями секс, Приємний спогад ніжний, як зелено-рожевий захід, гострий, як твій перший вхід у мене. Чому, як метелик впійманий крихкий, боюся здатися і сказати відверто – люблю двох! А потім розреготатися. Кожному з них в спину Милу Ніжну Сильну, в яку втирала секрет своїх долонь. Родимі, родимки… Нехай ідуть, а я лишусь в собі і спогадах. @ankolesan #анґа_зелена

кохання це привілея та один із предметів розкоші майже як свинина іберико чи березневі овочі кохати це те саме що грати у гольф із багатими білими чоловіками— до сорому мало зусиль але в біса посереднього сексу та виняткової драми почуття це привілея десь на вершині Маслоу разом із сектами, здоровою їжею та не пакетованим вином кохання це мелена кава замість нескафе три-в-одному це ніби їхати карантинним таксі на позняки з подолу почуття це як казка діснея наче сесія, а ти маєш здоровий сон тож кохання — це про привілеї але спробуйте prove me wrong @nesvidomo

Сила ріки Занурю душу стомлену у воду, Відчую силу спраглої ріки. Зніму броню своєї вроди І відпущу зневіру залюбки Нехай це ніжно-чорне плесо Вгамує мій нестерпний біль, Що крає серце ніби лезом, Кровить крізь рани звідусіль. Навколішки впаду на сповідь, Віддам всі сльози течії. Омиє тіло річки прохолода, Очистить всі думки мої. Пірну я вглиб до жовтого піску А, випливши, подякую стихії, Що зняла з мене ношу нелегку І повернула мої мрії Відроджена зійду на берег, Відчувши силу знов в собі Я зосереджусь на своїх потребах, І більше не тонутиму в журбі. Тетяна Гавриляко #тризуб_посейдона

Збирачі шовковиці Збирачі шовковиці плаваючі коми Хитають дерева застиглі в повітрі Миті збережені запахом сонця Довколишній світ розчиниться у ягідній зливі Звуки падіння плодів по цераті Дійсно нагадують краплі дощу по покрівлі Полуденний проліт жука носорога Загадуй бажання це народне повірʼя На обрії майорить водонапірна башта Ховає солодкі збирачів секрети Там позбулися цнтоти пізнавши кохання Заховавшись у башті від раптової літньої зливи Стогін любощів гучний гуркіт крапель Навіки змішались закарбувавшись у пам’яті Вона з сусідньої гілки йому посміхається Зберігає секрет так само міцно як стовбур тримає Ногами хитаючи віття шовковиці Лелека пильнує у гнізді пташенят Секрети не можуть зберігатися вічно Через півроку справлять весілля бо Живіт не сховати від допитливих поглядів Жук носоріг втілив бажання Народні повірʼя завжди справджуються Цикл життя і переродження Вже їх діти збиратимуть У лісостепі на продаж шовковиці

8 Котиться берегом хвиля, Косу омиває піщану. Строчить сюжети дозвілля. Слід свій вкарбовує фатум. Хтось же цей слід залишив? Хтось же його відшукав? Свідки співців колишніх Зрікалися тлінних прав. Права безпретензійно з хвилею навперебій тишею побороти суєтний швидкоплин. Дзвони поетів кануть. Хвиля - гойда-гойда. Марево океану, храмовий аквадар. **”” Бризне ураз кількома краплями ери прибою - висушить крадькома міфів сльози собою. * Живисто і мрійливо грає іскристий потік. Витише чин манливий - мрії юнацької пік. Ах! Бездонності диво! Що ж ми? - Ні духом, ні сном. Вишукано та вабливо мчить золотим бережком. 1-3. 10. 2024 © Наталя Ліпська #тризуб_посейдона

Гра в мафію через український бот тут: https://t.me/mfvrdl Сьогодні 21:00

Море ніколи не плаче, Все відбувається мовчки, Хвилі шепочуть на вдачу Давню молитву пророчу. В морі лишається правда, В морі ховається сором, Море змиває назавжди Біль і незручні підбори. Краплі солоні назовні, В нижньому шарі глибинні, Море відштовхує стогін І корабельні руїни. Море зображенням пінним Змінює сплаканий панцир, Море насправді незмінне, Море – життя риби-краплі. Вічно понурений погляд В пошуках дива в світла. Суму і вигадок згортка Носом донизу повисла. Бульк у рибальське приладдя – Про небезпеку забула, Риба не бачила щастя, Риба вдала, що акула. Зовні приплюснута крапля Всіх налякала на судні, Кинули рибу подалі, В піну у хвилі безлюдні. Риба хотіла до сонця, Риба кричала беззвучно, Перетворилась в безодні Риба на острів плавучий. Острів – химерна порода, Очі – активні вулкани, Виросли пальми напрочуд Кронами до забаганок. Сонце на схилі кривому Риб’ячий острів тримає, Знищує зловлену втому Променів сонячна зграя. Море ніколи не плаче, Море, що хвилями б'ється. Ось він – мінливості пращур – Острів холодного серця. Море зривається сміхом, Квітами острів рясніє, Так у стихії затихлій З краплі з‘явилась надія. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

привиди не зникають не випаровуються не розчиняються у повітрі не розсіюються мов туман пелена з очей і губ привиди не зникають вони стежать сумними очима їх біль біжить за тобою слідує струмениться кровоточить лишає темні плями на нічній сорочці лишає тебе спокою не дає спати у повню дивиться на тебе очима мертвої риби у супермаркеті скиглить мов самотній пес плаче за твоїм голосом і ласкою твоєї руки привиди не зникають загортають тебе у брунатний тренч кольору крові звуки кроків швидких перехожих поламані білі підбори шпильки гумка що пристала до підошви ідеш і плачеш Вона слідує за тобою тихо й повільно з очей кров тримає поділ твоєї сорочки підносить його до лиця хапає його зубами скиглить плаче аби ж то мені не бачити аби ж то мені... привиди не зникають вони дивляться як ти їси і спиш як ти торкаєшся себе мастурбуючи як працюєш на тій же клятій роботі четвертий рік поспіль як здригаєшся від кожного вибуху за вікном як годуєш кота і знову лягаєш спати а тоді прочиняєш очі і світло нового дня заполоняє кімнату кидай сорочку в прання розсувай фіранки впусти літо в кімнату Вона лишить тебе рівно до вечора @vykokhana

Архіви мертвих міст Ніч заварює місячне місиво, Доки ватра заграви потріскує. Ти мені — про ази урбаністики, Я – про змінні палітри земель. Та коли не метелики нишпорять, Не Великоднем вулиці стишені, То ліси позбуваються пишності Не лише, як зимою задме. Кокон спокою, розклад усталений, Коли місто у зморшках від старості, Не тремтить раз у раз від ристалища. На Донбасі одне хоч знайдіть! Хто бреде Кам'яною Могилою, Доки край каламуттям поглинутий? І чи знаєш, наскільки заглибитись Доведеться під плити надій? Ти мені — про каплиці муровані, Я – про птаха, що злився із кроною. Він злітає — життя розшаровує Вибуховий ворожий кинджал. Ми собою, неначе люстерками, Відбиваємо промені впертості, І фіксуємо, щоби не стерлися, Ні минуле, ні мапа бажань. Те, що мертве... Чи треба продовження? Про незламність, що дух омолоджує? Тільки фрази із сенсами схожими Чи розкриють букети думок? Та чекайте-но, з мап не викреслюйте, Нехай пам'ять сльозами заплескана, Ми не надто вигадливі месники, Та в нас голос цих міст не замовк. Чи живими покірливо стерпляться Ненажерливі пазурів темряви? Щоб сади замінились пустелями, Бездієвість — легкий варіант. Одне одному будем архівами, Ти мені про проспекти наспівуєш, Я про те, як висаджуєм півники, Та ніяк не наростимо лат. Нам блукання тривогу виполює. Чим поміряти ступінь знедолення? Не дельфінами ж давньої Ольвії, Що тепер під прицілом ракет. Наші компаси поглядів звіримо На алеях, розкинутих віялом. Чи допросимся в часу сповільнення На прощання медово-гірке? @literospletinnia #оксана_приходченко

#сама я стільки разів людина скільки знаю мов ворожнечі з усіма діалектами й говірками вгадай у якій з них я нейтів говорю без акценту пишу без помилок думаю всіма одразу кучерявий метод зміїні голови набери до рота мертвої води аби вимовити мій шиболет чи стане тобі замаху змолотити цей колосок чи спроможні твої щелепи прожувати мою чорну паляницю чи зламаються від поцілунку як репається напівзітлілий корінець старого кишенькового словника латина вуличних бійок клинопис срачів у твіттері санскрит війни борейська мова медоїда inaudible whisper asmr твоєї неусвідомленої злості шарудіння сторінок із криптограмами з-під шкіри стоншеної мов калька бубонить давньогрецький речитатив крові говори принаймні голосніше ніж думаєш ненавидь гучніше ніж боїшся пиши сороміцькі вірші на бересті моєї спини я вмію читати хребцями спільноіндоєвропейську лексику хордових назви мене першоіменами що роздвоюють язик і мертві мови любові вийдуть із гробу спустяться з гір злізуть з дерев ступлять на сушу і зябри загоять свої

ти ще сочишся по вилицях уві сні: тепла живиця, ожинова кров і мед. стерплий у жнив’яну пору, я знавіснів. понад пологом байраку пливе печаль, втішена ніжність і кинуте «поспішай». бо на одного із нас полювала смерть. ліс розійшовся по шву, де брели удвох. тільки не стежка залишилась, а стібки. тіло, мережане листям, вросло у мох і обернулось на кисень і голоси. тісно у човнику рук, що тебе носив. тіне-приблудо, не кидайся навтіки. нам би прийти на початок цього шляху. скільки же зла я поглинув, забув, вчинив? білими латками глини стають – рахуй – згадки про днину, настигнуту долілиць. на павутинні шукати б її сліди, заки воно не застигло у бурштині. *** осінь навпочіпки мається по росі. просині – опіки хмар, наче знак: рушай. зронюю пошепки: «дякую, і прости». ось він – стібок, що я злякано пропустив. звузилась рана, розтанули голоси. вузол зав’язаний, човник долонь пустий, а по п’ятах шкутильгає моя душа @alefandco #алеф

“Death will be like that: we will be forever recognizing people we have never met.“

(Jeanette Winterson)

коли нас остаточно покладуть (вкрай обережно — як кладуть у гончарну піч сирі ще полумиски з мʼякими ламкими боками) коли нас так дбайливо покладуть (хоча навіщо тепер перестороги адже потріскані чашки наших дозрілих тіл вже не скріпить жодне кінцуґі) так от коли нас покладуть — як я й казала — остаточно нічого особливого не станеться дощі йтимуть дощі закінчуватимуться місто дихатиме уві сні з відкритим ротом наші вулиці перейменують на честь інших — кращих за нас і потім ще раз і потім знову наші слова звісно подекуди нас переживуть але ніхто не знатиме саме *нас* нас цієї руки мʼякої вологої (глина глина) не знатиме ніхто й памʼяті наші напхані дощенту кімнатами й ранками й вулицями й голосами скрихнуть розсипляться втім я ходила сьогодні в імператорському саду, мурасакі-сан, під дощем густим як завіса з-під якої дивись і вислизне шлейф кімоно чи краєчок рукава тінь чиєїсь присутності я ходила, мурасакі-сан, між тих великих дерев які тебе не памʼятають (бо ж твоя чашка надто давно розтріснулась) але тримаються корінням за коріння що памʼятало тебе (так певно дивно лежати посеред міста невпізнавано інакшого але безпомильно свого серед шуму машин і вібрації потягів метро але й між голосами рік знайомих таких знайомих одна жебонить як біва інша квилить як кото і ось тут вона приходить ця чужинка ця жінка нізвідки вбрана — будьмо відверті — у вкрай недолугий одяг і довго стоїть над тобою мовчить так наче її мовчання це також чашка це повна по вінця чашка ось-ось готова розбитися) Ірина Шувалова #ірина_шувалова

*** Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти. Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. Ірина Цілик

7 Віктор(Квінта) ЗАЯКІН #тризуб_посейдона

погляд такий, що навіть заціпеніла донині медунка хитає «так» своїм багатоголів’ям, багатозначно відтискає тіні, леготіє плавко — то в повітрі мій безрух отямився як добре цілувати хмари горілиць, нарешті ворушитися від вказівного на руці до ямки на лінії стопи, яка сама по собі наче й ніяка, та стає обрисом краплі, живить принишклу сім’ю, коли наші стопи торкаються невипадково підковами цокаємо, навіть коли дороги немає, аби вхопитися за монети світу з його кишенями діряви- ми безіменні для нього, не головами-гривами нас бачить — гомінкими маленькими жабка- ми між краплями прослизаємо, готові до парування, поки димить / парує став, поки медунка хитає «так» у такт з обличчя- ми прихисток і рух одне для одного © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

відколи так заповзято товчу ніколи і заперечую бажане, щоб збулось життя підкидає дивне і випадкове у семантичне поле — візьми хоч щось тільки нехай ні наміру, ані плану перекладай з мовчання, читай навспак зустріч благословенну і непоправну не забувай на смак внутрішні географії, сни в падінні обшири глибиною в короткий лист зрештою, всі очікування безнадійні доки сусідить йбнтй теpоpист перетинаю вуличний плин подолу обідня перерва — одна із малих рутин а маскарони дивляться мов на голу та спека й нудьга постуляли і їм роти 2024

Я — чорний крук, наша юність пропахла димами над площами. Каптур на голову — щоб приховати зніяковілість. Спортивні майданчики, як Медина чи Мекка, збирали вірян у сутінках міста. Тут ми горіли, палали, не тліли, як совість Пілата. Де ще захована вічність, як не в дзенькоті голосів, у місті, яке прокидається, у місті, яке засинає? Битим склом розсипаються мрії асфальтом. Корені асфоделі заплутані наші дороги. Нам більше немає куди повертатись. Падає міст понад рікою. Будинки — немовби картонні, з соломи чи скла, що здавались колись мені домом. Де вогкі та темні підвали, де легко ховались малими, граючи в хованки. Де вишні зростали гілками у вікна батьківської хати. Тепер тут немає нікого. Розірвана тиша. Спалений ліс. Несіяне поле — зерном, а залізом. Тепер нам стояти на варті кордонів тисячу років. Від серця до серця. Палити багаття. Гострити стилети. Зрізаючи коси. Шукаючи цілі ворожі невпинно. Під дощами, снігами й сонцем зростати травою, пагоном дерева, щоб розвіяти прах двоголового птаха-почвари навічно. Джессі Галлівел #OWL_Tears3

Колискова покидьків Спіть, покидьки, ніч уже вимкнула останній кіоск. Спіть, волоцюги, спіть, наче спати так просто, і навіть бездомні собаки перестали сперечатися з місяцем, і навіть найкращі поети давно уже спилися. Спіть, бо завтра нічого нового не вигадають, спіть, бо навіть принцесам не залишають придане. Той самий двір, ті самі маршрутки, ті самі калюжі, черешні червиві, розчавлені сливи, прогнилі грушки. Спіть, маленькі алкоголіки великих ідей, спіть же завзято, поки негода іде — невизнані грішники, розлучені святі, водії останніх рейсів, пророки, що працюють під стендапи Рікі Джервейса. Не бійтеся. Нічого страшнішого за понеділок людство ще не вигадало. Нехай вам насниться, що заводи знову приносять вам вигоду, тролейбуси нікуди не спізняться, рейки не зроблять випадів. Ви вже народились — живіть. Дев'ятого місяця викидні. Нехай вам насниться, що ніхто не питає, ким ви працюєте, скільки заробляєте і чому досі не стали безпритульними. Спіть, покидьки, бо саме вам вдається любити найкраще — не маючи майже жодної причини залишитись і не впасти. Під ранок, коли перший трамвай розріже туман, як тупий ніж старий буханець у печах пропалений, ви прокинетеся і знову понесете свої дурні, смішні, прекрасні життя через місто, яке ніколи не навчиться своїх дітей колисати. Тому доводиться робити це нам самим — із останнім дзвоником ранкового будильника. © Кудлатий

ПОВІНЬ Розлилась повінь. Грона почуттів Розкинулися далями-лугами. Це голоси загублених життів, Покликаних незнаними богами. Розлилась повінь і кудись пливе, Не знаючи спочинку, меж, заслони, Заповнивши собою все живе, Здолавши незборимі перепони. Так пристрасть вибухає і біжить Велично магмою несамовито. Киплять потоки молодечих жил. У цих полях колись уродить жито. А зараз шал нескорених стихій Нехай несеться у степи й долини. Буяє повінь, ніби лиходій, Не чуючи благання і молитви. 19 лютого 2026 Борис Костиря