Храм поезії (🖤)

Ти забудеш мене Ти забудеш мене, коли місто засне, Темінь хутко сховає все світле. Поміж зайвих думок причаїш головне, Доки час все до крихти не витре. Ти забудеш мене, коли в небі зірки Перестануть для двох мерехтіти. Просто вітер-дивак робить все навпаки: Хмари вигнав, їм більш не зустрітись. Ти забудеш мене, коли клята війна В душу й тіло внесе корективи. Коли з чаші Грааля доп'єш все до дна Й тиха північ вбиватиме диво. Коли дзвони проб'ють, коли вигукне грім, Коли вкутає осінь в страждання. На холоднім стільці на балконі пустім Ти забудеш мене без вагання. І замовкнуть пісні, і годинник засне, Й заспокояться всі божевільні. Місто чорне вдягне, ти забудеш мене, А на ранок співатимуть півні. @real_dobrutskiy #добруцький

нагадую що є декілька днів щоб долучитись

коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину, ти мав на увазі, напевно, мольберт, палітру, фарби і пензлі. її у просторій, залитій сонцем майстерні, у сукні з відкритою спиною. як сидить вона там задумлива, гарна, з бокалом вина… раз на рік. коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину, я забула, що ти — чоловік. що під словом «творча» ти навчений розуміти щось інше. що твоя мрія ліпить з глини, і руки в неї залишаються чистими. пише музику, інколи, по вечорах, після приготування вечері, але більше просто сидить з інструментом, маючи загадковий вигляд. пише книжку, не потребуючи плану і часу — у гарному нотатнику, гарним почерком, після того, як у вашому мешканні витертий пил і помита підлога. пише вірші, ніколи не називаючи це мистецтвом. створює сюжети, що не потребують твоєї уваги. співає і не бажає, щоб хтось слухав. шепче щось надихаюче тобі на вухо і в цьому знаходить свій сенс. ніколи не має творчої кризи, має здорову кукуху, її робочий стіл не схожий на поле битви — там свічка, зошит і квіти — все під лінійку. її творчість ніби святкова сукня — виймається з шафи тільки коли потрібно похизуватися перед друзями і запостити сторіс у інстаграм. коли ти казав, що завжди хотів творчу дівчину, варто було здогадатися, що ти мав на увазі картинку. 31.08.2024р. 🎨

Дáвить у бік печія, Нервів бракує на них. Санто, скажи мені, як Мав би я влізти в штани? В нас же статура одна, Розклад у вправах один: Ти підіймався на дах, Я в супермаркет ходив. Свята у серці нема, Душу солодким штормить. Санта проліз у димар, Я не заліз у штани. 18.12.2024

відчуття шо вже помер я та живий для чогось досі Ян Веселковий зацвіла в моїй каструлі гречка синювато-зелененьким цвітом лиш від втоми якось собі крекчеш я поїм із хлібом не виходить грати восьмі ноти тому тиша вдарила по вухах тільки чуть — матючаться ворони вітер збив з маршруту в мене є три хати — нема дому і у кожній з них шось не хватає треба якось вкорінять свій стовбур чи ставати femme fatale часто хочеться взлетіть під сонце чи зариться на два метри в землю хто із них приємніше лоскоче а хто неприємно? о, поете, заспівай же пісню о, співачко, настрочи нам віршів почекай, надихалася цвіллю плутаюсь у світі

О.Шакіров "Шістдесят" Збірка хвилинних авангардних віршів на касеті. У комплекті з касетою, обкладинкою книгою-лепорелло йде крафтовий пісковий годинник на хвилину та наліпки. Звукорежисер maxandruh Ціна 420 грн. Всього 60 примірників. Кожна касета підписана та пронумерована. Для замовлення залишайте будь-який коментар під цим дописом або пишіть в особисті @ShakirovUa Amazing Journey to the King of all Cosmos 011 Місто Дніпро 2024

Я шукаю всліпу уцілілі останки життя на захаращеній підлозі. Співставляю краї.. сподіваюсь з'єднати.. (дарма.. чому ж я не навчилась досі?) Вже зібрала усе, вгамувавши тремтіння ледь-ледь, (не віднайшовши головного). Бачу: іскри єства стрімголов забираються геть, та всоте починаю знову в намаганні зцілити розірвані клапті світів (або хоча б мого одного). Прояснися, картино! Зростися на заздрість усім – і от нарешті все виходить. 06.12.24 Яся Сонячна #Реінкарнація

Планомірно ступаю між затхлими трупами мрій, не зважаю на сморід загиблих надій та ілюзій. Наодинці з собою лишаюсь в кімнаті пустій. Згадав мимоволі твій погляд -німий і байдужий. Колись у минулому ти зробила із мене невдаху. Закохала у себе й пустила зігрітись у серце. З тобою бувало кайфово  просто мовчати. Здивуєшься,але зі мною це сталося вперше. Ти винна сама ,бо життя моїм крилам дала, Пробудила в душевному дні почуття і...страждання. Тихо й невинно присіла біля стола, Протягнула  ледь чутно два слова. Зустріч остання. Швидко отямившись від спогадів смутних , Посміхаюсь безглуздо й прямую униз до підвалу. Крізь пошарпані двері улюблені крики я чую. Ти помилилась, кохана,тепер ти зі мною назавжди. @himernautopia #химерна_утопія

"Шшшш",- шептали нейрони мозку. Аксонів синапс хвилею. Стікаю гарячим воском. Я - ніби маленька проскура в долонях гріховно-сильних. Серцевий м'яз защемило. Окситоцин тихо дрейфує. Палає в панікадилі пристрасть. Нашими жилами поширюється дифузія. Зойк, що вирвався з фінішем дзвони скують оковами. Падаєм пальмовим фініком. Стомлені. Любовна хімія на дні потúра похована. Плейоф на "Tears2" я не пройшла, але дякую OWL за можливість написати щось цікаве.

Присвята Франчесці Манн Балет замісила на кухні мистецтва Європа. З'єднала уміло у ньому акорди та рухи. Він мовою тіла у вихор історій захопить. Шалені овації примам ніколи не вщухнуть — Прудкі фуете відкорковують душу мов штопор. Варшавська красуня Франческа в науці балету Далеко просунулась, бо віддавалась по вінця У кожному па. І тому відчайдушно, ефектно На сцені жила. Та бридкою завісою звівся Невдовзі нацизм. І потрапила дівчина в гетто. Лишились позаду шляхи, що долали пуанти. Невже безпорадне мистецтво, коли є при владі Бездарні злочинці, що тільки на знищення здатні? Але особистостям сильним ніщо не завадить Боротись в Освенцимі, знаючи — їх тут і стратять. Граційними рухами вмить захопила увагу, Тримала напругу, спадала одежа додолу. Кати пам'ятатимуть довго звабливо-кривавий Останній танок від Франчески. Під музику бою Життєві гастролі із честю вона обірвала. @literospletinnia #котолиси #приходченко

Приходьте завтра на 13:30 в Купідон на Першу каву розбивати серця дати прикурить поетичного спайсу, бо щось без вас геть вже ніяк

Коли ти прийдеш – я не матиму зовсім нічого Останню надію за рогом і ту, на обід, обійду. Стоятиме спомин, Дзвенітимуть дзвони і пам’яті стогін покличе в дорогу А я не піду. Ми тільки удвох: перемога і гори, і горе, що завжди за нами, як привид. Коханий, ти стільки цих слів у собі вже затримав, Я досі дивуюся: Як ти досі говориш? @toni_kornyta_rhythm #корнута

Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! @lysychkazlisu #лисичка

ти маєш настрій ранку в тихім львові, допоки гамір рине, як ріка - просипати на брук горнятко солі і бігти з черевичками в руках. коли ти поруч - я знаходжу сенси, які вертають в душу, як в депо. «тудух-тудух» - то ритм колес чи серця?! хоч би не зупинилося воно… малюй маршрут по лініях долоні, я взяв квиток лише в один кінець, у виміри, де сльози не солоні і стос турбот вже сходить нанівець. поговори зі мною про суцвіття, про плин думок, про каву і про нас. розмови ці, мов пластир від жахіття, - всі рани серця вилікує час. з тобою перлами нижу я миті, бо ластиком я стер, із ким любивсь. в обіймах рук, неначе в оксамиті, вʼюнким барвінком назавжди сплелись. момент завмер - смола взялась бурштином, танцюють в мерехтінні дивні сни… птахи років - у вічність гострим клином, для них ми - тіні, сповнені краси. @polinashyshlevska #шишлевська

Хочу розповісти вам історію про велетенського кота рудого як висохлі серпневі покоси він має лиш білий нагрудник сумні зелені наче зелене масло очі часто прижмурює брови наче вивчає наукову працю бо сонця тут не трапляється коли ви востаннє бачили сонце свого часу на початку осені він був загрозою усіх тутешніх мишей ей це бліндаж великого рудого кота пробігай повз нього як найшвидше шепотіли вони між собою. Одного разу він намагався спіймати мишку у лінивому але феноменальному стрибку пролітаючи над пальником з відкритим блакитним полумʼям тепер обпалені неохайні смішно закручені як у відомого художника уже не такі довгі вусики нагадують про той легендарний стрибок. Він вмощується на краєчку полиці для сну поруч з входом в бліндаж завішеним двома шарами ковдри і розглядає щось крізь маленькі щілинки можливо когось ворога або друга лисицю або людину вичікує. Кіт знає кожну стежку кожен окоп нірку бліндаж він має одну таємницю коли на вулиці роздається страшенно гучний і грізний безладний галас і здригається земля це прокидаються давні велетні йдуть у своїх справах він митттєво застрибує в діру в обшивці та й ховається десь в глибинах та катакомбах невеличкого бліндажа і не висунеться ще чого допоки велетні не находяться. Коли він засинає повільно витягує передні лапки йому сниться літо сниться цілий цегляний будинок сняться кури які бігають по подвірʼю сняться діти які частують пиріжками з мʼясом в мене з рук випадково скочується шолом падає на багнюку кіт прокидається прижмурює очі уважно роздивляється навколо свої: засинає. Максим Кривцов #кривцов

Адже ти знаєш Адже ти знаєш, що світанок - подих ночі, І що здаються до Вікторії за крок. І хто б сьогодні нам недолю не наврочив, На завтра зникне, як і демонські таро. Адже ти знаєш: змінять залпи феєрверки, В серцях жеврітимуть не кулі - первоцвіт. Адже ти знаєш - недаремний бій запеклий, І рани днів сади зашиють молоді... Адже ти знаєш, в цих серцях - сталеві арфи, Воскреснуть звуки перемоги вже за мить. Адже ти знаєш про Давида й Голіафа, Адже ти знаєш, як твій біль мене болить. Адже ти знаєш, що весна - сестриця Раю, Адже ти знаєш - так не буде більше, ні. Адже ти знаєш, що герої не вмирають, Вони всміхаються над нами в вишині. Адже ти знаєш, що печаль скресають мітли, Бо кожен з нас таки чимало нагрішив. Адже ти знаєш, що пітьма - підгрунтя світла, І точно знаєш, чом пишу я ці вірші... @real_dobrutskiy #добруцький

Знову купую квіти осінні й свічý ароматну. Гуркіт важкий у скронях вистукує злу канонаду. Мряка в очах, мряка в повітрі. Тіні ламкі пруть непривітні. Пальці старі ховаю в кишені пальта від Версаче. Знаю напам'ять звуки провулків і вулиць незрячих. Всі почуття сліпо-кульгаві. Мряка пройшла, сонце куняє. — Любий, вітаю, — тéпло нашіптуєш голосом рідним. Холод-скорбота миттю стирається так непомітно. Руки м'які, погляд — у душу. Не відпущý, тільки не змушуй. Жадно з'їдає свічка безжальна секунди єднання. Пам'ять вбирає кожну клітину твою, як востаннє. Посмішка, зморшки, кутики губ — найрідніші на світі. — Лиш не забути б, лиш не забути б, — благаю навзрид і Марно кричу: — Дай ще хвилину!.. Твій силует в небо полинув. Квіти надгробні, свічка дотліла, погода пом'якла. Вийшов із трансу. Десь недалеко пухнастик занявкав. Проблиски сонця гріють надхненно стареньку могилу. Стрінемся, любий, знову за тиждень чи другий, можливо. Вірю: відчую швидше, ніж мрію, гарячу долоню. Тільки з тобою буду довіку, до смерті, до скону. @sashkonehrych

Серце Зими Зима це занадто гарно. Зима це занадто сумно. Ліси пролітають поряд, за брудом вагонних вікон. В понурих січневих хмарах неначе горіла гума, Додавши у сірість чорне, як внутрішній бік повіки. Наметені кучугури ховаються під круками, Чий гордо-вальяжний поступ — єдине життя на ліги. Побачивши це, авгури уже з вівтарів і храмів Несли би у світ пророцтва про пізній прихід відлиги. Сніги накривають поле, ховають кролячі нори, Притрушують кротовини і роблять із них кургани. До самого видноколу, який осягаєш зором, Розгулює хуртовина, рівняючись із богами. А поїзд усе несеться. Долини міняють села. Із коминів над хатами зривається дим у вітер... У січня холодне серце, яке зігріває зелень, Допоки весна не стане початком нового світу. @nikolasson #ніколассон