Питання істини, як несокритості стосується і ситуації з мобілізацією в Україні, адже те, що здається багатьом очевидним зі своєї мильної бульбашки, насправді перебуває сокритим для всіх інших: для одних війна відкриває світ, як простір обовʼязку і відповідальності, для інших - як загрозу особистому комфорту і благополуччю.
Саме тому люди можуть дивитись на одну і ту ж подію, але бачити різні реальності. Чому так?
Починаючи з 1775 року Україна фактично не мала державності, тим не менш, не полишаючи спроб ведення подальшої боротьби.
Гачок полягає у тому, що на кожному з цих етапів ворог знищував тих, хто проявляв бодай якусь пасіонарність. Чого лише варте XX сторіччя - три голодомори, розстріляне відродження і дві світові війни, де найкращі з українців поклали своє життя.
Те, що зветься тяглістю політичної, військової чи будь-якої іншої традиції - у нас було перервано масовими репресіями, депортаціями і цілеспрямованим геноцидом активних суспільних прошарків. У нас просто напросто практично відсутні родини, в яких хоча б 3-5 поколінь поспіль передавалися хоча б якісь принципи елітаризму.
Якщо поколіннями руйнувалися носії державницького світогляду, то не дивно, що значна частина сучасного суспільства не успадкувала відповідного способу мислення.
Ми забовʼязані для себе визнати той факт, що ті, хто нині формує суспільну думку, за своєю внутрішньою суттю і принципами не можуть її сформувати відповідно до викликів. Не тому що хтось кращий, чи гірший, а тому що батьки, діди, прадіди і так далі, які мали б навчити цьому нинішнє і попередні покоління на кожному етапі знищувалися.
Саме тому коли ми розуміємо , що мобілізація критично важлива для нашого виживання загалом, і нам здається, що це мали би розуміти і всі інші, - інші виховані на абсолютно інших засадах і принципах: індивідуального успіху, особистої безпеки і приватного благополуччя. У інших поняття сутності свободи полягає в тому , що вони нікому нічого не винні. Вони і справді так сприймають свободу. Ми сприймаємо її інакше. І це проблема .
Велика герменевтична проблема, яка всерйоз посилює вже існуючу екзистенційну загрозу: ми живемо не лише в умовах війни, а й в просторі різних інтерпретацій самої війни. Одні бачать боротьбу за існування держави, інші лише тимчасову незручність власного життя.
Крім того, давайте не забувати, що людина це те, що вона споживає : їжу, напої і інформацію. Якщо ми не будемо виховувати своїх людей , їх виховуватиме ворог.
Всі проблеми не лише від людської неосвіченості, а й від невміння проводити причинно-наслідкові звʼязки між власним комфортом сьогодні і існуванням Держави завтра.
Вони і справді їх не проводять. Вони і справді щиро впевнені, що якщо зупинити мобілізацію - закінчиться війна і все буде, як раніше. Частина з них просто не хоче думати інакше, тому що тоді доведеться виходити з зони комфорту, а частина свято в це вірує.
Наша ж задача, окрім війни, - вчити інших. Це складно, інколи це викликає ненависть і агресію, але виклики XXI сторіччя можуть бути куди серйознішими ніж здаються, виводячи нас в площину куди ширшого поля , ніж війна з рф.
У цьому контексті ми потребуємо не лише національних еліти, аристократії духу, що возвеличується у своїй жертовності, ми також потребуємо мислячої нації. І наша задача вчити їх. Різними шляхами, але доносити істину, виводячи сокрите назовні.