Храм поезії (🖤)

Свіжий попіл серпанком лягає на мотанку, сестро! Не гірськими вітрами прошита потерта клепаня. Не весняними травами пахнуть обпалені светри. Загубились свята, але пам'ять плекає їх вперто, І солодкий дурман витікає із люльки востаннє.  Берегиня в холодних долонях – моя наречена – Зігріває по венах нитками міцними кров стиглу: Неістотні достатки, довкола спокуси нікчемні. І тоді – ти одразу чар-липа з дитинства у червні, І тоді – вже не кулі, а віра накреслює стигми. Чорнобровий вівчар на хвилину закриє повіки: Дивоспіви каскадів юнак здоганяє плаями, В такт худобі сопе – череду підганяє на вигін. Видноколи в нефритові пасма дерев оповиті. Без хреста молодим помираєш, до завтра, лиш п'яним. Свіжий попіл серпанком лягає на мотанку, сестро! Загубилась в минулому рідна потерта клепаня. Розчинили багряним дзеркальне незаймане плесо, Просочився імлою тютюн і землею затерся. Зачекай, повернусь оксамитовим променем спадня.

Пара 8, тур 1 ✍️ учасник 2 На варті пустель та забутих замріяних зір Мій меч, загартований сяйвом остиглих сузір'їв, Мій щит, що витримував лави кометних дощів, Не витримав затишку квантосвітів і згорів, Чи я загубився у часі і просто зневіривсь? Заплющуєш очі й думками летиш...а куди? На кожній планеті – у пошуках крихт розуміння. На струнах орбіт та у плямах вишнево-брудних Колишній герой бурштинóвим став пилом і зник, Нові покоління безликі приходять на зміну. Долаючи долі, що креслили псевдобоги, Кульгавими псами роздертий до блиску пороку, До Альфи й Омеги, де тілом і духом – нагий, Тримаючи нить в лабіринті по сходах могил, В нікуди кричав у пітьмі під багряним покровом. І скільки ще треба згорнути в сувої імен? І скільки парсеків ще треба засипати сіллю? Де жевріли тіні, та плахи розкидував смерч – Де сам собі роніном став, коли воїн помер, Щоб наново краяти простір загублений – вільним.

Пара 8, тур 1 🖌️ учасник 1 Космічне диво упало зіркою, Вода відчула, коли та сплéснула, Немов русалка десь поміж вербами, Вбирала вроду від сяйва срібного. Так хоче в небо пірнути з сестрами, Бо космос манить, болить у грудях ще. Травою ребра обвили щупальці - Борги кармічні, до дна причеплена. Озера - світ відображень в дзеркалі, Життя без рамок, мов знаки простору. Знання безмежні, коли ти створюєш Земне-небесне містичним кресленням. Русалка й діва, жива між мертвого, Повіриш в казку - разом у матрицю, Притягне сила, закон уявності: Місток примарний між катом з жертвою. У снах буваємо в різних прошарках, Душа згадає минулі звершення, Зросла чи впала і знов повернута, Гріхи ми самі, собі ж і творимо!..

Пара 7, тур 1 🕯️ учасник 2 Знову ніч відкрила шлюзи, Став наповнює чорнильний. У думках укотре грузну — В цім словеснім трясовинні. Хто я є? Куди ітиму? Вибір правильний зробився? Здибаю кохання стимул? Мо' зготую тернослив'я?.. Погляд в небо підіймаю: Зорі ж граються в мовчанку. Гей, космічні рибні зграї, Відповість хоч хтось прочанці? Ні, мовчать. Луска іскриста Миготить калейдоскопно. Невідомі вітражисти Нам складають гороскопи. Крила подаруй-но, птахо! Лиш на ніч одну — безсонну. Я б літала небом-ставом В нім рибинок, певно, сонми. Тож моя десь має бути. Я її знайду доконче, Зваблю райдужним кунжутом, Щоб дивилась у віконце, Шепотіла настанови... Чуєш, рибо-зірко-доле, Нащо змушуєш до ловів? Визирни на видноколо! p. s. Знову ніч відкрила шлюзи, Став наповнює чорнильний. Плине-лине щастя юзом Із космічної прядильні.

Пара 7, тур 1 💅 учасник 1 "Прип'ята уявними ременями Тяжіння земного, ходжу дорогами магнітного поля і прагну втекти. Та сила Землі не пускає" ©невідомка Відпустіть, благаю, відпустіть, Розв'яжіть невидимі мотузки, Дайте впасти в небо хоч на мить З ризиком, що вже назад не пустять. Відліпіть земний тяжіння скотч, Розмагнітьте рух по звичнім колу. Хочу я відчуть космічний дощ, Прогулятись марсіанським полем. Відімкніть криниці чорних дір, Зачерпну правдиву темну воду. Вся брехня спливе наверх, як жир, Бруд осяде в каламуті згодом. Доки я - простий космічний  пил, - Опаную танець гравітацій. Спробую дізнатися, звідкіль На Землі з'явились Homo Sapiens. Перевірю, по яких стежках Ходять душі, серцю найрідніші. Може раптом Будда/Бог/Аллах Разом з ними десь читають вірші. Повернусь з торбинами новин Ну або зітреться зайвий спомин. Люди, приглядайтесь до картин, Вам крізь них важливе щось говорять.

Пара 6, тур 1 🐾 учасник 2 Привіт, мій найкращий друже Ще з дитинства твій голос мої очі замружив Ще з дитинства я засинав під мелодію твоїх няньок Ще з дитинства я мріяв зібрати бажання в кулак і... Злітаємо. На сьогодні твої кротові нори прошивають лише дві точки мого городу. На сьогодні твої зірки, не більше ніж купка пилюки на поверхні монітора. На сьогодні твої планети...тарілки у галактиці кухня. — Друже, ти спиш? — Мої мрії протухли. Мабуть, хтось зурочив... Але я давно не хочу зустріти тебе, випадково, на вулиці Мої ноги повільно пливуть по обочині. Мої вії твій живіт лоскочуть... Раніше ми були хорошими друзями, але зараз твій пояс астероїдів — мій пояс від протрузій, Зараз усі твої планети помістяться на моїх браслетах Раніше... до тебе рукою дістати Зараз задалеко... І ніч, твоя дружина, крилом лелечим Обіймає тихо за плечі. — Ми ще почуємося-побачимося заливаючи у банку вечір. — Ми ще довіримося-дізнаємося про щомісячну втечу. Втечу зірок через водопровідну систему неба, друже, ще не пізно... Просто, інколи проблеми тиснуть занадто сильно... піднятися важко, дихати важко і як би не просили... я не хочу виходити з дому, щоб торкатися чолом небозводу. Навіть тоді, коли дихати важче ніж не дихати. Наші зірки через труби шукають виходи.

Пара 6, тур 1 🦴 учасник 1 Балада про Зореглядну Вежу Біла фортеця вінчає нагір'я колом, Лорди прадавні тримають соснові доли. – Я хочу побудувати зіркову вежу, З якої видно безмежжя високохвильне, Там простори та об'єми мінливо линуть, Мій брате, там, де правічні горять пожежі, Ти стежитимеш за долями золотими, Ти бачитимеш всі правила існування, Все перше у чистих променях є останнім, Всі смертні проміж безодень вперед ітимуть. А в нас тільки Північ звисла гранітним гребнем, Ікласті звіри тримають в страху і болю... Мої зорегляди мідні очам дозволять Побачити інше – вічне далеке небо. Я хочу цю вежу струнко та кришталево Здійняти пле‌тенням витончених мелодій, Допоки наш чорний ворог, бездушний злодій Сюди не прийде своє уронити мрево. Золото зір іздавна смакує потворі. Ні, не судилось лордам дивитись на зорі. – Збирайся, брате, на півночі хвилі чермні Сюди зашвидко спливають густим потоком, Твої зірки не сказали, що вийшли строки, А ми не встигли. Усе назавжди даремно. Коли би дивні твої надпрозорі скельця Могли би прозріти волю потвор північних, Було би добре... Тобі обладунки личать. Дивись, як полум'я степом до нас несеться. Коли би зірки космічні з твоїх історій Могли би до нас спуститися і спалити Почвар... Та від жару тріснули, бачиш, плити, Каміння плавиться з нашої непокори. Під шаром попелу будуть зіркові мрії. Над чорним згарищем зорі від горя виють.

нічний контент мого котика

Пара 5, тур 1 🐿️ учасник 2 Міжзоряні планети Ви зародились, певно, в темряві глибокій, Чи може просто відірвались від орбіти, Бо ваші зорі вам дарують спокій, І вже ніщо не буде більше вам світити. Осиротілі, міжзіркові діти, Втрачаєтесь у часі й у пітьмі, Ви народилися, щоб бути в самоті, І в самоті своїй до смерті вам прожити. Можливо, ви побачите у сні Себе, у колі рідному в системі, І навіть там ви будете самі - За тим хто вийшов зачиняють двері. У вас немає стін, немає стелі, Ви вчились іншого й до іншого ви годні - Щоб панувати в хаосі безодні, Вам ні до чого зоряні оселі. Але, сховавшись десь у глибині, Ще світе вогник зоряної мати Та навіть як наважитесь прийти, Вас приймуть - ви не зможете прийняти. І вам навіки у душі тримати, Ви вибрались із кола й ви одні, Зоставшись хоч один раз в самоті, Вам не відчути більше затишку від хати.

Пара 5, тур 1 🦆 Нас із бруду зліпили. Подібні богам Панувати над світом побігли. Ми засрали усе, де ступала нога, І нарешті дійшли до орбіти. Залишає супутник у небі сліди — Не знайшовся для пенсії кратер. Півстоліття совок в термосфері смітив І не встиг за собою прибрати. Для польотів тренують пілотів на Марс, У Китаї до Місяця тиснуть. Над будинком висить зі старлінками Маск, Розвивається ера туризму. З Вавилонської вежі спадають сміттям Металеві уламки надії. В хаотичному танці, як мухи, летять На поверхню у вічнім падінні. Повернуться колись до обіймів земних Із далеких галактик нащадки, Щоб знайти не Едем, а планету-смітник У яскраво-сталевих лещатах.

Нас із бруду зліпили. Подібні богам Панувати над світом побігли. Ми засрали усе, де ступала нога, І нарешті дійшли до орбіти. Залишає супутник у небі сліди — Не знайшовся для пенсії кратер. Півстоліття совок в термосфері смітив І не встиг за собою прибрати. Для польотів тренують пілотів на Марс, У Китаї до Місяця тиснуть. Над будинком висить зі старлінками Маск, Розвивається ера туризму. З Вавилонської вежі спадають сміттям Металеві уламки надії. В хаотичному танці, як мухи, летять На поверхню у вічнім падінні. Пара 5, тур 1 🦆 учасник 1 Повернуться колись до обіймів земних Із далеких галактик нащадки, Щоб знайти не Едем, а планету-смітник У яскраво-сталевих лещатах.

Наш чат https://t.me/coffee_sex_rocknroll

Пара 4, тур 2 ✍️ учасник 2 Соляріс "Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж... Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення." Станіслав Лем ...І знову космос борознять кораблі, У яких люди, наче жменька землі. Земля з землею творить міцність споруд, Та як води торкнеться - вийде лиш бруд. Зав’язнуть в ньому наша мрія і страх. У Океана своя забавка-гра: Вода на землю віддзеркалить весь світ Й потягне вниз, як біполярний магніт. Так стане точкою зневіри і криз Мета, розкладена по осі абсцис. Чи сумуватиме за нами вода І бог, розп’ятий на осі ординат? ...І знову в Всесвіт попливуть кораблі, Що ніби роблять космос тінню Землі.

Пара 4, тур 2 🐢 учасник 1 Космокаїн Не лізь поперед комети у кратер. Забрати варто свій скарб назад і, хоч у брудному, та цілому скафандрі, повернутися додому своїми слідами, щоб зберегти внутрішню принадність, бо як зморщиться рука від холоду чорного простору — голову стисне білий радіаційний осад. Кохання із космосом — не взаємне. Він витягає серця крізь ілюмінатори, тромбує судини. Атмосферний тиск на його фоні — обійми матері. Там, на місці побачень, лишаються ампули. Вас не лякає пітьма. Серце горітиме, доки не зів'яне, разом із померлим сонцем. Розквітла блакить піде багряно-чорними плямами, як тепла макова соломка зотліє й залишить по сóбі зморожені ягоди... Як із Молочного Шляху тебе покличуть у перлове море, не забувай, що в середині твоєї галактики сидить алергія на зоряний пил і внутрішньовенну лактозу...

пара 3, тур 2 🦊 учасник 2 Дивлюсь я в ці очі - небесні полотна. Які ж таємниці заховані в них? Ці барв градієнти, ця мова німотна - У світі немає подібних таких. У райдужці кожній, як Альфа й Омега, Як істини вічні, мистецтво богів. Що манять сильніше за таїни неба, Цінніші за злато усіх королів. У них відображений Ordo ab Chao* І зорі, неначе на тлі бризки фарб. Ти дивишся в них, а тобі все ще мало. Вони - лабіринт і невизнаний скарб. Дві чорні діри - дві пустотні зіниці, Які поглинають у вічну пітьму. Та що там знаходяться за таємниці? Як швидко я зникну, якщо зазирну? Лише придивись, і в них легко втонути. Секрети приховані на глибині, Та дзеркало може нам дати збагнути, Що Космос в очах, він в тобі та в мені. Чи може мистецтво небес жити в Iris**, Прикуте так, наче до скель Прометей? Це крапля у морі, що зветься Безкрайність, І Майстра частинки у парі очей. *(лат.) Порядок із Хаосу **(англ.) Райдужка ока

пара 3, тур 2 ☘️ учаснник 1 Наберу нейтронних зір у чайну ложку: Цю вагу не підійме ніхто й ніколи. Я міжзоряну матерію в підкови Переплавлю, щоби коні бистроногі Віднесли Південний Хрест у гладь Молочну, Де Акрукс огорне сни Кассіопеї, Назбиравши стиглих марень у долоні, Де блакитний надгігант бреде босоніж, Вітер зоряний – дугою в Оріоні, Надновими й надшвидкими – простір терпне. Перевію семизір'я на Туманність Андромеди ачи іншої богині, У спіральні рукави пустивши диму Аламак подвоїть паузи та рими, Сподівання та минулого уламки. Паралакс змістився з Веги та Денеба: Ріже час на крихти відстані парсеки, Я несу в кишенях сяйво та планети, В серці водень перетворюю на гелій. Все так складно й дуже просто: йду до тебе. Я – твій Всесвіт, Персеїдами воскреслий.

пара 3, тур 1 💥 учасник 1 МІЖЗОРЯНЕ ВИГОРАННЯ Цивілізація третього типу… Ти пам'ятаєш, як війни затихли              в устах ненароджених? ★★★ Ми колубми космічних утопій! Що вже може нас змусити здатися?! Ми на Марсі садили картоплю, взяли Сонце в тугу сферу Дайсона! Між сплетінням галактик проникнемо в серцевинах нового копатися. Що?! Говориш, нам час зупинитися??? Та ми тільки почали експансію! Єритик! Зрадник місії! Стратити! Піднімаються шлюзи. Інерція. Вакуум. ★★★ Ми колубми космічних утопій! Капсуліри в війні Незалежності. Триста років — без пауз, невтомно, з тіла в тіло диск пам'яті клеїмо. Варп-двигун розігнавши на максимум, знову в пекло міжзоряних обстрілів. Звик вмирати, вставати, ламатися — по частинах, по спогадах, болісно… Я втомився. Я хочу додому! Мене трясе. Дайте вмерти хоч! Вже остаточно, кінець кінцем! ★★★ Цивілізація третього типу. Ти пу -стиш крізь час симульований вектор обчислень — очистити точним знанням сліпу зону прогнозів, позбутись небажаних змінних, відмітити в соціокартах чітку траєкторію руху… Та що ж нас постійно заносить?! Розквітли пухлини імперій, мов пліснява світоопори. Як мир не тримай, десь вчергове частина колоній повстала… Розряджений світопорядок розсипався зорепісками — блукаю в тій хижій пустелі між трупами Альфа Центаври. ★★★ Цивілізація третього типу котиться під три чорти! Червоточина пащу змикає. Зникає… З днів кари за капітуляцію силам природи минуло три оберти. Що обирати, як раптом утратимо шлях іздаля?? Третя криза закрила міжпростірним тромбом аорту амбіції, а більшість були не готові до темних віків ізоляції. Злякані групи слабких виживальників квапляться взяти під себе останні доступні ресурси й планети… План знести все (стійко) чи знести фундамент невдалих сходинок прогресу? Протреться на згинах терпіння… Час пік. Концентруються кола. Колабс. Колотнеча. Не навчені протистояти зіркам й один одному, зводимо кволий Едем на уламках утопій, утоплених в кризах і жадності. Жаль, що всі записи втрачено… Крах чи ні?! Скільки ще страт стратосфери нам випаде бачити?! Страх бере!.. Біль. Деструктивні процеси в свідомості. Добре там, де нас немає!.. В туманності передчуттів й трансценденцій подекуди власні думки — ніби вибухи мікросвітів, нейроскупчень і… докорів, що докорінно вирівнюють стан із землею. Шалено потріскують блискавки й шви в часохвилих мембранах. Ми бранці апатії та вигорання. Здираю запечені струпи з поверхонь зкістля‌вілих тіл астероїдів. Кров іде зліва машинного відділу. Вістрям в лоб. Хибний маневр. Я втомився… ★★★ Заплющу повіки, сповільню свій пульс, стану сліпером, зліплю з фантазій тотальну заміну реальності. Але чи буду я все ще собою у тій бета-версії раю? Стираюсь… Відсутність зв'язку. Денуляція. Пошук… Я… ВСЕ ЩЕ… ЛЮДИНА?? ★★★ Цивілізація третього типу. Пройтися етапами трансгуманізму до ери Homo Galacticus…

пара 2, тур 1 ☄ учасник 1 Interstellar Гравітація пилом кодує послання в моїй кімнаті. Нам не можна, не можна було не зустрітись, крім нас тут нема вже нікого. Стрілка годинника на циферблаті Безжально відіб'є незнанні твої координати. Час не лінійний, ця сингулярність здатна мене забрати у нетутешню галактику чи просто так для азарту. Ступені наших придуманих правил давно самі ж стратили у соромі стратосферних самонадуманих страхів ми. Кільця Сатурна занадто туго стягують пальці без імені, Та не належать моє тобі так само твоє не мені буде. Лінія Кармана для нас якось занадто низько вже. Як поцілунки, якими вкривали тіла мов намистом ми. Із висоти падали у червоточину днів своїх. Та Чорна діра з кожним подихом всотує всіх туди. Швидкість цього польоту давно зашкалює, обійми мене. Мій Всесвіт без тебе безжалісний. Обіцяєш, що це мине?