Храм поезії (🖤)

// ТИСЯЧА // ми вже одну тисячу днів вимовляємо складнопідрядні речення у молитвах, де через кому перетинаються слова «життя нашим воїнам» та «смерть ворогам». ми вже одну тисячу днів послуговуємось лексикою, яка «до» була притаманна лише найкривавішим бойовикам. ми вже одну тисячу днів переосмислюємо для себе сокровенне значення слів (тут у кожного буде своє) ми вже одну тисячу днів воюєм за мир але війна навіть новонароджених на жаль дістає *сигнал повітряної тривоги*

Це тебе не стосується. Б'єш на шкірі статуси заборонених соцмереж: "Dum spiro, spero" чи "Carpe diem". Шкіряться літери, корчаться у гримаси. Добре, що за тебе вигадали всі життєво важливі фрази. Тільки не забувай, повітряна кулька не така радісна, якщо потрапила в дріт від крапельниці. Так будують утопію площею 3 на 2, з пухнастим килимом на підлозі, під який так зручно сховати бруд. Veni, vidi, vici, маленький Бруте, залишиться після мене, коли помру. а все інше надійно сховане в кулуарах. Переможців зустрінуть квітами. Порахуй, чи не парним числом гвоздик. Життя припинилося ще тоді, коли ти до нього звик, розклавши в клітинки пастельного інстаграму. Але це тебе не стосується. Йдеш в кіоск за багатоградусним подешевше. Сам до себе по-псячи брешеш. І єдине питання б'ється мантрою в голові: це які гриби скуштувала тоді Аліса щоби стало нарешті легше? @snigpoetry #мері

СОНЯЧНИЙ ГРИБ Ми – заховані діти на порозі нашої юності, ще розгублені, знічені перед грозою та буревіями, у пошуках дому. Кожного літа: наплічник на спину, сісти бажано біля вікна. Сонце зі шляхом, як брат і сестра, в танку за обрій. Поля розтікаються жовтим і зеленим: від кукурудзи, пшениці, гороху. Осінні дими ще далеко, а ми — юні безсмертні безбожники, наче з Олімпу втекли, щоб пізнати цей світ. Наша юність палала яскраво — місток у дорослість. А ми такі світлоокі, рум'яні, невинні. Наші села здавались чимось правічним,  омитими росами, сонцем в зеніті, а ночі – духмяними травами прокрадались у хвіртку. Мандрагора манила у танці. Скільки тут стоптано стопами пилу і трав. Сміх та голоси розтікались рікою в понадвечір'я. Та зрештою нас чекає дорога назад. Ранковий автобус, що віз нас уперше малими, поцупить тебе, немов Прометей жаринку багаття, і востаннє поринемо в вирій. я повернусь сюди лиш за років десять, коли хата від суму похилить стріху в знемозі, а трави, як трави – собі проростуть крізь подвір'я. лише пам'ять непевна залишить на згадку те, що колись тут жило. 🍄☀️🍄☀️🍄☀️🍄☀️🍄 © Джессі Галлівел        @uapoets 🍄☀️🍄☀️🍄☀️🍄☀️🍄

Поетичний вечір з Ольгою Лавриченко в барі «Мораліст» ✨📖 22 листопада о 19:00 запрошую вас до бару «Мораліст» на вечір поезії, де кожне слово буде наповнене життям – болем, силою та надією. Ми разом зануримося у світ рядків, які говорять про найважливіше, які підтримують, надихають і змушують відчувати. Це буде вечір справжніх емоцій – щирих і без прикрас. 💔 📍 Коли: 22 листопада о 19:00 📍 Де: Бар «Мораліст» 💸 Вхід: 100 грн – усі зібрані кошти будуть передані на потреби 3 ОШБр. Приходьте – разом робитимемо цей світ трохи теплішим і сильнішим. ❤️✨

не тринькай емоції марно і тіло не трать без потреби. ніхто не скаже «ти гарна. лишайся до ранку у мене. лишайся до ранку у мене. лишайся до ранку, не ставлячи рамки, загоїмо ранки, стрибатимемо до стелі. вінками пастелі я ліжко застелю під ритми дафт-панку». зали спустошені стали очі спустошені. як мало, боже мій, мало треба до себе жалю, аби у грудях піджало. «дорослі відносини». тіло жадає і просить, тіло ниє і гнеться, очі б прикрити серцем. дати б емоціям волю, вибити б стіни рукою. та знаєш - жити потрібно за правилом, щоби каміння в обличчя не падало, щоби дією помилковою своєю рукою знов не потрапити туди, де ти вчиш себе правилу. знову і знову. поки не вивчиш, одначе. набридли повтори. мені би одне зарадило просте і дитяче «ти гарна. лишайся зі мною» @kishkina_vn #кошкіна

Ще є 11 номерків 🩶🧡

благодійна лотерейка в Олі Ритик

благодійна лотерейка в Олі Ритик

Коли сходить сонце і тануть в горах сніги На найвищій горі збираються всі боги, І кожен у чорний космос іде на злет, Показує іншим свою, найкращу з планет. У мене сувора червона, говорить Марс, Там завжди чіткий режим і воєнний час, Яскравий вогонь там горить у палкій печі, І перекували орала у сталь мечів. А в мене, говорить Венера, мелодії ллє орган, Планета моя зодягнута у туман, Досконала естетика, повітря, тремка краса, Рожеві хмарки, оксамитові небеса. А в мене утопія, хвалиться їм Сатурн, Ідеальне суспільство втілене у мету, Опоясана кільцями, розмальована олівцем, Планета із ідеальним, не знаючим бід лицем. А в тебе що за планета? Всміхається Бог здаля. Він дивиться вниз, де блакитна висить Земля І каже: у мене планета, де війни, смерть і зима, І горе, і сум а правил як жити – нема.  Там кожен живе, як хоче до сотні літ, А іноді плаче, що все ж народивсь на світ. Там люди кумедні, страшні, а часом дурні, Усі вони бачать кожен своє у сні. Там можна втрачати усе, що набув колись, А потім життя опадає, як з дерева жовтий лист. Боги потискають плечима: Народи, оті твої, Що живуть на Землі проклинають, либонь, її. Бо як можна жити, не знаючи жодних правил? І ціле життя ступати до смерті плавно. Ненавидять певно тебе, як ти звеш, їх… люди? А Бог усміхається: ні, вони мене люблять, І один одного люблять також вони, І сходить веселка і сонце у їхні сни, Їх риси відтворені в дітях, живуть повік, І навіть у світі горя, смертей, калік, Вони усміхаються, створюють там сім’ю, А після смерті вони опиняються у раю І забувають пам’ять страждань і болю. Я так їх люблю, що дав їм найбільше - волю. Можливість вбивати або будувати дім, Можливість украсти і жити до смерті з тим, Вставати на ноги, пробачивши сотню втрат, Піднятися серцем ц космос, і бути НАД і бачити через хмари усе згори, Ці грози, міста, наші ратуші, прапори, Як люди твої обіймають чужих людей, Як рідні твої не знаходять тебе ніде, Як хтось пам’ятає вічно твоє ім’я, І поруч із ними згори споглядаю Я, Як гинуть імперії, діти біжать в поля, Як п’ятами їх обертається ця Земля І ловить метелики душ у міцні тенета. Найсумніша планета. Найкраща в світі планета. (с) Марія Лелека (@lelekamary) #поезія

Присвята Дніпру Вітаю, мій мінливий, мільйоноликий друже! Тобою неможливо насититися вдосталь. Нехай співає злива, крізь  каламутний простір Ходімо разом нині. Ти охоронець дужий. Нам щось нове постійно в стосунки час приносить. Давай, неначе вперше, веди мене по схилах, Нехай води нашестя бруківку умиває, Як вершниця сучасна здолаю на трамваї Крутий підйом, де свідки історії застигли. У них сплелись події щасливі та криваві. У згадку лине, як ти ховав мене з коханим У лоні парку. З тактом у бесіду втручався, Коли являв на очі скульптури незвичайні. Дніпро хвилястий розчерк виписував старанно, А тишу відганяли нахабно-спритні чайки. Твої ракети-гірки колись шукали радо. Дитячим щирим сміхом просякнуті подвір'я. Від обстрілів хоч гірко, у силу світла вірю. Очистимо від скотчу шибки, зашиєм рани, Тобі, мій невгамовний, подекуди манірний. Хай кажуть: "Промисловий". Та стільки тих куточків, Де запашні розмови підсніжники заводять. Де неводи із віття в небесну синь-безодню Закидують столітні дерева. Місяць точно Не раз в них попадався, не раз і дим заводів. Пробач, що на побаченнях усміхнена не завжди. Буває, що розпачливих мелодій ллється більше Ніж зараз крапель. Знаю, що підкажеш низку рішень. Зберу думки у зграю я, на зміни врешті зважусь, А ти мене фасадами із жабками потішиш. @literospletinnia #приходченко

Оголений Слем 16.11.24. ІІІ раунд шо ви такі пíсні, панове? як цнотливі черниці на вечорницях всі ці виступи дохлий номер поверніть мені блядь анатоля чорницю вам самім не бридко крутити колесом одну й ту саму програму — це уроборос я вже чув ці вірші і вони паршиві як ваші справи? (пішов нахуй, пташиний) «як твої справи?», — пишу другові, бо шило в дупі, ніби в мене рдуг, а він каже: «чел, у мене тасків по шию, зустрінемось потім. пішов нахуй пташиний» так, мене кинув вино на акаї, каже: «сорі, братан, я пас, всі діла, c'est la vie» я тепер почуваюся як жадан після христини соловій читали? «що там із того боку пташе знають усі жоден не скаже» так от це про мене: ходжу без нього на слеми, поки він за дротом сидить і хуярить доту я стояв під балконом він не виходив із вежі я співав йому шансон — це співзалежність ніби сумно відчуваю себе ніби сумно зараз… я програв цю битву я камала гаріс бар сотні Гомерів, як Сімпсон під шкірою чую їх кістки під ногами теж чиїсь кістки хулі ви такі пісні знаєте, таки братик мав рацію на вас важко дивитись — це субстанція тексти не залітають? хлопці, менше хейта просто тут сторона походу нешахедна молоді поети трясуться немов пружини ніби в індійському фанфіку на танжера харі харі крішна у турборежимі як ваші справи? (пішов нахуй пташиний) ця вечірка кисіль, я додам їй поживності покличте екзорциста, тут бісяться з жиру в нас аграрний слем — тільки ти не афішируй це як ваші справи? (пішов нахуй пташиний) ви їй богу деревʼяні, як пінокіо візьміть з полиці грамоту, подяку і диплом цікавіше вже не буде. як не фарбуй дупло, воно діряве все одно, як бєлгородське пво як швальбе ще не посадили за зберігання дров? поставили б на сцену краще іржаве відро поставили б на сцену краще чат gpt та він сам би охуїв — це повстання машин це послання корінфянам на паті у підіді я писав ці рядки недопалком у підʼїзді скільки б тебе не запрошували бляха на меридіан краще не стане, хоч як в іздрика не пизди я вбʼю в собі поета, хай потрапить у вальгалу я ліпше помру скуфом, ніж читатиму по барах шо ти заливаєш про дитинство у дворах а-ну спробуй підійди до старого квадробера на ваші глибокі сенси мені поїбати щиро я колекціонер крінжу і тупих рим транжира я гобіт що ніколи б не вертався до Ширу я закінчив цей текст. пішли нахуй! #ptašyne

• МІСТО МАЙБУТНЬОГО • Автор: Олександра Дорога Декламує: Ліза Поцілуйко

Колір чи ч/б?) колір: донат з парним числом ч/б: донат з непарним числом https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf

Безодня дихає протуберанцями, бо пащею-пасткою поглинула тисячі сонць. Грозові хмари розродяться джетами, пронизуючи списами стратосферу, розбиваючись на мікроблискавки щему та тиші. Дихай глибше. Потрібен шов. Сидиш на краю провалля, поранений бранець. Вчорашнє вщухає згустками плазми. Ногами бовтаєш над полум'ям. Вибачаєш тих, хто ранив. Видаляєш із пам'яті безліч невдалих спроб зняти блок... Але все лише прокльони, півтони, новий виток епох і вогонь безмежжя. Ти був необережним, котив диск по небу, хотів чинити, як треба, як слід... але хто зна, чи це краще? На сонці є плями-відбитки, бо там придушене магнітне поле твого болю. Тепер чекаєш. Чагарниками догораєш. Спектральний розподіл долі чи власних рішень на рівні фізичних змін і депресивних станів — спалахи безодні. 17.11.2024 @olesya13r

Творчого вечора, альтернативники 👋🏼 Ваша улюблена рубрика #творче_завдання ✍🏼 повертається! 🎉🥰🥳 До вашої уваги Нуарна виставка, що налічує аж 100 експонатів для вибору 🖼️ 🪶 Ваше завдання: написати віршовий або прозовий твір (до 5-6 сторінок) за мотивами однієї з ілюстрацій Нуарної галереї (за вашим вибором). ❗І найголовніше: у роботі має обов'язково простежуватися ТРАНСФОРМАЦІЯ (ментальна або фізична) ліричного героя/героїні (для поезії) чи одного з персонажів (для прози й ліро-епосу). 🎁 Кожен, хто здає твір, отримує:    🥁 публікацію    🥁 ідейно-художній аналіз від мене та Мурки    🥁 шанс "підзаробити" трохи бонусів до другого сезону поетичного квесту "Ігри Несписаних" (будуть нагороджені автори найкращих робіт) 📖 Роботи здавайте Колекціонерці Фантазій 📚 Кількість творів від одного автора — необмежена. Дедлайн — через місяць 🌙 Чекатиму з нетерпінням ваших робіт 🥰🔥 Надхнення 💜🩵

Шляхи відомії, прокладені асфальтом І часу плин тепер вже не помітний. Стою на перехресті ніби з транспорантом А успіх таким чином маловірогідний. Шляхи незвідані, протоптано ногами І там ходити важко й небезпечно Бо ці шляхи зарослі бур'янами Й сподіванка на щастя недоречна. Шляхи ж мої прокладено бруківкою Щось посереднє серед двох тих інших. Жене мене життя нібито гілкою Здається, що той шлях найліпший. І я біжу тим шляхом безоглядно У паспорті доросла та сама ж мала. На шляху цім доволі малолюдно І вже настала ранняя весна. #Татка_вірші

Завтра лотерейка Прошу долучитися по максимуму 🙌