Храм поезії (🖤)

Говорять, що жінка - найкраще Господнє створіння, На тебе дивлюсь і завжди розумію чого. Ти - квітка тендітна. Мадонна в своїм поколінні, До рук твоїх прагну припасти губами й чолом. У дні, коли тучі крадуть собі сонце в кишеню, І сірим туманом спадає на голови пил. То наші усмішки. Яскраві й такі навіжені, Врятують любого. І навіть, якщо не просив. Коли наше місто відкриє обійми вітрам, Холодні цілунки збентежать і душу, і тіло.  Збери із уламків комфорту новенький вітраж, Ти будеш натхненням моїм. Таємничо-вцілілим. Танцюй, ніби вперше. Так ніби весь світ - то мара, Принось наше літо у днину холодну і сіру. На стомлено-ніжних. Маленьких, тендітних крилах, Коли буде важко, згадай, що в тебе завжди вірю. @dmYmast #дим

Ухопити би кут серед сутінків, Коли суконьки хмар переплутані, Та їх контражуром окутує Всюдисущий незримий митець. Чи загоїть смертельні проталини, Де думки про майбутнє ристалились? Та шкода, коли барви проґавлено, Ідучи перехрестями тез. Почуття в невагомості споминів, Огортаюся раз у раз полум'ям. Та чи ж сонце розлюблюють сповнені Жаровинням жаги до життя? І шукаючи нахил із соняхом, Сотні сумнівів яро спресовую, Щоби всупереч дронам безсовісним Розвивати квітучості стяг. Часом кутики губ ніби зціплені, Все одно догори сумно ціляться. Обираючи засоби зцілення, Тятиву хтось надвечір напнув. Розростається темінь меланжева, Баламути-зірки собі зважує, Сипле, сипле вона зауваження, Що забуто про другу стіну . У млині три кути, тільки зайняті. Як би свій віднайти? На екзамені Розрахунки прості та вгризаються У папір норовливим пером. Розриваючи миті на клаптики, Пробираюся пилом Галактики. Нехай серце в кожусі заплатанім Та надійне, чутливе стерно. Використоано фрагменти з: "загоїть смертельні проталини", Юрій Іванов (https://t.me/black_white_house_poetry) "Почуття в невагомості» Оля Ритик (https://t.me/in_vino_vino) "Та чи ж сонце розлюблюють" Микола Вороний («Ти не любиш мене» https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4503) «Жаровиння» - Марина Дубовик (Жаровиння https://www.youtube.com/watch?v=JpMMc-0yMpA&ab_channel=ALLMOR) «Тятиву» «напнув» Дмитро Павличко (Лук https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=15579) "Сипле, сипле вона зауваження" Оксана Мовчан (https://t.me/sarahwatsonrhymes) "У млині три кути" Яна Мороз (https://t.me/zapyskyneofitky) «Розриваючи миті на клаптики» Олександра Хопта (https://t.me/buryanpoetry) «в кожусі заплатанім» Микола Вінграновський (Бабунин дощ https://osvita.ua/school/literature/v/67170/) #мтб2 P.S. Було завдання написать вірш, використовуючи семпли з інших віршів

Відкриваю допоміжну банку на РЕБ для 140 окремого розвід батальйону морської піхоти (Південний напрямок)! Ціль: 5000 грн Про збір: - хлопці виконують бойові задачі по стриманню противника на Півдні. Щодня працюють в складних небезпечних умовах і потребують РЕБ для більш безпечної роботи. - вартість необхідного обладнання становить 258 000 грн. Банка: https://send.monobank.ua/jar/YiYTD25CU Основний збір веде: Вероніка Мовчан Часу обмаль! Кошти потрібні вже!

Що ховає вона під одягом? Хтось: — Праведник називає це соромом! грішник — розкутістю! а коханий — відвертою щирістю. Хтось: — Що ховає вона під одягом? За таке палили на вогнищі! За таке жбурляли камінням! Зараз — чорніють лише піднебіння. Хтось: — Що ховає її одяг? Цілунки тих, хто вже не поряд. Страхи, кохання, сором, хтивість... що видає зрадлива шкіра. Хтось: — Що ховає вона під одягом? Хм... це щось про Содом і Гоморру? (Ніхто не слухав її та й не вірив, що під одягом має лиш тіло). Xandr

Існує стереотип: поети — то витончений соціальний бур'ян, що виріс із квітів розумних дітей; мов, поети не здатні до чогось рішучого, вони боязкі та тендітні, мов ті самі квіти. Проте наразі реальність така, що ці квіти, зростаючи морально, пробивать асфальт, бетон та позиції. Ніщо їх не може спинити, окрім смерті. Мені на згадку приходять чотири з них: двох я знаю особисто і з двома з них не встиг познайомитись. ___ Раніше казали, що зброя поета — це слово. Час прийшов і поети матеріалізували зброю в своїх руках. Мало хто про це міг би раніше подумати. А тепер усі думають, щоб думки матеріалізувалися і зброя в руках поетів знов розчинилась в етері та стала духовною. ___ І коли час прийде повертатись додому, це буде перемога — перемога над думками, що поезія нецікава, що поети тендітні. І зрештою поезія та її люди-квіти розквітнуть яскравими кольорами. І якщо уява про потойбічне життя — не лише примара, то ті, з ким ми не встигли познайомитись, зрозуміють, що все це було не марно. @defirtonpoetry #федько

І коли тебе запитають: навіщо? – не матимеш відповіді. А одначе час писати нові вірші: від старих віршів уже ніхто не плаче. Бо старі вірші стали старими, і ось уже підлітки, немов арештанти, стоять і чекають на свіжі рими, щоби дорослішати і страждати. Бо зі старих віршів лишилась тиша. І в тиші цій не ступиш і кроку. І немає поетів, які б мали вірша, аби пояснити печаль цього року. І підлітки – нарвані, загадкові, не можуть домовитися поміж собою. І як їм назвати цей згусток у мові, який вони звикли називати любов’ю? Як їм назвати це затемнення в серці і відчути це звучання в тиші? Зірки цьогоріч немилосердні. Час писати нові вірші. Бо старі вірші вже не мають сили, і старі поети вже не мусять вмирати. Вони забули, про що їх просили. Кому потрібні їхні поради. Ритміка, юна сестра милосердя, приходить без докору і потреби. Але кому потрібен вірш про безсмертя, якщо там немає нічого про тебе. Давай знову римувати предмети. Давай озвучувати таємниці. Всім потрібні нові поети, потрібен хтось, хто говорить дурниці. Наша глибока віра в звучання. Наша мова – тиха, звичайна. Залежність від дихання і піднебіння. Неповернення. Нетерпіння. Сергій Жадан #жадан

Поки така версія. Намагалась написати довго. Складний для мене текст. Ненавиджу Вкотре скажу — щиро себе ненавиджу. Ненавиджу кількість займенників в віршах. Самоповтори вічні. Нездатність нарешті пробачити. Власне собі. Не скривджена, просто постійна сумна та втрачена. Знайомий до болі гріх. Заздрість до тих, хто все ще вірить у надане зверху призначення. Як жити, нести свій хрест, не хвилюватись, яким тебе можуть побачити. Я просто себе ненавиджу. Від ходу думок до марних спроб передбачити Страх, Від ніг до кінчиків пальців. Волосся, тьмяного погляду, довіри, що витрачена на спалених долею задовго до мене безхатченків. Я так сильно себе ненавиджу. Настільки не вірю в кохання, що навчилась сприймати задоволення навіть від ляпаса Бо те, що настільки погане не варте ні почуттів, ні гарного ставлення. Протиставлення з іншими змушують думати тільки про гірше. Бо я чорне на чорному. Без світла, без тіней. Колір якого немає значення. Не в своєму смаку. Не в чужому захопленні. Придатна до виправлення. Та частіше залишена іграшка непотрібна важливому досі хазяїну. Не питай про бажання. Я не варта ні дій, ні предметів. Я суцільне ніщо. Криве віддзеркалення Від фокусу, що самостійно поставлено. Не варта спасіння. Пекло мій дім. Звикла. Неможливо, здається, змінити присмак фатальності. 09.07.2025

▪️читачка▪️ Ніжна троянда, що ранить і показує колір, що ми – однієї природи, ми – однієї крові. Не звернути б твій рух, не порізати лагідний цвіт; до звернених ший – зріз уваги, видертий з віт. Звідусіль віддасися, до безсилля поколотий. Ши‌ється вíття у простір шипами, кущи‌ться слідами, щоб росу дарував лиш тобі, ти пагони інші роздавиш. Забиваєш у легіт чужих ароматів оголений шип. Відблискує червінь в росі, як рубін у моєму наший- нику, інкрустована в крапани крапля жадáного. Проходить по пальцю критика гостра, брошурна: забарився із крайцем – в поріз витікає кров шустро. Нафта друкованих літер втягає пустелю листа, між рядків – не міраж, а пітьма, ллється лють, ти не та, коли плекане слово твоє пішло в урну. Кров у голову, гнів так шибáє, за позирк у ніс шибанути. Ця книга – твоя, то сторонній читач буде шипом проткнутий. Скільки би я не мінявся, той самий набір у руці, коли б не ховався, увага твоя – автоприціл. Страждатиму, хоч би що втнув я. Вірші не пишуться під батогом, коли під ребром острога. Єдина читачка, марá, поховала розлом за рогом. Від світла мого обличчя падає тінь тобі на лице, тягнуся губами – до згуби смакуєш з них кров, упившись різцем. Все, що в тобі від любові, обернене від святого. 07.04.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

=+= останні років десять перед кожним Днем Незалежності я щоразу думаю: Боже, дякую тобі, усім твоїм друзям, обличчям і просто причетним за те, що я народилася після: після доби однакових сірих будинків біло-зелених та біло-блакитних стін поліклінік навіть зараз, не бувши ні разу свідком, я прокидаюся мокра, в мерзенно холодному поті посеред ночі, бо згадую: ось ми лазимо напіврозваленим заводом, що пахне цвіллю і мокрою глиною, мишами а баба кричить: вилазьте, бо вб’єтесь!.. не так давно він був ще імені Свердлова чи якогось іншого –ова, але обов’язково радянського. І цей –ов точно вбивав людей, можливо, не руками, але розпорядженнями мені було п’ять, потім вісім, а потім дев’ять завод розбирали на залізо і цеглу закрили млин і я бачила, як млинар, що важив мою трирічну сестру, коли млин іще працював, на промислових вагах («ого, яка важенька, пів мішка борошна!»), більше не ходить щоранку, бо немає куди ходити: тільки пити і тішити себе обрубками минулого: раньше ж було лучче ми просто жили на одній величезній вулиці, але в мене було своє «раньше» - пізніше. це вже була незалежність, а рани радянщини та її архітектурно-мистецькі ансамблі в мені відтоді не зажили і не заживуть. сьогодні моїй сестрі двадцять два і я не уявляю, скільки мішків борошна еквівалентні її вазі, але я сиджу на її ліжку о першій ночі, кажучи знову: бач, я не можу знайти раціональної причини аж так ненавидіти архітектуру доби, у якій не жила, але яку застала як предка в бетоні. Абрамович напише у дві тисячі шістнадцятому, що естетика комунізму і соціалізму ґрунтується на чистісінькій потворності, і буде права. дуже дивно, ми зростали в різних щелепах цієї машини, але зуби на вигляд – одні й ті самі. і мені страшно тиснуть ряди цих домів, у яких я живу; цих заводів і я не готова відповісти на питання: чи зараз лучче? але не так, як тоді, як тоді, коли на моїх прадідів та їхніх батьків, дідів писали доноси, а потім розстрілювали через сім днів без суду і слідства у місці, де зараз сіро стоїть житомирський онкодиспансер їх-то реабілітували. а нашу генетичну пам’ять коли? від того все менше можу чути розмови про відносно щасливе дитинство і юність батьків, назви вулиць, дивитися фільми, де люди були чимось більшим а здавалися фоном системи. бо все це мені тхне сирими і дохлими мріями, що ніколи не виходили (а може й не входили!) з голів (чи у голови) цих людей бо які іще мрії, якщо ти не ділиш їх з усіма? і стіни з вогкої цегли пам'ятають усе. іще. я не можу ненавидіти їх менше. чи могла б, якби народилась тоді? 01.09.2024 Ніла Ревчук #поезія #НілаРевчук задонатити на розвиток проєкту

Йду по проспекту наосліп і навмання з сином таким дорослим, що аж не віриться: як швидко час пролітає чи промина, якими той час оцінити мірами... Купую морозиво – їстимемо гуляючи, жарти розділимо посмішками взаємними. Знаю, ще трохи – й не буде таким "моїм", саме тому ці миті для мене щемкі. Місто навколо гуде міріадами голосів, але це – лише фон і тутешні вайби. "Мам, а давай, щоб збулась одна з твоїх мрій, ми підемо туди, і не чекатимем завтра!" І ось – площа, а Храм, підпираючи небеса, Височіє над людством, бо ми – лиш мить. Усміхається син, бо щаслива я: бо збулось для мене, збулося ним. Певно, в цьому і є мудрість ростити так, щоб збуваючи мрії про подорожі дітей, все ставалося вчасно також і для нас. "Не крутися, мам, фото зроблю круте". 13.07.2025 @olesya13r Вірш про похід до Храму Спокути Святого Сімейства (Сагради Фамілії), великого творіння геніального Антоніо Гауді. Моя мрія побачити Саграду збулась 10 липня 2025 року.

дорога додому дорога, якою я йшов додому, крізь холод та спеку, туман і дим, змагаючись з вітром, болем і втомою, гріла мене завжди. я часто на неї ступав босим, обідраним, як дворові коти, та жодного разу не стримав посмішку, як починав іти. вона то пірнала у хащі стежкою, то розросталася у шосе, повзла крізь міста, де ніхто не мешкав… я йшов. забувши про все. в найглибших річках було надто мілко, найвищі гори зривали сміх. чужі вокзали, мости і домівки, вели мене до своїх. і от, коли рідні дерева гордо мене зустрічали шумом вершин. я був наче Фродо. позаду – Мордор. а я повертаюся в Шир. і в мить, коли в сутінках місяць світився, і сріблом погладжував стебла трави, десь там, на порозі мого дитинства, на мене чекали Ви. і ми невтомно, вголос і пошепки, спільне шукали у різних снах. дорога додому – часто найдовша. але завжди – одна. Ніколассон #ніколассон

Татуювання Місто дивиться на тебе розширеними зіницями. Місяць такий, що треба або кохати, або топитися. Сипле овації вулиця: ця сукня тобі до лиця. І вечір — це запрошення до танцю, Поміж свічок каштанів й ліхтарів акацій. Вечір — пора, коли вже не зарано на вірші і ще не запізно. Мусиш залізно накоїти те, що боїшся найбільше. Часом це просто слова, та все може статись і в тиші. Раптом напишеш в листі чи нашепчеш, як місяць сховається в листі. Не захистять ні хрести, ні нитки на запʼястях. Ніч біля шиї. Ану зізнавайся, де щастя. Щастя — це бути почутим, хай навіть якщо ти мовчав. Місяць у місті — це просто сталеве затуплене лезо меча. Більше немає нічого, лиш Місяць у нетрях. Місяць у сітях  Закинеш у небо. Літо несеться проспектом, як вершник без голови. Будеш до всього готова, тоді станеться диво — лови. Зорі посипляться з неба до кави, як цукор-пісок. Татуювання бʼє з темряви ніч. Знов блекаут. Не бачу, чи морок між нами, чи крок. 2024, зі збірки «Світлочутливі» @grasliv #олена_павлова

тобі, як собі коли мені заболить, як тобі, я стану повільним і газовим, блакитні левкої розквітнуть в кишенях, волога земля мені губи набарвить. я стільки тобі розказав би: що в одязі травня великий зірчастий орнамент, який би тобі пасував, і те, що до тебе моє говоріння — його неприхований акт і є тим різцем, який рушить на камінь байдужости й горя. тобі, як собі, я вичитую добре знамення у мокрій траві, у рівному диханні, зламі тонкої оправи. тобі, як собі, я вкладаю у руку остиглого дому окраєць — усе, що я маю, — свої серцевину і пам'ять — ділитиму навпіл. і порівну гніву. і мови, що йде на відрив, у цій непоклятій весні нам обом буде вдосталь: опалений рот голосної розкрив свої теплі хори — візьми невідбуту її, мій тужавий дорослий. і станеться літо — глибокий і ніжний надріз, і буде у ньому любов самоствердна й непрóста, де кожен свою необійняту рану зустрів, де кожен з нас — острів. @yelagina_poetry #єлагіна

🎒✨ Тема сезону: «Подорож у дитинство» 🧳Цього літа ми пакуємо валізи і рушаємо в казкову мандрівку! Бо цей конкурс — не просто конкурс, а 5 турів-подорожей у світи, де трава була зеленіша, небо — ближче, а чудеса — всюди 🌈 Як завжди можна буде подорожувати, як римокотик, і як верлібролисик🦊✈️😺 Кожен тур — це нова локація, новий настрій, нова пригода. 🏆 У кожному турі — один переможець. А потім... ГРАНД ФІНАЛ 😻 — змагання всіх чемпіонів сезону, де визначаться Великі Переможці ✨ Ну а зараз — відкриваємо перші дверцята. А точніше — залишаємо їх зачиненими 🫢 Бо першу подорож ми поки не називаємо. Але ви можете її вгадати в коментарях! 👁‍🗨 Перший, хто правильно скаже, куди вирушимо в першому турі — отримує скіл «Пиши-гріши»: спеціальний квиточок на авторську редакцію від Лисички та Коті прямо в ПП 😸🦊 Тож не тягни кота за хвіст! Гайда в коментарі — припасуй свою валізу фантазії і спробуй вгадати, куди ж ми рушимо спочатку 🚂🍭🌍 ПІДКАЗКА: початок першого туру не випадково призначено на 15 липня!

хай час збирається, наче риби на край ставка, не буде інших таких, як ти, та й ти не така, як ще добу тому може навіть як пів доби ці зміни - все що є у твоїй воді тому так складно втриматись на плаву, тому не вмію плавати - не живу життя тут довго й впевнено миє смерть, а ще несе й несе її геть не геть все дуже мішано в межах простору берегів і хвилі ніжності тягнуть вирами ворогів, а хвиля розпачу вкаже шлях з пітьми, як рука та тільки доста вже, просто доста вже, ти - ріка імен багато, але кожне з них - не твоє і місто поруч, і міст, і човен, що догниє рибалка п'є десь в сусідній області свій бурбон пташки гніздо плетуть в його чоботі, світ як сон де спокій мариться в тихім шелесті комишів, де сльози спекою проливаються, ждуть дощів, де вибір виплисти не реальний, бо ж ти вода і тягне течія проти течії, калата а риби ходять на стежках хвиль твоїх наче в па, а світ тримається протиріччями на стовпах, а вітер ластиться по воді твоїй, наче звір, лунає геть не сумна мелодія, хочеш - вір. @shelest_rin #шелест

Ще трохи додумаю - й трісне від цього над нами місяць. Ще трохи - і все живе буде для мене чуже. Ще трохи, буквально зовсім, лишаючись на самоті, Я буду думати «Боже, це все, що потрібно мені.» І ці недолугі ноги, що вічно ішли не туди. Ще трохи, ще зовсім трохи й нікуди не схочуть іти. І як полуничний місяць, розділений на самоті, я все це в собі поміщу й нічого не лишу собі. @toni_kornyta_rhythm #антоніна_корнута

​"Добло, тато, добре" Коли ми бачили Фіат Добло, треба було бити по стегну. Швидко, голосно, майже з радістю. — Добло! — бах! — моє! І тато сміявся, хоч я завжди бив трохи сильніше, ніж треба. Грали на передніх сидіннях: він – за кермом старої “Вісімки”, я – справа, наче штурман сімейного боліда. Це була гра і традиція одночасно. Бо Добло було мрією. "Для роботи," – казав він, "для сім’ї," – казала мама, "для тебе," – казав він знову. І ми обидва вірили, що досить просто вчасно помітити машину і бахнути долонею – і тоді воно стане твоїм. Через двадцять років я стою в пробці між трьома Добло: сірим, білим і синім. Їх тут, як собак. Вони стали словом без тіла, тлом для маршрутів і логістики, мемом без автора. Тато не купив Добло. Не встиг. А може, не захотів – коли зрозумів, що мрія, яку бачиш щодня на дорозі, вже трохи не мрія, а флот міської буденності. Я часом ще граю. Помічаю – і долонею б’ю себе по стегну. Тихо. Без крику. Ніхто не сміється. Просто шкіра пам’ятає удавану радість і вагу руки, яка більше не поруч. Колись я питав у нього: — А чому саме Добло? І він відповідав: — Ну бо воно смішне. І практичне. І... добре, наче з вуст картавої дитини. А як же цього мало залишилось в світі. © Кудлатий