Храм поезії (🖤)

Ідеальна родина – зображення На малюнку між посмішок стислих, Наче шкіру, сльозу пересаджено, Наче дату у втрачених числах, Що у часі себе загубила. Всі докупи – онуки і правнуки, Перелітні птахи і ворони, Наче гості всесвітнього саміту, Що зібралися у Вавилоні – Восьма брама Іштар на долоні. У пастелі – ні краплі забруднення. У мазках і розтягнутих барвах Тільки поглядами, ледь відчутними, Озирається страчена справжність, Що сліди залишає назавжди. Все було, відбулося ще засвітла, Відбувалося в стінах і поза, Розчинялися, чули і бачили, Зігрівали теплом у морози, Та життя – це нестримана проза. Чорна крапка і вибух зсередини, І назовні – загрози з повітря. Полотном вони знову об'єднані, Переплетеним витвором зійдуть, Не зірватися щоб у підтримці. Все пусте. Виявляється, труднощі, Що здавалися зливами з криком, Стали зведеним випуклим куполом, Що за звичкою й досі, як блискіт. Металевий оточує присмак. Перервався зв'язок із молодшими. «У полоні вони, їх не вбито», – Так бабуся говорить до кожного, Із довірою, несамовито. І молитви її через сито… Сипле, сипле вона зауваження Своїм голосом лагідно-сиплим. Наче шкіру, сльозу пересаджено, Та сльоза просочилась у жили І зв’язок із життям загубила. Оксана Мовчан

Чапить самотня чапля над водою, Почапав невідомий галайда. Відлунням очеретів у двобою Сахнувся лунь за димкою п'янкою, Обкурює димар давнішній дах. Літа зозуля лічить надто точно, Набуте враз намулом полягло. Коваль кує та без перерви точить Бажаючих почути сто пророчих, І мовчазного жодного зеро. А ліс мовчить, осіли лисенята. Не виє пес, лиш ловить аромат Натомість м'яса зрізаної м'яти. Ведмідь тягає бороду зім'яту, Втомившись від погоні задрімав. Можливо, змила б сум травнева злива, Потроху ріже обрій апельсин. Вечірній плащ накине не примхлива Верба, й по водам попливе молитва За голосами пращурів – у сни. 10.05.2025, ЮІ

Емма сьогодні фарбує волосся в синій Емма ледь посміхається чужій дитині. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Емма не міняє зачісок бо боїться стати занадто дорослою. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Всі наші фотокартки розмиті Крім однієї Біля будинку з рудої цегли. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Ці спогади спресовані як книга, Вони заховані надто глибоко, І лиш іноді у нічному поїзді вони падають на тебе зі свистом. як навушники з верхньої полиці. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Її улюблений вірш твій, це отой, де "крутий перехід від ямба до анапеста", ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Про непотрібних котів, яких всиновила смерть, коли знайшла їх у червоному кошику серед шмаття. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Емма купує презерватив у кіоску. Емма сьогодні фарбує волосся в червоний. Емма більше ніколи мені не подзвонить. @olgaram

re:fleks і я настане той день - тобі нікому буде кидати меми. і є номери, та нема про що більше дзвонити. подивись: не таке вже й яскраве оце ваше небо! ну блін... я хотів би писати як некка, по дитячому просто романтизувати сум. я хотів би померти легендою чи хоча б просто померти чи хоча б просто чи хоча б чи але ми лиш малі кошенята. з головою вкриваємось мулом. милі й пухнасті. коли в мріях заплуталися нічо страшного, себе бережи і адаптуйся. я не проти. цей досвід безцінний, але він не має користі. я пишу оці діалоги, але ти як завжди з перформансом. тож давай вже не повертатись до клятих ігор. тобі потрібно ще більше щастя та більше фільтрів. зашибісь, коли нічого більше не хочеться, і більше не треба кричати. колись ти навчишся обирати хлопчиків, а я говорити з дівчатами. так негарно, коли пишеш про когось вірш і чомусь так паршиво на ранок. переслухаєш стерті голосові та не всі історії закінчує хепіенд((( головне, щоби автор уміло себе патрав. майбутнє іще підожде, і в ньому ніхто не обернеться втратою. важко намацати центр всесвіту, бо простіше знайти аналог: колгосп еротичних сценок напівголих дівчаток зі всратих тв-серіалів. ось він весь вайб: коли тебе різане весна витікаючи впасти в обійми літу! ми вже вивчили всі правильні отдвіти, і вони нам не знадобились. кричати - ізі. ревіти - ізі. мовчати - ізі. але спробуй, зображуй щастя допоки я їм попкорн. найкращі сценарії світ сховав у наших фантазіях перед сном. а поки що клятий лімб стоїть і чекає на перші краплини потопу назви хоч одну причину, з якої мені має бути не пох..й суцільні нулі... Мур Каметов

Частина 1 Крафтовий чай обліпихою змащує губи, Треба знайти зарядний пристрій, бо світ тебе загубить. Спочатку чекатиме, потім загуглить, Не знайде локації, буде волати у труби, А потім, як зниклу субстанцію, зовсім розлюбить. Дві тисячі двісті сімнадцять ночей від початку, О скільки хлопчиків народилось, скільки дівчаток! Перші хотіли війн, мирні жителі чахли, Другі хотіли кохання, як завжди, невчасно. Всі залишили в глобальній системі печатки. Як тепер розібратися, де люди, де клони? Кажуть, перші на шиї носять дорогоцінні кулони, Але другі так гостро заточили свої долоні, Що можуть робити підробки вже в материнському лоні – Справжні прогресивні сини і доні. Один до одного копії, не відрізнити, На них документи є, подані необхідні звіти, То ж цей процес клонування ніяк не спинити. Навіщо робити це? Твій клон завжди ситий. Він ідеальний, якщо налаштування не збиті. Можуть бути збиті коліна, лікті, носи – не питання. Питання: що робити, коли збиті налаштування? Коли переповнена пам'ять дві тисячі двісті сімнадцяти осередків, Коли збиті у гонці онлайн навіть куплені кеди, Коли будні ввібрали у себе дозвілля вікендів, Коли клони виходять вперед і забарвлюють рейтинг. Не знайду я зарядного. Пошук: шукай мене, де ти? Оксана Мовчан «Кіберпанк». Частина 2 Брудним черевиком розчавлюю чрева. Просякнуті куривом нутрощі гетто З'їдають ядушливі смороди стерва. Лише у чернетках накреслюють червень. У шкірах прожитих ховається етнос. Дві тисячі двісті двадцять четвертий. У папках поховані коди відроджень – Позначені спамом "порочні чатботи". Хто чинить супротив, стинають у жорнах Протектори часу, чипований кожний. Пологи в підвалі – початок свободи. Сталеві протектори стоптують простір. Останнього вільного стану титани. Манкурти у куртках з емблемою карми Крокують в неонових кубах реклами. Систему компаній ламають – незламну. Їх більш не існує у всесвіті даних.  З обличчям бінарним керують програми. Стираючи з пам'яті змісти створіння, Полюють на людство з поміткою "вірю", З поміткою "вірність", хто відданий інь/ян. У зародку з думкою "I am the winner". У стадії розвитку — загнані звірі. Будується хмарного сховища вирій. У тінях залізних прокинеться тіло. Мисливці під наглядом Ока повсюди. Безшумно шмигають pro.вірусні стріли. Мутація кави світанок зігріла. Без опію шиємо рани – ми Люди. Дві тисячі двісті двадцять... останній. 01.02.2025, ЮІ #кіберпанк #соборпоезії #колибали Частина 3 Каштанове танго танцюють титани, Дістануться ґрунту, завзяток дістануть Від знакових цяток родинних проталин До битих у битвах дзеркальних порталів. Титани повстануть. Повстануть хустини рум'яно-картаті, Повстануть, щоб волю на волі тримати, Щоб горлиця горя заплакана мати На груди під пір'я наклеїла пластир, Щоб тілом не впасти. І збільшиться, збільшиться стукіт каштанів, Зміцніє їх єдність, покращиться пам'ять, Збереться у низку в бою до останку, Аби після ночі засяяв світанок, Аби тільки ранок. Волають від ребер, шепочуть вустами, Зриваються зливами, снігом не тануть. «А хто це? – стирчить історичне питання, – Міфічні істоти фізично зі сталі?» Родина Титанів. Ковтають надію і вирок ковтають, Готові на все і на все вони здатні, Бо вартість на всіх та усі її варті, Кривавий вогонь із льодами стікає У пісні гармати. Оксана Мовчан Спін-офф

виходили у поле на світанні шукати сонце у похиленій траві побачили не світло а згасання останньої найменшої зорі побачили ще кволий світ що помалу зводиться на ноги і у траві – срібний ключик од воріт нічних видінь й ранкової вологи пускали псів – може віднайдуть шляхи й стежки місяця старого і йшли слідом пси – зачули ртуть: розлився місяць побіля дороги і верталися ні з чим до пустого дому і розганяли тіней у ранковій млі і жоден з псів гавкоту не зронить бо тримає в пащі залишки зорі Ростислав Кузик

‼️УВАГА УВАГА УВАГА УВАГА ‼️ Цей пост - офіційне запрошення на літературно-музичний івент від PLAIDPOETRY 🤔Що варто знати? Наш мегавибуховий, талановитий, чудовий та надуспішний ЛАЙНАПИЩЕ 🤵Команда організаторів - Бібліотекар - Дездрімер - Саміра - Мурочка 👀Де, коли та як? Дата: 11.05.25 Місце: Art Village Адреса: вул. Набережно-Хрещатицька 39 Час: 17:30 Вхід: донат від 150 грн ✍️Записуватися тут: @plaidpoetrik Приходьте, вечір буде моцний!

вона говорила а він до землі мовчав вбраний у піну бурчав прибій у причал мартини клекотіли літо здощило запінилось тай пішло з вітром із моря солоним гірким несло верталися побілілі стомлені рибаки із промислу на сухе сіль що роками сохла на іклах скель мушлі та різне всяке хвилі несли на берег і били в граніт так ніби море вчилось казати “ні” кілька мільярдів з гаком секунд чи років вже неважливо вона говорить до нього знічена і сумна тримає його за руку каже про тих що пішли тих хто досі є що море завжди повертається по своє шліфуючи каменюки а він мовчить про човни що невпинно йдуть у цю осінню прозору холодну ртуть провалюючись в невідоме і як ти кермуєш до обрію а під ребром важкими гронами стигне прадавнє зло стирає стежки до дому а потім зорі танцюють купальскі танки він мовчки тримає пальці її руки гріючи у долоні і наступає розкішна осіння ніч після коротких та сонячних перших днів гірко-солоних так і стоять ці двоє поки нічна чорнота поволі з’їдає будинки порти міста та розмиває лінії чути як жінка говорить як слухає чоловік а море облизує сіль наче перший сніг і захлинається слиною Томаш Деяк

.     .     . янголи зводять заводи на сході космічного простору – індустріалізація всесвіту, сум виробляється строго по строках, хром, нікель та кобальт качають його у просторе земляне черево. кратні зорі, здається, зовсім не заперечують. я подумав раптово – знав, що не можна, та все ж подумав – це, певно, тому куля здалеку – блакитного кольору. велика депресія не лікується, скільки не куй своє щастя – потрапиш у ров ти невдач, спекуляцій та сумнівів. нас вивчає небесна механіка, сенси пірнають у зоряний пил, захлинаю- чись чи чимдужче хапають планету за комето-стос, хоч ламаються пальці і спроби злічені втримати сателіт на орбіті пост-фабрики, жодного куцого шансу зарадити форсованому виробництву, навіть з крил не витягти рештки кісток– вони всі вже безкрилими застрибують у цей вир, ців'я на зброї теж не видно – варта не відчуває опіків від почуття провини. людства не існує, я лежу під космічними ґратами-тином, мені не судилося поспіхом подиву відсахнутись від брами в цех, де астероїди – це серця самогубців у центрифузі психічних статур. світ затих. заводи працюють. господь повісився на сатурні. @snowithoutw

Бо що тобі, в біса, пам'ять? Мішок з кістками несеш до чужого міста - що горб- на спині. Ростиш поміж ребер птаху - і випускаєш посріблену кулю вранці у сад осінній. Майструєш сопілку - аж кров під ножем бродить. Сопілка голосить про того, хто вбив брата. І голови спіють на груші твого роду. І падають. І приходить їх смерть збирати в поділ фартуха, де тьмяні фамільні персні, де вирвані зуби, висушені троянди, хрести і серпи, хореї і анапести, снаряди, зерно, червоний хмільний диявол... Бо що тобі рід? Холодна, як зброя, пам'ять. Крихкі імена загиблих та незачатих... А птаха крилом посрібленим розсікає осінній туман, блакитне мовчання саду. 27.02.2025

«Під завалами можуть знаходитись діти»… Та як це можливо в сучасному світі?! Чи може хтось Землю на мить зупинити?! Ми з донею зійдем на станції «Липень». Бо більше не хочу брехати дитині: «Ні! Ти не загинеш! І я не загину! Так! Вибухи близько і чути їх сильно… Тримай мене міцно і дихай повільно». Волають машини, завмерли птахи, Стискаються з жахом будинків дахи, Чекають ударів бетон, цегла, плити І діти… Ти бачиш це, довбаний світе?!!! Київ, 08.07.2024 @Ju_Li_Ya_poetry #юлія_кірюхіна

спогади стукають в двері - ми знаєм, ти тут впускай нас у вени, як суміш отрут стели для нас ліжко - червоне й липке склади свої мрії в цей чорний пакет спогади стягують шкіру - росте хай нова вставай, ми ж то знаєм - ти й досі жива розхитують спогади люльку-труну ідіть, - кажу, - звідси, я вас не стягну ідіть, - кажу, - звідси, тримайте межу я вічність без вас у куточку лежу я інші вже спогади пхаю в рюкзак я звикла без вас, тож нехай буде так кажуть: дивись - твоє мирне життя ось сон без тривог - ти тут спиш, як дитя ось світла багато, найперше - в тобі ось сад твій великий - без сліз і гробів ось світ тебе ловить, і ловить, і ло... клянемось, усе саме так і було і тиснуть за горло, і звалюють з ніг не вірю я, зрештою, жодному з них Юлія Шевель #юлія_шевель

я в тобі набухаю, і колю, і тисну, і ріжу, я хронічно існую в тобі як запалена грижа, я тобі заважаю, як шкіра під впливом гангрени. ти не підеш під ніж - ти не знаєш як жити без мене… тобто знала колись, та я трапився гостро та різко: тремор рук, аритмія, безсоння і далі за списком. так приходить любов, в неї кажуть подібні симптоми… моя мила, це інше – я астма, пухлина, саркома. твоє тіло не храм, а для мене - надійний притулок, я стійкий до годин терапії та купи пігулок. ти не виріжеш зовсім, хіба заважатимеш росту, ти існуєш від часу ремісій до часу загострень. не звикай до раптово відчутної мʼякості зліва. я ще тут. я терпляче готую плацдарм рецидива.

Небесні риби пливуть за течією. Їхні білі хвости погладжують сонце, що самотою лежить на небі. Їхні губи цілують зорі і всім стає щемко від того. Взимку риби струшують вниз білу луску на радість дітям. А восени обтріпуються від води, наче собаки - і краплі стікають додолу. Ти сказав, що говориш з небесними рибами про мене. Вони бережно збирають всі розмови, населяють букви на нитку речень, щоб подарувати їх мені. Цікаво, коли наші слова зустрінуться, вони впізнають одне одного? Чи розминуться? @novakain_poetry #новакаїн

ну і де зараз всі твої ангели, мученики й святі? де їхні тіні у цівках диму, в кутках безіменних розбитих квартир? де обгорілі крила, розплавлені німби, залізні хрести? де? я бачила, як твої ангели, мученики й святі зашивають собі роти білими нитками, закривають очі та відвертаються. вдихають повітря, що пахне вогнем, металом та кальцієм, записують імена у списки – їх там багато – і спокійно лягають спати. я знаю усіх твоїх ангелів, мучеників й святих – їм байдуже. їм банально плювати з висоти свого вигаданого раю. їхні одежі не заплямовані, у них не болять стигмати, вони не чують твоїх молитов і тисячі таких самих – просто складають їх у поштову скриню, натискають "прочитано" та відправляють в спам. за їхніми спинами – випалені квартали, міста, від яких залишились лиш назви на гугл-картах. певно, дуже там сильно зайняті всі твої ангели, мученики й святі, а попіл, що тихо падає з неба, їм зручно приймати за сніг. @adapoetry

▪️Від імені....▪️ Бульбашки в каві липнуть до стінки, чашка холодна рівно остільки, щоб полетіти, тріснути, впасти. Темрява родиться в отворі-рані: світлу не вийти з пащі тирана. Люті – лапастий ляпас – не пластир. Видерті фото, зірвані петлі, палу піддай – і вивільниш пекло: тління не спиниш у серці вуглини. Плоті синець – свинцюється серцем, звичний ігнор: «саме розіссеться» – фільтр обернувся згустком смолистим. Кава холодна – точка кипіння, вир розганяє, скручує, пінить. Пізно мостити стіни в облогу. Злам не знести в тобі вже нікому. Ти програєш і хапаєш кухонний… Скажеш собі, з якого ти боку? Щороку був жертвою чи хижаком? 10.04.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

я — текст і я доживаю останні дні, можливо навіть години колись він створив мене, а тепер залишив помирати, як росіяни свого пораненого солдата і ось я стікаю словами на задвірки історії, клітинки пам'яті марширують повз мене, втоптуючи літери у ґрунт небуття і співзвуччя гуртуються разом, аби дати останній бій вічності колись він любив мене, я був його гордістю, локальним бенґером він тремтливо відправляв мене у почесне турне репостів, начитував мої уривки перед дзеркалом, у душі та у ліжку, як колискову для свого самолюбства він декламував мене на всіх заходах, онлайн і офлайнових на літературниках, батлах і слемах навіть у, прости господи, паші броського (хай забудеться ім'я його) пізніше я став текстом другого плану, а згодом просто масовкою на його каналі мої образи для нього посіріли і рими вже, бач, не такі сильні, ніби сила взагалі може ховатися у двох схожих закінченнях і взагалі троє з п'яти суддів битви поетів мене засрали, тому на мені вічне клеймо і соромно зі мною з'являтись на людях я помираю, але не буду просити багато просто проведіть мене гідно, коли я звучатиму востаннє @virshok #карич