Храм поезії (🖤)

Напередодні Скільки секретів приховують хащі прадавнього лісу? Скільки химер напівголосом кличуть: «Іди-но, не бійся!»? Скільки загублених душ колисали ялини, Мертві тіла дерев’яними пальцями пестили? Дзеркало лісу донизу і найсміливіших поглине, З мулу останки не витягнуть навіть молитви і хрестики. Чухає бороду Ох, надає настанову русалкам, Гори старанно заточують скелі, пліткують басами. Ворони вість донесуть до найменшого мешканця бору; Зграя кремезних вовків відпрацьовує тактику нападу; Фарбою кольору крові вкривають шапки мухомори; Навіть Полудниця витягне лезо й на поле почапає. В річці старий Водяник вже збирає лускаті загони; Бабка Нічниця закохана в смак парубочих агоній. Сон – небезпека, пильнуй і не смій хоч на мить закуняти! Скільки напишемо віршів про жахи спітнілого літа ми? В пошуках квітки мандрівку до лісу планують хлоп‘ята, Різні подоби міняють, як маски, підступні налітники.  Двічі подумай, спинившись під лісом, чи варто йти далі? Зорі біду відчували – неначе востаннє палали. Села мурашками вкрилися – завтра Івана Купала. Мавки зібрались у коло з вогню і чекають сигналу. © синьоока #синьоока

краще не слухайте, трішки багна на темі Розстріляного Відродження та сьогодення.

Залізниця стелиться шляхом шóвковим Небо нижчає та іржавіє Дівчисько тягне за шворку Потяг Київ-Варшава Вікна виють виснажливим протягом Срібнозубо підсклянник виблискує Пасажирки у череві потяга Вигойдуються, наче в колисці У скринях цвітуть найгарніші сукні Кістки готуються перемитися Потяг спиняється - і оприявнює сутність Десь у районі польської митниці Із верхніх полиць падають Уламки руснявих дронів Пасажирки везуть контрабандою Зуби собак, ворожі скальпи, пляшки самогону дводонні Пасажирки стараються не спалитися Мовчать, шепочуть слова молитви У цьому потязі кожна полиця Відпускала гріхи, що не снились митникам Кожна полиця - полиця з романами Ще ненаписаного укрліту Шлях до Варшави смугований ранами Скільки їх, мамо, як задовбали боліти Київ-Варшава - і знову вертатися Потягом ткати полотнища часу Як сюди поміщається стільки затятості Стільки пташиної ніжності Стільки зникомого щастя Марина Пономаренко

Коли я бачу тебе, море в мені виструнчується, заливає мене з головою і хвилями опускається, колихаючись піною внизу живота. Коли я бачу море, ти в мені виструнчуєшся, а потім обіймаєш до невимовності. Запах його солоний солодко в ніздрі вливається і через гортань пробирається на корінь язика. Я закриваю очі і смакую, передчуваючи зустріч. @novakain_poetry Креатив — від Мемотворця

пташки від Олі, можна замовити instagram.com/inspiration_style_ua

сьогодні!

Кожна веснянка на носі – лічильник моїх весен, Бісик у кутику ока, мов зірка у Віфлеємі. Гаррі убив Герміону в паралельному світі Гессе, Ти намагався д‌а‌р‌е‌м‌н‌о‌ вбити мене в моєму. Не забувай в підземці хрест із плечей знімати, Зайвого не торкайся, рідше ходи по краю. Максимум, що я зможу – промити твої стигмати Світлою вірою в тебе навіть, коли вмираєш. Райдужка з попелу й льоду відкриває портал у Вічність. Введене кодове слово потім стече сльозою. Ти утикаєшся в груди однієї з Джоконд Да Вінчі, Що в поетичній близькості вдягнена у прозове. Другу годину поспіль вимиваю твій запах з-під шкіри, Підсвідомість наївно-вперта амністує тебе безбожно. Ти у кожну з моїх півкуль заселив фантастичних звірів І приходиш із ними гратись, хоча знаєш, що так не можна. Я колись побудую ліфти до твоєї чудо-планети, Де лихих баобабів тіні розливають вино з троянд. Але поки мені простіше накладати на тебе вето, Оминаючи фрази-вбивці сутінкових навпротистоянь. У твоє зазирнула пекло там, де полум'я язиками Цілувало мене у губи, обпаливши фундамент небес. Я так довго була безгрішна, щоб кидати цей перший камінь, А тепер розіб'юся в друзки у молитві, щоб ти воскрес. * вірш на тему Воскресальний камінь (з дарів смерті ГП). Таня Удод instagram.com/krylata_poezia

* * * Насправді нічого жахливого долі нам не кроїло. Просто епохи й чоловіки стояли з великими ножицями. Різали пуповини, родинні пам'яті, жили. Зможеш тепер? Відповідала: зможу. Просто війна чи голод. Пияк або двоєжонець. Просто липко від крові було по землі ходити. Просто кордон посунули. Забрали збіжжя і жорна. Витримаєш тепер? Відповідала: витримаю. Просто родила від нелюба, бо той, що любив — одцурався. Просто йшла з цицьковим двадцять верстов до ночівлі. Просто вибили двері, приклали до тіла праску, бачила власне мʼясо, бачила кості білі. Просто не мали дітей, та коси чесав їй до скону. Просто, продавши квартиру, купила кевларових касок. Просто всі вони витримали — не витримав той бетон, просто фрагменти тіла сняться їй час від часу. Просто із неї вийняли темного павучиська, що у лівій груді звив був кубло з метастазами. Просто чужі жінки розсідаються зовсім близько, шрамів його потаємних історії переказують. То як тобі, соколице, чорна вивірко, відьмо? Скільки у тебе вміститься, скільки ще всього зможеться? Йдуть козаченьки крізь час — видимо їх-невидимо. Клацають, клацають над головою ножиці. Катерина Калитко

Завтра о 18:00 відкрию допис з коментарями для формування черги вечора‼️

Хай стелиться, радосте, шлях твій ґерданом Без чорного бісеру. Любов моя вічна — цілюще пелюстя На виразкомісиво. Хоч як би зажура безжально- кинджально Нам душу не краяла, Відновлення, знаєш, яку має тайну? Повідаю правду я: Підкову обіймів. На щастя тримай-но. І шелести спогадів Про травень під снігом. Дзвенять, живодайні! Най силою сповнюють. Напийся джерельного спокою з ночі, Що ділимо порівну. Хвоста підібгавши, втече холод вовчий, Тривогою створений. @tettios

Звідки черпати енергію? Витекла. Вени-траншеї спустошені повністю. Постать коханої, бережно виткана, Стала химерною відьмою-провістю... Це параноя, реальність чи вигадка? Подихом знову затьмарює голову, Поглядом манить, затягує в неводи, Колами водить від жару до холоду. З нею відчуємо пекло і небо ми, Після ж – залишить свідомість розколоту. Соки останні вбирає без поспіху, Грає коханням мучителька-пасія. Бачу лукаво-облудливу посмішку. Вирватись хочу – не можу, у пастці я. Гину один – без надії і прóсвітку... *** Не втечеш. Не пручайся дарма. Не надійся. Не буде добра. Поглинатиму душу брудну – Ти ж для мене як нут чи булгур... Чарівнá. Смертоносна. Сукуб. Від народження світу живу, Розриваю щоразу по шву, Наближаю омріяний день, Аби полум'я пекла руде Проковтнуло нестерпних людей. "Спокушай, розтлівай і смакуй, Убиваючи жертву слабку!" – Настанову прошито в мені. Для людей я – неначе магніт. Демониця. Коханка. Ліліт. @sashkonehrych

Химерним орнаментом бродять зажурені сни,    на стіні миготять фантастичні й оманливі тіні.       Вісники долі невпинно шепочуть мені          про минувші історії й мантри біблійні.          Фортуна чарує майбутнє на приступках тиші,       ринуть у вихори танцю облудливі духи пітьми.   Вергілій рятує поета у колах пекельних і грішних, вічний хаос затьмарив безодню зітханням німим. Безбарвна буденність лякає занепадом мрій,             вагання у виборі сенсу життя зупиняє ходу.       Наповнити душу вогнем чи відвідати ирій                    святий?          А може у царстві Аїда я спокій знайду?          Прохолодне повітря спиняє непроханий гнів.       Розбірливо чую шипіння лихої зміюки,    помах крил Астарóта вбачаю немов уві сні. Вроду ангела смерті не в змозі ніколи забути. *** Зрікаюсь Едемських садів       назавжди.          Душу мою      обійми й збережи. @himernautopia #клеш #карнавалсамозречення

Привіт! триває набір на поетичний конкурс Ua Poets тут умови конкурсу

Ой, що тут твориться 🙈✨ Ініціація в поетичному колі пройдена успішна 🥰 Дякую всім за підтримку ❤️✨

Ініціація Ліля велика молодець, всі інші теж. https://docs.google.com/spreadsheets/d/1oI9n75FfwvbbpxpAe7D9Yq9Cl-fEl7DvMF5D2d6qRn0/edit?usp=drivesdk

Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. © https://t.me/zapyskyneofitky #ковтокперемоги

*** Пригорнути б тебе… почуття в невагомості подихів, Хоч далеко та дотики тануть на відстані часу. Ми невчасно знайшлись, ми, здавалось, забуті та прокляті, Ми красиві для когось, та вік все ж нікого не красить. Щось так щемно і ледь я тримаюся, подумки, вкупі, Догорають, як гніт, рознесуться по світу, як пил. Мені вистачить навіть очей і змарнілії руки Пригорну до щоки і скажу те, що довго просив. У тривогах життя зараз кожна хвилина – надія. Меланхо‌лія стогне моя, наче в осінь вертаюся знов. Потяг свій соромливо ховаю під ковдрою Києва, Так старанно приховую сни, у яких ти до мене прийшов. *** Ольга Ритик t.me/ola_poetry_ua

Привіт. Тут буде мій перший виступ за кілька місяців, і, враховуючи проблеми, які я зараз маю, не впевнена, коли буде наступний. Приходьте.

Сутінки вигорають в надвечір'я джеральдиновим відблиском. Ще тримають день за руку, та кобальтова ніч бере своє: огортає, вкриває, приймає приватне, дзвенить кришталями рос, дбає про тишу та супокій. Допоки комусь десятинами дістаються сни, примарами осідають на приховане, несуть, притаманний лиш їм, різьблений код. Безсоння живиться приспаним, приязно вдавши прихильність, шепоче постатями та обличчями, думками засотує мозок. Темрява павутинням розростається і виливається в молоко передранкового туману. Зрештою видихає світанок... @olesya13r