Храм поезії (🖤)

доброго ранку! кличу вас написати катрен в інстаграмі ❤️

Завтра публікація останньої пари, Великодні свята і судді почнуть своє суддівство. Далі півфінал і фінал. В кінці липня результати конкурсу. Тема на півфінал та фінал вже обрана.

🐱: В одному з численних конкурсів від Джессі Галлівела, «21 століття» я здобула перемогу й отримала грошовий приз. Думала, куди його витратити, поки не побачила цю прикрасу, ❤️ котра якось по-особливому припала мені до душі. ✨✨✨ Хочу розіграти її між усіма охочими. 💋 Вартість одного лотерейного квиточка — 30 грн, усього буде 50 номерків 🔥 ✨✨✨ Зібрані кошти надійдуть до благодійно-призового фонду нашого з Лисичкою конкурсу. 💫 ✨✨✨ Прошу тих, хто бажає взяти участь, написати обрані номерок/номерки в коментарях і надіслати скрин із донатом на картку фонду 5375411500822866 мені в ПП @catania13_11 ✨✨✨ 1 Джессі 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50

пара 9 тур 2 🍄 учасник 2 Сонце хоронить секрети в рожевих світанках над Токіо. Тішся, отоко! Востаннє — сьогодні ти будеш розтоптаним. *** Змії вилязять зі шкіри, дракони підпалюють міст у ціль. В сумку, поскладану наспіх, стара особистість не вміститься. Світиться болем обличчя у двох сантиметрах від місяця. /Стерті вокзалами щоки від сорому звикнуть димітися…/ Очі опущені в землю, футболка пропахнула відчаєм. Камі позаду все клигає… Йдеш і дивуєш: він ще є? “Злизуй, собако, будь ситим, бо миска моя повна “від” і “до"...” /Камерам (вісницям сорому) ти відмовляєшся свідчити/ Натовп розкручує Землю бажаннями, травмами й поспіхом. Тонуть за бортом утопії ті, хто зі стресом не впорався. Рибо, зізкакуй з гачка — твоє тіло до м'яса розпороте... /В сплаві з монет — лѝця вулиць у соціафобному погляді/ Люди куняють в вагоні, юреї зникають між спинами.  Ти невидимець під стінами: стертий в місо та розпилений.  Видерти б тугу назовні — та вже навіть хайку не пишуться… /Дні пролетять сінкансéнами — щастя не встигнеш напитися/ Люди, яких не існує, снують павутиння в опівніч. Сором проковтують свіжим (сентя‌ охолоне опісля).  Жовті пакети надії. За чорне, що мусиш терпіти.   /Ловлять голодні легенди сліди тіньового суспільства/ Крах паперових будинків. Картонка, щоб в зимінь накритися.  Мертвий для себе і світу. У нетрях смердючих зарився десь…  Скоро ти зникнеш удруге. Ніхто не шукатиме приводу.  /Сáнья — твоя мама-кішка. Бредуть до сосків люди-привиди/ *** Серце з речами в охапку, прирікся безлико здихати. Без імені, долі і хати, старий невидимець — йохатсу… ——————————— Словничок *Йохáтсу, або джьохáтсу (япон. “ті, що зникають вночі”). Щороку безслідно зникають тисячі японців. Цей феномен пов'язаний із культурними особливостями країни. Невміння впоратися зі своїми проблемами у Японії вважається ганьбою — вони воліють радше зникнути зі свого життя — буквально “розчинитися”, змінивши ім'я та зовнішність, ніж терпіти цей сором. Причини для зникнення можуть бути різними: люди втікають від боргів, фінансових проблем — як от, наприклад, банкрутство, звільнення з роботи тощо, проблем у сім'ї, домашнього насилля чи переслідування (іноді навіть з боку деспотичних роботодавців), або ж просто “перезапустити” своє життя з чистого аркуша — у місці, де їх ніхто не знає. Мешкають такі люди зазвичай у непримітних нетрях, дешевих квартирах, покинутих чи напівзруйнованих будівлях, виконують тяжку фізичну працю, а зарплату воліють отримувати готівкою у так званих “жовтих пакетах”. *Сáнья — колишній район Токіо, зараз об'єднує декілька кварталів у передмісті. Має славу осередку кримінального життя столиці. Стертий з усіх офіційних мап. Частково або повністю контролюється якудзою. Як стверджує Лена Маугер, авторка книги “Зниклі люди Японії в історіях і фотографіях”, саме тут знайшли собі притулок більшість йохатсу.  *Отóкō — яп. “чоловік”. *Два сантиметри до/від місяця — авторський фразеологізм, означає 1.близьку на перший погляд, але недосяжну мрію; 2.стан, коли людині майже вдалося досягти поставленої цілі, але в останній момент все пішло шкереберть. *Кáмі — божественна сутність у японській релігії сінто. Може мати різний вигляд: камінь, меч, гора, ліс, зірка, сонце, дух, тварина або рослина тощо. *Юрéй — у японській міфології привид. *Місó — вид приправи у традиційній японській кухні. *Сінкансéн — японський супершвидкісний потяг. *Сентя‌ — японський зелений чай. Ну і про хáйку знаєте ;)

пара 9, тур 2 🐢 учасник 1 Люди збиваються в купу, наче віряни у секті. Крізь бриз Просекко і топлений у келиху шматок паперу, сектор криз загортається в забуте. Касетний хмиз помирає на горищі... А ми тікаємо, Залишаючи попіл від гріхів і доль, які власноруч нищили. Тисячоліття v2.000 Втекти би, втекти, скажи, зорепаде, Віки мої, віки, де знайти їм пристанок? Мила плела мені вінок, щоб кохав до нестями, Але у камері ці спогади, мов затягнута на чолі колюча проволока... Дитинство ізтерлося в пил, хоч додавай у кров молока. Смерть позбавляє крил, Від смерті — сохне луска. Не нажертися минулим, скільки лікті не кусай, Не в ті я вийшов люди, не по тій воді байдуже кола пускав. Законом замовлена вічна пітьма, І немає спасіння, хоч яка б твоя воля не була спритна. Втекти би, втекти, скажи, зорепаде, Думки мої, думки... досі мої? Чи Всевишній їх забрав? Шматки задубілого хлібу — найсправедливіша зі страв, якщо це божа плоть, то давайте вже і долю Христа. Несила розібрати шифр по той бік вічно чорного скла. Де те сяйво в кінці коридору? Всі видимі стіни — патові... Обітниця складена, пишу останнього листа тобі, у закам'янілій смиренності готовий дивитися в очі катові. Я чекатиму. /... рішенням конституційного суду України було схвалено відміну смертної кари у новому 2000 році./ Бажання збулося, та доля, з'їла самість долеборця...

пара 9, тур 2 🐢 учасник 1 Люди збиваються в купу, наче віряни у секті. Крізь бриз Просекко і топлений у келиху шматок паперу, сектор криз загортається в забуте. Касетний хмиз помирає на горищі... А ми тікаємо, Залишаючи попіл від гріхів і доль, які власноруч нищили. Тисячоліття v2.000 Втекти би, втекти, скажи, зорепаде, Віки мої, віки, де знайти їм пристанок? Мила плела мені вінок, щоб кохав до нестями, Але у камері ці спогади, мов затягнута на чолі колюча проволока... Дитинство ізтерлося в пил, хоч додавай у кров молока. Смерть позбавляє крил, Від смерті — сохне луска. Не нажертися минулим, скільки лікті не кусай, Не в ті я вийшов люди, не по тій воді байдуже кола пускав. Законом замовлена вічна пітьма, І немає спасіння, хоч яка б твоя воля не була спритна. Втекти би, втекти, скажи, зорепаде, Думки мої, думки... досі мої? Чи Всевишній їх забрав? Шматки задубілого хлібу — найсправедливіша зі страв, якщо це божа плоть, то давайте вже і долю Христа. Несила розібрати шифр по той бік вічно чорного скла. Де те сяйво в кінці коридору? Всі видимі стіни — патові... Обітниця складена, пишу останнього листа тобі, у закам'янілій смиренності готовий дивитися в очі катові. Я чекатиму. /... рішенням конституційного суду України було схвалено відміну смертної кари у новому 2000 році./ Бажання збулося, та доля, з'їла самість долеборця...

пара 8, тур 2 🩲 учасник 2 Я відроджусь серед спалахів чорних іскор. Серед кварталів зруйнованого міста. Серед коктейлю з крові поту та кісток. Мій шлях тут завершиться, але... Почнімо з основ... "Від себе не втечеш. Не втечеш від долі. Якщо доля, це не ти То хто ти, воїне?" Я — це ти. Я твій страх і твоє сконання. Я твій друг і найближчий радник. Я твій піт у морозній днині. Я пісок у твоїх очах. Шум у вусі і жар під серцем Я — сліди від твоїх берців. Я — це ти. Але ти — це не я. Час для втечі прийшов неспішно, наче сніг на одяг, який щойно повісив. Я став тим, з ким звела мене доля, але я...але я не воїн... Я це ти...пам'ятай...через ціле століття. Я це ти...пам'ятай...нас знайдуть під завалами квітня. Я це ти...пам'ятай...наші трупи згодують собакам. Я це ти...пам'ятай...ми до скону і після підемо на страту. Але "після" не буде. Ні, ні! БУДЕ! Я зіб'ю тебе в тісто і м'ясо. Ні, ні! НЕ ТРЕБА, БУДЬ ЛАСКА! І хай через сторіччя Ні, ні! ПІД ПІДОШВОЮ РІЧКИ! Хтось знайде мій мотив Ні ні! ТИ МЕНЕ ЩЕ НЕ ВБИВ! Сніг мете на людський локомотив. Світ (ЦЕ Я) ловив мене — не зловив. Цвіт із яблуні помре і плід стане пустим. Гніт запалений, ти яблуня. Я садівник. Пам'ятай, через ціле століття, нас знайдуть під завалами квітня.

пара 8, тур 2 🧐 учасник 1 Нарешті розквітли дерева. Як на мене ― це добрий знак. Пригнічені вулиці стануть зеленими і поповзуть Мов змії вертляві. Невидимий хтось їх до себе позвав І каже, що втеча від себе, щоб мати мету головну: Сама квінтесенція світу ― найвища для кожного суть, Як зникне минуле колись, то і місця не знайдуть, мабуть, У світі для того, ким станеш із того, що знищене враз… Врятуйте, цілителю, конче потрібен тотальний контроль, То ж розум благає відстрочку, тримається ледве, без сил. Щось дуже багато питань...споживання не в міру зросло. Зробити прогнози ? Я вчора, здається, собакою вив… Не вийшло. Моя підсвідомість ніколи не пустить углиб. Не спав цілу вічність, так дихання зводить, то краще вже вбий ― Бо більше не хочу приймати ніколи важкий метадон!

пара 7, тур 2 🐢 учасник 2 У кому скручує хребет, Стріляє в пóперек з нічого — В лапки затисло нерв учора, Втекти нема куди тепер. Харон пунктирною гребе, Везе до Бога чи до чóрта? У кому скручує хребет, Стріляє в поперек з нічого. Реклама пояса в ТБ: Собача шерсть, порода чорна, Сміється дужкою качóк нам. А наді мною терапевт У кому скручує хребет.

пара 7, тур 2 🐣 учасник 1 В тенетах рутини годуються вицвілі спогади сумом пасивним. Тебе павутина обдурить - ця фікція спокою суто насилля. Кордонами снів оквадрачені, наче периметр став небокраєм. Погода нас нівечить та чи ми плачемо? Вкрив метастазами гравій Емоцій барвистих крихке різнотрав'я. Новини розчавлені. Стазис. Невдовзі на тризну метелики радо летітимуть. Чадом постав зиск. Задуха пекельна, подумай про втечу, не вистачить нам едельвейсів. Впаду я зі скелі, здобувши за вечір скалічених станів секвенцію. Паніка, що знерухомлює синапси - корок у пляшці вина. Та Надалі кара - спотворений синтаксис, мором обтяжений натовп. Ноги зітруться в пилюку при втечі, бо впертість - це не супінатор. Цербери влади заради кар'єри безпомічному сурикату Випишуть ліки від волі і він, обездолений, навіть не вийде в вікно. Митей він лік не відновить, невидимі створені пути, невимита но- Танок ендорфінів зупинить, простору мало для цього дійства. Бо верхівці цікаві числа, а справедливість давно недійсна.

пара 6, тур 2 🐿️ учасник 2 Знову це прибирання. Невдоволено розгрібаєш речі, Протираючи пил у найвіддаленіших кутках. "Це вже слід викинути. Це ще згодиться. О! А це давно вже шукала"... Грюк! Важезна пожовкла коробка упала зверху. А це ще що!? — Здивовано відкриваєш. Під руку одразу втрапляє потертий дитячий альбом. Фарби, фломастери, наліпки, олівці Різнобарвна карусель закружляла в уяві, Наче та "диво-дерево" із містечка "Казка", На якому раніше любила кататись Мандруючи думками у власні чарівні світи. А ось сухоцвіт із часів, коли уявляла себе принцесою у таємному палаці Поміж зарослих руїн колонади. Ось улюблені ляльки і сукні, які шили їм з мамою. Цілі колекції власних скарбів. У голові, ніби трохи розмите slowmo із моментів, А як очі закрити — перетвориться на 3Д: Відчуєш запахи, звуки, під пальцями відчуття... Прибирання зайшло надто далеко, Перетворившись на хвилинний портал у дитинство. В той час ми ображались, що не можна туди і не можна сюди... Часто хотіли від дорослих втекти. Думками ширяли в нереальні світи. Уявляли себе дорослими. Виросли. Тепер хочемо часом назад у дитинство втекти...

пара 6, тур 1 🐾 учасник 1 Втеча От здалося б – Чи можна втекти від людської форми, Соціальної норми буденного віддзеркалення. Коли норму тобі прописали, напевно, Норни Чи то Парки – Навчили, як паритися під долею Тим піддослідним щуриком Із потребою в схваленні. Маренням їде день – Обираєш пусте базікання Замість чистої сили семантичної серцевини. Потім бачиш, Як діти тобі чомусь знову викають, Хоча, будемо чесними, ти не вмієш і вполовину Їхнього Заробляти та бавити его, Тримаючи рівно спину. Втеча нині здається єдиним шансом рятунку духу, Того самого духу, Який викликає у більшості Лиш бажання знизати плечима. Послухай. Послухай. Замовчи хоч на мить, моє серце, Йди у гори, в пустелю таким неквапливим рухом, Щоб помітити рухи у відповідь. Часом вдається Крокувати безоднею. Випади Тихим снігом, Вишневим обрамком стежин гострокрилих. Потім дихай, авжеж, Безумовно та радісно дихай, Коли вилився тихо у тигель І форму небачену вилив. Світ відновиться, серце моє, В ньому є ще керунок для сили.

вимовляючи назви закладів психіатрії: «Павлівка», «Кульпарків», «Олександрівка», «Сабурка», «Ющенка» — люди кривляться, наче алергіки, яким у ніс потрапив пилок: «лежати на Фрунзе» — ганебно наче ділять хвороби на пристойні — скажімо, грип чи перелом кісток, і непристойні — Ті-Що-Не-Можна-Виносити-На-Загал найогидніші люди, наче личинки хрущів, точать наші корені, апелюючи до спадковості: «ти будеш хворою, як твоя мама/твій батько», це схоже на ін’єкції галоперидолу в совковій каральній психіатрії ми досі тримаємо не-таких людей на ланцюгах стигми, у кам’яних мішках суспільної дискримінації, у гамівних сорочках пристойності; обливаємо крижаною водою неприйняття але ніяке захворювання не робить людину менш хорошою люди із психічними розладами — наче беззахисні ядра каштанчиків, що не відростили колючий жупан соціальної унормованості і коли ми позбудемось алергії на інакшість тоді наші різнокольорові нитки сплетуться в килим з унікальних малюнків райдужки, відбитків пальців і візерунків веснянок і тоді ми нарешті вдихнемо кульбабкове співчуття до себе і видихнемо ромашкове співчуття до інших

Втеча Щоб спланувати втечу, спершу вигадай ліс, Стовбури сосен, бурхливу річку, обірваний міст. Вигадай очерет, в очереті захований пліт, Вигадай співи птахів... згодом псів, що беруть твій слід, Хруст бурелому, невірно зроблений крок, Як відпустивши псів, сурмить у ріжок Сивий мисливець, як мерехтять уночі Леза і смолоскипи. У тріскоті приймачів Губиться писк комах, зойки сичів і сов, Безліч речей непрочитаних, гомін забутих мов. Вигадай ліс як ліки від забуття. Ліс, де опиниться той, хто пройшов пів земного життя. Вигадай ліс як спасіння від самоти. Ліс, що не має межі, як життя, що не має мети. Там, де чекають тебе на галявині серед дерев Сокіл і віл, і вогнегривий лев. Коля Кулініч

пара 5, тур 2 🧍‍♂ учасник 2 Я твій сон. Прокидайся. Пора гріти ноги в росі. Серед спалахів сонця у краплях вечірньої, літньої зливи. Серед гулу дерев, серед дзвону малих цвіркунів Ти нарешті прокинулась, і світ прокидається, мила. Моя втеча почнеться із дому, де час розливається в променях скла у куток, Я — це листя тополі над над тво‌їм обі‌йстям. Я — це пір'я та пух, набивай мене в подушку, думай, затям. Я повернусь до тебе у сні про улюблене місто. Ти повернешся згодом, у сні про фіалкове небо Де повітряні кулі тримають його на плеча‌х. Так прокинулась ти, але я досі спав на колю‌чках землі... Під тонованим склом, серед попелу, шуму міжстіння. Після гулу дерев, де твій погляд між листям зустрів йшов удар поміж груди. Потім ніс. Потім тім'я. Так тривала історія втечі від себе Покривалом нам стала бетонна стеля.

пара 5, тур 2 🍒 учасник 1 Клопоти, справи — сипучі піски повсякдення. Всмоктують жваво — доба за добою минає. Не колихаєшся разом із квіткорозмаєм, Не поринаєш у сніжні бурани. Бо де там! Гирь із рутинних обов'язків завжди чимало. Тільки дитинство застигнути ти не заставиш. Юні настирно насичують іграми простір. Поряд із ними відчуєш — важливість відносна. Як же не взяти активної ролі в забаві? Просто присутності поруч буває не досить. Нумо у казку! Нечувані дивопригоди Миті прикрасять, залишать нам блискітку-спогад. Кожна сімейну скарбницю історій наповнить, З'являться бесіди з Вінні про все, що завгодно. Власні герої складуть новий світ поступово. Барбі-родину відправимо в мандри до моря. Бра їм постійну безхмарність із легкістю зробить. Штори вкриватимуть фарбами в сутінках обрій. Шлях пролягатиме схилом дивана угору. Будуть загрози та врешті дістануться добре. Змінемо знову орнамент доріг Чаггінгтона. Потягам сховок влаштуємо. Все нам підвладно! Щоби знаходити потім шляхи-естакади Рішень проблем, фантазує малятко невтомно. Знаю, уява нудьгу віджене та порадить. Клатчі та платтячка з клаптиків — і ти дизайнер, Чи кулінар — на вечерю бізе з пластиліну. Спільні заняття прадавнішні спомини вспінять. Скільки би досвіду-бісеру не нанизала, Втечі з малечами у їхній Всесвіт безцінні.

якщо раптом є бажання встигнути в останній вагон, то можна потрапити на інтимний конкурс як учасник