Храм поезії (🖤)

Порту війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порту я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТУ а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже

джерело: @Mr_James_Bond

📢 Літературний журнал Пнябзик оголошує прийом матеріалів до осіннього випуску! Для цього номеру ми шукаємо прозу, поезію, есеї та статті, що досліджують будь-які аспекти руху: фізичний, психологічний, соціальний, культурний чи символічний. Це можуть бути історії про подорожі, зміну станів або ролей, процеси становлення чи втечі, зміни у суспільстві або культурі, внутрішні метаморфози героя; поезія та проза у формі потоку свідомості, які передають перебіг думок, відчуттів і станів, несподівані асоціації та емоційні коливання. Запрошуємо авторів розкрити тему динаміки та перетворення у найширшому діапазоні значень. 📩 Як подати заявку? Заповніть онлайн-форму та прикріпіть свої твори, що відповідають вимогам ❗️Реченець подачі заявок — 2 листопада до 23:59.

Порту війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порту я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТУ а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

абстрактний страх без розуміння — це коли земля під ногами не належить нікому, навіть тим, хто її топче. не мати відчуття власної землі — значить дихати навпомацки, як після довгого занурення, де повітря — лише припущення. весна, що стається раз у житті, приходить не з теплом, а з ледь чутним тріском — коли лід тріскає в грудях, і ти не знаєш, чи це від танення, чи від болю. легальний спосіб вийти з божевілля — це назвати його інакше: рух, молитва, звичка, робота з дому. життя — втеча з дому чи повернення туди? ніхто не відповість, бо двері завжди відчинені в обидва боки, а ти стоїш посередині, не певен, де починається шлях, і чи був він узагалі. 🫂 без дому

Енциклопедичний верлібр Сідай-но поряд! Порахуємо зорі! Їх на небі нам видно десь зо шість тисяч, але насправді, здивую тебе, біля двохста квінтильйонів. Знаєш, це скільки? Як піщинок на всіх пляжах Землі, навіть більше. Ми сидимо в рукаві туманної світлої смуги – це наша галактика Молочний шлях. Вона має диск, рукави, балдж й навіть бар, але у ньому ніхто коктейлі не змішує. Має й темну сторону, як усе в цьому світі – в центрі її надмасивна чорна діра відкрила пащу-безодню й чекає, кого б проковтнути. Наша зоря – Сонце, наша планета танцює з іншими навколо цієї кулі з гарячої плазми розмірений дивовижний танок. Ти знаєш, як виникали планети? Це досі секрет, але є одна теорія про хмару міжзоряну, котра колапсує з туманності, утворюючи молоду протозорю, яку оточує протопланетний диск. У цьому диску, як у котлі магічноваревному, народжуються планети. Говоримо про Всесвіт, народження планет і чорні діри. Там, наверху все, як у людей: хтось світло дає, а хтось поглинає; десь є життя, а хтось забере енергію іншого; хтось має супутники, а хтось самотній; хтось крижаний гігант, а хтось карликова планета чи мале тіло з поясу Койпера; хтось у твоїй системі, а хтось екзопланета далеко за її межами; хтось має дім та орбіту цінностей, а хтось сирота, гравітаційно не пов'язана з жодною зорею. Всесвіт неймовірно цікавий. Ти лише не згуби свою світність, рахуючи чужі зорі. 04.09.2025 @olesya13r Для Котолисів, позаконкурсна робота

Класна ініціатива — і собачкам допомогти, і шкаф звільнити. Я вже відправила своє😉

Не тікай від мене в байдужість, Не гніви, не шукай протиріч, Очі знову свої ти мружиш В них ховаючи неба блакить. Хочеш плакати – плач, не бійся! Проливай сльози градом рясним. На Землі вже не стане місця, Після споминів теплих дощів. Злива зцілить ціною віри У прекрасне, хай нам вітер змін: «Там за обрієм хтось щасливий!» – Скаже прямо та без коректив. 11 серпня 2025

*** Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу. Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор, Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку, Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя, Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники, Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки, Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик, В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик, Прапор, прошитий осколками піксель, весільне фото, Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу, Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки, Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки, Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен, Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен, Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки, Курячого бога із дна швидкої гірської ріки, Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку, Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку, Крем від зморшок, баночку з чорним перцем... Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце. Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням. Історія знову пишеться втраченим поколінням. Юлія Ілюха

Випаленими очима й залізом в ключиці жити далі потрібна вагома причина. І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці: не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима. Я завжди зможу дати якусь пораду. Я оповідатиму, яка погода. Я тебе надто люблю, щоби казати неправду. Твоє небажання жити – просто погорда. А він відчуває, що в тілі його забагато металу, А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку. А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу. А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку. І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу? З чого зараз складається небо над нами? Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу? Скажи, як домовлятимешся з моїми снами? Ти не бачиш, – говорить вона, – як нам бракує удачі, як вперто протоптують стежку ранкові трамваї, а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив, і як забувають про тих, кого вже немає. Я зможу, – говорить вона, – бути легкою, як видих, бути як звір, що нікому не вчинить кривди. Єдине, чого не зможу – зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих, щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде. …І навіть якщо ця зима буде тривати роками, навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – будь його диханням і руками, будь голосом його, будь його сміхом. Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить, Маєш тепер любити за тих, хто не любить, Цієї зими навіть дерева стоять, неначе вони теж втомилися, вони теж, як люди. Будь продовженням його збитих пальців, будь закінченням його довгих речень. Зимове небо над вами вранці складається з доказів і заперечень. Сергій Жадан #жадан

🌋▸Руйнація Привіт, Я – основа, на яку спиралося небо, допоки колони не впали, мене вдавивши у пил, рівняючи всі ідеали. Рівняння не вийшло. Фізичні закони, мов яблуко, що не зірвали, скотились у яму – місце слабкості, що просіло від здобутої ноші. Ступай обережно, бо ми з тобою не схожі. Я – іншоземельна порода, що не витримує власної тяжкості. Стираюсь повільно ламаючи ґрудки власними пальцями. Зростаю шипастими горами, вузькими від голоду успіхів, бо Вавилон не дістати — лиш падати вглиб полонини. Не став на поверхні цеглину – не виросте в дім, не пустить всередину корені. Всі шари душі надто стомлені вірою у неможливості, що десь на межі з одержимістю знесе всі будиночки щастя. Бо Я — справжня саморуйнація. Надто самостійна там, де мала би підкорятися. Надто вперта і надто нестримна. Складаю оригамі з життя, боячись відірвати на згинах. Якщо не загину, то лишуся згарищем, пустищем. Тільки Ти, будь ласка, через це не засмучуйся. Бо лише Я – ядро власних прикрощів, які із силою зачерпнула у пригорщі. Рахую дні, питаючи: Скільки ще? Зміщую плити із принципів, спокій скалічую, тож як би не просила залишитись тікай допоки не скинула мантію, що жаром нищила сумніви, а зараз тікає крізь тріщини. Бо я — втілення знищення. Палаю у власному полум'ї. Рани не вийде загоїти. Думки перемішані. Та коли вібрації стишаться, молю, стань моєю поверхнею, міцними кам'яними обіймами, попри розколи, в яких винна я, дихай зі мною, крізь попіл, рятуй всі надії. Бо Я — земля з землетрусами А Ти — теплий від сонця асфальт, що застиг у німому терпінні. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp

🌞Сонцекуля🌞 Серцебиття, Дзинчать комарі без упину. Випить життя Й розбити пляшку об стіну. Серпня сухі Колючі гарячі хвилі. Бабка червона в прицілі. Літа балістика, куля сонця на спаді. Скоро вже листя лягатиме в земля спати. Днина прозора, Та небокрай у левкоях. Ти вже не свідок історії, Ти її коваль, Ти її скульптор. Сонце як слово, Куля Як сонце. #ножіуповітрі

отже, розіграш книг 🍁 підписники можуть спробувати взяти участь в розіграші зробивши наступне: 1) бути підписаним на канал Гриненчук 🌊 2) відправити текст, який є внизу і посилання на цей пост двом своїм друзям (бажано, які люблять читати) 🪐 3) залишити + під постом. 🌁 першого листопада один або декілька підписників можуть обрати собі книгу, яка є в списку: 1) Танці з кістками 2) Ніби ми злодії 3) Шляхи життя 4) Дім у волошковому морі 5) Не гарчіть на собаку 6) Ніколи не бреши 7) Тією горою є ви 8) Поки я не впала 9) Думай і багатій 10) Мистецтво любові тобто, якщо учасників розіграшу буде 20 — буде один переможець, 40 — два переможці, 60 — три і т. д. 🎀 текст: привіт, тут йде розіграш класних книг. беремо участь? https://t.me/kanalgrinenchuka/2279 успіхів вам! 💌

Я тобі не сподобаюсь. З немодною зачіскою в зім’ятій неновій сорочці. Без оригінальних ідей і грандіозних амбіцій. У мене навіть немає шансу. У мене навіть немає часу, Бо годинник розбився, а ремінець порвався. Я забирав би тебе з усіх відділків усіх поліцій, Казав би: вона зі мною. І ніс на руках додому. Заварював какао, проганяв твою/мою втому. Я тобі не сподобаюсь. Я не як ті, інші: Красиві, впевнені, перспективні. А батьки у них – академіки, музиканти, хірурги...продовжіть далі. А у мене ніхто. І я сам ніхто. Правда, смішно? Тим, хто уже близький, ти пробачаєш все, навіть деталі. Тим, хто іще ні – взагалі нічого. Ні кульгавої орфографії, ні недоречних жартів, ні запізнень, ні непристойних поглядів, ніякого занудства чи, тим паче, закидів: Ти_ж_жінка. Тому мені шалено важко, стати для тебе вартим. Тому мені майже неможливо стати для тебе обраним. Я тобі не сподобаюсь. Я цілковитий бідняк, бо не маю нічогісінько з того, що хочу. Xочу тільки тебе і не маю. Лиш навшпиньках крадусь, наче злодій я. Ти ж не терпиш будь-якого виду залежності. Можеш не вірити, але це я написав ту мелодію, Яку, коли довго чекаєш вистукують ненавмисно пальці. Я знаю про твою шалену приховану любов до танців, І в який момент міняють колір твої очі. Я тобі не сподобаюсь. Я б єдиний підтримував всі твої намагання. Бачив зразу, що важливе, а що другорядне. Вмів зібрати тебе із дрібних шматочків ущент розбиту. І за це я готовий платити життю непомірне мито. Кожен день наче місяць, кожна сварка наче холодна війна. Але я тобі не сподобаюсь, тож вип’ю піду вина. Таня Удод #крилата_поезія #удод

Вітаю всіх із завершенням першого етапу поетичного конкурсу "Плейлист"!👏🫂 На відбір було подано понад 50 віршів, із них на оцінювання до суддів потрапили 35. Якщо ви в цьому числі, на зображенні Мемотворця є ваше ім'я, а ваш текст у загальному файлі. Судді вже отримали всі файли для оцінювання конкурсних робіт. А загальні результати буде оголошено 5 листопада. Бажаю успіху — ваша @virshoplitkarka 🫰

Накрили її щільною тканиною, сказали, що так хотів бог. Тепер не пізнає волі польоту, не усвідомить цінності свого голосу, не стане на прю. Жінка — пташка, оточена зубами. «З’їм тебе», — тисне звір. Тіло її, затулене тисячами пір’їн, важкою бронею Середньовіччя, могло б сяяти під промінням досягнень і можливостей двадцять першого століття. Але пташка вросла в щільну тканину, що прикриває шовкові вигини, буцімто створені для звіра. Жінці сказали мовчати, поки звір словами облизує дійсність, складає з літер і криків закон: усі її вигини, очі, голос — його власність. Сонце звужується до каламутного жовтка. Світ зменшується до насолоди від влади над пташкою, яка народила звіра. © Олена Галунець ✍️ @virshoplitkarka #олена_галунець

Відмикаю ключем теплі спогади. В них я бачу тебе, моя мила, Як блукали шляхами розлогими, Як летіли на вільних вітрилах. Наше щастя було швидкоплинним, І дотла наша пристрасть згоріла. Ти, кохана, ні в чому не винна. Просто осінь затьмарила літо. Через неї байдужий, сумний, Безлад скрізь — в голові та у серці. Так, я дивний, холодний, пустий, Ти пробач за цей біль, наче скельцем. А на згадку в нас будуть листівки, У яких зберегли миті щастя: Всі прогулянки, мандри, вечірки... Навесні знов зустрітися вдасться. @creativemeetings #євген_волощенко

Олено, пам'ятай, що ми родина! (що в мене мало приводів для радості)