Історія та пам'ять

14 травня ми згадуємо і вшановуємо українців, які проявили людяність і милосердя у дуже складний час – роки Другої світової війни. Тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв від знищення нацистами. Таких людей Ізраїль називає «Праведниками народів світу». Понад 2600 українців отримали це почесне звання. Єврейська рада України також відзначає рятівників званнями Праведника України чи Праведника Бабиного Яру. Історії українців-рятівників збирає і розповідає проєкт Національного музею історії України у Другій світовій війні. Кілька історій із цього проєкту – у каруселі до памʼятної дати.

#FightForUkraine Роман Ткаченко був урбаністом та пам’яткоохоронцем, який опікувався київськими мозаїками. Його стараннями вдалось зберегти чимало пам’яток культури в Києві. Роман Ткаченко народився 29 липня 2000 року. Виріс на столичному районі Березняки, що на Лівому березі Києва. Після школи, вивчав історію та археологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Паралельно з навчанням займався історичною реконструкцією та виступав у студентському театрі «Борисфен», окрім того, був активним учасником ініціативи «Україна без сміття». Поєднував навчання з роботою у Музеї «Становлення української нації». Роман був активним учасником громадського руху збереження пам’яток культури в Києві. Насамперед його цікавило збереження київських мозаїк. Разом з однодумцями Роману вдалось реалізувати відновлення мозаїк Ади Рибачук та Володимира Мельниченка на Київському автовокзалі та мозаїкової композиції на будинку спортивного клубу «Рубін». Також Роман спільно з ініціативою «Києве, мий» відновив мозаїчне панно авторства Ірини Перово. Окрім того, урбаніст сприяв тому, щоб мозаїкове панно у вітрині магазину «Казка». З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив у 112 бригаді ТРО. Брав участь в обороні Києва. Загинув 31 травня 2022 року в оборонних боях за селище Есхар Харківської області. Поховали Романа на Лісовому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Сьогодні День матері та до цієї нагоди ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» створили відеоролик, щоб привернути уваги суспільства до щоденної хвилини мовчання. «Наразі суспільство не приділяє увагу даному питанню. Не дивлячись на Указ Президента, хвилина мовчання ігноруються в більшості громадах та закладах. Ми не можемо змусити громадян вшановувати пам’ять, але ми можемо нагадати їм НАВІЩО і ЧОМУ під час військових активних дій важливо щоденно приділяти хоча б хвилину свого часу для визнання військових, які пожертвували своїм життям за незалежність України», - йдеться у зверненні матерів. Нагадаємо, щоденна хвилина мовчання в Україні відбувається о 9:00. Вшануємо пам'ять полеглих захисників, які віддали своє життя за Вільну і Незалежну Україну!

Друга світова війна тривала шість років. Перемога над нацизмом була здобута завдяки неймовірної концентрації всіх сил, взаємодопомоги, консолідації та мобілізації суспільства, солідарності народів. Це було повне перелаштування економічного, політичного і соціального життя в інтересах боротьби зі злом.

8 травня в Україні відзначають День пам’яті та примирення. Цього дня в 1945 році нацистська Німеччина підписала Акт про капітуляцію перед союзниками з Антигітлерівської коаліції: США, Британією, СРСР та Францією. Друга світова війна стала одним з наймасштабніших збройних конфліктів в історії людства: загинуло, за різними оцінками, від 50 до 85 мільйонів людей. Втрати українців у Другій світовій – 5 мільйонів цивільних та 3 мільйони військових. Нині Україна знову воює з агресором. Російська Федерація, яка поєднала ознаки нацистського та комуністичного тоталітарних режимів, після років гібридної агресії, вдалася до відкритої повномасштабної війни. Наша боротьба, яка триває з 2014-го, неодмінно завершиться перемогою над рашизмом. Адже Україна на противагу Росії втілює цінності свободи, поваги до прав людини та демократії, які стали наріжними для міжнародного порядку після Другої світової війни. З нагоди Дня пам’яті та примирення презентуємо відеоролик, який руйнує міф радянської та російської пропаганди про «9 травня – День великої перемоги», який інспірував особисто Сталін для підкреслення величі Радянського Союзу, а згодом почав активно експлуатувати режим Леоніда Брежнєва і його наступники. В сучасній Росії це вилилось в культ «побєдобєсія», коли пам’ять про мільйони жертв у наймасштабнішій війні людства підміняється карнавально-буфонадним угаром та погрозами усім цивілізованим державам. Ролик виготовила студія Prosto production Над проєктом працювали: Антон Дробович, Зоя Заблоцька, Тетяна Бойко, Вікторія Мізерна, Ірина Полонська, Володимир Тиліщак, Вікторія Яременко. У відео використано матеріали книги «Війна і міф: невідома Друга світова» за редакцією Володимира В’ятровича, Олександра Зінченка, Максима Майорова.

2 травня виповнюються десяті роковини трагічних подій в Одесі, коли ціною людських життів було зупинено повзучий наступ “русской весни” та зруйновано імперський міф про те, що "Одесса - русскій город". Довкола тих подій досі тривають політичні спекуляції, але потрібно пам'ятати, що вони стали кривавим розв'язком провокацій, розгорнутих весною 2014 року проросійськими силами в Одесі. Пропонуємо вам інформаційні матеріали УІНП, які досить докладно та виважено розповідають про події 2 травня: https://bit.ly/35m6lNF . Також запрошуємо до перегляду документальних фільмів "2 травня. Без міфів", які зняла “група 2 травня”, що об’єднує незалежних експертів та небайдужих одеситів: https://youtu.be/dn7opDCmlu4 https://youtu.be/3qDtDZlg3nY Сайт "групи 2 травня": http://2mayodessa.org/ #Одеса #2травня

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни 130 років тому 1 травня 1894 року в Умані народився відомий археолог і історик, організатор пам’ятникоохоронної справи Петро Петрович Курінний. Його батько, Петро Федорович Курінний, був на Уманщині знаною людиною. Син кріпака, він самотужки зумів здобути вищу освіту і стати юристом. Працював приватним повіреним Київської колегії адвокатів, у кооперативній спілці, був попечителем сільської школи. До археології Петро Курінний-молодший долучився в Уманській чоловічій гімназії, де історію та географію викладав відомий археолог, один із фундаторів музейної справи в Україні Данило Щербаківський. Він організовував розкопки на Уманщині, залучаючи до роботи і гімназистів, і широку громадськість. Захоплення Курінного історією та археологією продовжилося і в Київському університеті Святого Володимира, куди він вступив на історико-філологічний факультет. У 1915 році його обирають секретарем історико-географічного гуртка при університеті, а через два роки – вченим секретарем Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні. Після закінчення університету Петро повертається в Умань, викладає в гімназії, організовує археологічні та етнографічні експедиції, засновує при гімназії Соціально-історичний музей Уманщини, згодом стає завідувачем Історичного музею Уманщини, ініціює заснування Комісії з охорони пам’яток мистецтва й старовини на Уманщині. У 1924 році Курінний переїхав до Києва, де став директором створеного на території Києво-Печерської лаври Музею культів і побуту, а з 1926 по 1932 він очолював там історико-культурний заповідник «Всеукраїнський музейний городок». Входив до Всеукраїнського археологічного комітету, редагував збірник «Український музей», працював на кафедрі мистецтвознавства при ВУАН. У 1933-му Курінного заарештовали за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській діяльності» та п’ять років позбавляють права працювати за фахом. Підробляв, працюючи в геологічних партіях, які досліджували шахтні води Криворіжжя, та економістом-нормувальником у проєктних організаціях трестів «Укрводбуд» та «Укргіпровод». Пізніше влаштувався в Інститут археології АН УРСР. У 1943 році, не бажаючи вдруге потрапити до рук НКВД, емігрував до Німеччини. З собою вивіз щоденники батька та інші цікаві історичні документи. В Німеччині став одним із організаторів Української вільної академії наук та професором Українського вільного університету в Мюнхені, очолював українську редакцію Інституту з вивчення СРСР, що видавав «Українські збірники». Він залишив помітний слід в українській археологічній науці. Досліджував пам’ятки трипільської і білогрудівської культур, їхню спорідненість зі скіфами та іншими давніми культурами, давньоруські пам’ятки Києва, зокрема, мозаїки та фрески Михайлівського Золотоверхого собору. До останніх років життя викладав в Українському вільному університеті. В Україну він так і не повернувся. Похований у Мюнхені. У 2016 року його іменем була названа вулиця в Святошинському районі міста Києва. У 2020 році побачила світ книга «Щоденники українського селянина Петра Федоровича Курінного. 1919 рік» на основі матеріалів родинного архіву, вивезеного сином.

❤️ 50 років з Дня народження Олекси Гайворонського — історика, телеведучого, фотографа, письменника, одного з провідних популяризаторів історії Криму У рамках співпраці з Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим ділимося з вами новим матеріалом про Олексу Гайворонського, видатного українського історика. Олекса Гайворонський народився 30 квітня 1974 року у Бахчисараї. Дитинство та основну частину життя провів саме там. Навчався на історичному факультеті Сімферопольського університету. Після навчання працював у Бахчисарайському заповіднику, писав статті для кримських газет. Згодом став автором передачі на телеканалі ATR “Прогулянки Кримом з Олексою Гайворонським”, присвячених пам’яткам історії та культури Кримського півострова. Олекса Гайворонський був автором багатьох книг про історію Криму, серед них «Сузір’я Гераїв: короткі біографії кримських ханів”, “Повелителі двох материків” та два томи книг про кримських ханів, за які отримав премію ім. Бекіра Чобан-заде. Гайворонський досліджував і викладав історію Кримського ханату з точки зору самої держави, а не російських фальсифікацій. Гайворонський був справжнім патріотом України. Після окупації півострова він відмовився отримувати російське громадянство та свідомо не співпрацював з окупаційними адміністраціями. Проте не міг покинути Крим через глибокий зв’язок з цією землею. Після окупації Криму, телепередачу Гайворонського закрили, проте він продовжив займатись популяризацією історії Криму. Наприкінці 2015 року історик презентував календар “Ханська Україна”, з фото та історичними нарисами про пам’ятники та пам’ятні місця Кримського ханства. У 2016 вийшла друком збірка його нарисів “Країна Крим. Нариси пам'ятників історії Кримського ханства”. Крім чисельних історичних творів. У2018 “Крим.Реалії” випустили цикл передач з Гайворонським під назвою “Кримське ханство”. Олекса Гайворонський присвятив своє життя вивченню історії кримських татар та періоду Кримського ханства. 27 вересня 2023 році, після тривалої хвороби, він пішов з життя.

У рамках нашої рубрики у співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас матеріал про підняття синьо-жовтих прапорів на кораблях Чорноморського флоту у 1918 році. Щоб дізнатись більше про цю непересічну подію - гортайте карусель 👉

​​27 квітня відзначаємо 170 років з дня народження Отто Ейхельмана, видатного юриста та правника, автора проєкту Конституції УНР. Отто Оттович Ейхельман народився під Петербургом у 1854 році. Його батьки були балтійські німці, які сповідували лютеранство. У 1872 році Ейхельман завершив навчання у Ревельській гімназії (Таллінн, Естонія), а за три роки здобув юридичний ступінь у Дерптському університеті (нині Тартуський університет, Естонія). Після отримання магістерського ступеня перебирається у російський Ярославль, де отримав посаду доцента у Демидівському юридичному ліцеї. У 1880 році захистив дисертацію з права у Київському університеті імені Святого Володимира. А вже за два роки переїздить з Ярославля в Київ, щоб стати завідувачем кафедри історії зарубіжного законодавства на юридичному факультеті університету. Бувши німцем за походженням, Ейхельман у Києві став палким патріотом України та захисником всього українського. Сам Отто Оттович був прихильником «громадівських ідей» Михайла Драгоманова, розглядаючи державу, як «спілку громад». Окрім викладання в Київському університеті, Ейхельман активно брав участь у київському міському самоврядуванню. Між 1898 та 1906 роках був гласним Київської міської думи. У 1905 році Ейхельман очолив юридичний факультет Київському університету, а вже 1908-го став очолив Київський комерційний інститут. Після проголошення Центральної Ради, Ейхельман активно долучився до розбудови молодої української державності. У 1918 році працював у Міністерстві торгівлі та промисловості. Брав участь у розробці економічної угоди між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною в межах Брест-Литовського мирного договору. Згодом перейшов на роботу у Міністерство закордонних справ УНР, де спершу обіймав посаду товариша (заступника) міністра, а згодом був виконуючим обов’язків очільника МЗС. Після захоплення влади більшовиками, виїхав у Прагу. Там очолював правничий факультет Українського Вільного університету. Також викладав в Українській господарській академії у Подєбрадах та Українському високому педагогічному інституті у Празі. На еміграції створив проєкт Конституції Української Народної Республіки. Свій проєкт засновував на драгоманівських ідеях, тому головними принципами проєкту основного закону УНР Отто Ейхельмана є федералізм та ідея народного суверенітету. Саме вони обмежують парламентський абсолютизм, посилюючи позиції установчої гілки влади через участь народу в референдумах, плебісцитах тощо. Основи цього проєкту Конституції закладено на ґрунті новітнього класичного конституціоналізму, джерелами якого вважались англійська, американська та революційні французькі конституції. Помер Отто Ейхельман у Празі 1943 року.