Ейдос

У червні стартує новий онлайн курс із продакт-дизайну на навчальній платформі SKVOT. Це буде тривалий і складний курс орієнтований на новачків. А ще це буде останній навчальний курс за моєї участі. Я хочу сконцентруватися на інших завданнях, проте буду проводити окремі лекції та воркшопи для дизайнерів, які шукають виходу з піксельного мислення до світу продакт-дизайну. А поки що ми з разом моєю колегою підготували багато відповідей на питання, що часто бентежать дизайнерів-новачків: хто такий продакт-дизайнер, чим він відрізняється від інших дизайнерів, як ним взагалі можна стати, що для того треба знати, скільки можна заробляти та багато іншого можна дізнатися в інтерв’ю для журналу SKVOT.

​​Рубрика «Рандом» Коли вранці я розплющую очі й приходжу до тями (важка й болюча процедура), то зазвичай перше, що я роблю — беру до рук смартфон і перевіряю електронну пошту. Погана практика, знаю, але від того які повідомлення чекають на мене в скриньці, буде залежати чи можу я ще поніжитися під теплою ковдрою, або треба вмикати турборежим і хутчіш мчати до роботи. Минулого тижня сталося так, що перший лист ввів мене в стан заціпеніння, а потім ендорфінного вибуху. Моє оповідання в шорт-листі конкурсу історичних оповідань «ProМинуле»! Це радісна звістка та вкрай важливе досягнення для мене, як для письменника, який працює в жанрі саме історичної прози. Тож вітаємо мене! 😁

​​Частина XI. Подорожі в дитинство Якщо людське життя — це подорож у пошуку щастя, то залишається лише заздрити маленьким дітям, які поки що позбавлені усвідомлення кінцевості буття, які завжди щирі та сповнені сил. Щодня вони відкривають світ і кожна їхня хвилина наповнена справжнім подивом. Час у дитинстві має постійну емоційну забарвленість і кожен день є таким, про який нам, дорослим, залишається лише мріяти і який ми зазвичай шукаємо в подорожах. Хоча у дитинстві безліч обмежень, що не дають насолоджуватися життям на повну: це не можна, це не бери, довго не грай, весь цей негатив легко тане під променями маминої любові та цікавезних історій, що розказує батько. Ну а ще тато може побути верблюдом, поки дитина має відчути себе ватажком каравану в пустелі. А ще можна їсти купу всього смачного й не гладшати! А ще… Ой, та годі, суцільні переваги! Іграшки, через які я спотикаюся, або маленькі машинки, що я несподівано знаходжу в себе в ліжку, короткими флешбеками відправляють мене у власне дитинство. Я повертаюся на пару десятків років у минуле і знов відчуваю ту безмежну дитячу владу — бути ким завгодно, де завгодно й коли завгодно. Зізнатися, ці подорожі приємні лише поки вони тривають, проте вони завжди лишають після себе їдкий ностальгічний присмак. Стрілки на годиннику життя неспинні й кожен такий спалах обов’язково мені про це нагадує. Я дістався спальної кімнати й ліжко мого сина — перше, що притягує погляд і думки. Поруч із ним — стілець, на котрому я або моя дружина, читаємо синові перед сном. Ця композиція знов жбурляє мене у власні спогади й перед очима проносяться сотні вечорів, коли моя мати читала мені перед сном. Як легко ми разом мандрували світом і часом! У відкритті цієї чарівної магії книг я бачу одне з основних завдань батьків і, мабуть, основний метод виховання. А ще у цих щовечірніх читаннях, як ніколи, можна відчути тяглість поколінь. І прекрасно те, що нагородою за виконання цього, без того приємного обов’язку, є момент, коли син бере за руку й каже: «Тато, не йди, почитай ще!».

Частина X. Машина часу у ванній кімнаті Ванна кімната — це скарбниця промислового дизайну. Саме тут ми щоденно користуємося безліччю предметів, що стали для нас уже звичними, але за якими стоять цікаві історії. Скажімо, чистка зубів. Щоденна й рутинна процедура, яка дарує нам чергову втечу до нас самих, залишає віч-на-віч із власними думками. І я не збрешу, якщо скажу, що більшість моїх ідей та планів постають подумки саме під час керування зубною щіткою. А ви коли-небудь задумувалися про те, коли вона з’явилася і як виглядала до бленд-а-медних часів? Зуби чистили ще в Стародавньому Єгипті за допомогою паличці. Так і уявляю собі якогось Тутмоса III вранці, перед невеличким каламутним дзеркалом, розкуйовдженого та заспаного, повелителя відомого людям світу, у прагненні дістати маленький шматочок їжі з-поміж зубів. Так, усі ми, навіть великі світу цього, можемо виглядати такими безпорадними перед маленькими побутовими труднощами. Шумери теж зуби колупали палицями. Також ознаки прагнення почистити зуби знаходять навіть у кістках первісних людей. Виходить, ми достеменно не знаємо, коли саме з’явилося це знаряддя гігієни. Але можемо точно сказати, що сама ідея зубної щітки є ще більш давньою, ніж ідея колеса! Але для того щоби з’явилася зубна щітка, що більш-менш схожа на сучасну, знадобилися довгі століття. Лише наприкінці XV ст. у Китаї (ну, звісно, ці хлопці завжди перші усюди) до бамбукової ручки додали тверду щетину дикого кабана. Винахід швидко розповсюдився цивілізованим світом. А відома нам зубна щітка з’явилася у 1780 р. завдяки англійцю Вільяму Аддісу, фірма якого «Wisdom Toothbrushes» існує досі, про яку ми, однак, ніколи нічого не чули. І не дивно, бо якщо зайти на сайт компанії можна одразу переконатися, що розробники сучасної зубної щітки застрягли десь там у XVIII ст. Останньою важливою віхою в еволюції зубної щітки стали 30-ті, коли натуральна щетина була замінена на нейлон, тоді ж з’явилися перші електричні прототипи. Тож тепер будьте обережні. Бо наступного разу, коли візьмете до рук зубну щітку, неминуче вирушите в мандрівку часом, побачите фараонів, китайських середньовічних винахідників, київських князів та перших англійських бізнесменів. І всі вони, як і ми, чистили зуби й водночас шукали ідеї та рішення, що змінювали світ. P.S. Якщо вам цікаво затриматися в минулому та дізнатися більше цікавих історій звичних нам речей, то в мене є для вас гарний матеріал, що я писав нещодавно для bit.ua — https://bit.ua/2020/04/dyzajn-shho-zminyv-svit/

​​Частина IX. Ванні рефлексії Ми забули як відпочивати. В усіх наших подорожах та приємностях (або ні, це вже кому як) із їхньої підготовки, у серіалах і фільмах, що ми ковтаємо вечорами, навіть у блуканнях у незнаних книжкових світах наш розум постійно знаходиться в стані обмірковування, аналізу та переживань. Навіть коли ми просто їдемо на роботу — ми під атакою стресових явищ і нема ніде порятунку від них у сучасному світі. Стрес став нашим незмінним супутником, він — зворотня сторона економічного розвитку. Новий ритм життя в нашому глобалізованому урбаністичному світі вимагає від нас безупинного бігу. Ми так звикли постійно кудись мчати, що просто забули як це — зупинятися. А залишаючись на самоті, ми лякаємося та хапаємо телефон у руки, судомно перевіряємо Фейсбук та Інстаграм. Ми забули що таке справжній відпочинок. Для мене відпочинок — це стан, коли свідомість вільна від думок, а тіло максимально розслаблене. І хвала прогресу, який подарував нам зокрема ванну! Навчитися медитації може далеко не кожен, для багатьох це все ще якась магія, що відкривається лише джедаям. Але насправді ж, ми всі перебуваємо в медитативному стані хоча б раз на день, коли ввечері, перед самим сном, ми ще не спимо, але реальність уже вислизає від нас і тече собі поруч, ніби відокремлено. Навчитися досягати такого стану контрольовано цілком можливо, але вимагає практики й часу, як будь-яка інша навичка. А оскільки нам треба бігти, то це рішення підійде не всім. А от душ або ванну приймати, хочете не хочете, а доведеться! Принаймні, якщо ви хочете залишатися повноправним членом соціуму. Ванна кімната — місце, що здатне нас зупинити й розслабити, подарувати мозку перезарядку хоч на декілька хвилин. Такий медитативний стан випадково відкрився мені в першій закордонній подорожі. Країною, що багато років тому відчинила для мене ворота «Заходу», стала Угорщина. Подряпаний, але романтичний Будапешт, а ще міста Егєр та Мішкольц. Саме в останньому є печерні купальні, які подарували мені нове розуміння відпочинку. Спочатку, щоправда, треба дати трішки часу свідомості звикнути до тієї краси, що панує в тих печерах. Смарагдового кольору чиста й тепла вода, що сягає грудей, заповнює печерні переходи. Єдиним джерелом світла є тьмяне, проте різнокольорове підсвічування. Аж раптом, ви потрапляєте до великої печерної зали, де зверху на вас дивиться нічне небо, сповнене тисячами далеких зірок. Ви сідаєте у кам’яне крісло, що вже чекає в центрі цієї зали, дивитесь вгору і все навколо зупиняється. Добре, що я маю ванну. Зірок із неї не побачити, проте теплої води, що огортає тіло, вже досить для зупинки на піт-стопі в цих бурхливих життєвих перегонах. А зірки можна й намалювати, варто лише заплющити очі.

Частина VIII. Сахара в передпокої — Ти чого, на вихід уже зібрався? — спитав мене мій добрий друг після минулого допису, — В тебе гарний бложик, невже все? Немає нічого приємнішого для будь-якого автора, аніж такий зворотний зв’язок! Якщо ще й з порадами, як саме можна покращити контент, що мій друг і зробив, то це взагалі безцінно. Друзі, пишіть авторам, яких ви читаєте. Для них це найкраща нагорода! І ще гонорари, звісно. Я дійсно дістався передпокою та порталу в зовнішній світ — вхідних дверей, але мої мандри квартирою на тому не закінчуються й #карантиннаподорож має контент-план ще як мінімум на 10 нових глав. 🙂 Справа лише в тім, що кабінет я повністю обійшов, а щоби дістатися інших, не менш цікавих куточків квартири, треба пройти саме через передпокій. У нашому місті (воно ж федеральна земля зі своїми законами) карантинні заходи дедалі скасовують і вже навіть ходять чутки про повернення до офісів. Про цей момент я думаю із жахом та душевним здриганням. Декілька днів тому я, нарешті, дістав свою філіжанку кави, запрацювали перукарні, скоро широко відчинять свої двері ресторани та кав’ярні, а нещодавно діти повернулися на дитячі майданчики. Тож подвір’я знов наповнилися дитячим лементом, гойдалки радісно заскреготали, а пісок понісся до хат тільки і встигай прибирати. Саме тому передпокій моєї квартири зараз схожий на пустелю Сахару. Вхідні двері у квартиру стали справжнім символом свободи. Усе чекаєш, коли буде нагода зайвий раз їх відчинити, вдягнути маску й вирушити в цей апокаліптичний світ на пошук пригод. І продуктів. Пригоди, дякувати космосу, не знаходяться, а з продуктами вже все давно гаразд і їх не треба шукати. Трішки проблемно було лише перші два тижні карантину, коли люди масово скуповували все. З карантином я став частіше робити замовлення на Amazon та в інших інтернет-магазинах. Прихід поштаря та кур’єра це основний засіб комунікації із зовнішнім світом, а процес відкриття очікуваної посилки — один з ефективних методів отримання швидких ендорфінів. І якщо зараз вхідні двері постають у яскравому світлі місця зустрічей та отримання маленьких радощів, то в докарантинні часи, вони були найбільш неприємним для мене елементом квартири. Бо я люблю свій дім і всіляко намагався уникнути необхідності його покидати. Передпокій доволі малий, у ньому бракує світла навіть вдень, це місце перетину всіх можливих протягів, а разом із піском, що час від часу з’являється на підлозі, тут є відчуття пустелі, яку хочеться швидше залишити позаду. Тож я рішуче вирушаю далі й роблю крок до одного з найцікавіших місць у квартирі — до ванної кімнати. Не хвилюйтеся, обіцяю без інтимних подробиць 😁

У минулій главі я згадав про США та свою першу подорож до цієї країни. Потім були й інші мандрівки до різних її куточків, під час котрих я, крім усього іншого, намагався зрозуміти чому так багато людей у всьому світі мріють переїхати саме туди. Тож поки я роблю 6 кроків із кабінету до передпокою, дозвольте розповісти вам про свої враження. Якось я спитав свого знайомого, чому він вирішив переїхати саме до Сан-Франциско? Він відповів, що «тут усе починається». Як на мене, то єдине, що там починається — це черговий тренд у світі цифрових продуктів. Такий собі центр законодавства моди у світі цифрових стартапів. Вчора була віртуальна реальність, сьогодні біохакінг, завтра буде щось інше. Загалом майже всі міста США (за кількома винятками) — суцільна одноманітність і нудьга. Життя вирує по-справжньому лише на півночі країни, де, однак, люди непривітні в тому своєму melting pot. От вам невеличкий діалог, що стався зі мною в черзі за славетними хот-догами в Чикаго. — Гей, малий, ти що це до мене в черзі стояв? — звернувся до мене кремезний, під два метри зросту, хлоп. — Так, але то нічого… Я не поспішаю. — Як це нічого?! Ти мав би послати мене до дупи, придурок! Я мовчу в заціпенінні, намагаючись усвідомити, що на мене наїжджають через те, що я своєчасно не наїхав. Він забирає свій хот-дог і йде, кинувши наостанок: — Шмаркачі європейські навіть послати нормально не можуть! Окей, в мене є і серйозні претензії до США. Наприклад, ніколи не можна бути впевненим чи продовжиться твоє життя, якщо тебе зупинив на дорозі поліцейський патруль, бо ти можеш їм просто не сподобатися, або зробити зайвий рух. Це мені знайомо не лише із новин, але й з історії мого знайомого, чий друг загинув від кулі поліцейського. Через своє нервове захворювання хлопець не встиг вчасно покласти руки на кермо. Життя мого колеги радикально змінилося, коли до школи де навчається його дочка, увірвався черговий псих із зброєю і влаштував стрілянину. Його дівчинка не постраждала (фізично), а колега тепер займається громадською діяльністю і працює над проєктами, що мають на меті заборону вільного обігу зброї у США. Коли я в США, то почуваюся у небезпеці, бо розумію, що перебуваю в поліцейській державі, наче герой роману «Ми» Євгена Замятіна. Для повноти картини не вистачає лише примусового щеплення абсолютного щастя. Порівнюючи з Європою, американці геть нічого не чули про демократію. Вони живуть «в кредит», а здорова їжа стала розкішшю. Хоча я чудово розумію тих, хто насолоджується природою, хайкінгом і марить черговою подорожжю до якогось із національних парків США. Недоторканість та краса природи Північної Америки надихає і пробуджує бажання швидше вирушити в похід на пошуки душевної гармонії. Мені натомість потрібні античні руїни, замки й каміння навколо, що дихає тисячоліттями великої історії. Але в США все, що датовано кінцем XIX ст. то вже великий раритет. Я дістався передпокою й тут на мене чекає черговий портал. Але цього разу він не віртуальний, а цілком реальний — вхідні двері, які тепер відчиняються рідко, зазвичай для листоноші, кур’єру з Amazon та постачальника продуктів. Так зараз виглядає моя мережа соціальних контактів із зовнішнім світом.

Частина VI. Лас-Вегас на дивані Два кроки від Єрусалима й ми в Лас-Вегасі! Остання зупинка в моїй мандрівці кабінетом — диван та телевізор навпроти нього. Як чітко простежується баланс людської природи саме в цій кімнаті: половина зайнята бібліотекою, письмовим столом, кропіткою роботою та думами, а друга — відпочинком, азартом, лінощами та простотою. Поєднання протилежностей у єдиному цілому — ідеальна візуалізація Інь і Ян. Не буду вдаватися в усі технічні характеристики обох предметів, скажу лише, що диван задовольняє всім моїм запитам на комфорт, а розмір телевізора здатний дарувати насолоду домашнього кінотеатру під час перегляду стрічок на Netflix та Amazon. Безпосередньо телебачення в мене немає, бо я себе люблю й поважаю. Поруч із телевізором висить невелика полиця для PlayStation. Консоль — вогонь у якому я перероджуюся, наче фенікс. В іграх я можу розчинитися та розсипатися на шматочки на якийсь короткий час, щоби потім постати переродженою та готовою до нових викликів людиною. Граючи в «FIFA», «TowerFall», або ж в улюблену серію «Assassin's Creed», я перезавантажую мозок. Мені стає байдуже на плинність часу. Я виснажений буденністю й тікаю в яскравий ігровий світ, де немає мультитаскингу, купи нудних робочих завдань, усіляких проблем. Натомість є чисті та легкі в здобутті ендорфіни й одна чітка задача — забити гол, або покарати чергового покидька. Усе дуже просто. У 2004-му році я разом із батьком вирушив до родичів моєї матері, які мешкають у Денвері, штат Колорадо. Звідти ми здійснили кілька вилазок на авто: до Колорадо-Спрінгс, на гірськолижний курорт, назву якого вже не пригадати (але саме там я зрозумів, що зима, сніг і лижі — це не моє й що я є істотою теплолюбною), а родзинкою нашої культурної програми стала поїздка на декілька днів до Лас-Вегаса в штаті Невада, з зупинкою на Великому каньйоні. Атмосфера столиці розпусти та азарту запам’яталася мені найбільше з тієї подорожі. Вона насичена безтурботністю життя, що вирує лише на одній довгій вулиці. Вона концентрує кожного свого гостя виключно на тут і зараз, і немає в людини минулого, і майбутнє її не дуже бентежить. Звісно, вона яскрава: готелі-казино, музика, танцюючі фонтани, шоу, алкоголь, помпезність і все це серед безмежної пустелі. Вона сповнена простотою: тиснеш на кнопку й ти виграв, або програв. Червоне, чорне, зеро. Узяти ще карту, або ні. Це світ у якому необхідність вибору зведена до мінімуму і саме це і є відпочинок, шанс на перезавантаження. Потім зі свіжими силами люди повертаються до своїх нудних та одноманітних міст (бо кожне місто в США, за кількома винятками, це млосна нудьга) і продовжують свою буденну боротьбу та метання між безліччю опцій, навіть в незначних рішеннях. Можливість зруйнувати себе, щоби потім відбудовувати — саме це я відчуваю у своєму Лас-Вегасі на дивані перед телевізором, граючи в чергову гру.

Рубрика «Рандом» Я вдячний карантину, що замкнув мене вдома і на декілька тижнів залишив зовсім без фізичної активності, з печивом, шоколадом і віскі. Я встиг погладшати до тієї межі, коли правда вже б’є в очі й ти кажеш собі: «Зараз, або ніколи!». Тож я вчасно встиг обрати опцію «зараз» і повернувся до бігу та виснажливих кардіо-воркаутів. Водночас від страху майбутнього, у якому я не можу самостійно зав’язати собі шнурки, зникла й пристрасть до солодкого. ✅ Повернутися до активного образу життя Берлін потроху виходить з карантину. З понеділка дали дозвіл на роботу маленьких магазинів, у четвер відкриються дитячі майданчики. З душевним тремтінням чекаю на той момент, коли зможу купити філіжанку кави to go.

Частина VI. Мій храм у Єрусалимі Я довго не міг зрозуміти, чому ця глава все ніяк не пишеться. І мені знадобилося з десять днів на пошуки відповіді. А справа тут ось у чому: одразу за бібліотекою, порталами до Шотландії та Ірландії, я неминуче потрапляю до свого Єрусалима. І якщо я хочу бути відвертим із вами, любі читачі, то саме зараз настав той момент, коли я маю розповісти про свій Святий Ґрааль. Настав час для відкриття тих почуттів, що наповнюють мою душу та серце, коли я сідаю у своє обшарпане й порване шкіряне крісло, та в’їжджаю на ньому до свого храму. Тільки уявіть наскільки це складне завдання! А більшості з нас властиво відкладати складнощі на потім… Історія саме цього «храму» розпочалася насправді не так уже й давно. Це — новобуд, що я придбав декілька років тому через Facebook, в одного американця, який покидаючи Берлін влаштував гаражний розпродаж. До цього храму було багато інших і кожний зі своєю історією вартою оповіді. Але саме цей встиг стати свідком великих подій мого життя. Тож не збрешу, коли скажу, що він є найціннішим та найулюбленішим з усіх. Більша частина мого життя проходить за моїм робочим столом — це і є мій храм. Його біла деревина пам’ятає всі хвилини, що я проводив у напруженій роботі (або не менш напруженій прокрастинації) над дизайн-проєктами, статтями та оповіданнями. Вона тримає в пам’яті мої перші перемоги у ролі письменника та публіциста, встигла побачити безліч мисленнєвих блукань та пошуків важливих рішень. Вона знає про мене все. Вбрання цього храму доволі мінімалістичне й навіть протестантське, але функційне та технологічне. Монітор, клавіатура, мишка на великому чорному килимі, мій лептоп на стандартній металевій підставці «Rain Design», папірці, олівці та лайнери, планшет «Wacom» (який у мене за ікону, бо користуюся ним декілька разів на рік) та головна прикраса — лампа на ім’я Ріггард. Це не моя хвора фантазія, так її назвала IKEA. Мінімалістичний, неперевершений витвір індустріального дизайну із платформою для безконтактної зарядки смартфону. Подарунок моєї коханої жінки, що завжди дає мені тепле світло під час виснажливої роботи. Родзинкою цього столу є те, що він має регулятор висоти, тож у часи коли моя спина й поперек укладають союз та йдуть проти мене війною, я маю змогу підвестися та працювати стоячи. Так врешті-решт вороги відступають. Нещодавно фасад храму дістав чергові бойові рани, зазнавши бомбардування циркулем у руках мого сина. Такі речі спочатку завжди мене засмучують, але вже за декілька хвилин я дякую долі, усім цим випадковостям та деструктивному методу пізнання світу зокрема, за те що допомагають мені залишатися більш-менш нормальною людиною та не скотитися остаточно в прірву перфекціонізму. Таким є мій храм у моєму Єрусалимі.

Рубрика «Рандом» Кожна річ у нашому побуті, що є для нас уже абсолютно звичайною, має цікаву історію позаду. Мій новий матеріал для bit.ua пропонує чотири подорожі в часі й можливість дізнатися незвичайні історії кількох звичайних речей. https://bit.ua/2020/04/dyzajn-shho-zminyv-svit/

Частина V. Подорож до Шотландії не покидаючи квартири Дункан сказав, що мій телеграм-канал ризикує перетворитися на черговий щоденник і щоби я негайно повертався до #карантинноїподорожі, а інакше вичислить мене по IP. Тож я не зволікаю й рухаюся далі! Я покидаю бібліотеку й переходжу на метр лівіше від полиць із книгами. Тут перед моїми очима постають простори Ірландії, а ще десь 60 см лівіше — Шотландії. Це дві мапи, які зосереджують увагу на головних (для мене особисто) принадах цих країн — винокурнях. Я колекціоную шотландський та ірландський віскі. Але саме скотч, особливо з острова Айла, займає окреме місце в моєму серденьку. Мої улюблені (інформація для колег-поціновувачів Айла): Laphroaig, Lagavulin та Caol Ila. Уявіть себе в лісі. Ніч і ви сидите разом із добрими друзями навколо багаття. Перед вами танцюють язички червоного полум’я, що зігрівають вас, а його запах дарує відчуття комфорту та затишку. Повітря насичене свіжістю ліса. Недалеко гукає сова. А це що за смакота? Це ваш приятель смажить бекон! Ви відкидаєтеся на свій рюкзак. Він трохи вологий і ви відчуваєте запах його нової шкіри. Звісно, оскільки ви в Шотландії, тлом для буйства цих запахів слугує торф. Додайте до цього ще трішки солодкої карамелі й ось він — букет смаку віскі Laphroaig. Тож я придбав ці мапи два роки тому з ідеєю позначати ті винокурні, представників яких я купую й додаю до своєї колекції. Проте щоразу ставлячи на полицю свого бару новий експонат, рука моя так і не піднімалася зробити позначку на мапі. Бо тим самим я би спотворив її. Тоді я вставив ці мапи до рам і повісив на стіну, прямо над робочим столом. Черговий погляд на Шотландію й мене огортає північна прохолода. Лунають сумні й проникливі звуки волинки. Я чую шум хвиль Північного каналу, що розбиваються об скелі. Вітер кусає обличчя, а в повітрі стоїть міцний запах торфу. Десь далеко чутно волання Мела Гібсона: «Scotlaaaand! Freeeedoooom!». Так я витріщаюся, щось уявляючи та про щось міркуючи, аж допоки не пролунає чий-то суворий голос: «Away ye go ya myg ye!», що означає, що мені вже час повертатися назад у реальність. Так я знаходжу себе в Шотландії, у якій я ніколи не був та в бесідах, які ніколи не вів.

Рубрика «Рандом» Читаю «Щоденник книгаря» Шона Байзелла. Книга неперевершена й дарує атмосферну подорож до сучасної Шотландії — у місто Вігтаун, де панують холодні вітри й дощі, вікторіанська архітектура та книги. Дивно те, що телепортів до Англії та Шотландії з моєї квартири дуже багато (і про деякі з них збираюся написати в наступному пості), але серед усіх відвіданих мною країн досі немає саме цих двох. Енівей… «Як зауважила в “У книзі книгарень” Джен Кембелл, після того, як Гутенберг винайшов ручний друкарський верстат і на ринок потрапили перші “масмаркетові” видання, “славетний флорентійський книгар Веспасіано да Бістіччі так обурився, що книжки перестануть переписувати від руки, що в гніві закрив свою книгарню. Він — перша особа в історії, що провіщала загибель книжкової індустрії”.» Розмови про те, що книга разом із книгодрукарством, видавничою справою та книгарнями скоро загине, точаться вже багато років. Але чи насправді на нас чекає їхня смерть? Можливо, все-таки краще сказати — трансформація? Ковід цілком може забити пару цвяхів у труну паперової книги та споріднених із нею галузей. З перебуванням у карантині попит на цифрові товари та послуги тільки посилюється. І маленькі книгарні й видавництва можуть не витримати цієї кризи. Вони за нормальних часів заробляють мало й не можуть витримати конкуренції з Amazon (а в Україні з піратством). Kindle і собі, як більш зручний та раціональний формат, усе далі витісняє паперову книгу. А книгарня стає своєрідним храмом для читачів-фанатиків. Теперішня пандемія це лише акселератор. Нам слід зрозуміти, що через глобальну зміну підходу до сприйняття інформації змінюється і процес читання. Показовим є успіх одного з берлінських стартапів — «Blinkist», що розробив застосунок із допомогою якого люди, яким бракує часу, але не займати бажання саморозвитку та навчання, можуть швидко отримати витримки та головні тези популярних нон-фікшн книг у текстовому або аудіо форматі. Це нове майбутнє видається мені поверненням до коренів. Ні, паперова книга не зникне, але знов стане символом елітарності та причетності до того прошарку населення, яке може дозволити собі мати книгу й час на її читання. Водночас масмаркет буде повністю захоплений цифровим виміром: електронними та аудіо книгами, гаджетами та застосунками, що видають лише квінтесенцію ідей автора. Книгарні залишаться, але лише найбільші з них, що будуть слугувати музеями знання та мистецтва, а видавництва трансформуються в діджитал компанії.

Частина IV. Про книги та шрифти. Ще трохи затримаємося в моїй бібліотеці та погортаємо сторінки книжок. Насправді в мене дві бібліотеки: одна вдома, в Україні, а інша — тут у Берліні. Перша наповнена класикою зарубіжної літератури та енциклопедіями, а друга, де ми з вами зараз і перебуваємо, сучасною зарубіжною та українською прозою. Хіба що є ще трішечки нон-фікшну. Ось у перших рядах я бачу «Корабель шаленців» Тараса Лютого, «Мистецтво подорожі» Алена де Боттона, тритомник «RECвізити» Тетяни Терен (дякую Дункане за подарунок!), «Пригоди ведмедика Паддінгтона»… Так, стоп, це вже не моє. Кожна книга — це телепорт в інший світ та інші часи. Це відпочинок-мандрівка. Це така сама подорож, як і будь-яка інша, з квитками на літак та бронюванням квартири на AirBnB, але не залишаючи власного помешкання. Та кожна книга це не лише історія написана автором, це ще й історія самої книги. Малюнок на обкладинці, папір, запах, а головне — гарнітура. Як дизайнер я звертаю увагу й на цю історію також. Роздивляюся її під різними кутами. Звичайний читач одразу потрапляє під чари гарнітури та емоцій, що вона викликає. Як літературний критик вміє розкласти по полицях творіння автора, побачити ті шари твору, що невидимі звичайному читачу, дизайнер бачить спершу верстку, композицію та настрій самої книги за її оформленням. Шрифти Serif (із зарубками) одразу надають відчуття масштабності твору, поваги до традицій, надійності. Шрифтами із зарубками варто набирати класику. Ви ще не прочитали жодного слова, а візуальний образ першої сторінки вже дарує вам комфорт та довіру. Нон-фікшн зазвичай набраний Sans serif гарнітурою (без зарубок). Максимально комфортне читання, простота, лінійність та практичність. Що ви ніколи не побачити в книгах — це моноширинні шрифти. Вони не мають жодного характеру, вони беземоційні. Також ви ніколи не натрапити на шрифти, що імітують рукопис. Ці вигадливі творіння типографського мистецтва можна побачити в логотипах або в ресторанних меню, бо вони смачні, як французькі тістечка. Але читати роман таким шрифтом не вийде. Гарнітура, якою набраний текст книги, визначає найперше враження читача. Секундний погляд на сторінку прологу і ви вже знаєте якою саме буде ця історія, хоча ви ще гадки не маєте про що вона буде. Хіба не магія? 🧙

Рубрика «Рандом» Впевнений, що ви чи не щодня чуєте цю фразу: «світ змінився». Але як саме він змінився? Чого нам очікувати, коли ми нарешті залишимо нашу ізоляцію, вийдемо на вулиці та зробимо подих на повні груди? Робити висновки, звісно, поки зарано, але я вирішив погортати сторінки нашої історії та подивитися на те, як саме великі пандемії змінювали наш світ та впливали на розвиток людства. На основі цього дослідження стало можливим простежити деякі паралелі з теперішньою кризою і зрештою зробити доволі чіткі прогнози щодо змін, які нас очікують. Про все це в моєму матеріалі для «Збруч». https://zbruc.eu/node/96819

Частина III. Найстаріші пам’ятки моєї бібліотеки, або про шлях до професії продакт-дизайнера Я продакт-дизайнер. Я завжди кажу «продакт», бо якщо сказати «продуктовий», то в більшості людей завжди постає перед очима крамниця зі свіжоспеченим запашним хлібом, вареною ковбасою та представницею радянської спадщини — Марією Палною, яка чатує за прилавком. Й от саме цей прилавок і має бути витвором продуктового дизайнера. Ніт. Це зона відповідальності дизайнера інтер’єру, або промислового-дизайнера. Я натомість розв’язую різноманітні проблеми людей за допомогою цифрових застосунків, проєктуючи їхній користувацький досвід. Ні, я не просто «малюю» інтерфейси. Продакт-дизайнер — це спеціаліст із широким колом експертних знань: дослідження користувачів, бізнес-аналіз, безпосередньо дизайн, розробка, маркетинг. Це також не означає, що я людина-оркестр, що сама все це робить. Я слугую об’єднувальною ланкою між усіма іншими спеціалістами, забезпечую якісне та цілісне рішення для кінцевого користувача. Добре, з цим розібралися! Під час моєї подорожі квартирою перша тривала зупинка трапилася біля бібліотеки. Й от що я помітив: в усій моїй бібліотеці є лише одна книга — «Guide to information graphics» by Donna M. Wong, що може натякнути на мою професію. Проте вона губиться серед інших. Моя бібліотека наповнена здебільшого художньою літературою. Зарубіжна класика, сучасна українська література, трішки нонфікшну та історичні енциклопедії. І як це не дивно, але саме останні сприяли моєму становленню в якості продакт-дизайнера. «Греки» 1993-го та «Римляни» 1994-го років видання. Це дві невеликі дитячі й тому багато ілюстровані енциклопедії — мої перші книги (взагалі). Цим книжкам я зобов’язаний майже всім. Саме вони пробудили бажання в маленького хлопчика пізнавати світ, дивуватися його красою, читати книжки й захоплюватися історіями людей. Історична проза, пригодницькі романи, детективи та фентезі — усе це насичувало мене знаннями та прокачувало фантазію. Але головне це те, що книги роблять читача учасником історій інших людей, надають змогу стати кимось іншим та відчути усі барви емоцій персонажів. Художня література — це є шлях до розвитку емпатії. А саме вона є основною зброєю в арсеналі продакт-дизайнера, бо емпатія дає змогу по справжньому відчути проблему іншого та прийти до ідеї її вирішення. Тож саме книгам я зобов’язаний своєю успішною кар’єрою.

Рубрика «Рандом» У мене висить постер із чудовим колажем, що демонструє всі знакові місця Берліна в єдиній гармонійно композиції. Цей постер, авторства тамтешнього ілюстратора Мартіна Шварца, я побачив в одному магазинчику в аеропорту Копенгагена. І мені конче захотілося його придбати. Проте в мене була лише маленька ручна поклажа, літак за пів години, а також я уявив собі, що це ж доведеться дірявити стіну, підбирати та замовляти раму… Тобто багато додаткового екшену. Але дуже хочеться! В дитинстві, коли я дуже хотів якусь нову іграшку, але вона коштувала дорого, мій батько робив такий фокус: «Сину, якщо ти згадаєш про неї за тиждень, — казав він мені тоді, — Ми повернемося й купимо її». І тепер, коли мені щось дуже кортить купити, але немає впевненості чи дійсно воно мені потрібно, чи готовий я платити такі гроші, чи зроблю всі необхідні додаткові дії, тоді я кажу собі: «Якщо за тиждень буду пам’ятати й так само буду бажати — повернуся й куплю». Працює. Думав про цей постер майже щоденно впродовж тижня. Зайшов на сайт цього ілюстратора, придбав та ще й із безкоштовною доставкою. І тепер цей постер — одна з головних прикрас мого кабінету. Хотів би я завершити, мовляв, сила волі, стримування первинної емоційною реакції — бездоганний рецепт свідомого споживання! Але натомість давайте просто пороздивляємося цей чудовий витвір сучасного мистецтва! 😁

Частина II. Про користь подорожей на самоті. Моя квартира розташована на 52.5° широти та 13.4° довготи. Приблизно 47 м над рівнем моря. Дістатися мого храму доволі легко швидкісними берлінськими потягами (S-Bahn) з аеропорту Шонефельд (як же дратує те, що їхати до цього повітряного хабу мені рівно стільки ж, скільки летіти з нього до Львова), або автобусом з аеропорту Тегель (хвилин 20, не більше). В гості я вас не чекаю — карантин все-таки. До того ж, подорожі на самоті — це чудова можливість побути наодинці із собою, насолодитися внутрішнім діалогом. О, скільки ж разів я чув сповнені подивом питання: «Ти їздив туди сам? Але чому? Це ж не цікаво. Тобі певно було так сумно…». Жах самотності часто жене людину до компанії, змушує заводити нецікаві та непотрібні знайомства, або їхати в подорож із кимось, хоча цей хтось слугує насправді лише рішенню завдання: «не залишитися на самоті із собою». Сучасна людина втрачає навичку проводити час тет-а-тет із собою. Бо коли людина залишається сам-один, усі її внутрішні переживання, болісні спогади, невротичні прогнози тощо, виринають на поверхню та захоплюють свідомість. Починається внутрішній діалог. Постають складні питання. Виринають усі невирішені до цього внутрішні конфлікти. Відкриття дверей шафи із монстрами — це страшно. Самотність веде до необхідності налагодження внутрішнього діалогу — це складно. Але лише в стані усамітнення людина здатна почати відверту бесіду зі своїм власним Я. У цей момент вона стає вільною від соціальних правил, від нав’язаних думок, від власних обов’язків. Від осуду Великого Іншого. Свобода — це складно й не всі в змозі її терпіти, ба більше використовувати собі на користь. Але мені пощастило: мені цікаво на самоті, я у захваті від відкриттів, що породжує діалог із собою. Я щасливий, що маю змогу дивитися на світ очима мандрівника, вільного від Іншого.

Рубрика «Рандом» Виявляється, що балкон — це дуже круте й багатофункціональне місце. До моєї карантинної подорожі я не використовував його аж ніяк. Висів собі, забирав у мене важливі метри житлової площі. А використовувався лише влітку для сушіння білизни. Тепер балкон — це ресторан. Місце для чаювання. У сонячний і теплий день він слугує рекреаційним центром де можна приймати сонячні ванни, насолоджуватися міцним ромом, запашним віскі, або солодким вином. 🥂 ✅ Позасмагати не виходячи з дому

Рубрика «Рандом» Вчора вішав нові завіси на вікно. Я переставив свій робочий стіл і все дуже круто, я в справжньому захваті від цієї шаленої динаміки змін. Але виявилася така проблема, що в сірому в цей час Берліні, запанувало сонце. Тепер воно бажає випалити мені очі, щойно я відчиняю двері до мого кабінету, а також постійно світить мені прямо в монітор і заважає працювати. Так от у мене не знайшлося нічого достатньо високого, на щоби я міг стати й повісити завіси. Довелося встановити журнальний стіл, а на нього ще невеликий стілець й молитися, щоби премія Дарвіна мене оминула. Моя маківка майже торкалася стелі й мені подумалося, що це той самий момент під час подорожі, коли піднімаєшся на якусь величезну вежу з оглядовим майданчиком, або навіть літаєш на гвинтокрилі над містом і насолоджуєшся панорамою. 🎡 ✅ Насолодитися панорамним видом