Pagan folklore

Здатність крові насичувати тіло (мікрокосм) зіставляється з властивостями води зволожувати землю (макрокосм): 1) Ти, косо, не бійся нічого і не пускай Божої роси і святої крові"; 2) "Матір Божа навколішки стояла і Бога прохала, і чоловікові на поміч давала, ішла мосточком із золотим ціпочком, і ціпочок обмивала, людям водицю давала" [Рецепти 1992, с. 34, 54]; 3) Святий Ян, стрéчник Божий, приступай доброю порóю, рáнєю росóю до білої кості, до червоної крові. Вречé (порух) одверни, а спір (з-порою / з удачею) приспори, а назад савятую росу заверни" [ПЗ 2003, №29]. Звідси аналогії зі вселенською рікою, образ якої поряд з "синім лісом, високими горами" є одним з головних світотворчих елементів у сакральній географії індоєвропейців [Іванов, Топоров 1991, с. 527-533]: 1) "На морі на лукомор’ї стоїть красна дівиця, веселечком воду розганяє і кров тобі замовляє" [Рецепти 1992, с. 35]; 2) "Край червоного моря, камінь лежить" [Українські замов- ляння 1993, №22]; порівнюється з текстами: 3) "Добрий вечір, річ- ко Уляно <...> ти ізмиваєш луги-береги, каміння-креміння, піс- ки-тріски, столи-престоли, обмий мою Богданочку корову (масть) всі сточніки, щоб у неї прибувло молоко з роси, з води, з вітру" [с. Капустине Шполянського р-ну. Черкаської обл.]; 4) "Мєсацю маю, чи ти буў на Дунаю?" [ПЗ 2003, №508]56. Подібні зіставлен- ня зустрічаються в текстах від кровотечі, де застосовується метод зворотної аналогії: "Ішла граза, бігла й вада, граза сунялася, у (ім’я) і кроў сунялася" [ПЗ 2003, №295]. Рудиментом архаїчних вірувань є текстові відповідності людської крові зі священними водами Йордану, течія якого, за віруваннями українців, зупи- няться на Водохреща: 1) "Ішов Христос до Ордані-ріки, і Ангел ішов. Христос став і Ангел став, і Ордань-ріка стала, кров правої (або лівої) руки перестала" [Рецепти 1992, с. 38]; 2) "На Сиянь- ский гори стоіть три криўьяни, водяна, мєдяна, криўяна, водяну пролиў, медяну пропиў, криўяну примовлю. Стій, кроў, ў ріках, як вода в Ярданях"; 3) "Встань, кроў, ў рані, як вода ў Ярдані" [ПЗ 2003, №286, 290].

Прикрите волосся людей49 протиставляється "розпущеним ко- сам" потойбічних істот, зокрема русалкам, вилам, мавкам, відь- мам, які у такий спосіб намагаються шкодити живим: "Архи- стратий Михаїл, Гавриїл, Уриїл <...> виділи диво престрашне, чудноє; і вишло з моря сімнадцять жен, просто нагіє, роспоясав- ше, розпущені волоса" [Рецепти 1992, с. 92]. Так, у Сербії побу- тував звичай, "щоб покійник не став вампіром": оголена просто- волоса жінка кадила очесами коноплі ("несправжніми косами") волосся покійнику; попіл, залишки коноплі і відрізане волосся клали в домовину. У зв’язку з цим регламентувалися час і міс- це розчісування волосся, що наближує цю побутову дію до лімі- нальних дій. Сербки розчісувалися лише в понеділок, вівторок і четвер, українки – у вівторок, четвер і суботу. На Полтавщині говорили: "У середи сорок дочок і кожна може вирвати по волос- ку, вискубти усі коси", тому в цей день тижня не розчісувалися і не чесали коноплі ("коси рослини"). На Чернігівщині вважали, що коси жінок, які розчісуються у середу і п’ятницю, розліта- ються по дванадцяти дворищам, звідси й виникає захворювання "волос". Сербки не розчісувалися у п’ятницю "щоб вовки не рі- зали худобу" або в день похорон "щоб голова не боліла і не ви- падали коси"50. Натомість у певні свята розчісування волосся на- впаки стимулювалося. Молоді сербки-боснійки на святого Юрія розчісувалися, поклавши під ноги товсту мотузку, "щоб коси були такими ж товстими, як мотузка"51. Демонстративне розчісуван- ня волосся дівчиною, як знак упорядкованого "цього світу", зна- ходиться в спільному семантичному полі з іншими обрядами: 1) "Уроки <...> ідіть на очерета, на болота, у своє міста, де парубок огню не креше, де дівка русої коси не чеше, де півнячий глас не заходить, де вітер верби не колише"; 2) "<...> де вітер не завіває, де сонечко не зогріває, де парубок конем не проїжджає, де дівка коси не чеше, де парні на улиці не співають, де дівки косами не мають"; 3) "<...> де дівка косою не має, парубок топором не рубає, де птиця не літає, людський глас не заходить" [Рецепти 1992, с. 51, 52, 54]. "Маяння" / чесання кіс має тотожне значен- ня з кресанням вогню, співом півня, людським голосом, віянням вітру, що пояснює звичай розпускати косу під час здійснення магічних дій, пов’язаних з метеорологічною та приворотною ма- гією. Внаслідок обрядового "маяння" косою викликали дощ і ча- рували парубків, що співвідносить дощ, який "запліднює" лоно землі, з чоловіком, який запліднює жіноче лоно. Цікавим є те, що обрядове розчісування коси – упорядкування скуйовдженого волосся, неможливе у місцях, де відсутнє життя: "сонечко не гріє", "вітер не віє", "півнячий глас не заходить", тобто в потой- бічному світі, де дозволялося світити волоссям (пор. з поховаль- ними звичаями, під час яких чоловіки знімали шапки, а жінки розплітали коси).

Ймовірно, що розмежування волосся (низу) і кіс (верху) ви- никло пізніше. В архаїчних обрядах заклинання достатку во- лосся і коси ототожнюються, що зумовлене логікою архаїчного міфу, який чітко не розрізняє природне і культурне: пор. прасл. *sъčęstьje – "щастя" походить від *sъ д-інд. / su – "хороший" + *čęstь – "частина". Таке ставлення до волосся пояснює смис- лові асоціації, які будуються на зіставленні здатності волосся рости з вегетативними властивостями рослин (пор. з казковими сюжетами кидання гребня, внаслідок чого виростає густий ліс), а також його великої кількості з розмноженням худоби і наро- дженням дітей. Відсутність волосся на голові у чоловіків (обли- сіння) сприймалась як ознака імпотенції [Бондаренко 2003, с. 55-62], асоціюючись з відсутністю волосся в нижній частині тіла як знаку статевої зрілості. Прикладом можуть слугувати обряди і звичаї слов’янських народів. У росіян Володимирської губернії існував звичай катати перше яйце, знесене молодою куркою, по голові старшої дитини, примовляючи: "Курочка, курочка, знеси стільки яєчок, скільки у дитини волосків". Македонці з Охриди, продавши худобу, гладили грошима свою бороду, заклинаючи: "Скільки волос у цій бороді, стільки хай буде багатства"; серби торкалися монетою волосся на голові і бороді, супроводжуючи це такими словами: "Щоб так зійшло збіжжя". У Західній Сербії іс- нував звичай залишати пасмо волосся після стрижки дітей, "щоб залишилося щастя" (пор. з пострижинами дітей в українців, коли їм виконувалося один рік). Поляки з передмість Жешова на Святвечір скуйовджували волосся зі словами: "В’яжись, жито, в’яжись", натомість словенці бажали господарю стільки телят, свиней і лошат, скільки волосся на голові. На Смоленщині в день святого Юрія жінки зривали одна в одної хустки і смикали за коси "щоб у господаря жито було густе і високе, як коси". Схожі обряди існували також у Сербії і Македонії, де дівчата на свято- го Юрія розчісувалися на полі, "щоб були густі коси як жито і бути здоровими". На Вітебщині жінки розпускали волосся, коли м’яли льон, "щоб був волокнистим і м’яким", на Великдень це ж саме робили літні жінки, "щоб у було стільки онуків, скільки волосся на голові" [Гаген-Торн 1933].

Обращая вниманіе на памятники, гдѣ упоминается о Родѣ и Роженицахъ, А. Х. Востоковъ отмѣтилъ, кромѣ Слова Хри-столюбца, еще въ одномъ Цеѣтникѣ, въ числѣ замѣчаній о разныхъ суевѣріяхъ, и то, что - съ робать первыя волосы стригутъ и бабы каши варять на собраніе рожаницамъ а изъ одного сборника ХѴ вѣка сообщилъ мнѣ такое упоми-наніе о Роженицахъ: Ставляніе тряпезам рожаницамъ и прочая вся служенїа діаволя. требы кладомыа виламъ и поклоняніе твари. Такихъ отрывочныхъ мѣстъ о Родѣ и Рожаницахъ довольно много. Таково и мѣсто въ Въпрошаніяхъ Курика, важное по древности: - Аже се родоу и роженицѣ крають хлѣбы и сыры и медъ

«Легенда эта имеет очень широкое распространение. Веселовский, сделавший ее предметом специального исследования, отмечает наличие ее у славянских народов, у финно-угорских, тюркских и монгольских народов, населяющих СССР, у некоторых кавказских народов, и у некоторых индейских племен Северной Америки. Соответственно очень разнообразны ее вариации по народам и по степени их общественного развития. В настоящее время может быть утверждено еще более широкое распространение, чем это могло быть известно Веселовскому. В. Г. Богораз-Тан утверждает, что «этот миф встречается решительно повсюду»». [Пропп В. Я. Поэтика фольклора. Источник: http://drevne-rus-lit.niv.ru/drevne-rus-lit/propp-poetika-folklora/kosmogonicheskie-legendy.htm]

"Они живут на горе, в лесу и под деревом жарят человека. Однако их действия — это не просто характеристика людоедства злокозненного персонажа, а изображение ритуала распоряжения человеческими судьбами, вроде плетения нити человеческой жизни греческими мойрами. “Tu pod jednim velikim drvetom vidi kako triž ene peku čoveka: jedna okrece ražaw, druga čагка vatru, a treca donosi drva. <...> One tri žene govorile su medu sobom da li da ubiju ono dete što se danas u šumi rodilo” (“Там, под большим деревом, она увидела, как три женщины жарят человека: одна поворачивает человека, другая раздувает костер, а третья носит дрова Эти три женщины спорили, убивать ли ребенка, который родился сегодня в лесу”). О ритуальности свидетельствует троичная структурированность их действий, свойственная и поведению вершителя человеческих судеб Усуда, который регулярно проходит в своем существовании через три уровня достатка, тем самым задавая судьбу человека. Процесс вынесения приговора, сохраняющий свою структуру поочередного высказывания каждой из женщин своего мнения, начиная с самой строгой и кончая самой милостивой, приобретает форму предложения убить ребенка и спора о том, когда его убить: ...«Первая сказала: “Давайте его убъем”. Вторая возразила: “Давайте не сейчас, а когда ему будет десять лет”. Наконец третья произнесла: “Сейчас не будем, а когда он женится, он возьмет девушку из далекой страны, и, когда они будут возвращаться домой, он снимет сапоги, и в один сапог заберется змея, которая его укусит, от этого он и умрет”»." [Якушкина Е.И. "Представления о суденицах в сербохорватской народной прозе"]

Отъ вѣдьмы, когда молоко у коровы отнято. 24, Не сама я собой, зъ Господомъ Богомъ, съ сяньнишнимъ днёмъ, святымъ чецьвярьгомъ. Уговарюю, умовляю, у Господа Бога милосьци упрошаю, святого Михаила архангала на помочь призываю, етой скоци-ни, рыжай шарсьцини, помочи даваю отъ молошника и 'тъ молошницы. На горѣ Сіяньской, на водзѣ Арданьской стоиць золотый номастырь, на томъ номастыри тридзевяць угловъ, тридзевяць буловъ, т. д. воконъ, т. д. дзьвярей и т. д. шнуровъ; на тыхъ шнурахъ стоиць сивый коникъ, на томъ сивомъ конику сядзиць святый Михайла архангалъ, у святымъ мѣсьци, у золотымъ кресьли, книгу-вангилю читаець, хируимы усьпѣваюць, у Господа Бога милосьци упрошаець, етой скоцини, рыжай шарсьцини, помочи даваець, молоко къ ёй присылаець, и на вѣки вяковъ яе ядро сустановляець, отъ молошника, отъ молошницы укрываець, своёю пеля-нёю, житворящую ризою на вѣки вяковъ. И сярёдъ того номастыря сто-иць золотый престолъ, за тымъ престоломъ самъ Сусъ Христосъ, маци прячистая, сами съ собою размовляли, у Господа Бога милосьци упро-шали, зъ золотого кубка у кубокъ вино переливали, и етой скоцини, р. ш., помочи давали, молоко къ ёй присылали, и яе ядро на вѣки вяковъ сустановляли, отъ молошника, отъ молошницы укрывали, отъ погибшаго вока, отъ нещастнаго языку, своёю пелянёю, житворящую ризою. Перядъ ими стоиць гора мясная, свѣча золотая, перядъ ими стоиць золотый ясенъ, усяму свѣту красень, бѣлая бярёза, усяму свѣту пригожа; съ-подъ тые бярёзы процекала криница, у той криницы тридзевяць вугловъ, тридзе-вяць ключовъ. И ету водзицу царицу уси православныя хрисьцяне бра-ли, у Господа Бога милосьци упрошали и ету скоцину, р. ш., вымя подмывали, и пиць ёй давали, и прымижъ рожакъ ёй мочили, и крыжамъ хрясьцили, и Господа Бога просили-упрошали, етой скоцини помочи давали, и молоко ёй присылали, и на вѣки вяковъ ёй ядро сустановляли. Перунъ бъець, молоньня палиць, молошника и молошницу отъ етой скоцины, р. ш., за дванатцаць сажневъ откидаець, и своимъ войстрымъ копъёмъ наскрозь ёй жилы-пажилы пробиваець, и на дванатцаць поколѣній молошника и молотницы кровъ заклинаець. С. Лобановка, чер. у. [Романов Е. Р. Белорусский сборник. Вып. 5: Заговоры, апокрифы и духовные стихи. Витебск, 1891. Стр. 144-145.]

Иногда вокативной формуле предшествует приветствие: «Добрый вэчор, добрый вэчор! Мороз, мороз, мороз, ходы куттю ести…» (Р. Зрч. Нобель). [Виноградова Л. Н., Толстая С. М. Ритуальные приглашения мифологических персонажей на рождественский ужин: формула и обряд // Толстая С. М. Полесский народный календарь. М.: Индрик, 2005. Стр. 479.]

В одной песне (вероятно, купальской, доставленной нам из Подолии) смерть сопоставляется с морозом и представляется танцующею с морозом. Смерте, смерте, иди на лиси, Иди на безвисть, иди на море, И ти, морозе, великий, лисий, Не приходь до нас з своей комори! Смерть з морозом танцювала И на море десь погнала. [Костомаров Н. И. Историческое значение южно-русского народного песенного творчества]

Зачин — текст нарративного характера, повествующий о входе субъекта в мир магических сил. Содержит описание путешествия заговаривающего из дома в потусторонний мир, иногда мотив его волшебного одевания в небесные светила и др. [Юдин А. В. Ономастикон русских заговоров]

(…) Лязи раб Божий имрк помолясь, встану перекрестясь, пойду из избы дверями, з двора вороты в чистое поле путем дорогою скрозь красного солнца, скрозь красного месяца, скрозь белой зори, скрозь светлой луны, скрозь частых звезд, и как красное солнце и светлой месяц, и белая зоря, и светлая луна, и частые звезды, как поклоняютца к Ерусалиму Господню гробу, так бы приклонялись ко мне, рабу Божию имрку, как радуютца и прикланяютца, посадят царя на царство князья, и бояря, и все православные христиане, и престолные власти, так бы приклонились рабу Божию имрку по мое слово и по мой заговор (…) [Топорков А. Л., Турилов А. А. Отреченное чтение в России XVII-XVIII веков. М.: "Индрик", 2002. Стр. 104.]

Встану я (имя рек) и пойду из дверей в двери, из ворот в вороты, в чистое поле, в широкое раздолье, к синему морю-окиану. У того у синяго моря Окиана лежит Огненный змей. Сражается и снаряжается он зажигать горы и долы и быстрыя реки; болотныя воды со ржавчиною, орлицу съ орлятами, скопу со скопятами, травы подкошеныя, леса подсеченые. Подойду я поближе, поклонюсь пониже. „Гой, еси ты, Огненный змей! He зажигай ты горы и долы, ни быстрыя реки, ни болотныя воды со ржавчиною, ни орлицу съ орлятами, ни скопу со скопятами; зажги ты красну девицу (…) [Майков Л. Н. Великорусские заклинания. С.-Петербург, 1869. Стр. 11.]

«Боянъ бо вѣщій, аще кому хотяше пѣснѣ творити, то растекашется мыслію по древу, сѣрымъ волкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы.»