until august

Читаю Плохія вже який день, і кожні дві-три сторінки відкладаю книгу і тамую в собі вир емоцій. Ніяк не можу налаштуватись неупереджено сприймати текст. Чудово, що є такі книги, але ж як боляче і важко їх читати.

Розповім вам ще один дуже цікавий момент з цієї книги, який я запам'ятала, і все, більше не буду, чесно... Сподіваюсь ви ще трохи потерпите мої гіперфіксації 🤭 В Китаї того часу патріархат був залізним. І жінки мало на що могли впливати, адже завжди були приставкою до якогось чоловіка: чиїмись дочками, дружинами і матерями. Тільки по досягненню поважного віку жінка могла сподіватись на певну незалежність:

Obey, obey, obey, then do what you want.

«Слухайся, слухайся, слухайся, а потім роби, що хочеш». Але навіть в таких страшних рамках у жінок був доступ до деякої свободи. Це була свобода спілкування завдяки нюйшу — таємного жіночого письма. Нюйшу було унікальною складовою системою письма, створеною жінками народу яо в окрузі Цзянюн провінції Хунань на півдні Китаю. Це письмо виникло як похідне від традиційних китайських ієрогліфів, але значно спрощене — фактично, це найбільш радикальне спрощення китайської писемності за всю відому нам історію. Жінки використовували нюйшу як потаємний спосіб комунікації, щоб ділитися своїми думками, почуттями та досвідом у суспільстві з жорсткими патріархальними обмеженнями. Письмо з'являлося на різноманітних предметах — від паперових листів і віршів до вишивок на хустинках, шарфах, фартухах і ковдрах. При цьому існували навіть окремі жанри: балади, автобіографії, біографії та молитви. Точний час виникнення нюйшу невідомий. Визначення його віку ускладнюється традицією спалювати або ховати тексти разом з їхніми авторками, а також швидким псуванням паперу і тканини у вологому кліматі. Проте деякі елементи нюйшу можна простежити у розмовній китайській мові періоду династій Сун і Юань (XIII - XIV століття). Найбільшого розквіту письмо досягло за часів династії Цін (1644 - 1911). Розвиток нюйшу був тісно пов'язаний з обмеженим соціальним становищем жінок у конфуціанському суспільстві. Зокрема, через практику бинтування ніг, жінки були прив'язані до дому, де займалися хатньою роботою та рукоділлям. Неодружені дівчата часто збиралися на верхніх поверхах будинків для спільного вишивання та співу. Саме ці "жіночі пісні" стали основою для передачі знань про нюйшу між поколіннями. Чжоу Шої, який вважається єдиним чоловіком, що освоїв таємне письмо, уклав словник із 1800 символів і їхніх варіантів. Останні носійки цього письма померли у 1990-х, а Ян Хуаньї, остання людина, що досконало володіла письмом, померла 2004 року у віці 98 років. Традиція нюйшу майже зникла в сучасному Китаї, хоч зараз і працює декілька державних програм для його дослідження і розповсюдження. until august | #цікаве

Жінки із забинтованими ногами фактично втрачали свободу пересування: через значну деформацію стоп вони не могли самостійно долати навіть невеликі відстані без сторонньої допомоги і були прив'язані до домівки. Така фізична обмеженість створювала повну залежність жінок. Це було не випадково, а цілеспрямовано — вважалося, що жінка з "золотими лотосами" не зможе брати участь у політичному та громадському житті. Забинтовані ноги стали потужним символом гендерної нерівності, демонструючи жіночу покірність та підкреслюючи чоловічу владу. Непрацездатність дружини з часом перетворилася на статусний символ: утримування дружини, яка фізично нездатна працювати, свідчила про заможність і високе соціальне становище чоловіка. З часом маленькі ноги стали обов'язковою умовою для успішного заміжжя. Особливо це стосувалося жінок з небагатих провінцій, для яких "золоті лотоси" відкривали можливість вийти заміж за чоловіка вищого соціального статусу та покращити фінансове становище своєї родини. until august | #цікаве

Бинтування ніг — це давня китайська практика, що існувала з X до початку XX століття (!). Процедура полягала в навмисній деформації стоп для досягнення надзвичайно малого розміру. Процес починався у дитинстві, коли дівчаткам ламали кістки стопи, а потім тугими пов'язками підгинали всі пальці, крім великого, до підошви. Щоб створити "ідеальну" форму кістки ламали декілька разів, поки нога росла. Часто при цьому виникали некроз і гниття, що пояснює високу смертність дівчат. Лише через 4-5 років після початку бинтування стопи біль ставав слабшим. Однак страждання, які завдавала деформація ноги, були такими сильними, що в Китаї з'явилося прислів'я: «Пара бинтованих ніг коштує ванну сліз». Жінки все життя мусили носити спеціальне взуття, яке ще більше деформувало ступні. Ідеальна нога не мала перевищувати 7 сантиметрів завдовжки. Такі ніжки називали "золотими лотосами". Стопи довше 10 сантиметрів вважались "невдалими" і жінка з такими лотосами не могла сподіватись на заміжжя. until august | #цікаве

На днях в розмові повернулась до однієї з практик, які Сіжань Джей Чжао мимохіть описує у «Залізній вдові»: бинтування ніг маленьким дівчатам. Власне з цим звичаєм я познайомилась після прочитання книги «Snow Flower and the Secret Fan» Лізи Сі. Досі (а вже минуло більше 8 років) з усієї книги найкраще пам'ятаю опис процедури та її наслідків. «Снігова квітка і таємне віяло» — роман 2005 року, дія якого відбувається в Китаї XIX століття. Оповідь ведеться від імені 80-річної Лілії, життя якої простяглось через правління аж чотирьох імператорів династії Цін. У віці семи років Лілія та інша дівчинка на ім'я Снігова Квітка поєднують свої долі, стаючи "лаотун" (названими сестрами на все життя). Протягом років дівчата обмінюються повідомленнями на віялах і хустинках, ділячись своїми надіями, мріями та досягненнями. Разом вони переживають болісний процес бинтування ніг, обговорюють свої договірні шлюби, самотність, радощі й трагедії материнства. until august | #книги

Випадково натрапила на статтю під назвою «Криза інтелектуального ожиріння», і ось я тут... 🙃

Ut stomachis sic ingeniis nausea sepius nocuit quam fames.

«Як і наш шлунок, наш розум частіше страждає від переїдання, ніж від голоду». Так казав Франческо Петрарка, який жив у XIV столітті, а тоді ще не було тіктоку. У статті автор порівнює сучасне споживання інформації з переїданням цукром: як і з цукром, наш мозок еволюційно налаштований цінувати інформацію, оскільки в минулому вона була рідкісною. Дослідження показують, що мозок отримує дофамінове задоволення від інформації незалежно від її якості чи корисності. З розвитком інтернету та індустріального суспільства виникла проблема: з'явилося поняття "інформаційного фастфуду" — низькоякісної інформації, яку легко виробляти і приємно споживати, але яка не має реальної цінності. Така інформація не обов'язково хибна, але вона безкорисна — не покращує розуміння світу і не допомагає в житті. До такої "сміттєвої інформації" належать плітки, клікбейти, банальщина, маркетинговий контент та інше. Особливо швидко поширюється інформація, що викликає сильні емоції, найчастіше — обурення. Постійне споживання такої інформації призводить до "інтелектуального ожиріння" — стану, коли розум переповнений безладними непотрібними фактами. Це заважає зосередитись, порушує здатність відрізняти важливе від другорядного і навіть може викликати стан, при якому людина гірше усвідомлює та опрацьовує інформацію. Безцільне споживання інформації не залишає цінних слідів у нашій пам'яті і в кінцевому рахунку не ми споживаємо її... а вона споживає нас. until august | #статті

Тільки вчора натрапила на цю серію, і от сьогодні Апріорі анонсували останню частину... магія, не менше! 🔮 Цікаво, що третя частина буде складатись зразу з двох книг (перший том — 728 сторінок; другий — 712 сторінок) і ці цеглинки важитимуть приблизно 1,6 кг! Офіційно записую у свій дедалі довший список to be read і сподіватимусь, що таки знайду час і сили на оце все 🫠 until august | #книги

📚 Добрі люди поділились двома класними способами для пошуку найкращих цін на книги: 🔗 Бот в телеграмі Шукає по назвам і видає лише ті магазини, в яких книга є в наявності. Також показує варіанти аудіокниг. 🔗 Сайт Шукає по назвам і по автору, видає усі магазини, в яких книга числиться/числилась. until august | #цікаве

Минулого року писала, що КМ-Букс мали перевидати цикл «Земномор'я» Урсули Ле Гуїн, але щось пішло не так і новин досі нема. Якби було таке оформлення, як у серії Теда Вільямса у Апріорі, то це був би скарб 🤲 А взагалі я бачила фантастичний дизайн від української ілюстраторки gvales, погляньте лиш, який він класний! until august | #книги

👀 А ось це взагалі щось неймовірне, судячи з опису. І оформлення класне! Нам таке треба. «Трон із драконових кісток» та «Скеля прощання» Теда Вільямса Перші дві частини монументальної трилогії «Пам'ять, Скорбота і Шип», що заслужено вважається одним із наріжних каменів сучасного епічного фентезі. Вільямс створює багатошаровий світ, де після смерті великого короля розгортається класична боротьба за владу, але автор майстерно виводить цю історію за межі звичайної політичної інтриги. Події розгортаються на вигаданому континенті Остен-Ард, де в злагоді проживають різні народи, включаючи людей, ельфів та гномів. Мир в регіоні підтримується завдяки легендарному королю Іоанну Пресвітеру, який власноруч вбив дракона. Проте з часом, здоровʼя підводить короля, і його сини починають боротьбу за трон. 📖 Хто читав, розкажіть, як вам? until august | #книги

Дочитала «Печеру ідей» (розкажу про неї трохи згодом!) і пішла на сайт Апріорі подивитись, що в них ще є в серії історичних детективів... ну і загалом на новеньке, бо давно в них не була. У підсумку: знайшла не одну, а купу бажанок. Як тепер жити? 🥲 Насправді мені дуже подобається оформлення книг, виглядає стильно. На що поклала око: 〰️ «Таке яскраве минуле» Ґая Ґевріела Кея Спогади Ґвіданіо Черри, сина кравця, що піднявся до державної служби при дворі графа, наповнені мріями, втратами, коханням і доленосними рішеннями, які змінюють життя не лише однієї людини, а цілої держави. 〰️ «Остання з однорогів» Пітера С. Біґла Глибоко філософська оповідь Однорожки, яка вирушила на пошуки свого пропалого племені. Висвічує питання вибору між смертністю і безсмертям, між буттям людиною і нелюдиною. 〰️ «Тлумач тіл» Антоніо Ґаррідо Дивовижна історія талановитого юнака, що понад усе прагне стати слідчим суддею, на тлі середньовічного Китаю з усіма подробицями його побуту. until august | #книги

Сер Вільям Феттс Дуглас (12 березня 1822 - 20 липня 1891) — видатний шотландський художник і знавець мистецтва, який згодом став президентом Королівської шотландської академії. Здобувши освіту у Вищій школі Единбурга, в 1836 році він вступив до Комерційного банку Шотландії, в якому його батько був бухгалтером (він і сам був талановитим художником-аматором). Вільям десять років пропрацював у банку, проте весь вільний час присвячував живопису. У 1847 році Дуглас вирішив стати професійним художником. Фактично він не отримав жодної систематичної освіти, але самостійно тренував свої навички, відвідував заняття з ботаніки та анатомії в університеті, а також часто виїжджав на природу малювати разом з іншими художниками. until august | #мистецтво

Книжкових новин нема, окрім того, що я перейшла рубікон «Печери ідей» і вона дуже цікава! Проте сьогодні день народження у одного цікавого художника, тому вирішила принести вам декілька його картин —

✍️ І, за традицією, підбірка цитат з «Безчестя» Джона Максвелла Кутзее. until august | #книги

📖 Уявіть лишень: Південно-Африканська Республіка 90-х, суспільство після апартеїду. Вибухова суміш. Професор з класичної англійської літератури Девід Лур’є переживає моральне падіння після звинувачення в сексуальному домаганні. Його втеча з міста стає не рятунком, а початком ще глибшого занурення у прірву "безчестя" — багатогранного слова, що пронизує увесь роман. Девід переїжджає до своєї доньки Люсі у сільську місцевість, де відбувається друга, ще більш травматична подія — напад на їхню ферму. Цей момент є переломним і символізує ширший соціальний контекст Південної Африки — країни, що намагається знайти нову ідентичність після десятиліть расової сегрегації. При цьому Кутзеє не пропонує спрощених пояснень трагедії, а показує, як історична несправедливість створює складну мережу причин і наслідків, де жертви і кривдники часто міняються місцями. Що вражає найбільше — це майстерність, з якою автор розгортає сюжетні лінії через економну, майже аскетичну прозу. Така стилістична стриманість створює ефект клінічної точності спостереження; у лаконізмі відчувається безжальна чесність автора перед читачем і перед самим собою. Дуже болючою є також паралельна лінія про безпритульних собак, яким Девід допомагає при евтаназії. Це стає для нього своєрідним шляхом каяття і підводить до фундаментальних запитань про цінність життя, відповідальності сильніших перед слабшими, а також ставлення до тварин і природи загалом. Люсі, донька головного героя, залишається однією з найзагадковіших постатей роману. Її рішення викликають внутрішній протест, спочатку виглядаючи як незрозуміла покора, а потім — як свідомий вибір шляху життя в трансформованому суспільстві. Важливо зазначити, що «Безчестя» не є класичним моралістичним твором. Кутзее уникає прямих етичних суджень. Моральна складність й відмова від спрощених відповідей якраз і робить роман таким важким для читання і водночас таким значущим. Він залишається актуальним і сьогодні, пропонуючи глибокий аналіз механізмів влади, насильства і примирення в постконфліктних суспільствах та дослідження вічних питань про людську гідність і моральну відповідальність. В підсумку, цей роман я б назвала романом-випробуванням. Він не прагне сподобатись читачеві, натомість запрошує зануритись у чесну, хоч і болісну і брудну рефлексію. Я не наважуюся рекомендувати книгу усім. Вона потребує не лише емоційної зрілості, але й готовності зустрітися з тим, що часто воліємо не помічати у світі та в собі. Але для тих, хто зважиться, «Безчестя» може стати тим рідкісним зразком літератури, який, за словами самого письменника, «відмовляється від простих пояснень, заново винаходить і збагачує реальність». Зараз, коли література так часто прагне розважати чи втішати, романи, подібні до «Безчестя», нагадують про інше призначення мистецтва — ставити незручні запитання і змушувати нас дивитися у вічі тому, від чого ми воліли б відвернутися. until august | #книгоогляди

Я не планувала читати «Безчестя», проте натрапила на цитату з неї і не змогла втриматись. А після перших десяти сторінок вже не змогла зупинитись. Цитата, до речі, ось ця:

The gossip-mill, he thinks, turning day and night, grinding reputations.

«Млин пліток працює вдень і вночі, перемелюючи репутації». Книга «Безчестя» Джона Максвелла Кутзее принесла йому другу в кар'єрі Букерівську премію (пізніше письменник отримав і Нобелівську), і я чудово розумію, чому. Читалася вона довго і важко, не дивлячись на те, що в ній усього трохи більше як 200 сторінок. Мені доводилось відкладати читання на декілька днів, щоб осмислити і пережити сюжет. Спочатку він викликав у мене обурення і гнів, потім — страх і сум, потім огиду і меланхолію. Та все це було настільки живим, настільки відкритим і щирим! Роман водночас безжальний і сповнений співчуття (і так, це хаотичне поєднання). Чи рекомендуватиму я його? Досі не впевнена. Але Кутзее — геніальний. until august | #книгоогляди

Показую поповнення книжкових полиць: несла з пошти, але не втрималась і розпакувала прямо в дорозі 😅 «Печеру ідей» багато хто хвалив, а я людина проста і не втрималась (ну бо ж Греція). «Убивче зілля» побачила випадково і одразу замовила. Не можу дочекатись, щоб почати, адже книга має закрити мої гештальти з токсикологічної хімії. «Російсько-українська війна» — то для того, щоб зробити собі боляче. «Скляний замок» читала дуже давно і мертвою мовою, а березень — ідеальний місяць для того, щоб пережити цю історію знову. Щось з цього читали? Як вам? until august | #книги

Сьогодні відзначається Міжнародний жіночий день — свято, присвячене вшануванню визначних культурних, політичних та соціально-економічних досягнень жінок у всьому світі. Цей день має особливе значення, оскільки він не просто про квіти і весну: він привертає увагу до критично важливих питань, таких як гендерна рівність, забезпечення прав у сфері репродуктивного здоров'я, боротьба проти насильства й жорстокого поводження щодо жінок. У контексті сучасного світу, де в багатьох регіонах все ще зберігається гендерна нерівність, надзвичайно важливо згадати та підтримати триваючу боротьбу за права жінок. Нам ще є над чим працювати. 8 березня — особливо актуальна для нас дата, адже значна кількість жінок сьогодні несе службу в лавах Збройних Сил України, безпосередньо захищаючи нашу безпеку та свободу в цей складний час. Тому закликаю вас приєднатись до будь-якого збору на ваш вибір до дня жінок. І вітаю, дівчата. Ви неймовірні 💞

Головна героїня книги, молода тамільська дівчина Сашікала, розповідає про трагічні події Чорного липня 1983 року та їх наслідки. Оповідь ведеться її голосом, що надає роману особливої інтимності та достовірності: в її образі я бачу всіх тих, хто коли-небудь стояв на перехресті неможливих виборів. Інколи історія Саші видається настільки реалістичною, що важко повірити, що це художній твір, а не мемуари. При цьому стиль письма пристрасний, але без надлишку сентиментальності. У Саші чотири брати, і в кожного з них своя історія і доля, проте я не хочу вдаватись в подробиці, щоб ненароком не розповісти більше, ніж необхідно. Особисто мене найбільше зачепила її взаємодія з найстаршим братом, Ніранджаном. Можливо, це тому, що в мене самої є брат, який так само, як і Ніранджан, багато чому мене навчив. Приємно вражає те, як роман балансує між особистим і політичним. Коли брати Саші один за одним зникають з її життя, це відчувається водночас як приватна втрата і як уособлення цілого народу, розірваного конфліктом. Історія конфлікту не абстрактна — вона має обличчя, імена, мрії. Книга розкриває тему війни через особисті історії — Саші, яка стає лікаркою, її чотирьох братів, дитячого друга К., її подруг, наставників та пацієнтів. Особливо болючою є лінія К., друга дитинства Саші, в якого є реальний прототип — революціонер Тиліпан, що голодовкою намагався привернути увагу і припинити кровопролиття. Авторка майстерно зображує моральні дилеми, з якими стикається Саші, коли її лояльність до тамільської спільноти стикається з її медичною етикою. Зображення військових угрупувань та їх поступової радикалізації показано з розумінням складності ситуації, без спрощень та однобічних оцінок. Також не замовчуються й жорстокі реалії війни, від опису ям-укриттів з кобрами і спалених бібліотек до насильства проти жінок. Читаючи про шрі-ланкійську війну, неможливо не проводити паралелі з нашими реаліями. Безпорадність ООН, майже беззуба занепокоєність світу, виправдовування брудних методів високими цілями... Можливо, саме тому книга резонує так глибоко — вона нагадує, що біль і стійкість універсальні, і що всі війни, зрештою, мають однакове обличчя. Та й хіба не в цьому полягає справжня магія письменництва? У здатності перетворювати "вони" на "ми", розмивати кордони, робити чужий досвід частиною власного. Книга чудова, бо запрошує поглянути на себе і світ навколо іншими очима — і в цьому її найбільша цінність. until august | #книгоогляди