until august

Як ви? ❤️‍🩹

Хоча Прерафаелітське братство існувало недовго, його стиль почали наслідувати художники по всій Європі. У Франції — символісти. Вони теж звертались до міфу, біблійних і літературних сюжетів, але не заради ілюстрації. Вони намагались передати внутрішній стан, емоції, психологію. Гюстав Моро, наприклад, створював складні, майже містичні сцени, де головним ставав настрій. У «Фракійській дівчині з головою Орфея» увагу притягує театральна поза й драматична краса. Це дуже близько до естетики Мілле та Россетті. Пюві де Шаванн — більш стриманий, класичний, але його «Надія» теж відчувається як продовження прерафаелітської чутливості: мрійлива фігура, стриманий колорит. Саме це мислення — образ як символ — вплинуло на наступне покоління митців: модерністів, сюрреалістів, авангардистів. 〰️ «Надія», Пюві де Шаванн, 1872. 〰️ «Фракійська дівчина з головою Орфея», Гюстав Моро, 1864. until august | #мистецтво

Формально братство проіснувало всього кілька років — з 1848 до 1853. Але насправді їх естетика прожила набагато довше, трансформувалася, перейшла до наступних поколінь і продовжує жити зараз. Ідеї братства підхопили символісти, естети, модерністи, сюрреалісти. Сальвадор Далі захоплювався «Офелією» Мілле. Кандинський називав Россетті моментом повороту в історії мистецтва. Гюстав Моро, Пюві де Шаванн, Берн-Джонс — усі вони, по суті, розвивали прерафаелітську любов до символу, міфу, сну. 〰️ «Леді Ліліт», Данте Габрієль Росетті, 1866. 〰️ «Крадій полуниць», один з найпопулярніших повторюваних візерунків Вільяма Морріса для текстильних виробів, 1883. 〰️ «Сліпа дівчина», Джон Еверетт Мілле, 1856. 〰️ «Зачарований Мерлін», Едвард Берн-Джонс, 1872 — 1880. 〰️ «Офелія», Джон Еверетт Мілле, 1852. 〰️ «Цирцея подає келих Одіссею», Джон Вільям Вотергаус, 1891. until august | #цікаве

🖼 Прерафаеліти: чому вони досі важливі. У середині XIX століття, коли Британська імперія переживала пік індустріалізації, мистецтво втрачало живість. Академічний живопис був холодним, правил ставало більше, ніж натхнення, а художник мав на меті не шукати правду, а відтворювати «правильну» красу. Саме в цей момент з’явилася група молодих митців, які вирішили відкинути догми. Вони вірили, що треба почати все спочатку, повернувшись до мистецтва часів «до Рафаеля», до академічних рамок, до ідеалу як шаблону. Троє художників (Вільям Голман Гант, Джон Еверетт Мілле, Данте Габрієль Росетті), найстаршому з яких був 21 рік, оголосили бунт офіційному мистецтву. Ось так і народилось Прерафаелітське братство. Прерафаеліти відмовилися від традиційного підходу «спочатку фігура — потім фон». Вони робили навпаки: писали природу з натури до найменших деталей, а вже потім вписували людину. Вони не ховали фон у тінь, не розмивали контури. У їхніх картинах усе було однаково важливим. Таке мислення зробило їх радикальними. Вони ламали правила композиції, перспективи, символіки. Навіть кольору, адже використовували чисті, незмішані фарби. Фактично, прерафаеліти були першими, хто свідомо створив арт-маніфест — те, що пізніше стане характерною рисою всіх модерністських течій XX століття. Прерафаелітів не цікавило мистецтво суто як декор. Вони вірили, що краса може змінювати суспільство. Одні піднімали соціальні проблеми (бідність, становище жінок, моральні конфлікти), інші бачили в красі форму опору індустріалізації — повернення до природи, ручного виробництва, ремесла, духовної глибини. Прерафаеліти працювали в живописі, ілюстрації, дизайні меблів, тканин, книжкових обкладинок, вітражів, ювелірних виробів. Вони об’єднували мистецтво і життя — те, що сьогодні ми назвали б lifestyle-естетикою :) В дизайні особливо виділявся Вільям Морріс, що буквально перевернув сталі уявлення про інтер’єр і декоративне мистецтво. Його витончені квіткові орнаменти, синтез краси і утилітарності стали основою того, що англійці сьогодні називають «традиційним стилем». until august | #цікаве

Прерафаеліти таки з'явилися! Хоч і побіжно. Через це я впала в кротову нору вікторіанських картин і, здається, маю заготовку великого довгочиту про прерафаелітів та їх вплив на сучасні мистецтво та моду... я можу його скоротити або подовжити, але ще вагаюсь. Насипте трохи реакцій, щоб я розуміла, чи цікаво вам це: ❤️ — треба великий довгочит! 👌 — краще скоротити. 🙊 — можна взагалі без, тема не дуже цікава!

Поки писала великий пост, відволіклась на жовтневі обкладинки «The New Yorker». Несу їх вам, а пост ще пишеться :) until august | #цікаве

Почала фаворита голосування — «Книгу для дітей» Антонії Сьюзен Байєтт, і це такий розкішний текст! Дуже образна штука: всі ці описи вікторіанського мистецтва, шпалер Вільяма Морріса, побіжний розбір судового процесу Оскара Вайлда... 🫦 Чекаю на прерафаелітів, сподіваюсь, вони тут з'являться. Поки що нагадує картини Річарда Дадда (ось тут була одна) — щось таке ж казково-тривожне і деталізоване. В пост додала ще одну його роботу — «Оберон і Титанія». Хто читав — хіба не схоже?.. Загалом вже передчуваю, що буду спамити постами про вікторіанську Англію й Рух мистецтв і ремесел. Залишайтесь на зв'язку! 🙂‍↕️ until august | #книги

Деанон книг з голосування 👀 🍜 — «Crying in H Mart» Мішель Заунер Історія про їжу, горе та любов. Авторка з гумором розповідає про дитинство, боротьбу з очікуваннями матері, Сеул і США, про втрату. І про їжу — як терапію і як пам'ять. 🏺 — «Книга для дітей» Антонії Сьюзен Байєтт У розквіт вікторіанської епохи письменниця Олів Веллвуд розповідає казки своїм дітям. Десь далеко відбуваються колоніальні завоювання й революції, але в чарівному закутку старої Англії триває золота доба й ніхто не підозрює про наближення змін. 🍏 — «Те, що видно звідси» Маріани Лекі Сельмі втретє наснився окапі. Мешканці Вестервальду знають, що цей сон віщує смерть. Історія маленького німецького села, в якому, як і скрізь, життя людей наповнене радощами, втратами, таємницями та надіями. 📖 — «Доктор Серафікус» Віктора Петрова-Домонтовича Роман розгортається навколо стосунків професора-відлюдника з людьми, що складають його найближче оточення: з п'ятирічною дівчинкою, художником та акторкою. until august | #книги

Сподіваюсь, що ви усі й ваші близькі цілі 💔

Не знаю, як ви, а от мені сьогодні точно не завадить моральна підтримка у вигляді старих рукописів. Тому пропоную й вам обрати свого середньовічного покровителя! Choose your fighter 😎 until august | #цікаве

Ось лист Шарлотти від 8 січня 1845 року. Особливо трагічним його робить те, що Еже ніколи на нього не відповів. Більше того, лист був розірваний на шматки, а потім хтось (ймовірно, мадам Еже) акуратно зшив його назад.

…Монсеньйор, бідні не потребують багато для життя — вони просять лише крихти хліба, що падають зі столу багатіїв, — але якщо їм відмовляють у цих крихтах, вони помирають від голоду. Мені також не потрібно багато прихильності від тих, кого я люблю — я не знала б, що робити з цілковитою і повною дружбою — я до цього не звикла — але ви виявляли дещицю інтересу до мене в минулі дні, коли я була вашою ученицею в Брюсселі — і я чіпляюся за збереження цього невеликого інтересу — я чіпляюся за нього, як чіплялася б за життя.

❤️‍🩹❤️‍🩹 until august | #цікаве

Повернувшись до Геворта в січні 1844 року, Шарлотта почала писати Костянтину — іноді по два листи на тиждень, майже не отримуючи відповідей. Він пробував знищити листи, розірвавши їх і викинувши в сміття. Проте мадам Еже зібрала шматки і акуратно зшила їх — ймовірно, щоб довести односторонність почуттів і захистити репутацію школи. Листи Бронте оприлюднили лише 1913 року, коли син Еже Поль передав їх Британському музею, і «Таймс» їх опублікував. До того часу обоє були мертві. Досвід у пансіоні Еже став основою кількох романів Шарлотти. Редактор її листування , Маргарет Сміт, вважає: 〰️ мадам Еже відображена в Зораїді Рейтер («Учитель») та Модести Бек («Вільєтт»); 〰️ Костянтин Еже — в Полі Емануелі («Вільєтт») і містері Рочестері («Джейн Ейр», причому зовнішність героя майже повністю відповідала зовнішності Еже). Чи був Еже лиходієм, що провокував почуття учениці? Чи він був жертвою нерозділеного кохання? Відповіді ніхто не знає, але є суперечливі свідчення: 〰️ Альбер Коліс, друга сім'ї Еже, звинувачував Шарлотту. За його словами, Бронте благала мадам залишити її в школі, а коли та відмовила — погрожувала помстою. Еже, з його свідчень, глибоко переживав "невдячність колишньої учениці" і більше ніколи з нею не спілкувався. 〰️ Місіс О'Браєн розповіла в газеті про розмову з колишньою працівницею школи Еже. Ця жінка змалювала зовсім інший портрет Костянтина. Вона відзивалась про нього як про самовдоволеного чоловіка, який з "нестерпною зарозумілістю" хвалився, що подобався англійській учениці. Тон його слів був огидним. Вона також казала, що Шарлотта з цієї школи винесла лише болючі спогади. Врешті Шарлотта вийшла заміж за помічника свого батька, Артура Белла Ніколаса, який кохав її роками. Вона (з ненародженою дитиною) померла через декілька місяців, 1855 року. Костянтин викладав у школі дружини до пенсії 1882 року. Помер 1896 року, так і не дізнавшись про літературну славу колишньої учениці. Проте достеменно відомо одне: теми нерозділеного кохання та болю зробили твори Шарлотти Бронте класикою. Шарлотта страждала страшенно — і з цього страждання народилася велич, яка живе й досі. until august | #цікаве

Коли біль народжує шедеври: історія Шарлотти Бронте і Костянтина Еже. Шукаючи в біографії Шарлотти людей, які надихнули її на письменництво, пропустити фігуру Костянтина Еже неможливо. Костянтин був вчителем; викладав тематику, мови, географію та історію. У 1836 році він одружився з Клер-Зоє Паран, директором жіночої школи. 1842 року сестри Шарлотта та Емілі Бронте прибули до Брюсселя вдосконалювати знання мов. Вони навчалися в школі подружжя Еже, викладаючи натомість англійську та музику. Костянтин викладав сестрам французьку літературу і одним з перших визнав талант Шарлотти, заохочуючи її письменництво. Через шість місяців несподівана смерть тітки Елізабет мусила сестер повернутися до Геворта. Шарлотта повернулася до Брюсселя в січні 1843 року — сама. Їй було 28, йому 35. Попри те, що Еже був одруженим батьком (і вже мав кількох дітей), Шарлотта божеволіла від кохання. Вона почувалася самотньою, тужила за домом, але не могла відірватися від почуттів до свого вчителя. until august | #цікаве

Дайджест дописів за вересень 📗🍵 Щось про книжки: 〰️ Що почитати восени. 〰️ Рецензія на книгу «Марія». 〰️ «Тлумач тіл» в одному реченні. 〰️ Рецензія на «Оповідь служниці» + слова Етвуд. 〰️ Спонтанне оновлення полиць. 〰️ Рецензія на «Дерева». 〰️ Пляжна бібліотека в Нормандії. 〰️ Неймовірні книги видавництва Атена. 〰️ Рецензія на «Guns, Germs, and Steel» + цитати з неї. 〰️ Рецензія на «Вільєтт». Щось для очей: 〰️ Японська гравюра «Казка про фурісоде». 〰️ Найцікавіші (західні) обкладинки червня. 〰️ Вересень в картинах. 〰️ Бібліотека міста Кікучі. Щось цікаве: 〰️ Письменники, з якими було б важко вижити в одній квартирі. 〰️ Пожежа через фурісоде. 〰️ Жінка на Папському престолі + книга про неї. 〰️ Стаття про важливість слова «ні». 〰️ Книжкове гадання. 〰️ Історія про те, як книга Агати Крісті врятувала людину. 〰️ День Гобіта + екскурсія по Хоббітону. Щось болюче: 〰️ Статистика лінчувань в США. until august | #дайджест

Зі святом усіх наших Захисників і Захисниць! 🫶 Завдяки їм ми можемо читати книжки і писати про книжки, тому сьогодні особливо активно агітую підтримати будь-який збір на ваш смак :)

Є міста, які приймають чужинців з розкритими обіймами, а є такі, що дивляться на вас скоса, вичікують, примушують доводити своє право на існування. Вільєтт — для Люсі — саме таке. Воно не англійське, не рідне, не тепле. Воно католицьке, коли вона протестантка, франкомовне, коли англійська — її єдина зброя. Воно повне життя, інтриг, пліток — а вона хоче тиші й невидимості. Шарлотта Бронте обирає для своєї героїні не випадкове місто. Містечко стає метафорою того, як Люсі Сноу проживає своє життя: вона завжди чужа, завжди на задньому плані, завжди спостерігає крізь брудне скло. Школа мадам Бек із її коридорами, якими господиня безшумно ходить ночами, перевіряючи шухляди вчительок, — це і є внутрішній світ Люсі: постійний контроль, недовіра, відчуття, що приватності не існує, що треба ховати усе, бо відберуть і спаплюжать. Люсі Сноу, найбільш автобіографічна і найбільш складна героїня Бронте, і сама схожа на замкнений будинок із зачиненими віконницями. Фасад ще можна побачити, але що всередині — таємниця. Вона розумна, це відчувається в кожній фразі, і вона не приховує зневаги до тих, хто живе легше, поверховіше. Вона дещо зверхня до учениць, легковажних аристократок і буржуа, що не знають, що таке злидні. Але це презирство, як і все в Люсі, — захисна реакція. Люсі живе так, ніби постійно чекає наступного удару долі. Це постійна внутрішня боротьба: Люсі хоче любити, але боїться; хоче довіряти, але не може; хоче мріяти, але змушує себе бути реалісткою. Коли вона закопує листи від доктора Бреттона в дупло дерева — це теж символічний жест: сховати від себе саму те, що могло б принести біль. Вона намагається контролювати свої почуття так само ретельно, як мадам Бек контролює свою школу. Містечко тим часом живе своїм життям: карнавали, вистави, церковні свята. Воно барвисте, галасливе, пристрасне — все те, чим Люсі не дозволяє бути собі. Парадоксально, але саме в цьому чужому, некомфортному середовищі вона поступово починає змінюватися. Містечко тисне на неї, примушує виходити за межі — грати у виставі, відчувати ревнощі, зізнаватися собі у почуттях. І тоді з'являється людина, яка бачить Люсі. Не фасад, не вчительку англійської, не сіру мишу, а справжню Люсі: дотепну, пристрасну, вразливу, іноді дріб'язкову у своїх ревнощах й судженнях. Він не лякається її складності, не вимагає, щоб вона була простішою чи милішою. Але Містечко, як і життя, не обіцяє казки. Воно дає Люсі можливість відкритися — і одразу нагадує, що вразливість має ціну. Фінал розповідає про це наче крізь зуби, ніби сама Люсі знову ховається за своїми захисними стінами. Люсі Сноу обережна і розповідає свою історію, ніколи не дозволяючи собі і нам побачити справжній масштаб свого відчаю, нещастя і самотності. Це не «Джейн Ейр» і не має нею бути. Проте. Стиль Бронте такий же багатий, персонажі такі ж унікальні, а фінал, скоріш за все, розіб'є вам серце 💔 until august | #книгоогляди

Хай вас не обманює пастельна обкладинка. Читати «Вільєтт» — це не ніжні пелюстки і не м'які мереживні серветки. Це, скоріше, як спостерігати за людиною, яка намагається заховатися на відкритому просторі. Люсі Сноу не хоче, щоб ми її бачили, не довіряє нам, і від цього читати про неї ще важче і цікавіше. Бронте майстерно занурює нас у свідомість людини, яка пережила щось травматичне в дитинстві (що саме — ми так і не дізнаємося), і це невідоме лише посилює відчуття замкненості. Люсі йде по життю без грошей, без зовнішньої краси, без перспектив — проте з шаленою гордістю. Вона краще буде вчителькою на чужині, ніж обтяжуватиме когось своїм існуванням в рідній Англії. Так, крокуючи без плану і цілі, Люсі приходить у Вільєтт. Містечко. Саме тут її життя і змінюється. until august | #книгоогляди

Здається, в мене нарешті є для вас рецензія на «Вільєтт» Шарлотти Бронте... 👀