Храм поезії (🖤)

слабкість — це те, що можна пробачити, якщо не собі сльози — це те, що потрібно дозволити, але не сьогодні на сьогодні у списку ще дванадцять справ, якщо не встигну, батько зречеться мене, моє ім’я викреслять з усіх епосів і забудуть вже завтра не забуде тільки мій особистий крук, прилітатиме щоночі, викльовуватиме спокій до краплі, поки я скутий ланцюгами паралічу тому щоранку я перемагаю себе і встаю на ноги перекладаю тиск з грудей у довгу скриньку, щоб іти рятувати свою Пандору чи будь-яку іншу планету навіть ледве знайому адже їм потрібніше адже я можу, бо менш побитий метеоритами втрат і не знаходив себе в порожній кімнаті з хвостом від комети на шиї зі шрамів тільки слід від обручки нічого, заживе до наступного, поки я відкладаю усе, щоб вкластись у таймінг бо не можу спізнитись бо не можу програти пливу проти течії з власних сліз, щоб дістатись до джерела туди, де все почалося де перша слабкість переросла у першу брехню тепер білим вовком іду за її слідами б’юся з породженими нею потворами латаю дірки на небосхилі але все марно дамбу прориває і все, у що вірив, змиває під корінь я знаходжу себе в порожній кімнаті поруч не врятований мною світ і пляшки з-під еліксирів, які так і не загасили щось там усередині слабкість це те, що потрібно дозволити інакше програєш їй всуху

Спойлер Ще 800 грн і покажу чіткіше https://send.monobank.ua/jar/3RvPuE2STN

​останнє літо, знову — вогонь у зошиті для трудового навчання я записував плани на літо: "поїсти кукурудзи на ринку, пофарбувати тата, наче Великоднє яйце, переспати зі своєю спокутою, своїм мовчанням." у липні вже пахло бруківкою — ще до того, як її почали кидати. місто плавилось, а з радіо просочувались гасла, наче мухи в банку з варенням. у серпні нас покликали знову. кажуть: революція має розклад — вона приходить, навіть коли вже всі можновладці вимкнули телефони і забули пароль до совісті. хтось ішов босим, бо кросівки лишилися на фронті. хтось ніс прапор, вишитий із маминої спідниці. я ніс тінь від себе. у місті пахло порохом і кавуном. літо стояло в черзі на евакуацію. і тільки дитина, виплюнувши кісточку на щит, сказала: "ну що, знову?" © Кудлатий

Ходіть грати в Мафію через бот в чат: https://t.me/mfvrdl 🙂

🌸 Ненависть 🌸 Кожне прокляття від серця до сонця живить ворожу силу, танцює в ритмі смерті, діє на користь потворам, трансформує живе у мертве, годує морок життєвими силами, веде ворога всередину, виснажує. Кожен раз, проклинаючи тих, хто вбив, ударив, зганьбив, зґвалтував, зморив, змучив, схибив – захлинаючись праведним гнівом, постраждалі посилюють пекло. ...віддають своє тому, що веде сюди зло... тому, що веде сюди їх, тих, так, тих... Ненависть тиха й холодна, мертва й сива, хижа й прозора, чиста, стрімка, нерухома. Є межа між ненавистю та крижаним спокоєм, там існує єдине – ...цього не має бути... ...їх (тих, так, тих) не повинно бути... ...нехай усе змінитися... і най уже небо вирішує, яким це шляхом станеться, небо, світло, пітьма, у що ти сьогодні віриш, що вірить у тебе – най буде диво. (диво буває нашими руками) (диво буває руками рідних) (диво буває силами живих) (диво буває серцями мертвих) (диво буває) ...І жодного слова про любов, бо любити так, щоб слово змінювало матерію, вміє мало хто, а хто вміє, не проклинає – благословляє. @worldscrossroads #alldoroga

Було би добре лишитись гладеньким аркушем, не складатись в орігамі під тиском пальців, не бути пап’є-маше з дитячої тумбочки, не торкатись гострого леза ножиць, оберігаючи самоцілісність. Я хотіла б не мати властивостей, проте липкі доторки світу повільно лишають сліди на безбарвній поверхні мене. Чужорідні тіні огортають кімнату, запахи клею приваблюють падальників і, падаючи в прірву в'язкої смоли, я сама перетворююсь на липучку. Надокучливими мухами повільно осідають особистості, липнуть до шкіри так, що віддерти вже неможливо, додають брудні фарби. Я не знаю, де власне тіло, а де — поєднання чужих тканин. Приймаю клейкі обійми до останньої мухи, яка починає гнити. Я залишаюсь навіть тоді, коли інші віддають себе — щоб скласти моє обличчя. Не торкайся, якщо боїшся прилипнути.

Spalah Rooftop Poetry Club presents: спеціально для двіжу НаЧасі 3.0, презентація нової програми О.Шакірова "Секс, Наркотики, postfuturism" 02.08.2026 о 18:00 платформа Spalah Всі зібрані гроші під час заходу будуть передані на збір для підрозділу «ЯСНІ ОЧІ»

Небо. Моє небо над дев'ятиповерховим районом втрачає по крихтах наведені обриси. Я взяв свою тінь, як найкращу знайому, дивитись з вікна на десятому поверсі. Я досі не знаю, як нам з нею поратись — лізти в приватне, в дурне й несвідоме, по черзі взаємно топитись у мороці, пірнати під ноги, згинати кордони. Спиртяка й стара тауринова втома саджають нас поряд, ведуть до примирення. Боги панельок спускаються з тронів — так близько, що в них навіть можна повірити. Ходять довкола, поцмулюють вилите світле, гірке нефільтроване небо. Ми з тінню сховались в повітряних вирвинах, по черзі цілуючись з банкою Revo. А потім звелися — по черзі й окремо. Занедбані хмари здаються занудними. Вітер внизу кличе стишеним ревом. На небі бували, а в пеклі — ще будемо. Дивлюся на землю. Гарячу й заплутану. Тінь унизу — вже готує обійми. Шахти й тунелі з'єднались маршрутами — кличуть та просять злучитися з ними. Лечу поряд з першою краплею зливи. Поверх за поверхом. Сперся та ліг. Мідний люк задзвенів, наче грюкнув дверима, а я далі прямую до центру Землі. До самого центру Землі. t.me/Radio_Peaceful_Atom

Я працювала для цього дуже довго і нарешті цей день настав! Передзамовлення на мою дебютну поетичну збірку «Вітер: південно-західний» офіційно відкрите 🌊 Ця книга народжувалася понад два роки. Вона пережила переїзд через всю країну, десятки переписаних віршів, безсонні ночі, сумніви, сотні годин роботи над ілюстраціями, версткою та дизайном. У ній — вибрані вірші про море і пошук дому, любов і втрату, пам'ять, дорогу та внутрішні зміни. Від першої сторінки до останньої це повністю авторський самвидав: я написала тексти, створила ілюстрації, оформила книгу й підготувала її до друку. Для мене це набагато більше, ніж просто проєкт. Це дуже особиста історія, якою я нарешті готова поділитися. ❕ Передзамовлення триватиме до 15 серпня включно. Вартість одного примірника — 1200 грн. Якщо ви хочете підтримати мене й отримати книгу одними з перших, заповніть цю форму. Дякую кожній і кожному, хто був поруч увесь цей час. Якщо ця книга знайде свого читача, це буде найбільшим подарунком для мене 🤍

Вже традиційно LitSlamUA приїжджає на фестиваль PORT до Одеси. Цього разу — щоб обʼєднати найяскравіших слемерів українського Півдня 🌊 На одній сцені зберуться автори й авторки з Одеси, Мелітополя, Кривого Рогу та Криму, щоб показати, якою є сучасна поезія українського Півдня. Цього вечора свої тексти читатимуть Катруся Харченко Синьоока KATRЯ Їжак Пташиний Анна Харибіна Аліса Шампанська Єлизавета Шипіцина Денис Дмітрієв Гліб Сердюк Ірина Пелих Ія Ко Скалозубство «Слемери нашого Півдня» — це можливість почути цей регіон таким, яким він є сьогодні: різним, неспокійним, іронічним, ніжним і сильним водночас. Це вечір поезії, що народжується там, де море зустрічається зі степом, а окремі голоси складаються в цілісну історію. Коли: 5.09.2026 о 15:00 Де: Літературний фестиваль PORT (вул. Пастера 13-15, Одеса) Вхід вільний

ІІІ. ВПІВГОЛОСА Тримай цигаку, друже Давай покуримо з тобою неквапливо, Бо нам направду вже нема куди спішити Впівголоса ми поговоримо про все, Що віддавна тяжіло в нетрях серця Хай стелиться розмова, наче дим, По втомленій землі Лише поглянь На ці палкі до божевілля зорі Немов сама безодня споглядає За нами в тисячі і тисячі очей Майбутне і минуле Зійшлись в єдину точку: тут і зараз Все, що здавалось нам таким важливим Вже значення ніякого не має Розтануло і щезло у пітьмі Та навіть страх, Що завше чатував нас хижим звіром Не має більше понад нами влади Бо ми направду вже втомилися боятись Бо нам направду вже нема чого втрачати Ми - тінь тіней, ми - втома цього світу, Туманні обриси чиїхось сноведінь Так підійшли ми вже до краю нóчі Чи то до краю самогó життя Ще довго ми вдивлялись в гущу неба, Медведицю велику й Оріона Я відшукав одразу Лиш Андромеду я не зміг знайти Із циклу "Флора" 2026

Капітан віддає наказ. Розгортаю вітрила, витримую холод і зливи, заливаючи 3в1, як сльозами заливаю хустину за хвилину до сходу сонця. Сходами переходжу до світу, де тільки море й під ногами відлунює пісня – загублена й недочута людьми і створіннями з солі. Літа‌виці та сирени шепочуть мені про дім і дороги з асфальту на шпальтах пожовклих газет для ватри і для душі. Дощить і дощить. Відчуваю себе кораблем – його щоглами та бортами. Проти вітру іти складніше, та стояти – видається самотністю без команди і без мети. Палуба скрипить під ногами. Скрип. Скрип. Скрип. Капітан повторює серед буревіїв та хвиль: "Дитино, лишай сліди випалені на дереві – вся суть у твоїй вазі – не ходи навшпиньки. Бережи усі схоплені богами вітри у побитій чашці з Аврори. Тільки так ти дістанешся горизонту серед уламків старих човнів. Молися до Кето, аби дізнатись нові шляхи. Випливай зі штормів Нептуна, наче старі кити випливають, аби вдихнути". Сходять тумани. Матроси гукають до неба, називають свої імена, розгортають вітрила, підіймають якір, виконують за наказом наказ. Ти і є капітан. @in_gal_night #софія_волкодав

вітер змінився. оманлива афродіта спінила постіль і дивиться в горизонт море позбавлене пам’яті та гризот коло залежностей – друг, незнайомець, ктитор скільки між цими втіленнями не ходи, ти радше ніхто із них і вони усі мороку часів вчасно забракло темряви й безнадії щоб остаточно згуби не заподіяв належного місця в історії цій не посів сяє її плече у дрібній росі незамкнена чесність, вільно розкриті вікна правда оголена, ніжність усепроникна стрілка стирає годинник до цифри сім ранок без жодних вибачень вас застав знову або або — паралельний вимір вкотре легкий, по вінця нестерпний вибір глянеш в ті очі – не збережеш вуста не заперечує, не позбавляє прав не одбирає голосу, сил і волі вийшла із моря – в волосся плеснула солі дякую, боже чорт би це все побрав #нове

Підʼїхав неймовірний відгук від Роніки💚💛 Дуже радію коли людям подобається 🙌 Щиро дякую Носи із задоволенням

Чи маю я право на втому? Я дивлюсь у ніщо. В голові сотні тисяч думок. Не одної важливої. Ок. Пустота. Вже давно у кістках. Я ще тут? У нервових клітин їде дах... Паперові амбіції. Дзвінок до поліції: "В мене вкрали мене"... Заяви писати не буду. Нас таких тисячі. Кукли-вуду. Тичуть голками в тіло, Аби тільки боліло. А кому? А болить зараз всім. П'ять, шість, сім... Скільки років іще? Невідомо... Чи маю я право на втому? Мабуть ні. Хоча б не в багні. І як пояснити близьким, Що мене вже немає давно. Вікно... Я дивлюсь у ніщо... Дякую Богу, за те, що дивлюсь. Но не бачу. Слухаю. Но не чую. І знаю, Що вже нічого не відчуваю... Кричу. Кричу про себе, в душі, Аби тільки кого не злякати. Так багато про що маю сказати, А кому, зовсім інше. Авжеж. Де проходить ця лінія меж У моїй голові? Мені б відпочити. Тільки я. Тільки ми. Хочу жити, Як було до всього. Мріяти, дихати, Знову любити. І чекати, як його... того, Хеппі енду. У всьому. Чи маю я право на втому... 🗓10.07.2026 @rain_in_the_air

∞ на західному фронті без змін. я помер цієї ночі. я би загубився серед цих стін, ще й дуже охоче мені мама глянула в очі і побачила вогонь згаснув вона знає — нічого не хочу, просто вбиваю час тут вона хоче дати допомогу, та не придумали таку силу опущу руки й ноги, питає, чому немає сенсу, сину? та питання ствердне, вона бачить мою пусту душу мене вже від усього верне, все можливе відпущу немов, Мартін Іден, розчаровуюсь у всьому навколо навколо мене тут біди, ніби страждати в світі модно сісти коли ікони Богородиці, вечеряти, пустити чарку та мені справді шкода цих, культурну країни частку ця доба щось стомила мене, тому варто на бокову а далі новий бісовий день, мені сумно, як малюку що залишили біля монітору, всі самі пішли на танці плюючи на можливе горе, більше не буде шансів прийшла в моє життя, то же врятуй від самого себе відмовляюсь від вітань, розум не фюча, а проблема вона скривить головний шлях, немов я Віллі Вонка прийде колись час, в кожному вселиться Іван Гонта на західному фронті без змін, на наших лицях розпач опише попсово біди змі, ці статті отримаємо поштою можливість підключення де-юре, не буде де-факто з'єднання з нашими не буде, ми покинули Гарвард ми робили снігових ангелів, світив повний місяць бог бачив — ми були гарними, а зараз все бісить я сумую, а ти там десь в Греції їсиш бридкі оливки спалила наші фортеці, написала, що зі мною гидко та я з чашкою кави розгадую дворічні кросворди зашиваю свої рани, які ти так робила вміло й гордо дивишся з балкону, не сперечаюсь, ти — красива десь в твоєму горизонті море, безкінечність, хвиля ми на сусідньому пляжі з друзями вбивали цілі дні хотіли загоріти — лажа, кожний по черзі тоді згорів ти виплюнь мене як жуйку, довго жувати не вийде я аб'юзивний вуйко, кожний момент це як привид який ніби в соціальній рекламі, покаже найгірше а що блять буде далі? я писатиму про тебе вірші приведу тебе на дах, влаштую невеличкий салют буду вести себе, як маг, щоб показати, що люблю потім знову зле, прийти додому, моніторити чати і вже в другий день, в своєму виборі сумніватись бо можливо вона така сама, як ті всі мої минулі я вбиваю себе даром, пишу свій заповіт рунами розбиваючи свій позитив, на депресивні регіони якщо проблема — ти, то коли вже вийдеш з моди? можливо це просто збіг, що не цікавили гроші на західному фронті без змін. я помер цієї ночі. @kanalgrinenchuka

Босорка Світлі історії стомлено крутяться в колі зіниць, темні видіння подібні до дір між зубами, ліпиш і ліпиш прогалини, біль — як орнамент, щойно покажеш єство — і стібки криво вниз. Грушеподібно босорка сидить на краєчку, не спить: ночі для того, щоб бути собою хоч трохи, ночі принадні, ще й хмари танцюють під рокіт, чавлять із мороку сік, напувають лисиць. Мічена нечисть і сьома дівиця в сім’ї коваля в’юнко ховала у хмелі дозрілі підозри, інколи в образі звіра навмисне на позір кров’ю вмивала обійстя, аби хтось закляк. Лячно було, як багрянився обрій — тваринне лице знову ставало гладким, як краплини квіткові. Із молоком випивала сусідські розмови: «Цур йому й пек, що за звір нам жахіття несе?» Підстерегли та й дізнались: босорка живе в коваля. Батька дівчиська схопили й узяли за барки: «Спалимо хату, бо нечисть створив! — війт як гаркне: Очі залив і не бачив, що няньчив бісівське маля?» Вперше її у тринадцять гукнула хижацька мана з краплями крові, що впали на ніжну спідницю. Голос їй мовив, що хвіст визирає з-під низу, треба сховати свій шал, доки батько не взнав. Знищити може лиш рідний чаклунське звірине єство. Мати спочила із криком в очах повитухи, що віддала ковалю немовля в шерхлі руки. Брат на солдатчині, сестри заміжні давно. Люди збирались і помсту несли як колючий вогонь. Батько кричав: «Подуріли! То звір був — не доня!» Сонце лягало, йому постелила безодня, що голоси пробудила: «Та стій, охолонь». Страх запалився: хижак скалив пащу навпроти селян, миттю розкидав усіх, хто тримався за зброю. Раптом відчула босорка вогку суміш болю. Батько встромив її смерть просто в серце й охляв. Ніч нахилилась над звіром, забрала полуду скляну — дівчина впала на землю із зойками люду. Вже не повернеться зло і в селі тихо буде, та в голові коваля голоси за убивство клянуть. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

ну бо а що зостанеться коли змарніють зотліють опадуть усі шипи лексеми шкіри пелюстки мов перламутровий пилок із крил пощерблених голий-голісінький кристал первородної солі непроглядно прозорий що тужаво фонить посеред вузлуватого роздоріжжя і в його безпросвітнім стерильнім нутрі поневолений вітер із кілкими вкрапленнями зір тож хай ідуть розхристані дощі розмиваючи до осердя тривожну кісточку послів'я перестиглого і засхлого хай буде не чорнозем солончак а в ньому затамоване коріння у бульбах суфіксів ну бо а що зостанеться коли збродяться барвисті світла у тісних зіницях голий-голісінький кришталик і чумацький шлях сльози Ірина Божко (@bozhkoistyping)