Храм поезії (🖤)

Книжкова лотерейка: Розіграємо поетичну збірку— Книга Love 4.0. Жінка, що кохає Вартість одного лотерейного квитка — 20 грн. Всього 40 номерків, надаються по мірі донатів, в дописі будуть оновлення. Посилання на банку номер банки 4874 1000 2506 4679 (копіюється при натисканні) Кошти з лотерейки підуть на збір Веронічки * доставка Новою поштою безкоштовна

_____ Між білих марев в зимні ночі В тужливім мерехті світінь Знов навертаєшся на очі І вмить зникаєш в небутті В забутих снах, в відлуннях часу В п’янких травневих вечорах Тебе шукаю, і щоразу У грудях серце терпить крах І хоч душі не йметься віри Що все чекає вірний знак Я вперто знов латаю діри І йду, як воїн чи дивак Поміж життів, що все минають В журних окраїнах душі Зі спогадань, що серце крають Я ліплю похапцем вірші…

у човні, підперезаному споришем, загорнувшись в рядно мряковини, зі сходу, по ріці, де нема ні води, ані броду, обіпершись на весла — пливем тихосердно, стуливши рукою вуста, зубожіле мовчання не вирвати з грудей зойком бурого сокола, на котрго полюють чорні душі оскаженілого пса і обпечені тліючим хмизом ступні, увібрали до кістки червоні коралі, хто ви, ті що підступно їх міць розірвали, за два дня до чуми? ХТО ВИ Є? в обмілілій ріці зріє праведна лють, /світ мовчить, відступивши у тінь цитаделі/ над розбитим погруддям любови, священні води витечуть й знову зійдуть @nlitvinovapoetry #літвінова

⚡️ Терміновий запит на позашляховик для медиків НГУ!!! 💪 Як ми вже повідомляли раніше, Оля Лавриченко передала мені запит від медиків Нацгвардії на купівлю автівки, тож далі його вестиму я разом з Дикою Поштою. 🔥 Для мобільності та своєчасної евакуації поранених з поля бою медики НГУ потребують повнопривідний позашляховик. Попередня вартість авто складає 310 000 грн. Запит НАДТЕРМІНОВИЙ, на жаль, час грає не на нашому боці. 🙏 У мене відкрита доп.банка на 290 тис., ще 29 554 грн є на загальній банці. Прошу максимально підключитися – донати, репости, розіграші, банки – абсолютно все потрібно. 💰 Донатити сюди: Банка: https://send.monobank.ua/jar/92zJHRxBvG Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на авто для медиків НГУ" 🫂 Друзі, без вас не вивеземо! Долучайтеся!

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні. Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі. Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру. Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука». І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос. Живіт її обіймає змією широкий пояс. Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно? Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться? Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині? Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш. Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж. Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок. Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя? Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія, і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?» Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. Тетяна Власова

Знайди собі жінку для життя, для продовження роду, для праці, для збереження традицій і звичаїв. Жінку, яка відлипає, мов тісто від пальців, коли її достатньо вимісиш. Жінку, яка крохмалить постіль і сорочки, має маленьку родимку на верхній губі, знає дати народження всіх твоїх родичів, не забуває спитати, чим ти сьогодні обідав. Жінку, яка розуміє з півслова, з півпогляду, вранці незмінно наспівує щось веселе, вміє долати всі побутові клопоти, білим промінням наповнюючи оселю. Жінку, яка говорить з вазонами, з усіма сусідськими дітьми, жартує із зустрічними п'яницями - і нічого їй, ані тріщинки, ані оскоми, жодної крихти на блискучій стільниці. Усмішки її, витримки — всім, а тобі — з лихвою. Щоб не врекли, затисни зап'ястя червоною ниткою. Знайди жінку для життя — і живи з такою. Обіцяю більше тобі не снитись. Юлія Мусаковська

У вустах зледеніла провина на чоло сніговитим "забудь". Захурделена, зимна, причинна. Межи здогадів клинчаста суть. Ти до мене – як лилик до світла, мотилем я до тебе, чомусь убезпечена маревом літа, та боюся літати боюсь. Заки ніч, заки спокою ошур, заки серце тремке тихо снить, залиши в невідомости, прошу, бо не зранить не зроджена мить. Та не йняв – навпрошки у високе, думки гойданка, серця постук... Мої згодини – маки на щоки, твої сумніви – терням до рук. @snih_n_g #тата_пі

▪️чорний обеліск Європи▪️ І кожне літо до інших подібне, нещадно відмінне лиш тим, що наступні підпалюють, плавлять, лягають під/ступні та пекучіше дихають в потилицю й спину. Розгоряється сяйво у полум’ї гекатомби, множаться й більшають тіні в печері. Здається усім, вогонь не пече/ні? Обережно, Європо, в печері з плутону. Тріщини вростають глибше до першоджерел, вода викликає ж/парений схід солі. Крапля дзвенить, наче гільза з пістоля – під нею сходить, як гриб, кам’яний ожеред. Тягнеться сталагміт до недосяжної стелі, вколотися голкою в рожевість без/пам’яті. Намивається сіль по обвугленій спадині. Не бачать огень: тіні веселі. Могутність тотему не знана нині, росте, наче вежа, щодень і стократно. Розмиваються обриси, перекочують в/трати. Здається, це там десь, в якійсь Україні. Світло надії у темряві тоне. Прокинься, Європо, в мигтіннях життя, поки не вищає з кожним ім’ям твій ін-меморіам-обеліск із патронів/патронів. Важчає і загоряється маса осердь. У міфах украдена, не ставай, Європо, вдруге міфом для кожного роду. Тінь означає: «приблизь/но смерть». 28.07.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Ключ — Поклади мене на музику, — казала вона, але він клав її тільки на ліжко. Але ніс на руках так ніжно, як мелодію. Але так обіймав її стан, наче нотний стан. Але слухав її, наче пісню Коли вона погойдувалася, мов на хвилях, теплих лампових радіохвилях, наповнюючи собою цю ніч, лунаючи на усіх частотах, наче була не жінкою, а сонатою. А на ранок під подушкою знайшовся ключ. І цей ключ був скрипковий зі збірки "Шкіра міст" @grasliv #олена_павлова

[сертралін] мільйон сердець лежить під землею мільйон завмерлих сердець кличуть нас залишатись над ними матері що народжували нас для нашої держави сховають у землю наші сумні тіла я віддала свої думки сертраліну і чекаю коли нарешті як і вона вбрана в біле віддам лікарям історію свого життя… не порушуй тепер надане ним мовчання цю густу тишу хай усе лишається на своїх старих місцях і світло що належить тільки тобі - уламок світла що тільки твій я хочу аби руки та очі знали мене такою яка я є без мотуззя символу що обплітає наші тіла без камуфляжу під лісостеп без сотні ниток у волоссі я бачила як звіряча любов нищить усе чому ще належить вціліти вона навчилась цього у війни… після війни, після пекла, у війні у пеклі що триває дика і нездорова божевільна напруга - це все на що здатні ми тож уникай розтань у повітрі зими я хочу аби цей біль зустрів інший біль і зник мені набридло грати на ньому ніби на древній арфі… це вже божевілля чи ще ні? сертралін принеси мені нездійснений спогад про те що поховано і забуто цей спогад нештовхнутий ніким принеси і знову після всього наостанок втамуй мене тобі подобається бути моїм вартовим? мільйон сердець лежить під землею мільйон сердець питають нас де ж ваша сотня зізнань у коханні…? мільйон сердець лежить під землею ми їм уже байдужі як і цей світ Ярина Чорногуз #ярина_чорногуз

Річка Айдар на Старобільщині Душа моя бажає жити в мирі, До міста рветься, де живе бабуся, Це відчуття, що полетів у вирій, І обіцяв, але не повернувся. Найкращий спогад – сонячні етюди, Які мені липневі дні зіграли, І літній грім, лунаючи усюди, Нагадував мені гучні хорали. Дивлюсь униз, з моста на тиху річку, Тече Айдар і рух свій не спиняє, Вночі запалить небо першу свічку, У вогниках небесних місто сяє. Та чутно свіжий подих міста зранку, І сумом сповнені тяжкі зітхання, Насолодись красою доостанку, Щоб шлях додому зняв той біль прощання. Максим Чурков, Старобільськ А які спогади, пов'язані зі Старобільщиною у вас? Напишіть у коментарях 👇 🇺🇦 Підписатись 💰 Підтримати медіа

коли пишуть про механічний апельсин мають на увазі артхаус тобто насильство втілене естетичним способом коли торкаєшся найпотаємніших куточків [і тих де сходяться її губи, теж] перехрестя поганого хлопчика та інтелігентного чоловіка де обидва травмують/ся об гостре слово/предмет/її божевілля адже предметність слів недоведена треба гарячіше на 451 спосіб до солодкого болю у тремтячих кінцівках але ти — ніколи до кінця парт про поетів яких цитуєш неточно пісні у кишенях сиділи на пагорбі дихали тим самим повітрям від серця, як то кажуть синдром невідкладного життя де ти герой історії без одного я б могла взяти тебе за руку провести чи піднести дихаючи задимленим повітрям у коридорах дофамінової залежності могла б увімкнути твої бажання бо ти сам ведеш мою руку до кнопки "don't" але від і до останньої букви наших з тобою сподівань ми — створені випадково історії які ми знову і знову розповідаємо самі собі @viknapoetry #єва_верле

немає часу жити мій хмельний баобаб блокує повітря забагато справ — кепсько картузи тиснуть углиб макітри спів резонує з мікро слова вислизають з вуст і питають: чи ладен себе спинити? жодної миті жодної миті ми — ті той та ти портативний розум колективного психозу під кодовою назвою «Досить» досить боятися жалітися ненавидіти себе кричати бути собі палачем мов той мем що вийшов із-під контролю мов дія вакцини від ковіду яку вкололи п’ять років тому бл*ть я вже, напевно, мертвий скільки ще воно буде мене зсередини жерти давати уявну надію спотворювати думки бігти по уяві тільки не кажи мамі про свої невдалі стосунки про пошуки сенсу життя роботи і всього цього «дорослого» може, ще років за п’ять я переїду в Осло чи Оттаву якнайдалі від поганих думок а так — все ок все ок все ок @buremne #буремний

З Днем української жінки! 😍 Олі Ритик Жінка в граційному русі – екстракт семи див. Ніжна безмежно, шляхи розфарбовує світлом.  Погляд її, спад волосся, хода – все меди. Солодко й терпко танцює п'янка жінка-літо. Руки, мов музика. Боже! Бринить в них політ Вічний – над часом й над безкольоровістю буднів. Магія біла летить, непохитна в крилі, – То розвівається в танці шифонова сукня. Жінка в граційному русі навчає життя Хореографії справжнього щастя в моменті. І ні годинники, котрі без гальм цокотять, Ні шум подій не притлумлять мелодії злету. 09.01.2023 © Тетяна Осіпенко

Діва з хвостом У місяця загострений ріжок, літає жук, легкого б сну нарешті. Гортає трави грозова прийдешність, лежу під дубом, що ледь-ледь пожовк. Втікачка, що не стане на престол, зачата Конунгом в обіймах Хульдри та зрощена в словах і вчинках мудрих, з ганьбою впала й віюсь, як листок. «Вона з хвостом!» — кричав гучніше той, кому довірила цнотливу крихкість. Вогонь почався з іскри, жалять вихри. Чом став підступним лезом — не щитом? Межу життя й родинних володінь окреслив полум’ям коханий зрадник. Обрала вічну втечу замість правди і замість вбивства й холоднечі стін. Для мене рідне місто — крик нори, там дверґи виплавлять шматочки влади. Тебе жага до золота погладить рукою вельви, тінню, що горить. Колись у лісі станеш до струмка… Раз: розіллюсь водою — вип’єш болю! Два: розірву, як ти мене ганьбою! Забрав мій дім, та все в моїх руках. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець #літальмор #allmor

У фіалкових очах сіріли хмари, З її серця піднімався буревій, Бо умовності кресалом висікали Іскри люті, норовливі та зухвалі. Нащо випадок таких несхожих звів? Підслуховувати, певно, що негоже, Та вони себе нитками із думок Пришивали кожен раз. І вже невдовзі Без її питань йому, немов без дози, Вже омріяного щастя не було. Час дорослішання. Мрії та анонси Сталих схем життя нерідко дисонанс Викликають у людей. Для когось млосно Міркувати про своє весілля досі, Хоча інші скажуть: "Це вже не про нас!". Хто в морському лоні ніби у колисці, У басейні радість не знайде, йому Будь-які кордони й забобони тиснуть І в старих одежах із традицій тісно. Та ввижатись буде в бантиках хомут. Неперервний пошук правди, долі, істин, Як не в згоді з іншим, то в стосунках рів Вириває часом. Та солоне й прісне, Можна їсти разом, ділячи навмисно Весь шматок, щоб кожний брав би, що хотів. Проживати долю із дівчам нелегко — Кострубате серце від жалю тремтить. Не лежать кохання мапи на поверхні, У конфліктах двоє руйнування терплять. Я ж лише сумую, іграшка-ведмідь. P.S. В OwlHub проходить набір віршів на Fiction хроніки https://t.me/poetry_new13/2188, тобто віршів, на які надихнули вже розказані, показані чи намальовані історії. От згадався мій вірш по твору Віктора Петрова (Домонтовича) "Дівчина з ведмедиком" #цикл

МАРУСЯ а сестра Марія помирала довго схудла на нитку аби ввійти крізь вушко голки до Царства Небесного лікарі розрізали бліде полотно її тіла і руками розводили іржа та болото на поживу не залишили нам нічого так і зшили по клаптиках мов зіпсовану ляльку коли морфій морфея засліплював очі вона бачила як Асканія-Нова колисає в обіймах її дитинство запирає в легенях сонце пречисте і кладе їм з сестрою вінки на голови степ заповнював горло її степ стишував учвал її серця степ висушував вільгу її життя відійшла на Різдво Богородиці під великі християнські свята люди завжди помирають страшно приймаючи муки за радість життя пішла по воду аж на самий Сиваш як казали селяни у них на Херсонщині з того часу жодна дівчинка в її родині не буває ані гіркою ані бажаною ані безтурботною хоч напровесні люди завжди пускають човники паперові і вигукують радуйся Маріє благодаті повна так вона знає що на землі все ще опираються метастазам болю (присвячено Марії Коваль, сестрі моєї бабусі) @iyakiva #ія_ківа

*** Тиша. Вибух. Підвальне сховище. Нерв залізний вже їсть іржа. Скільки болю ще? Скільки крóві ще Буде, доки мине цей жах? Боже, тісно як. Важко дихати. Де ж той мир? Розкажи, вкажи... Дід говорить: «Як був я крихтою, Так не бив навіть сам фашист!» Хтось зітхає: «Та де ж та правда є? Хто ж таке уявити міг...» Хлопчик бавиться, м'ячик падає — Зойк у тиші, а потім сміх. Сіра стеля цвіте від плісняви. «На Землі, а не в пеклі чорт, — Дядько каже. — Трикляті ж біси ви... Порт палає — Одеський порт!» Не на тих ви відкрили ловище! Є в усього своя межа. Нам нелячно, втім, скільки ж крові ще Буде, доки мине цей жах... ©Марія Чекарьова перша половина вересня 2022 року Вірш про події в Одесі 23.07.2022 року. Від моменту написання минуло майже 3,5 року, але питання «Скільки крові ще буде, доки мине цей жах?» досі не втратило актуальності... У четверті роковини повномасштабного вторгнення захотілося, щоб ці рядки зазвучали.

Два тижні не сідаю за плетіння🥲 Тупо не маю часу Цими вихідними буду робити замовлення, принаймні планую Якщо хтось не поспішає і може почекати то можете замовляти модельки які я вже плела, виготовлю в будь-якому кольорі або що в наявності 🙌