Храм поезії (🖤)

ця квартира здається неправильною, майже закинутою; в ній надто багато спогадів, надто багато стін, надто багато холоду. можливо, вона мене просто знищить, розтрощить, поглине, коли я на кожному кроці стикатимусь із твоїми привидами. тут кожен клаптик повітря, кути у кімнатах та речі – усе просочено втечею, втратою, реченнями, які я не встигла сказати до того, як стала приреченою. я – попіл, я – сніг, забарвлений в твій улюблений колір (червоний). я в пастці, в полоні. я – тут. у місці, яке називала домом. у місці, в якому я тепер – просто помилка. просто фатальна помилка. 24. 11. 2024 #фото ; #вірш

Мольфарки магічний трунок позбавить гіркої туги. Як Сонце зійде у грудні, запарю цілющі думи. По колу запущу вітер. Екліптики точка. Місяць промінням зарядить, витре, не знайде для страху місця. Сховає потворні трупи. Смерека хитнеться глухо. Трембіти сигнал як  рупор лунатиме понад вухом. Гуляти пішла у гори новими витками шляху, і дітям моїм ніколи не буде тут більше лячно. Вірш написаний на Плейлист на каналі Віршопліткарка

пахучі сосни Кремінських лісів, як ви там, зараз, у полоні? колись, ми оминали вас на повній швидкості вдихаючи на повну! це був улюблений промі́жок часу у дорозі до Донецьких міст… що зараз бачите ви, сосни Кремінських лісів? жахи війни пошкодили ваш спокій але на згарищах ще дотліває віра… за вашу вічність боряться й поборять! ті, що у пікселі в окопах. ви знаєте, ви не самі! ви тільки вірте! і я чекаю день і час коли додому повз вас і знов вдихатиму, як памʼять… а поки – ваші тіла в диму і тільки банер попереджає «Бережіть ліс» на фоні вигорілих таїн… не плачте, мої любі, сосни… © ольга ритик #вірш #текст *на фото Серебрянський ліс який вже майже знищено

* Як мозаїчно падають сніжинки, В картинку пазлів склавшись на землі. Кружляють в небі вільно щохвилинки – Тендітні діти панночки-зими. Вклоняються повільно в реверансі, І білим прядивом вкриваються ліси. Підхопить вітер їх, і знову в танці, Вальсують під симфонію краси. Мороз поклав чарівні візерунки, Оздобивши озера кришталем. І ковзанки малечі в подарунки – Втішатися зимовим ясним днем. Ніч випускає зорі із кишені, І щедро сипле ними в висоті, Ялинки, білосніжні наречені, Дрімають у солодкім забутті. Крізь хмари пробивається світанок, Червоним запалився вдалині. О, дивовижний і казковий ранок! Так незабутньо й радісно мені! © Оксана Лихогляд грудень, 2014

Дельфіни не бачать синій                    несправедливо. Південні моря вдосвіта   кобальтово-шмальтові                    ультрамарин!                                 індиго!                                     ціан! Потім — юхуу!    — електрик блю!                             щедро! вдосталь! Після сонячного вибуху кожен раз однаково прекрасного кожен раз різного води стають лазурними та бірюзовими                       силадоновими    кольору гаїті та купоросу ніжно затікають мені в очі до самої шиї заповнюють груди       це  сінетний об'єкт медитації        жити легко, якщо немає вибору. Дельфіни, чому ви не бачите синій? Ви могли б у аквамаринових барвах бавитись. Пласт північних морів лякає            навіть                        досвідчених сміливі зможуть побачити   блакитний брістольський                   берлінську лазур,                       та синьо-бусий. Айсберги — опалово-перваншеві. Полярне сяйво — море, що живе на небі волошково-силкове, сапфірне. Дельфіни, ви стільки могли б побачити... Невже ваш світ БЕЗСИНІЙ?

рано чи пізно за все нам належно воздасться блаженні торкнуться пальцями скажуть «та ви мали рацію!» завіса - поклон - овації а потім настане тиша і ми забувши про ненависть світу пустимось знову грішити напасть що цілила в голову незалежно від масті стане живильним мастилом для тих кому не вдалося упасти крики та сльози нещастя просто суцільний маст хев холод залазить під ребра і гнівно кричить «ти де?» і далі альвеола за альвеолою голодно з болем у грудях ти перебитий потягом але жити будеш будеш рано чи пізно в рані залізо вранці залізу під шкіру тобі але навіть цей виступ що в повітрі зависне не стане причиною засісти на мілині ти скажеш мені «підіймайся» я скажу тобі «замовкни» немає у світі бранця що любить під нігтями голки немає у бранця кисню бідолага проводить бровою над заходом місяця холодний грішник біситься поклон завіса повісився (спільно з андрієм мальвою)

колись дерева були нижче трави я виходила з рукавів чистою річкою, розливалася соком, наповнюючи твій напівпорожній. пісок багато п'є, та йому все мало. це лиш початок. а далі... витягни білого кролика з порожнечі. ось кордони, ось гумка, я=ти. до речі, можеш взяти собі серце, очі, та мозок, станеш невинним, мов перший доторк. таким висоти б'ють вітром в плече, я навчу. і через вулицю — ти заходив у бар, наче бог. ніхто й очей підняти не міг. твій погляд спалював душі, очі, мости. над будь-яким шляхом підносився ти, і я пила із твого крила, доки була. а потім... зорі втекли з дна неба за обрій, у білих лілей парасолі зломлені, дивись, тут ліс, початок обпалений. дерева виросли і впали.

князі живуть на Золотих, спускаються на каву на Поділ якщо не зміг, якщо не встиг спіймати світломить у решето — зникає тінь, зникаєш ти у водокрутиві подій, як ворон Крум із дворику на Рейтарській князі живуть на Золотих, ганяють на електросамокатах бруківка задає мотив церковні дзвони відбивають біт трек від Unknown Artist в кадрі зведи усі доріжки — це тобі зведи усі дороги — буде Київ князі жують на велотреці паффіни леді-консьєржка трусить килим говорить: тейк іт ізі — сім разів леді-консьєржка трусить, з неба падають забуті речі та розгублені князі / колись давно я проводила лоторею для збору Ola 🖤 , у цій лотореї виграв мій друг музикант і фотограф Олександр Фрузік @buryanpoetry

Біль - це шкіра моя. Я живу у ній дні, як роки, забуваючи, хто я є, об стіну розбиваючи кулаки, перетворюючись на попіл, припадаючи до землі. Кораблі проти течії йдуть, і куди ж ви, мої кораблі? Чорне - це сама досконалість. Морок не має вад. Смерть вирівнює напівтони, затирає невірні слова і сліди, що глибоко в'їлись під шкіру землі й води. Я і вплав би додому дістався, та тільки забув куди. Від новин сухо в горлі, паморочиться в голові, білий янгол приходить опівночі: каже, новини дві. Краще, братику, дзьоба стули - хтозна звідки рвоне. Стільки тижнів на бочці з порохом, не випускай мене з поля зору чи з-під крила свого, де я був колись. Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз. Зупиніться, я ще живий, упізнайте мене - це я. Дим, як борошно, сиплеться в очі, та бачу, як сухоребрий хлопчина в найневиннішій із забав дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб. @musakovska #мусаковська

Сьогодні презентація поетичної збірки Анґи Зеленої, раджу всім відвідати, маю її збірку, вона чудова)

Закиньте будь ласка пару грн на збір знайомому який зараз у 3 штурмовій на тепловізор🤗 https://send.monobank.ua/jar/7uaNo6V466

це спроба записати свої почуття у рядки це не претензія на поезію не виніть у пере ванта женні зайвими реченнями це можна було би викинути навіщо ці очевидності повторювати і пережовувати видали і не пиши ніколи це спроба кричати на цілий світ чи маленький канал який читають лише перед випорожненням і не видаляються бо цигарки дорогі ти думаєш в цьому є хоч щось унікальне твої персональні страждання лиш мізерний пшик у загальному кошику пшиків нічого ти не розумієш джон сноу а хто розуміє джон сноу дивився ув очі ігритт поки із неї стікало життя червоною річкою це спроба сказати про те що ніхто не почує занадто шумно навколо щоби щось чути занадто багато говориться щоби щось виділити навіщо казати коли все і так неясно встань і іді будь найкращою версією щастя не любить нещасних з тебе сто баксів це спроба розповісти як далеко можна залізти у самознищення і навіть у цьому лишитися лузером бо вже коли лізеш то не проси аби закривали вікна це спроба

Етер Веронічки та Ніли розпочався hwww.instagram.com/veronda.djokonda/live/18032675324148149?igsh=aTRrdDlqeDFpM3li

Від “львівського різдвяного” до істерики - п’ять хвилин Дні як чорні, нечіткі ксерокси Як гіркий полин Я у посмішку викривлюю губи і кажу - напилась Моя улюблена каторга - тікати від себе І від всіх вас.  Кожна осінь зраджує твої літні дні - подивись Ми пішли, не лишилось неба, тому прямуй вниз. Усі таксисти, бармени і пастори - відріклись В списку моїх найжахливіших фобій - ти бажаний приз Я достатньо вже виросла щоб калічити душу гарно Поможи йому Господи, не стати для мене кармою. Заваривши чай, важливо не лити його на пальці У розмові з тобою, важливо тебе не торкатись До біса цей світ, до біса усі його ігри, тікаймо зараз Я візьму два квитки. я чекаю. на всіх вокзалах. @SolyaSoyka #сойка

Супер-контік Хмари гуртуються на горизонті. Я у дитинстві любив супер-контік. Зараз люблю, щоб не лізли у душу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Я не підкорений, я не залежний — Надто міцна моя зовнішня вежа. Осінь в мені, осінь тепла і рідна – Краща за присмак вишневого сидру, Краща за пряність і хтивість глінтвейну, Й навіть вино програє тут ідейно. Вона одна доглядає, не кривдить Тіло моє м'яким сонячним світлом. Моє натхнення вплітається в коси Вітром жовтневим, хоробрим і босим. З ягід калини зробив я намисто – І я нікому не дам його з'їсти. Бо моя праця — важка і тривала. Я викриваю щоразу вандала: Навіть, якщо він дурний, несвідомий – Хто буде потім нести мою втому? Тому на себе, собі і з собою – Вірні займенники вільного крою. Мріяв нестримно я стати дорослим. Думав, з роками це вийде так просто... Цієї осені я став сильнішим. А в попередніх – занедбана тиша, Крок уперед, два назад – й так по колу. Так, я боровся, здавався (ніколи). Хмари гуртуються на горизонті, Я переслухав альбоми Tremonti. І зрозумів: я втрачав лиш для того, Щоб віднайти у собі перемогу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Може, я з виду твердий і байдужий – Але в мені ще живе та дитина – І супер-контік не перша причина. @adelis_in_equilibrium #аделіс

Дякую всім, хто підписав петицію родичів зниклих безвісти і полонених. Якщо раптом ще є бажаючі, ось посилання на неї. https://petition.president.gov.ua/petition/236068?fbclid=IwY2xjawGPjBRleHRuA2FlbQIxMQABHZ0Pxf_YGmzyyOPKEIUocruX2VuSNZuRiPVH6IUUcuUdhTNsMqU3AbtBGg_aem_wGj19B45DqvLO_Ve-DwO2g&sfnsn=mo

Оля робить все своїми чарівними лапками 🐾 Підписуйтеся і спробуйте виграти в благодійних лотерейках прикраси. А якщо лінь чекати — замовляйте ту, яка припала до душі уже сьогодні ) Посилання: https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=eDJtbzc5N3h3bnIx

...Просто безцільно йти, розумієш? Нести у кишенях вірші про зиму, щоб єдині супутники, буревії, крокували поряд незримо. І я би ніколи не спинився, стоптавши усі чоботи світу... Я мав би плащ з опалого листя і люльку, набиту вітром. Забувши про всіх, продавши душу, ночами співаючи у трактирах, доки вогонь чоботи сушить, ну а вино — віру. @nikolasson #ніколассон

Не під цим самим деревом, але під таким самісіньким, не на цьому ж місці, та десь геть поруч, дві з половиною тисячі років тому з довгої дороги відпочивав у затінку розписаний шрамами скіф 一 он, бачиш, трава прим’ята. Злови за плече вітер і, коли той обернеться, запитай: він пам’ятає смак поту з порубцьованого лиця. Покоління мине, як мина запах погару й чорнота з шорсткої долоні степу. Не встидайся сліз, побачивши як обвуглену шкіру просвічує нове зело. Ніколи степ не перестає 一 коли він, досконалий, настав, зупинилося те, що частинне. Степ не величається, не надимається, усього себе розстелив аж ген 一 чи ж існує щедрість більша? Побач себе оком орла, елементарна частинко, і обери свій заряд 一 тебе приймуть ці переплутані трави, чи ти крихточка свіжого хліба, а чи реп’ях. Привітай свої пазурі, як вітає тебе фрактально розтріскане небо. Ти ж давно знаєш, чому прибульці лишають знаки на полях, чому метеорити падають у степу; камінь, що ти носиш на серці 一 уламок астероїда, перші жорна. Згадай: на дитячих малюнках степ згортався, ніби їжак 一 що дорослим здавалося промінцями усміхненого сонця, насправді було стернею. Гуде з-під землі граніт і дзвенить руда, степові руки пахнуть правдою, пахнуть волею. Мова очерету і мова крові на планеті Степ звучать однаково 一 ти, головне, слухай. 7.08-20.09 @bozhkoistyping #божко