Храм поезії (🖤)

Друзі, є пропозиція сьогодні о 21 зібратися у етері почитати вірші Лілі. Приходьте!

▸ 23 2:3 Програю життю рівно на один рахунок, що стало вже звичним. Ніби не супер критично, але... Ха Якщо сміється той, хто сміється останнім, я в ямі. Посмішка відкриє всі рани. Чому не обробила перекисом, щоб затягнулись до нормального стану? Вставай-но! Долай поле, аби забити гол у ворота. Благаю, хоча б не у власні. Біжи та спробуй не впасти. А нащо? Можливо, на краще забути буденні основи, палити мрії у вогнищі, що живиться міцним алкоголем. Такому не вчили у школі. Однак колишні ідоли давно у полоні страхів та невпевненості. Шкода, що не змогла стати стервою, і що лінії непокори стерлися швидше, ніж знайшла тих, хто міг бути мішенями. Не стрибати віднині пантерою в хащі можливостей, бо ж стала лінивою кішкою. Біжи! Забий гол! Лишилося трішки! Та знову підніжка. Суддя домовляється нишком про відсутність червоної картки. Можливо, не має жодної гадки, що кров також червона? Чекай. Давай ще раз по-новій. Були двійки, тож трійка – Крок вгору? Як на мінному полі. Рахуй: 1, 2, 3… От би знайти всі червоні прапорці раніше, ніж проблеми натиснуть на детонатор, і на вустах зародиться БАХ! Звинувачуй долю в усіх гріхах, однак це ти не навчилася грати в сапера. Замість кайданок — новенька дилема, рішення якої не наповнить кишені, бо «дякую» вийшло із ринку валюти. Страшенно хочеться кудись далеко гайнути, та що скажуть люди? Хотіла обманути систему, свідченнями пробрати до щему присяжних. Не вийшло? Напряжно брехати, серед тих, хто копає під тебе. Бо Ініціація завжди ламає, щоб стала до кола готова зрадити власним потребам. Лови м'яч, аби голосно заявити про себе, зрівняти рахунок, та далі пенальті, халепа. Не хочеш опинитися в центрі? Врешті будьмо відверті: Тобі цього більше не треба. — Мовчи! Який там рахунок? 2:3 Заб’єш нарешті гол Чи все ж ні? ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші

Jack-o'-lantern* Хитає в тьмі ліхтар століть Самáйну** вітер буйний. Край столу дзвін – напій стоїть, Диявол з Джеком цмулять. В таверні всім носи обпік Мерзенний запах сірки. Вирує ель, шумний потік. Кому платити, звідки? [ місяць вгорі– люд спохмурів, крук сторожем на дубі ] Диявол обернувся вмить В мідяк, що Джек поцупив: В кишені срібний хрест лежить– Застряг як муха в цукрі! За душу торг хитрун почав – Корилась долі жертва. Врізалась згода як кинжал: Не прийме пекло Джека! [ як кисті рук, сміється крук, шкребуться в шибку верби ] Стара збирає душ врожай, Настала черга Джека: Не можна грішникам у рай, Нема шляху і в пекло. Підкинув чорт (по дружбі) транш: Вуглинку – вогник в нетрях. В гарбуз поклав, по колу гра, Махлює темінь вперта. [ світло-магніт серед боліт невинні душі губить ] Казки живуть, та страх людей На ніц вертав роками. Забули скрегіт лампи цей Як звук гробів у ямі. Самайн тепер став Хелловін. Гарбуз і пунш у цебрах, Але... Чи має спокій він, Чи прийде Джек по тебе? * Джек-Ліхтар– символ Хелловіну. ** Кельське свято, злилося з Днем всіх святих

Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти, І якщо відштовхнути диктоване нарцисизмом, То що ж це виходить, ти зичиш його у Бога? То що ж це, кожен із нас уже дійсно             боржник? Маючи борг у Бога, ти смієш просити далі, небого, Ти смієш просити знову і знову, Не дякуючи за ноги, За руки, за все, що колись Таки прийдеться повернути, І якби ж то таке, як було — Рум'яне, із запахом молочка, Ні! У шрамах та синяках, Що в'ються в усіх кутках, Мов згини зачитаних до дірок книг, Мов речі з корзинки             "Вживане". Ти смієш палити легені, бо легіню Мінздрави не писані. Ти смієш прикладатися до пляшки, бо юнка ще юна, а далі? Коли ще, як не зараз? Робота-сім'я-дім за рогом неначе чекає, Як можна можливість зробити сьогодні, Не завтра,             Втрачати? Несемо у храм недопалки! Несемо у храм недопитки! Несемо у храм недогризки! Орендодавець за кордоном вічності, То ж хто перевірить, чи договір виконується? Викохується єдиноправна мить, Допоки оренда закінчиться, Допоки не заболить, Допоки орендодавець не скаже: "А поверни..." Допоки нащадки остачу Не візьмуть у борг,             Як ти. Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти, Чи впевнений ти, що надовго Лишишся у стінах святих? Якщо його паства — ти, Якщо настоятель — ти, Якщо сам             храм — ти. @zapyskyneofitky #неофітка

Ми ці - митці чуєш, Васюта, давай вже розкрутимо цю планету до біса. прийшов час, я відчуваю - прийшов. ми одначе не віримо в вічність, принаймні, не в канонічну. пробачте, віряни, я знаю, це шок. це шок! давай, Васюта, бо я не витримую, чесно. беремо сіренький трейлер в оренду й ходу. розділову суцільну намотувати на колеса, пити лимонад з базиліком та льодом. творити усе що завгодно і як завгодно, кінчати від сміху. продавати мою гітару, твоє укулеле - купувати вітер. не вірити ніяким числам, календарям і епохам. бути їбанутим на всю голову, але залишатись богом, якому пасують кеди, бананка і фіолетовий колір. дивитися в очі, поки хтось не зіскочить - то наша таємна зброя. писати верлібри, силаботоніку, сонети чи хокку, коротше, вербально кохатися будь-яким із можливих способів, але обов'язково пристрасно і до одуріння глибоко. світ - це не просто сцена, ліжко, п'єдестал чи надгробок. світ - це холст. малюй, не бійся, спіши і пробуй. це сильніше усіх релігій, конфесій і патріархатів. не існує жодних обмежень за віком, кольором шкіри чи статтю. обмежень взагалі не існує - то лиш внутрішні перепони, як шепотіти під час дикого сексу, коли хочеться перейти на стогін. чіпляй зорі із даху трейлера на швидкості по зустрічній, а, коли нам набридне смітити у небі, ми напишемо власну вічність. і твоя нова корона пасуватиме під рожевий светр. чуєш, Васюта, ми розкрутимо цю планету © @malskamira

полювання на раків живі рухливі очі нишком спостерігають з екранів, як з каламутних посудин. ще є сумнів щодо справжності, але вже є певність, кому належить слід. червоні пульсуюючі тіла визирають з людських ставків неохоче. їх виявили в намулі глевкому. полювання розпочато: спершу – вимивання теплими слізьми, згодом – гострі гачки, щипці, ножі. та спочатку їх обов'язково треба назвати. охрестити іменем, перш ніж виганяти з нори, як диявола. вгризаються в найближчі скелі, піщаний грунт, дрібні й великі рослини. хапаються клешнями за камені. кришать. вічно голодні. навіть коли ситі. жеруть все чого торкаються. отруйні бризки летять навсібіч, як спори перестиглої порхавки. розміри мають значення. розміри завжди мають значення. сантиметраж клешень, ніг, хвоста, вусиків. чим більший рак - тим більша ймовірність його близької смерті. водойма висихає швидко. перша прикрість найчастіше стає останньою. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

Веселий Пальячі, кумедний Пальячі сплітає просте макраме. З повітряних кульок, з азартом дитячим, закручує іграшку-пуделя, наче з останнім вузлом оживе. Рудому Пальячі радіють усюди — нарозхрист відкрита душа. Ні зернятка суму, ні крапельки бруду. "На біс!" аплодують розчулені люди та знов по домівках спішать. В маленькій гримерці сповзають білила з обличчя брудним молоком. Обмахує протяг пилючним вітрилом фіранки. Так душно, що пляшка спітніла. За звичкою, вип'є ковтком. Знов потяг додому. На дріб'язок решти купує самотній квиток. Здригаються плечі беззвучно — так легше. Ніхто ж не помітить, якщо обережно звільнитися від думок? Веселий Пальячі, кумедний Пальячі сплітає просте макраме. Стеблинками джуту, з азартом дитячим, Нитками звиває мотузку, неначе з останнім вузлом все мине.

неначе всі слова враз посипались й одне дражливе зачепилось за серце так там і лежить тепер не знаєш що з ним вдіяти як собі порадити

Справу зроблено, совина партія файно дякує усім причетним, особливо Джесі, Остапу, Каті, Олені, Мері та Оксані за надмірну допомогу!

Це конкурсне завдання майже вибило землю мені з-під ніг, але натхнення перемогло. Присвята видатній людині, не називаючи імені. * Любий Семе, в Нью-Йорку знову гримить гроза. Свято за місяць і час тобі написати, доки вечірнє місто тамує дих у передчутті нової зорі Різдва. "Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг, Та й ті провидці, серцем необачні, Несли свої думки юрбі невдячній"* Ти б не впізнав мене, сухий каркас язик не повернеться звати тілом. Як Прометей, флуоресцентне світло доносив, поки не скінчився газ. І жар думок завітрив протяг з вікон. Короткий час, відведений на сон, блукаю серед синього проміння та створюю майбутнє. Я казав: матерія — в кисіль загуслий струм і, може, віра у того, хто пестить котячу шерсть у грозових полях, та резонує громом поміж ребер. Тепер у цьому певен остаточно, це він мені шепоче серед ночі і він, не я, могутній інженер. Звучить, як безум, вибачай старому. Але дощем з його худих долонь спливає час, як іграшковий човен за впертим покликом радіохвиль. Світ повен магії та чародійських сил для того, хто не знає про науку. Для них я емігрант, чаклун, відступник, приречений піти в невизнанні. Я збайдужів до всього, занедужав, забутий в самоті. Так дивно, друже, як гроші вщент паплюжать їхні душі. Мені ж натомість треба провідник хоча б напів, щоб сяяти ще дужче. "Шкода серцями володіти, коли немає серця в вас"* На диво, пам'ятаю кожне слово. Старечий мозок рветься надновою за межі ейдосу, в оманливий ефір магнітних дуг у мідних оборотах. Де тільки хвилі, не прип'яті дротом, а світло не закуте в кокон скла. А після мене що?  Лиш змінний струм і слава божевільного старого, що годував присталих голубів біля готельних шарпаних порогів. "Примарний блиск живе одну хвилину, Правдивому нема в віках загину."* На цьому і завершую листа. А за вікном подобою хреста іскрить тугим  розрядом блискавиця, і варто тільки трохи придивитись, щоб упізнати усмішку Творця. *Рядки з "Фауста" Гете, якого часто напам'ять цитував герой присвяти. Переклад Миколи Лукаша

Цікавий етер від Сані, Остапа та Мері t.me/poetry_new13?livestream

Паралелями по часолініях мій сигнал через сни долітатиме. Монолітними матір'ю ліплені. Бог вважає людей дилетантами? Де латентність — синонім летальності, злитись з лави — насмішка над вірою. Із халатністю злами латаються, із завзяттям пил полем розвіюють. Всі процеси до норм узагальнити, до ядра напролом дориватися… Гнучкість — квантовий код геніальності. Всі ідеї були дериватами. Так далеко ти до діалектики. Гнів і страх — діелектрики мислення. Поле злетів палає полеглими. Шатлу краще тут довго не виснути. В парадоксах та парейдолічностях ти плекався, годований кризами. Волосини твої — перелічені. Ти знесилився завтрашнім гризтися. По уміннях, оманах та маніях ти пив манну зірок, підростаючи. Світ на стопах гіпотез тримається. Ти — наступний, хто тисне “фаталіті”. Перетруджене Сонце на ровері в кротовину із пагорба котиться. Ти малим намагався второпати, хто ж придумав дрімпанкових котиків. Я був поруч, коли ти не впорався, і коли ти брав першість в досягненнях. Добре знаю усі твої помисли. Я страхами твоїми просякнутий. Сонце в грудні — сліпе та забруднене, під озонові плаття проковзує. Ти учився літати з підручника, хоч корито твоє — перекошене.  За поля витікають полярності, полюси — по ліси натягнулися. Аргументи в цементі валяються. Особистість у стані обнулення. Мікрофлора — гора мікропластику. Кулі вруняться чорними дірами. Люди, кажуть, незламністю славляться… чи це міф, в який хочеться вірити? Дофамінова пастка. Попалися. Тиша стала єдиною втіхою.  (А режим економії палива — захисний механізм, щоб не “з’їхати”).  У інертність, як в плащ, замотатися — вирок чи… лиш етап адаптації? Поміж криз квієтичними трасами шатл-Земля в космовирвах катається. На минуле спирайся спорудами, як теперішнє крутить спіралями. Поки засоби будуть орудними — називний має шанси старатися. Знаю, важко. Тесак сингулярності засмоктати в колодязь погрожує. Ти втомився зі зламом справлятися й лити лате в пусте із порожнього. Шатл пасивно тиняється колами. Твоя цілісність вкотре розколота. Уже й техніки не заспокоюють, й не муркочуть тобі твої котики. Але я… я ще тут! Я підтримаю. Стану компасом в чорному космосі. Буду йти пліч-о-пліч по периметру. Ти поплач… не души, якщо проситься. Гей! Людино Землі, що на лінії! Саме ти! Ти, хто чат перечитує, — ти не сам! І не вічно болітиме. Й кризи стануть для росту причинами.   Коли зовсім надій не залишиться, коли діри знов стануть розбурхані, —  клич мене… звуком дій — не молитвами. Я — не бог. Я — це ти із майбутнього. 📡🌍📡🌍📡🌍📡 © Лана д'Арк 📡🌍📡🌍📡🌍📡

неначе всі слова враз посипались й одне дражливе зачепилось за серце так там і лежить тепер не знаєш що з ним вдіяти як собі порадити

Судді: 1. Іра Квазар 2. Та, що говорить з тишею трохи пізніше додамо решту складу, якщо ви подали вірш, можна архівувати групу до 22 листопада. Якраз тоді оголосимо дедлайн для суддівства та дату результатів туру. І відповідно дамо завдання на ІІ тур

Мінливість мелодій Де Донець протікає, що Сіверський, Теплі спогади в лісі розсілися. Там колись, розполохавши вивірок, Розливалися струнами ноти. Тріскотливою ватрою зібрані, Та розпечені співом та іграми, Ще далекі від звуків калібрових, Почувалися ми безтурботно. Загубились між цвітом мелодії, Їм би далі компанії зводити. Та наразі, із попелом зроднені, Причаїлися десь під полином. А гітари чи світом роз'їхались, Чи навіки лишилися тихими, Без хазяїв, що зникли між віхами, Що історія встромлює нині. Переспі́ви дороги із шинами Не лише під піснями пташиними. Хаотично уламками шириться По країні біда-небезпека. Та вривається музика клинами, Як не можна у спокою плинути, То несемось із долями сильними Під гітарний та дроновий клекіт. #поезія P. S. Рада взяти участь у конкурсі від Віршопліткарки. Вірш за її завданням, яке у попередньому пості. Навіяно фестивалями, які проводилися на Луганщині.

колись, казала вона, колись як прийде коротке небо почуєш — лускають кавуни навколо тебе побачиш — дерево-немовля лози оману це розкриває тобі земля вікно туману колись, казала вона, колись ти крок назустріч на груди голову цій імлі вже не пустить відчуєш — подих її вогкий голос хрипне вікно туману проти руки медом з липня колись, казала вона, колись може з часом усе притупиться, доболить все загасне вікно туману уже от от долетіли волосся падає на чоло біле-біле Томаш Деяк

Вірш на конкурс (Вишня О.І)

Друзі, ми до вас із чудовою новиною🖤 перцепція спільно із журналом "Так ніхто не писав" оголошує прийом робіт на поетичний конкурс! Умови участі: ▪️ Бути підписаним на сторінки перцепції в телеграмі та інстаграмі; ▪️ Бути підписаним на сторінки журналу "Так ніхто не писав" в телеграмі та інстаграмі; ▪️ Зробити репост цього допису на сторінку з власною творчістю (якщо така є); ▪️ Поділитися дописом про конкурс у вашій сторіз на сторінці в інстаграмі (репост з акаунта перцепції або журналу). Обмеження щодо робіт: ▪️Вірші на будь-яку тематику, будь-якої форми; ▪️Обсяг — до 100 рядків; ▪️Від автора — 1 вірш. Вірші, які мають антиукраїнські, ксенофобні, а також інші суспільно неприйнятні заклики будуть дискваліфіковані. Нагороди: 🥇1-ше місце: ▪️публікація в наступному випуску журналу "Так ніхто не писав"; ▪️місце в лайн-апі наступного літературнику перцепції в Києві; ▪️публікація в телеграмі та інстаграмі перцепції. 🥈2-ге місце: ▪️публікація в наступному випуску журналу "Так ніхто не писав"; ▪️публікація в телеграмі та інстаграмі перцепції. 🥉3-тє місце: ▪️публікація в телеграмі та інстаграмі перцепції. Вірші надсилати на пошту: perceptia.art@gmail.com В темі листа вказувати "Вірш на конкурс (Ваше ПІБ)". Вірш надсилати у файлі формату .doc/.docx. Також у файлі вказати прізвище та ім'я автора/авторки, номер телефону та посилання на телеграм-аккаунт. Дедлайн подачі: 09.11 Після оцінки віршів ми оголосимо шорт-ліст із десяти фіналістів/фіналісток, які надішлють нам збірки із трьох власних віршів, після оцінки яких ми і визначимося з трійкою найкращих.

Авторство: N.Litvinova Назва: Нічого Тема: Над прірвою байдужості…ще крок і ми туди впадем. Елемент: Кладка /а ось і мої улюблені персонажі — триіпостасний стілець в центрі обідньої кімнати далекоглядний торшер та прозаїчний вид на нічого. починайте. вам личить ця реальність/ / відривчасте сумління за тривким чеканням обтяжливо й несамовито сидітиме на кладовищі з кладок що побіля ставу. деінде вицвіла сорочка на гнучкій поставі й безлика тяглість погляду у сірому смерканні — замовкни врешті(!) не сурми по ньому. // там ясеновий тріскоче спомин стиснувши руківʼя весел — така відрада не тримати човен із нічого і вудити гладінь води — допоки скресла торішнім забавлянням крига, пливи. і не квапливо запускається поміж дощатих скіпок за пазуху наземну цівка — дощитиме цієї осені. і до воскреслої пори. *вірш на осінній Плейлист від Віршопліткарки