Храм поезії (🖤)

Ще є два вільних примірника для попереднього замовлення. Потім вже буде другий наклад друку, це дещо пізніше. Так що ви ще можете встигнути! Збірка в роботі. Передзамовлення 250 грн. Далі отримання Новою Поштою за рахунок замовника. Книга «Скрипторій» – збірка віршів, віршованих казок та лірики. Всі мої ельфи, дракони та єдинороги. У книзі мої ілюстрації та кілька ілюстрацій чудових художників. 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576

Я, власне, ніколи не казала, що в мене вишукане почуття гумору 🐈🐈🐈

▸ Пляма Я ніхто в твоєму житті, як би ми не намагались це виправити, Я ніхто, і такою точно залишусь навіки, назавжди, без сумнівів, Я лиш пляма у просторі повному криками тихими, Я лиш пляма, спотворена тінь емоційної куряви. Я - система, що згубила власні паролі - не підлягаю ремонту, Я - система, де щирі думки замінили найагресивніші віруси, Я лиш дурість, що має подобу неправдиву, аморфну, Я лиш дурість, бо все ніяк з навчання суті не винесу. Я - рана, що багрянцем розпливається по тілу невпинно, лякаю, Я - рана, згусток крові, атомна зброя, що спричинює вибух у серці. Я лиш мотлох, зачинений непотріб в старому сараї, Я лиш мотлох, що крутим чомусь на перший погляд здається. Ні, я гірше. Я - компас, що давно втратив всі орієнтири, гублюся, Я - стара гілка, що хапає одяг, бо власні квіти давно вже зів'яли, Я - рвана штора, а зоряна ніч - нездоланна спокуса, Я - паралельна реальність, в якій              ніколи                        тебе не буває.. @liliums_swamp #yrboo_вірші

А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко #іолана_тимочко

Говорять, що жінка - найкраще Господнє створіння, На тебе дивлюсь і завжди розумію чого. Ти - квітка тендітна. Мадонна в своїм поколінні, До рук твоїх прагну припасти губами й чолом. У дні, коли тучі крадуть собі сонце в кишеню, І сірим туманом спадає на голови пил. То наші усмішки. Яскраві й такі навіжені, Врятують любого. І навіть, якщо не просив. Коли наше місто відкриє обійми вітрам, Холодні цілунки збентежать і душу, і тіло.  Збери із уламків комфорту новенький вітраж, Ти будеш натхненням моїм. Таємничо-вцілілим. Танцюй, ніби вперше. Так ніби весь світ - то мара, Принось наше літо у днину холодну і сіру. На стомлено-ніжних. Маленьких, тендітних крилах, Коли буде важко, згадай, що в тебе завжди вірю. @dmYmast #дим

мої європейські однолітки не знають, що таке війна. вони мають здатність планувати і здатність жити сповна. в моїй країні молодь вигризає свободу й життя кулями та втратами частин власного тіла. дехто з них буде чути, але вже ніколи не побачить цей світ своїми очима. європейські однолітки прокидаються від будильника, що голосно дзвенить. в моїй країні люди прокидаються від сирен і ракет. якщо взагалі пощастить. європейські однолітки будуть захищати магістра. мають спокійне майбутнє і без тривог будують сімейні гнізда. мої беруть відпустку на два дні, аби швидко розписатись у військовій формі. їх кохання — це обручки з фольги в окупації та полоні. європейські однолітки за кавою обговорюють спокійні новини. для моїх вже звичним є те, що під завалами знайшли ще дві людини. європейські однолітки обирають вбрання на шлюб. мої — обирають сезонну броню. вони ходять до ресторацій і мають щирий та радісний сміх. в моїх — голос міцний, але вогонь у очах вже застиг. вони вибороли право жити ціною власного життя. і провина за те, що ти жива, вони ні — це близьке відчуття. і не маєш права скаржитись. і маєш мовчати, навіть якщо буде далі боліти. ти збираєш себе по шматочкам щодня, бо навіть якщо і не хочеш, то відтепер маєш жити. @winetina

Під тонкою тканиною її живота — глибока солона ніч, темне солодке море, море хвилює прихована в нім висота — небесне провалля, яке до світанку зморить човен із дивних давен, із давніх дивин... Власне, сам він перемовляєтиметься із прірвою, щоб напуватися нею, доки здригнеться, й під повнею над землею схлине, неначе схлипне, тяжка вода, ніби її приспав, ніби загойдав... Потім стисне руку її в руці, мов ритуальний ніж, і густо мовчить, наче гоїть численні рани, які неминуче сильніше болять під ранок, й слова, що не вимовить, знову і знову — ті ж. @yelia_poetry #дорофієвська

Залишилося лише 6 місць у конкурсі малої прози на "Віршопліткарка FM"! 😮 ⏳ Завдання конкурсу: тиць сюди ⌛️ Готові здати конкурсну роботу? Переходьте сюди

Рушниця в брата не стріляє — клинить і нікуди не втечеш тихим зойком сходить іній на моїх дітей і їх дітей Рушниця в брата не стріляє — клинить пручається як сива давнина записана у поля за плечима Перед тобою все моє життя минуле і майбутнє разом Рушниця в брата не стріляє — клинить Отже, ти мені не брат @zhylkos

Привіт усім! Тут дуель на каналі, проголосуйте, пліз))

Навіть з розбитими стінами. Лю-би-ти? Голови — розкриті гранати, червоні зернини. люби-ти? Як тебе, місто, досі мені лю... Сонце грається з циферблатом, стрілки назад — весна. П'яні любов'ю, повені алеями, вулицями. Ховаємось в картонному затишку автобусної зупинки. Пліч-о-пліч Спина-до-спини Краплі збудили цукерковий запах бузку, млосно. Соромно — в білому під дощем. Навіть калюжі залились сміхом, Вдихаю на повні груди: щ  а  с  л  и  в  а Л ю ... Люстра розгублена на підлозі шукає своїх серед пилу, бетону і гострих трикутників  скла. Розбився годинник. Зима. Черга по воду прямо посеред дороги, вікна обмахують спраглих шторами. Тільки б не знепритомніти Спина-до-спини Пліч-о-пліч Чекаю сусідку з третього поверху, у густому її волоссі — парфуми з цвіту акації і бузку. Носить в колисці локонів спогади про весну В обморожених пальцях вулиць спокійно й тепло. Обережно торкаюсь тріщини у стіні, шепочу їй на вухо: "...і серед розрухи  з усіма ранами Тебе Любитиму" І місто стиха всміхається у відповідь. @snigpoetry #мері

Полон епітафій У гущі нав'язливих сумнівів мозок шукає затúшні куточки, щоб видих судомний зробити. Шукає уперто причини, щоб жити, та давнє минуле дере барабанні перетинки спритно. Ці будні пройдуться по ньому, ці люди зжирають останню можливість триматись. Тютюн вже не манить, тривога наносить удари по ребрах, гортанню забавиться нервів клубок. Знов купує тюльпани. Вона так любила торкання пелюсток до шкіри. Вона так любила червоні обійми... Цей запах спокійного щастя. Всміхнувся на мить. Далі сірим туманом з легень укривав сонне місто. І плакав. Несе їй найкращі тюльпани і тугу нестямну. Спиняється, вкотре читає слова, які знає напам'ять. Полон епітафій петлю знов затягне. Вже рік, як убили ракети, як бачив востаннє. Він пробував жити, старався за двох. Неможливо. Не вийшло. Та завжди є хід запасний. Він заводить машину. Рушає. 120. Ось дерево. Злива. "Чекай мене, мила! Вже світ не тримає, свобода..." @yapenumbra #ірен_нокс

⚡️ Терміновий збір коштів на РЕБ для 140 окремого розвід батальйону морської піхоти (Південний напрямок) Хлопці виконують бойові задачі по стриманню противника на Півдні. Щодня працюють в складних небезпечних умовах і потребують РЕБ для більш безпечної роботи. 🧾 Вартість необхідного обладнання становить 258 000 грн. Це найбільший збір, що я відкривала, тому я дуже розраховую на ваші донати, репости і допоміжні банки! 💰 Куди донатити: https://send.monobank.ua/jar/5EY7cy2uFH 4441 1111 2114 4285  Paypal: veronikamovchann@gmail.com Давайте постараємось!!!

Юні та малахітові Будинок для літніх людей пофарбовано в осінь, Щоднини в нім відлік веде таблетований розсип. Тепер, до пробудження ночі, кружляти би вільно, В четвер для прибулих охочих буття - в кінофільмі. В нім - знову п'ятнадцять, смарагди замінюють старість, Всім кльовим - на танці, петардно радію, в нарядних Сукенках панянки вицокують мештами танго, Фламенко. Я п'яний нівроку - і вперше. Так спрагло... Безумці в футболках "Нірвани" ногами гепардів Все б'ються в футбольнім повстанні - програти не варто. Наївно-зелені, аж смішно, та радість печальна, Свавілля - на сцену! Хай тішить завзятих й надалі. В наступному кадрі - коханням заквітчана юність, Настуня порядно благає обійм привселюдних. Непевно голублю під посміх бабусь й стариганів, Заплетено губи, волосся здалося прегарним. Нова епопея, я ж бороду здерти не проти: Кружляю алеєю: молодість, метри хіп-хопу Вливають нектари у вуха, ідемо з сусідом. На чай - і на пари, Андрюха. Даремно сидіти. Пора до спочинку, та фільм розчинив до останку, О, радо в будинку - похилим налили світанків. Примчав до фіналу той фільм, що знаходить охочих: Причал занепалих, уклін перед подихом ночі. Іван Добруцький #добруцький

Дайджест конкурсних творів. Частина 2 9️⃣сава цесар "як бетховен став бабаком" (оповідання) 🔟 Sine Fines "Де/сь?" (новела) 11🦒Юрій Іванов "Хайку" (авторська казка) 1️⃣2️⃣ Mitchy "Душа" (авторська казка) 🔢 Єва Верле "Голуби" (новела) 14🔥Роман Лисенко "Ми помремо над хмарами" (новела) 1️⃣5️⃣ Sasha Swansea "Перший раз" (оповідання) 16🖤 Белла Зорова "Істина правди" (новела) 1️⃣7️⃣Інна Славінська "Оберіг родинного кола" (новела) 18🪽Лана д'Арк "Хижі ангели" (новела) Читайте й діліться враженнями в коментарях #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксана Приходченко instagram.com/oksana.prykhodchenko #приходченко