Храм поезії (🖤)

=+= цього червня ночі приходять грозами дням залишають свіжого а із боліт рогозами мокро зростає виждане буря ламає, скорює все, що в землі вріднилося нас від ракет виморює затхлим російським силосом в пальцях полин роздушую десь між полів із соєю: ми — покоління змушених але — і удостоєних ноги тут босо дихають травами й духом пращурів корені — ті, що виховали — сили дають, оснащують міццю, знанням і вірою: цей ураган вже бачений нині і нами зміряне зло виняткового значення ...сонце ковтають сутінки дрони — приходять грозами а на світанку йдуть таки: повітряними загрозами більше ніколи не стануть @revanta_notenough #revantapoetry

Любі друзі, якщо ви хотіли книгу і ще не купили, то за посиланням можна її придбати на сайті видавництва. Лишаються буквально останні екземпляри 🫶💞 Дякую вам усім за підтримку! Кожна ваша гривня йде на благодійність, а бонусом ви отримуєте мої друковані рядочки 💜

Цей неймовірний день настав!!! 💜💜💜 Світ побачила моя книга поезій "Віршолегіт безмежжя" Я щаслива, що наважилась! 180 сторінок моєї душі, 155 віршів мого серця, збірка моїх думок! Від видавництва: «Віршолегіт безмежжя» – третя збірка харківської поетки Олесі Репи. Для авторки вірші – не просто захоплення, а частина душі. Поезія інтелектуальна, наповнена змістами та потаємними сенсами. Входять тексти за період з 2022 по 2024 роки. Книга поділена на розділи, названі за вітрами різних видів та сили, що відкриватимуть нову тематику. Неодмінно віднесе вас у світ української сучасної поезії, змусить ставити питання та шукати відповіді. Тут романтичні переживання, біль війни, любов до природи та Всесвіту, філософські роздуми, рефлексії, цікаві літературні техніки, казкові та міфічні сюжети – все є у більш ніж півтори сотні поезій. Читайте з насолодою та знаходьте близькі собі рядки. Придбати книгу можна на сайті видавництва ТВОРИ, за посиланням: https://shop.tvoru.com.ua/books/item/8

Спускаючись по теплому піску, не роздивитись камінців і мушель, захованих у темряву тісну. Обм'якле сонце жар у морі тушить, стікають долу краплі бурштину, приречені прибитися до суші. Роз'єднані з осяяним творцем, ввібравши пломінь у смолистий спокій, блукатимуть, допоки не торкне чиясь стопа необережним кроком тендітний світ, невидимий для ока, збудивши іскру пам'яті від сну. Різьбяр шліфує гострі грані тонко, із-під руки виводячи у світ застиглі оберемки жовтих копій — вервечкою медових намистин, однаково скалічених у формах. Поглянувши востаннє вслід потомкам, світанок, розуміючи, змовчить. @snigpoetry #мері

💉 ▸ Реальність? Падай! Падай! Падай! Хаха! Забився? Хай мати повітрям злікує Розпечені рани, торкнеться сльозами Колін, фіолетом покритих. Ох, дурню! Дарма сподівався на першість. Зламали Не вперше, бо в мрії упершись отруйну Пігулку позичив у міста. Безтямно Ковтаєш, бо дійсність затисла. Всередині — прісно.                            — Брехливі надії!                                   – цідиш зі злістю.                 Розпач окислить набридле Намисто зі                      Слів                              Амбіцій                                       Старання. В омані востаннє...                   Чекай-но! Загублено шлях? Є доріжки зі столу.      Падай додолу! ..в оазисну кому. Рятунок — зі мною. Бажав дивосвіту? Поринь-но до нього, Початок барвистий, бо темінь з порогу Гостей не лякає — чекає вологих Слідів на обличчі, розплетення зграї. Тепер ти один, тож нарешті зіграєм У хованки з раєм.              — Злікуєш всі рани? -                         питаєш як інші, бо зітканий з тріщин, ілюзій та марив. Ще й досі не втямив, що                 Світ цей — ще гірший За юні проблеми,              Кризи дорослих.                          Губись в його млості Зруйнований вдосталь Своїми руками.                         Ну що, твій вердикт:                       ми проблему владнали? Так прагнув до світла, що опієм стерло Усе, крім могили, в якій завжди Темно. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші

Для серпня серпневий вірш Згадую Варшаву і як прекрасно мені було в ній Warsaw Серпень - нитка, зараз стоншиться і порветься Проведе тебе до осінньої меланхолії І хапаєш-п’єш повітря і йдеш по коліях Добігають кінця літніх подорожей кілометри І вмирає в тобі одне, іншим повнишся надмір Кожен серпень п‘янить безповоротно втраченим Все, чого боїмося, кому надаємо значення Розпадеться на пил і тільки тоді стане явним Кожне «зараз» у шкіру знемогою вмить врізається Кожне «потім» з поправкою на «якщо виживем» Відриваєш частинку себе - стане комусь поживою Але серпень йде сміючись, йому байдуже серпень, 2022 Фото: Яніна Доценко

В укритті Не знаю де моє життя ‒ Я загубив його у Відні. Двадцять четвертого опівдні, Коли ми бігли в укриття... Не знаю де моє життя ‒ Я загубив його в Парижі Прийшли на землю люди хижі, Коли ми бігли в укриття... Не знаю де моє життя ‒ Я загубив його у Львові. Думки роздягнені і голі, Коли ми бігли в укриття... Не знаю де моє життя ‒ Я загубив його в Берліні Вздовж білих смуг, маршрутів, ліній, Коли ми бігли в укриття… © Андрій Буремний

ДРАКОН Його ноги з дитинства не вміли триматись землі. Він, як інші, не міг опиратися силі тяжіння. …що манила до неба — ним марив, і рвався, й хворів… Але стеля тримала. Пручався, просився: “Я ж інший!” До землі людське тіло насильно прип'ято, хоча полетіти так легко, здавалося – скинути б лиш черевики! Невагомою кулькою в хмари! І більше не буде нещасть… Із вікна на балконі захоплено вгору дивився. Його ноги з дитинства не вміли триматись землі — він руками крутив-пряв дороги діаметром в бедра. Ще в утробі злий випадок м'язи в колосся заплів. Кожна клята сходина — стіна. Але він — хлопець впертий… ~~~ Затиснуте серце в моторі між вимірів. Спліт. Іммельманн. Розірване небо, мов сітку, над містом щосили тримав — аж руки знекровились, стали залізними. Масло і піт. Секунди свистіли над вухами, простір довкола кипів. Над мирними нісся будинками. Часто збивалося дихання. Вліво — і бочкою вниз. Випльовував в цілі бурштиново — тільки аби не пустити цю смерть гострочолу до них. Він вільний син вільного неба. В бою віддавався цілком. Підсмажував шкіру чужих — позивний відповідний: Дракон. А ноги землі не тримались. Ховатись не вмів по кутах. Зірвав-таки з тіла канати, тепер його тіло — літак. Покотилися покручі покриком спокій покрили покривдили в пошуках слави й “пригод”. Покрутилися трохи в погоні погонами фарсу по горю у голоді та обіця‌нках… Вогонь! В думках нема часу топитись. Прокашлявся… Є! Мінус два. Горять черепи черепиць — смертокрили почали жнива. Від люті захлюпало в венах, під одягом черви повзуть. Він — меч для нищителів зверху і щит для всіх тих, хто внизу. Покосити неситих несила… В хвості тріпотять три оси, розсікають по синусу синь. Посилений полум'ям подих — поскиглять покинуті покидьки, поки не струться із мап.  Стратегія: спліт-іммельманн. Здригається небо, у вухах фантомно фонить (за сьогодні, до речі, не вперше). Безглуздо від вбивць сподіватись терзання вини- щувач їх запакує до Пекла. ✈️🛩️✈️🛩️✈️🛩️✈️ @ld_poems_virshi 💥🛩️✈️💥🛩️✈️💥

місто лягає та майже щоночі не спить темінь покличе гуляти та тільки у вікна все, що колись нам здавалося звичним – вмить зникло сенсу лягати немає, бо пишуть про зліт а це означає, що часу багато на думи, спогади, сповіді, спомини…спокій лиш ні… а можна шукати невтомно вину у вині, долонею терти солоний набридливий струмінь а можна стелитись в метро але тільки удвох – один сам себе не жалієш – сидиш в коридорі і чуєш, як посеред міста обстрілюють зорі: чи збили чи може само із району втекло та все ж ніч минає і хоч безперервно кричить і довго іще деренчить – уповільнює рими, цей втомлений світ день у день так бажаєм покинуть – щоночі ж так хочеться ще раз прожити хоч мить … знов ранок зустріне нас втомлених щиро, туманний розвіється попіл і сонячне згладиться небо, донати летять з укриттів і на «очі» й на реби, а ще хтось підкинуть просив на зимові «талани»… © ольга ритик #вірш

Вікна наскельного храму виходять у море. Хвилі шепочуться: suo amore! Чайки підморгують, кажуть: ти ба, він привіз її все́-таки! Храм посмугований білим — як sе́mola з неба, і чорним — як ризи монахів Сан Коломба́но. «Легко пливіть, як човни генуезьких рибалок, каже нам падре, — нехай буде мяко у шлюбі, солодко, як від gelato». Сяють гуашеві слюди, сходи ведуть на дах церкви. Ще сонце не сіло. Тут захлинаємось пурпуром неба і вітром і сіллю. Потім заснемо на пляжі, рука у руці. Хвилі постелять нам теплі пласкі камінці, чайки прикличуть м’яку маскарпонову ніч. Сни нам насняться барвисті й міцні, наче наскельні будинки у Порто-Вене́ре, наче луска синіх риб, що піймались у невід, наче вино, у якому купаються мідії. …Любимо, o Dio Mio. Любимо так, як уміємо. *Suo amore — його любов *Sеmola — манна крупа *Gelato — морозиво *O Dio Mio — Боже мій 3.06.2024

Що сталося уві сні, залишиться уві сні — ти до мене прийшов, я не сказала «ні». Не розірвала обійми, не вислизнула у туман, не відштовхнула плечі, коли додолу пірнав. Наїлася guilty pleasure, палила з тобою мости, сама дала все, і більше — ти навіть і не попросив. Сама тягнула руки і цілувала де тепло, тримала тебе за плече допоки пальці стерпли. Спустилася на саме дно, щоб поділитись киснем. Заплуталася у вузлах закоханих змій. Міцно. Що б не було уві сні, залишилось уві сні — ти знову вранці у мене, я відказала «ні». Нікта #казан_розпусти

тримай. не по інерції. на обертах поперед світла деревами лягають наші тіні і водночас гілки друг друга. у всесвіті інакшому проріжемося паростками – першими людьми. полетимо пилком. чи будуть там вітри? зітри. всі перспективи і побач обабіч циркулююче життя заповнює стожарами загони й тече.  і десь на відстані розсипаних перлин /де справжність лиш нечуле мерехтіння/ дадуть йому найкраще із імен. хапаючи крихтини щастя в молекулах останнього проміння. тримай. не по інерції. най тіні заплітаються в світи. 07.07.2025, ЮІ

Емма Емма спортивна, плечі і литки, кеди і блузка, спідниця-кльош, Дівчинка-комікс, дівчинка-витівка, іскри в очах, а-ну-не-тривож!  Хто її вигадав, дівчинку з сумкою, що перекинута через плече? Емма вечірнім гуляє провулком, коси заплетені – що там іще? В пальцях йо-йо виринає сріблясто, скаче до неба, летить до землі. Блузка в горошок, сумка пухнаста, ще – амулет, та чи видно в імлі, Що там за ікло, ведмеже чи вовче, нині ховає її декольте. Плеєр у вухах, втомлені очі – Емма, красуня, куди ти ідеш! Там підворотні й темно на вулицях, глухо в кутах і нерадісна путь. Хто у ті хащі ввечері сунеться, зранку його уже не знайдуть. Емма беззвучно собі посміхається, тягнуться тіні за нею услід.  - Хто тут блукає, хто тут тиняється, треба, вар’ятко, гуляти в обхід. Жуйки рожевої бульбашка сяє, дівчинка схожа на аніме-тян. Вальсовий ритм, хутро і тяжкість, серце калатає, тисне капкан.  - Хлопці, пускайте, я дівчина скромна, - як же цим хлопцям не повезло, Емма помітно тяжка і вагома, диск в її пальцях – майже кіло. Тільки вони того не побачать, тільки наблизяться все одно. - Мила, не пройдеш, ти нас пробач вже, тут нам не мультик і не кіно. В пальцях у хлопця – срібляста бритва, Емма, покинь страхітливий район! З пальців у Емми важко, як бита, в груди влітає сріблястий йо-йо. Хлопець лежить під стіною і стогне, решту холодний охоплює жах. Емма готова піти, безумовно, Емма пухнаста, як сто ведмежат. Що це, ножі? Що ви робите, дурні. Дівчина речі впускає свої. Дівчина, в принципі, мила й безжурна, хоч і не варто злити її. Щоб скоротити шлях до вокзалу, Емма обрала йти навскоси. Вам би уникнути цього оскалу, най собі їде в далекі ліси. Звісно, що Емма вже не дитина, пальчика в ротика совати зась.  Емма танцює менше хвилини, довга терплячка їй урвалась.     Чути ревіння посеред ночі, хто тут від ярості озвірів?  Емма м’ятний льодяник розсмокче, втомлено викличе лікарів.  Після піде, щоб йо-йо за рогом витерти мовчки хустинкою, і Далі веде її добра дорога, видно попереду ліхтарі. Коси руденькі. Носик кирпатий. Фиркне – «І хто тут іще вар’ят?» Світ не лише на вовків багатий, кігті бувають і в кошенят. У приміському покине «сіті», рідним подзвонить заздалегідь. Лікар швидкої напише у звіті – хлопців поранив бурий ведмідь. instagram.com/alldoroga #alldoroga

Як подолати страх Ми позбувалися страху, як старої шкіри — лише сипалась луска. Били свій страх, як посуд на весіллі, танцювали на друзках. Ми втрачали страх, наче цноту — безповоротно і без жалю. Прощалися, мов зі шкільними партами. Губили, як рукавички, награвшись у сніжки на морозі. Утилізували страх, розділяючи його на станції сортування страхів та компостуючи. Пробивали, наче шину, закидали його на горище, списували з балансу. А він все повертався у нових і нових формах: повітряної тривоги, рахунку за комунальні послуги, підозрілої родимки, цін на житло, цін на бензин, новин із фронту, новин із дому, нового закону чи розпорядження уряду, нічного сповіщення на телефоні, твого мовчання. А ми знов обирали, що з ним робити: Скинути, наче баласт? Загубити, як рукавичку? Погасити, немов кредит? Чи розбити, як келих — на щастя 2022, зі збірки «Світлочутливі» @grasliv #олена_павлова

У хвилястих водах моря, де купатись люблять зорі, на тепленькій глибині жив маленький Восьминіг. Полюбляв він грому гуркіт, грався з друзями у жмурки, халабудив у кущах і катався на китах. Але якось (може, з пляжу, хто не бачив — не розкаже) просто в двір морській Зорі принесло цікаву річ. "Тю, екран, і  кнопок купа. — Зірка спробувала зубом, — Ще й тверде. Ого. Пищить?" Та й пожбурила в кущі. А маленький Восьминіжка ніс в бібліотеку книжку, через ті кущі ішов: — Огого, а це ще що? Це ж приставка!          Книжку — набік, ледь не збив сусіда краба, булькнув "вибачте, я не..." і пропав на цілий день. Друзі скучили, вже кличуть, в них стурбовані обличчя. всі уже в його дворі, чи бува не захворів? "Десь гуляє", — каже тато. Мама йде його шукати, бо вечеряти вже час. Віднайшлося дитинча! Сонно тре червоні очі... — Сядь поїж!           — Та я не хочу! — Де ж ти, синку наш, блукав? — Потім! — цяцька знов в руках. За ніч так натренувався, грає вже у вісім пальців! Топ один бере завжди. — Ой, привіт! Ти чом один?— Поруч Зірочка присіла. — Що це в тебе?                  — Щось хотіла? — Ми на гойдалку ідем. Може з нами?           — Без проблем! Але трошечки пізніше. Бос лишився найсильніший. Місію пройду одну і тоді вас дожену. Трошечки давно минуло, нагойдалися й забули, накатались на китах, розійшлися по хатах. Тільки наш герой на лавці б'є рекорди.... на приставці. — Друзі! бачили, як грав? "Зірку мудрості" забрав! Але вже нема нікого. Натомили руки-ноги, дивляться солодкі сни під покровом глибини. А на ранок знов розваги. Лиш в одного бідолахи горе трапилось, біда! Слів немає передать! — Розрядилася батарея! Ну а як мені без неї довести вам, що я сам "Зірку мудрості" дістав? "Вірим,— Зірочка всміхнулась, — але нам із того — нулик! Нуль для тебе, нуль для нас, день, як той екран, погас. Ось тобі від Зірки мудрість: мізки ти собі не пудри, а живи і веселися, поки сам не розрядився" Восьминіжка засміявся: — Друзі, я прорахувався! Зірко, ти мене пробач! Гайда в жмурки, чи у квач! Бо найкращі з перемог — ті, що ділені на двох!

▪️Каїнові діти▪️ Ліс, у якому одним проливається кров, назавжди зведе хижаків звідусіль, наче мед – задичавлених бджіл. Арки похилених сосон плекають луну голосів, у тиші прокляття людського – швидкість сигнальних вогнів. З променем ранку по кронах несеться озвірений шал, відплата по теплих слідах твоє сховище віри знайшла. Часом посічені стовбури вчавлюють крок в частокіл. Назустріч тобі кожне вістря – часи, що поробиш, такі. Стримана міць невблаганно утримує вкупі кістки; розбитий, щовечора кидаєш в лігво між ям. Не лягти б! Проклята сила тебе підіймає щоранку в туман. Котиться куля вогненна, зі скрипом ірже некромант. Скільки не падай, не впасти, скільки не вір, не згориш; сім-яке покоління блукаєш пасткáми захмарних узвиш. Благословенна офіра – у ловах доля жаска: кровотеча засильна для втечі, для смерті – надто слабка. Де та остання краплина терпінню голодного хижака? 03.06.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад