Храм поезії (🖤)

Хвиля пробігла по озеру-ставу – Лілії як у Моне, придивися! Сріблом лелíва пустила заграву. Літо півмісяцем котиться, списом. [Тернáвчиним болем до милого Поля] Короп замутить у березі греблі. Замок Острозьким у спадок передано. Скоро забудуть місцеві легенду – Зміна років загубила переклад. [Втонули в Серéті поміж очерету] Співом лунає століття на зламі. Вибив із колії свистом вечірнім Крах, що метелик зазнав у Ла Скалі. Хто врятувати зуміє Пуччіні? [Солюня* з Тернополя – оплески опер] Плач зупинився, овації знову, Навіть тоді як ганчірку червону, В центрі, де зіркою квітка тернова, Вішала влада мерзенно-шаблонна. [Вернули лелíву нащадки щасливо до рідного дому] *Так вдома називали Соломію Крушельницьку. Українську співачку, яка врятувала оперу Пуччіні "Мадам Батерфляй". Ось і вірш на фінал. Тема "Тернопіль". У кожному катрені хотілося розкрити якусь іншу сторінку історії. Не знаю чи вдалася, але досвід на конкурсі отримала карітальний, дякую всім!

вічність. те місто, яке тобі сниться усе частіше, де зрідка трамвай буркотливо повзе під гірку до бару, який невловимо лоскоче спогад про місце, в якому ти вперше зникав до ранку — те місто, от саме воно, із його стежками (що схожі на ті, по яких ти ходив до школи), які прорізають розбурхані червнем трави під небом, яке ще буває у літній вечір, коли наповзає гроза, та проходить мимо і тільки забарвлює обрій у сірий колір — те місто, от саме воно, де живуть відлуння усіх голосів і облич, відчуттів і митей, які конденсатом стікали сюди роками, по краплі з усього, від чого тепліло в грудях — те місто чекає на тебе в кінці дороги. воно вже накрило столи і убралось в шати, воно вже зібрало усіх, кого ти утратив, воно вже стягнуло на площі барильця з медом, воно усміхається заходом, мовить вітром: «коли ти утомишся, я буду тут для тебе. коли ти дійдеш, то спочинеш в моїх обіймах. не бійся кінця, бо кінця тут не буде зроду, але й не біжи, бо чекання примножить щастя. ми встигнемо все — зустрічати сніги й світанки, свята урожаю і дні рівнодень сезонів, на тебе чекатиме келих, вогонь і спогад, на тебе чекатиму я, а зі мною — вічність». те місто приходить до тебе у сни під ранок. ти бродиш по вулицях, знаючи їх напамʼять. ти б міг відшукати шляхи, завʼязавши очі, які вже і так просочила гірка волога. а потім під вії вповзає досвітня сутінь і все обертається димом, лишивши тільки віддалений гомін на площі, де всі зібрались, чекаючи миті, коли ти прийдеш додому. (2026)

*** Сиджу на нараді з російською мовою у вухах. Вона мене накриває відчуттям скреготу скла — сироти на шкірі. Сироти в кожному будинку. Їхніх батьків убили/убиватимуть, поки звучить «здравствуйте», безглуздо й цинічно звучить. Сичить остання нервова клітина: «Чого ти заклякла? Ховайся! Укрий дитину, поки перерва між підльотами». Перерва до чергового вибухового «здравствуйте». Сиджу вже в паркінгу з тактом вибухів у вухах. Ніч танцює з ранком, петрушка з пастернаком, ППО із шахедами, ракетами, а я зі своєю менталкою. 12.07.2025 © Олена Галунець 😶 @virshoplitkarka #олена_галунець

Цього дня на мені із одягу залишилася тільки втома. В тобі дотепер не існує дна, тільки глибина імлистого міжсезоння, манливий спокій — свята вода, йодова сітка близькості, плетена вузликами "на пам'ять". Не торкайся, бо зв'яже пальці у спробі доторку. Бо якщо й пірнати в солону синь, ризикуючи всім, то певно що зі стрибка, не вагаючись ні хвилини. Під натиском тіла крига стає крихка. Хруст, проламується льодина. Хвиля за хвилею сточуються слова, зайві ковтаєш: нікому ніщо не винна, вільна, більше ніяких важливих рішень. Поводься тихіше, бережи кисень. Та коли відчуєш раптово як відступатиме океан, оголивши берега мокру спину аритмічним вдихом, виринай. Виривайся й біжи на пагорб, не зволікаючи. Може й встигнеш піднятися до фатального видиху. @snigpoetry #мері

Час перетворює потай нове на старе, Щоби змінити старе на нове згідно плану. Не обійняти посаджених нами дерев, В небі лопочуть крильми пташенята-каштани. Стрімко несеться життя в темпоритмі ріки. Ціни не ті вже й зарплати, машини й дороги. Ми вже не діти давно, є в самих малюки. Лиш продавець не старіє у ятці за рогом. Вже двадцять літ він лисіє. Хоч вір, хоч не вір: Ми посивіємо швидше, ніж він полисіє. Він не забув: я в дитинстві любила пломбір, Чистий, як сніг. І холодний, як жменя копійок. Попри усе дочекаюсь нової весни, І, прихопивши в аптеці дорогою маску, В черзі дітей постою, як в далекі ті дні. "Здрастуйте, дядьку! Фісташкове дайте, будь ласка." @talankavirshuje #таланна

▸ Час - ти - на - ми                         ᵗⁱᵐᵉ ᶠᵒʳ ʸᵒᵘ ᵃⁿᵈ ᵐᵉ День за днем нейрони збирають хвилини в нитки та в’яжуть мереживо спогадів, іноді пропускаючи петлі. Тож ніколи не вгадаєш дата перетвориться у важкі мотузки чи в теплі зігріваючі светри? Так було і тоді.. Час не встигав переводити миті у числа годинника. Питав: Це трапилося на тік чи ток? Даремно, бо моя пам’ять залишилася чиста, огорнувшись у сніг, що зазіхнув на яскравість зірок  та бережно сліпить аби забула, аби не бачила… але                                         Ти цього не хотів. Ховав сяйво за тисячі миль. Змушував їсти пряник і приймати батіг. Та врешті чий голос незворотньо затих? «На-          зав-                    жди»  - червоні краплі повертають слова, що дарував мені ти. Ніжно торкаються рук, а потім тікають під стіл. Шепочуть казки про кохання! Нагадують, що колись були Ми. Та склянку терпіння ти випив до дна. Додати не можу — більше нема. Ні нас, не тебе… Добре, що мозок подалі від цього веде, і поки у сумнівах гублюсь десь позаду, він протягує руку та кричить: НЕ ЗГАДУЙ! НЕ ЗГАДУЙ!! НЕ ЗГАДУЙ!!! *** Тож вибачте, адвокате — таки не згадаю. Хай вирок нагряне, та під чашку із чаєм стелитиму мереживо пам’яті, де пропущені петлі хвилин… Та на душі хоча б нема мотузків. @liliums_swamp #yrboo_вірші

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

А що в мене є, і може бути у вас 🥰

З Новим роком, з новим збором, з новим віршем! Ой радуйся Земле, збір/вірш/рік Новий син Божий народився! Дубак? Дубак. І собачці холодно, і мені, і вам, і на фронті холодно теж. Я збираю на термководри з гуртом ХтоДе та Веронічкою для транспортування поранених штурмового підрозділу (Харківський напрямок). Плануємо придбати 200 термоковдр Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6HizHoiF1p Карта банки Вероніки і пейпал: 4874 1000 2403 5647 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на термоковдри" Дякую усім, що ви тут є, і що допомагаєте🩵 На честь збору викладаю новий вірш

Легенда про Дафній — вартових чистої води Ріки колись співали Голосом фей-русалок, Тіні блукали лісом, Всім вистачало місця. Озеро мов колиска, Дафні – дочка Пенея – Зморена в ньому спала. Наче роса прозора, Світ цей зустріла вчора. Променем сонця Дафні, Танцем у водах давніх, Весело бігла садом Із роголисту зрання. Вдарили воду весла – Димно одразу стало. Ніби отрутним жалом Ріки та став ударив Хтось невідомий. Марно Батько Пеней заразу В сіті зібрати прагнув. Донечки все те бачать: Рибі бракує кисню, Води зробились кислі, Раки в намул втікали, Колір щезав коралів. Дафні зібрала сéстер, Кожна по щітці чесно Взяла у руки. Кахлі Миють, метуть грязюку. Дім малюки прибрали, Знову охайно стало. З тої пори на варті Німфи природи — дафнії. P.S. Дафнії – дрібні рачки, які очищують воду. @katrin_tsymbal #по_цимбалах

перелякані симулякри поховалися по кутах, шепочуться, ходять навшпиньки: аби їх не помітили, не подали до письмового столу, замаскувавши тухлятину базиліком і фенхелем. ходімо їх шукати, розіграємо ендшпіль на кінчику шпильки-невидимки. витягни першу з волосся — хай стрижуть хоч під одну гребінку, хоч у монашки. на другій вколешся: буває, як одібʼєшся од рук. і óдрук комусь ода до радості, все б чудово та на богів, що писали наш всесвіт, бракує кратоса. чи хоча б ластика: пройтися ним сторінкою, поки пальці не натре. на третій розсипається зачіска, а за нею зачин. а ви чого хотіли? оповідач тут ненадійний, підкований на блошиному ринку за три талери. що ти там строчиш? зітри, тайлере

Зазубрена скалка в глибокому оці циклону, і впасти несила: обабіч усюди буря. Тиск поступово зростає, бере у коло. Свище стихія, не ідеальним штормом, Скільки іще невинних життів                       зітру я? З хаосу хвиль лунає знайомий голос. Пахне озоново локон її волосся. Локус контролю            визначений? Здалося. Сенси подрібнює в крихту стіна води. @snigpoetry #мері

Стираючи спогади про тебе, я підсвідомо залишу сад, де деформуючись, думки складають нову історію, дають новий шанс. Сила прибуде зі мною тоді, коли випадково спалена поезія стане тригером і ми разом знайдемо вихід, щоб згадати усе до дрібниць і зцілитись. І цілими днями в навушниках гратиме наша пісня. Кусатися буде не тільки любов, але й кіт, бо за його світобаченням його недостатньо годують і від цього так ніжно і щемко муркотить моє втомлене серце. Не сердься! Нічого не втрачено допоки в світі є речі, створені двома диваками. У нас є таких безліч. Серце і розум більше не мають змагатися, бо їх вічне сяйво об'єдналося, аби пам'ятати. @sadlovawrites #садлова

Мене зимовим ранком не зігріти, Вже погляд кинувся у далечінь. Та ситуацію цю майже не змінити, Бо тілом та думками ти нічий... І аромат не тішить звареної кави, Не бачу сенсу поратись зрання, Що далі буде, це лишень цікаво, Мене хвилює лиш твоє життя. Але цю сповідь чує тільки небо, Лютневий сніг стікає річкою в сліди, Та знаєм ти і я ,що то так треба - Одне без одного нам нікуди піти. Зима пройде, всі знімуть теплі светри, Хтось замість шарфу одягне намисто. Я знаю, скоротяться кілометри, Бо нам потрібно лиш обрати краще місто. Ольга Ритик #ритик

Каміння і рими вона кидала каміння в ментів, а я – метафори в її слід, мов пси, що не вміють гавкати, але гризуть асфальт. у неї був рюкзак із нашивкою "ACAB", у ньому – трохи гречки, запальничка і маленький примус, у вигляді газової плитки на якому вона варила борщ, щоб побороти патріархат біля річки, під мостом, із гаслом «смерть нормам». говорила сленгом 2013-го: «базару ноль», «шариш», «ламай систему» – і ламала мене, так просто, ніби я – ще один чортів ліхтар на площі, ще й не той, що світить. вона не писала віршів – а була ними. кричала, що поезія — це для ботів. і все одно зберігала в кишені зім’ятий «Кобзар», який рвала на сигаретні листки, щоб дим був із сенсом. одного разу сказала: – ти мене не врятуєш. і пішла – в балаклаві, в чорному, в ніч, про яку я досі пишу. а я залишився – захлинаючись, переписувати її борщ у вірш. він пахнув димом, каменем гірської річки, і трохи – любов’ю. Кудлатий #кудлатий

шо таке «Дивні дива» по-українськи? - це коли наші військові десь на передовій намагаються закрити портал до ворога, а ми, наскільки можем, їм у цьому помагаєм. that’s why я приєднуюся до збору «Stranger Cars», і зара будем оперативно вертать у стрій машинки для десантників 46-ї🤌🏼 о т ж е, кому збираєм + на що? - 46-та ОАеМБр, ремонт двох пікапів напрямок? - Новопавлівський загальна мета? - 270 000грн моя ціль? - 5 000 грн реквізити? here they are: Монобанка: 4874 1000 2302 4519 https://send.monobank.ua/jar/DjHKJNiDc Приват: 5168 7451 6947 2955 АвальБанк: 4149 5001 3136 8485 звітність за попередні збори організаторів є у тгк «deshovikopat»🫡 якщо хочете відкрити допоміжну або менторську банку, то пишіть в особисті @zorzorchik🫙 ваша підтримка збору = збережені життя захисників та захисниць! Слава Україні! Слава нашим Силам Оборони!🇺🇦

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні. Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі. Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру. Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука». І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос. Живіт її обіймає змією широкий пояс. Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно? Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться? Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині? Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш. Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж. Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок. Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя? Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія, і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?» Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. Тетяна Власова #таняпише

вперше тягне палити, хоча й електронні. такі, знаєш, з м'ятним або кавовим смаком. вдихати і видихати дим -               монотонна ілюзія спокою - поки безодня з середини чіпляє своїм холодним блискучим гаком, каже: "йди-но сюди" і погляд у неї, як у останнього покидька. я б мала злитися, певно. я б мала злитися. спалювати мости. і знову шукати дім. а втім все згоріло давно вже - я цей видихаю дим, і холод майбутніх зим, і тебе разом з ним. не лови мене більше поглядом, не кажи жодних слів навіть подумки. дім зотлів нижче спогадів, нижче низів. тих, що навіть не дно, а пекло. я знаю, як ти хотів, аби було тепло, аби мати сенси, аби всі стояли у черзі. а отримаєш тільки дзеркало. на. дивися. люби себе чи лютуй. виклич відьму, повію, демона. кимось був, що ніколи вже не повернеться. колись станеш ніким. чи став вже - одначе. байдуже. мої очі не плачуть - вони просто підведені сажею @malskamira #мальська