Храм поезії (🖤)

поки ти спала з кришталика ока чужого імені вислизнувши потойбіч сну викотився гладкий камінець сумнівів завбільшки з макову насінину кратеру місяця — не прибити цвяхами до землі не відпустити до ирію я стояв і дивився стояв потойбіч твого сну був синтезом міжклітинного органу болю в сублімації ставши дзижчанням бджолиного кетяга у вусі нижнього плеса ріки над лискучим і довгим камінням я закляк я стояв і дивився стояв і дивився не вірив що ти відпустила той камінь навмисно з руки і зростали у просторі мозаїки відчаю стигмами підіймали новітні важелі старої гіпотези — виживання як доказ апофеозу смерті любови прокидайся памʼятаєш ти колись обіцяла воскреснути @nlitvinovapoetry #літвінова

Квартира завитки́ комашиних шпалер поряд з килимом, риски меблів і гори дерев — від красивого до потворного сняться рухи старої квартири, її хруст у спіралях мівіни з паркетом квилить, арматурними звуками мовить і символами: «я з чужими зосталась, куди ж ти поїхала?» Барбі, Брітні та Баффі — три «б», тож не дивно, що у дев’ятому класі я стала блондинкою, конвенційна привабливосте, відійди-но, бо все одно недостатньо красива, годинами відображуй зловтішну образу, вгоди на мить: «ні, не боляче — смішно» (таке вже базікало) випускниця чи привид танцює між стінами? нашарований дощ на лакованих локонах… це туманна мана, лавка кленом отінена, а хрущовка обійме безліфтовим поверхом; закохатися в школі — як випити лонгеру «вальс під срібними краплями — пари розсіялись» дім болить, виливаюсь за комір у тріщини, цей балкон не засклили, чи зірвані постери? я б зайшла, та нікого немає — лиш дівчинка безнайдійно застрягла у тілі дорослої, рідне місто у мокрості лавочки моститься: «не прощаймось — це наша з тобою обітниця» © Олена Галунець Фото до вірша: https://www.instagram.com/p/DZnVq-KinJn/?img_index=1 @virshoplitkarka #олена_галунець

Друзі, усім привіт, дещо затягнув із цим постом, але! Відкриваємо нову банку. Цього разу будемо підтримувати допоміжною банкою збір на ремонт автівки для 8АБр НГУ "Гармаш", де служить мій друг та поет, якого багато хто знає, Анатолій Шостак. Толік не так давно дістав чисельні поранення після того, як біля нього влучив FPV-дрон. Наша мета - 20 000 гривень. Ця мета вже на 43% виконана (провели захід Саду Деформацій цієї суботи) Цей ремонт для підрозділу справді потрібен, бо артилетрії треба швидко звалити після роботи по русні. Посилання на банку лишаю тут: https://send.monobank.ua/jar/7ucWFuRfSF Вітаються будь-які донати та репости!

Долучаюсь допоміжною банкою на збір коштів на чуйку, старлінк, зарядну станцію та намет для бійців НГУ, Харківський напрямок для виконання бойових задач. Збір веде: @veronda.djokonda 👉 Ціль збору: 95К 👉 Моя ціль: 2К 💰 Донатити сюди: Банка: send.monobank.ua/jar/9WScMKt6d4 номер банки: 4874 1000 3928 1574 (при натисканні копіюється) 🙏 Ви – найкращі і ваша підтримка неоціненна!

Я просто є там, де ти вже не є 11.06.2026, 17.06.2026 Хто ти? Хто я? Чим цінне моє чи твоє життя? Заслуги, нагороди, визнання – Чи це і є відповідь буття? Я тебе любив, можливо ще люблю, А може – ілюзією досі живу. Скажи мені правду, якщо вона є, Чи просто мовчання сильніше твоє? Ти дивна й справді трохи загадкова, Таких лишилось небагато знов. Наші дороги, певно, розійдуться, Чи знаєш ти, куди тепер ідуть? “Ти дурень? Ти кохаєш? Чого ти ще чекаєш? Ти не підходиш мені, ти ж це знаєш. Ти не мій типаж” – могла б ти сказати. І просто піти, не ставши чекати. А я б усміхнувся – і трохи заплакав, Дивний набір із сили й слабкості знаків. Та все ж я питаю себе знов і знов: Чому саме ти? Чому ця любов? Ти розумна, ввічлива, сильна, проста, І водночас зовсім для мене не та. Дивно, що роки нас знову звели На перетині пам’яті й тиші землі. Цікаво колись це нарешті збагнути – Любов може бити і змушує чути, Як з одного боку стискаються груди, А з іншого – тягне кудись у майбутнє. Тобі це, можливо, давно вже не треба. Я просто намагаюсь відновити себе. Я просто є там, де ти вже не є. І я не знаю, що чекає тебе.... #вірш #поезія #цікавийвірш #моєтворіння #поезіяукраїнською #віршідонеї #знакитабукви https://arkush.net/book/45859

І навіть якщо не лишилось нікого вгорі, бо збило з престолу Бога російським калібром – вслухайся у те, що у грудях тобі горить, і назву для цього людською мовою вибери. Де місто поранене корчиться і димить, де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі, таке безмежжя любові видихаємо ми, що з неї одної утвориться післясмертя. Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот, лишається тут, підпирає плечима стіни, кривавими пальцями вперту нитку висотує, щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок, замовлений на тривання і непідвладний варварам. Носи у собі імення усіх замовклих, лишай їм окраєць хліба, чарку, слова, і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер. Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого. Давай домовимось: той з нас, хто піде першим, завжди чекатиме іншого за порогом. Катерина Калитко #катерина_калитко

Червень Перші квіти на липі — наче літні міські зірки. Час любити і пити рожеве. Їхати до ріки. Відпускати волосся й минуле. Комети ловити. Витирати старими газетами вікна, читати статті із іншого життя. Про світ до того, як побитись. Перша зірка на небі. Це червень. І це твоє місто. Ніч, наче створена на запити коханців і контрабандистів. Друга зірка сріблиться сережкою в вусі, третя в келисі, п’ята — тату на зап’ясті, сьома впала у сон, восьма у русі, дев’ята — в руці. Одинадцята — ціль. Дванадцята в серці. Виціловуєш ціле сузір’я на ключиці. Присмак солі на язиці. Перша згадка про літо — це повість полум’яних літ. Вже пече загоріла спина і повний черешень живіт. Полуничні вуста, абрикосовий шепіт і затінок віт. Все по-справжньому. Вперше, немов знову вчиш алфавіт. Такий червень, що хочеться жити. Просто живіть. 2023, зі збірки «Світлочутливі»

Віджбурнути би тугу ракеткою, Нехай пір'я воланчика трепетно Проспіває між липових кетягів Про усе, що на серці осіло. Про усе, що з нейронами стелиться Та вгризається швами петельними. Чи завадить стрімкому затемненню Над багаттям надій голосіння? Пробиваючи тишу під хмарами, Не турбуючи обрій розбарвлений, Ти розділиш зі мною затьмарення, Щоби гра нескінченно тривала. Кругозір часом цілями звужений, Розмивається горекалюжами. Чи устигнемо ми надолужити, Що ракети украли зухвало? Та тримаючись ритму, мов ниточки, Ти зі мною хвилини губитимеш. Від захоплення вітрогонитвою Прошиватиме небо воланчик. І нехай до нестями утомлює Боротьба з черговими фантомами. Та допоки думки є рухомими, Незбагненні дороги долаєш. Коли простір уламками колеться, Від безсоння мов чорна шовковиця, Тоді стилус, на меч перекований, Відчайдушно уїдливо жалить. І напругу з повітря усотує, Доки дрони мандрують висотами. Відбивати б подачі безсовісних, Щоб горіли не гірше Стожарів. Осягнути би задум Всевишнього, Коли вечір вогнями колишеться, А ракетки, знесилено-стишені, Відпочинок знайшли у коморі. Нехай сітки місцями подряпались, Та на опір надовго заряджені. Заховається місяць між прядками, Нас не туга, щось інше огорне. @literospletinnia #оксана_приходченко

Поки Грім нагадує вибухи дронів, Погрозливе ехо, як від прильотів. Грім — передвісник нічного шторму Та вологого запаху рідного дому. Блискавок в темряві небесні залпи, По шиферу краплі стають гучним ґвалтом. А тим часом там, десь за степами... Живе моє місто, живе і чекає. І я обіймав би перехожого кожного, Але землі поштовх каже, що не можна. Ще не пора, ще занадто рано: Дім захистити треба від тиранів. Треба бути сильнішим за страхи, Перетерпіти втому і спрагу. Стати сильнішим за ударну хвилю, Не чекати на силу, а бути надією. В наших руках є і слово, і зброя. Ніхто не відніме це в нас з тобою. Ще будем разом зустрічати ми весни: Від Карпат до степів донецьких. Розпустяться маки заповітної мрії, У небо злетять повітряні змії. Замість залізних потвор ворожих. А поки робим, робим, що можемо. Поки дощем розмиває дороги нам, Стукіт в стелю пронизує голову. Поки лунають нічні розмови З самим собою про сум і спокій. Поки самотність розпеченим оловом Пече і шепоче: «Я хочу додому»…

моїй С. ти вплетена в жили з мого народження – синтетика, вживлена в душу-мотанку. ти злизуєш чесність із кожним опіком. обличчя закреслене вздовж і впоперек. коситись у дзеркало – тільки потайки. крізь сита про(т/д)ертися – на неходжені. у вісім почути, не розуміючи, у хвіртці забутих. забитих заступом. малих і лишайних. дивитись заспано… в замо(в)лений шалик утоми впасти би роз’ятреним тілом / затвором клацнути. бо як не сивіла – відтоді мічена. бо як не сивілла – то дідько з києва й бузинові вічі застиглих янголів, що кігті сумління тримають наголо. свічки на камінні цвіли й розтанули. із кожним погаслим росте прогалина. ідеш, як по маслу, наосліп кинута. застрягни в мені. між горінням дотиків тієї, що станула й не постаріла. між тихими станами кінестатики в розмовах із тою, яка останньою змололась у жорнах на божі саджанки і впала на сніг, наче краплі оклику. ти гаєш віки до моменту танення. про інших казати не маю права я. покришена тиша, папери спалені. бо то не мої – то небес окалини. в долонях твоїх дотепер, о Праведний, лишаюсь маленькою і лишайною. я досі у хвіртці, в овечій тисняві. всесвітня повістка хрестом підписана. зійшов у раю не вогонь, а пліснява. померлі встають – унизу затісно їм. і кожна оголена кістка тріснута. тобі, моя голко, не бракне міцності? в'яжи мені долю безсонно / вчасно. в’яжи вовняні ковтуни – не збудешся. в’яжи і кляни свою марну працю. в'яжи мене – і в дерев’яний карцер. в’яжи мене вузликом-незабудкою. в’яжи мене. міцно. тобі воздасться. @alefandco #алеф

Привіт! триває набір на поетичний конкурс Зламані квіти

залиш мені клаптик неба: я твій паперовий змій із обрисом друга, літаю лінійно, уклінно лягаю о другій на постіль землі згортаємо знову колишні події в розмову, магнолії цвіт в долоні впаде із мазками рум’яних палітр, а потім додолу візьми наші хмари, наліплені в спомини-сни зі звуками сміху, нитки заплели кілометрами всіх, хто поїхав, і ми поміж них не канули в Лопань, покрились тремтінням дороги, солоністю змін, пусти в піднебесся рокі́в: я твій паперовий змій, усе і нічого — для друга, що нитку тримає © Олена Галунець Новий вірш про старих харківських друзів, з якими попри відстань ще тримаємо нитку @virshoplitkarka #олена_галунець

“if I am turning in your stomach am I making you feel sick?” — ethel cain мам не хвилюйся що мені нічого вдягнути на літо це найменша з проблем коли ніяк не збагнеш чи друг тобі твоє тіло я втягую дупу й живіт безперервно ще з часів коли мені було шість ти казала так треба відчуваю огиду до органів що розтягують пузо зсередини ноги мої короткі та грубі в екстазі від думки заморитися голодом спресувати себе до діаметра бджолиного жала жага їжі валідна лиш коли папіроса не може її придушити твій голос мене переслідує в дорозі додому наче стрічка для вимірювання об’ємів я зминаю цю думку і кидаю в куток на просторах свідомості вона рикошетить назад прямо в голову кожен недолік шкіри ніби мішень у дартсі куди точно поцілить твій погляд-дротик роздираю прищі на обличчі щоб ти бачила як я стараюсь очиститись подивись може нарешті тепер мене буде достатньо проте всі здобутки нівелює спіднє розміру L певно щоб мене стало достатньо треба щоб хтось із нас вмер @crescent_poetry #онофріюк

в капітана немає імені, тільки шлях крізь глибини та звалища всі мандрівки колись минають, а печаль осідає в залишку силуетами ламаних палуб методично на дно влягається застрягає поперек горла, ніби у колесі палиця в капітана немає штурвалу, лиш зіниці ілюмінаторів фарватер прокласти тяжко, коли море усіяне втратами лишається тільки дивитися на самотніх глибинних скатів пробивається струмом думка, що ти теж таким маєш стати в капітана немає дому, тільки милі, літри та літери  ховатись у них відтепер, аби промені не помітили  у обитель темряви вклинитись, як в пісок занурити голову намагатись шукати рідне навіть в цих найтемніших жолобах в капітана немає ваги, тільки тиск, що вминає ребра якщо знизу землі немає, то не треба стояти твердо я зрікаюсь всього чим був і вростаю в свій батискаф в капітана немає імені, але є чуже на вустах  @virshok #карич

✍️ Автор Ольга Далабожак (Helga) Ось перед тобою вона — крихка і малесенька, незрозуміла, мов лікарський почерк; з шаленою харизмою і капризами, подарунок від Бога або покарання. Розпилює звабу. Завжди приходить раніше, ніж ранок       до тебе.             Лише до тебе. Бери її. Оголюй. Поглядом обгризай вигини дико й зухвало. Придушуй її внутрішнього критика                      Виганяй з неї тугу. Плутайся у волоссі, що здаля нагадує стрілки часнику. Висмоктуй сік із персикових вуст, наче вперше. Вимірюй (собою) глибину її душі, доки не звариться шовковичне варення ночі. Злизуй краплі поту зі смуглої шкіри. Пиши пісню, надихаючись  бордовими хмільними криками, крииии              \                          иии                       \ка                              \                                   мииии... Нахиляй її голову до молочного джерела. Хай хлебче... Захлинається... Просить ще. І коли затишшя ковтне брудне повітря, вона — розслаблена, трішки схвильована, спитає: що між нами? Відповідай лелійно: amore,       amore,           amoreeee... 9-11. 06. 26 #ольга_далабожак

Хтось повертається з твоїм іменем, раптовим викликом, та щораз не ти. Обіймає звично, іде до ванної, по собі лишає мокрі сліди на кахлях, як вмерзле у лід латаття. Розмір ноги співпадає до сантиметра. Та щось невловиме лякає, як відблиск пам'яті: ледь загрубілі доторки до руки, ледь голосніший голос, набутий холод в погляді, наче жетон вдаряється в підборіддя, доки десь догоряє дитячий сад. Нині склеюй повіки снами, потім говори, говори безупинно, доки все це свинцеве не вихаркнеш. Нерви вдягнені на кілки, ще один скрип до того як рине музика келихом за край столу, шрапнеллю скла — крок у розтяжку необережного слова. Плечі — бортик гумового човна під вогким накинутим пікселем. Горбиться, а як висохне — зсутулюється до дна. Поруч тебе крихке огіркове суцвіття, відлуння ніжності, майже німа та серцем тріпоче, бачиш? Ховаються ікла у зімкнені міцно губи, усміхаєшся. Впізнаю‌ @snigpoetry #мері

.--. .-. -.-- .---. ...- -.. ...- .- .--- * люба м., сподіваюся, вдома не страшно і світло. я пишу з найчорнішої втоми / западини світу. заміряю, як тисне за бортом, і тихо сивію. запитати б у дзеркала: «хто ти?» мовчить – проржавіле. розпливаються плями некрозу – на склі та обличчі. запускаю в них пальці. морозить. не боляче. звично. відмиваю жахи до прозоро-стерильного скрипу. люба м., я в безодні безмовності скнію і хрипну. вони знають: я тут. сапрофіти роздряпують корпус. кожним шумом до суті прошита, здригаюсь і корчусь. але згодом тут можна прижитись – із комплексом жертви: «я мале непомітне людисько. тому і не зжерли.» люба м., тут відразливо гарно. озера і гори. і здається, що бог із туману до мене говорить. я зриваюсь на голос, мов сарна, по скелях відвісних. та коли відключаю VR, у каюті затісно. наутилус заглох. ані руху. дурію. бо дика.  бо у мене складаються руки, а в тебе – будинки. бо в обох переривчасто гуркає в надрах та зовні. і морзянка скрегоче розлуками / зернами солі. доки хтось до ядра прогорів, бо синам іще рано, в мене множаться клони-вугрі та келоїдні шрами. доки юні відходять у рід, аби сонце не згасло, я знаходжу задирки і ріжу щипцями до м’яса. люба м., не хвилюйся. це відкуп малою ціною. я тепер прокидаюся рідко. безпам'ятство гоїть. я тепер прикидаюся свідком на лаві підсудних. бо інакше мій вирок «нізвідки, ніде і усюди». я так довго лежала, полігши у битві з собою, що найбільше бажання – обійми, що будять без болю. люба м., приїжджай. обіцяю тебе дочекатись. це послання – межа / закодовані координати. ____ *приїжджай

І з усього світу залишиться тільки острів: в'юнкі ліани спогадів, натяжні мости, бірюзова вода, смарагдові хащі й ти в абсолюті спокою та самотності. Шляхи дхарми, змотані у клубки, заплелися в надійні троси, що виводять на відміль просвітленої коси. Вже немає куди тікати, за чим плисти. Берег звіром під ноги моститься, морем лиже піщинки з обвітреної стопи. На циклічній дорозі з собою не розминешся, доведеться прийняти та берегти. Сонце скрапує на долоні повільним воском, цикади ховають майбутніх дітей в ґрунти. Курячий бог виходить із піни днів, вкладається поруч у свіжу піщану постіль, зморений тиском звичної глибини. І що дасть світанок, того і стане вдосталь @snigpoetry #мері

у місті побільшало жінок-таксисток я не одразу звернула на це увагу лише тоді коли жінки-таксистки трапились мені тричі поспіль всі троє були балакучі як і належить і всі троє мали про що побалакати перша розповідала переїхала з харкова діти пішли тут до школи чоловік пішов в зсу будинку в харкові вже немає нічого немає але в мене є права говорила вона і є машина друга розповідала закохалася а він кинув а робити аборт було вже запізно довелося народжувати батьки допомагали дякую їм ось уже мала підросла вже ходить до садочка то я влаштувалась на пів ставки у нас в цнапі а у вільний час таксую небагато звісно але теж копійка третя розповідала вчилася на інженера все життя працювала в енергетиці зустріла чоловіка закохалася троє дітей давно живуть за кордоном а чоловік загинув у двадцять другому ми з бучі казала вона таким голосом ніби вибачалась у місті побільшало жінок-таксисток і це не від хорошого життя Авторка: САХАР ЗЕМЛІ Замовити антологію гостросоціальної поезії «Цвях»: https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 Всі кошти на ЗСУ