Храм поезії (🖤)

Зима настала, а це значить, що конкурс "Плейлист" повертається! ⛄️ Набір віршів для зимового альбому декламацій триватиме до 20 грудня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів, з якими я скоро вас познайомлю. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. ❄️Читайте всі відповіді на запитання щодо конкурсу за посиланням 👉 тиць сюди Успіхів, ваша Віршопліткарка 🎅 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

Кожного року саме у грудні Оля чекає дива. Замовляє додому їжу, відкорковує пиво, фоном вмикає новини, здебільшого нецікаві, сідає на підвіконня з ногами і чекає. Коли пива меншає, віра потроху розвалюється, бо жодного дива стабільно не відбувається. Оля ображено засинає, їй сниться Бог і Оля захмеліло-впевнено починає з ним діалог. «Привіт, — каже. — Що ти, Боже, оце от вічно? Ще в дитинстві, я пам’ятаю, мама із вітчимом дарували мені дива, що я встигала замовити — виконували твої обов’язки, так би мовити. А я все одно, Боже, досі думаю, що то був ти. І тому завжди чекаю грудня, щоб сюди прийти, сісти на підвіконня і попросити у тебе дива. Ти, Боже, все-таки Бог, а я людина. Ти, Боже, можеш усе, а я так втомилась. Я ніби зламала ногу і йду без милиць. Дні мої невеселі і якісь взагалі марудні. Дай мені хоч щось дивовижне у цьому грудні». Бог, зітхнувши, відповідає: «Послухай, Оль. Я розумію, в тобі говорять образа і алкоголь. Я розумію, що саме сьогодні тобі потрібні дива, але ж я їх вже стільки для тебе навибивав. Коли тобі було важко, я спокоєм тебе огортав. Я був із тобою завжди, а не лише на свята. Я ж відроджував твою віру з такого попелу — і саме зараз ти все одно не даєш мені спокою. Ведеш зі мною розмови оці опівнічні, хоча диво тобі потрібне чисто технічне — щоб твоя віра знову була міцна, ніби дитяча. А я, чесно кажучи, замахався уже добряче. Так, ви звикли жити на швидкості і надриві, але, слухай, для див не потрібен окремий привід. І вони трапляються часто, ледь не щомиті — напевне, тому вони просто не так помітні. Я скажу тобі більше — ми разом їх натворили. Словом, Оль, я радий, що ми поговорили». Оля спить, її сни спокійні, дитячі, свіжі. Ніч триває, сповнена щастя і дивовижі. © @tania_vlasova_virshi #таняпише

Нездоланність? Моя нездоланність жертовно пірнає униз, Невже ти знаєш, я — перший завжди, не один з? Стріла зґвалтувала Ахіллову п'ятку, прощай, Моя нездоланність несміло кидàє меча. За що воювали? Шакали не знали, біда. Від скибки металу героя не стало, віддав За тебе єство. Ти хоч квітку мені надішлеш? Дизайнерка-смерть запросила мене, дефіле. Тебе не заводить мій контур, душевний стриптиз, Літак у пустелі без толку, а хлопчик — не принц. На совість нанизано тіл, як в пекельнім котлі, Від стріл моїх слів не один слововоїн зітлів. Я — збитий пілот, алкоголь пріле тіло втішав, Хіба ти не чуєш, як стогне змарніла душа? Тринадцятий подвиг Геракл не зможе знайти, Зі смертю мій подих, пора спілкуватись "на ти". Тримаюсь за вітер, а пальці судомно кричать, Їх вирок — боліти, хоронять у землю меча. Ти знов непідвладна — води наковтались човни, Моя нездоланність остатньо пірнає униз. @real_dobrutskiy #добруцький

завтра до речі жеребкування на пари, дописуйте вірші до ранку, якщо хтось не надіслав псевдонім, то не дивуйтесь, як я вас підпишу з любов'ю, ваш, Джессі

згадала про старенький, але дуже теплий мені текст. літо. мені 8. великий майданчик у дворі. м'яч знову залетів за гаражі, треба лізти діставати. споримо на чувачі. випадає Саші. стоїмо на шухері, бо якщо мама побачить – буде сваритися. у дворі спиляли вербу. будуємо хатку з гілок та листя, ховаємося там від дощу. розумію, що наступного разу вербу спиляють, коли я вже буду велика. вперше усвідомлюю усю невідворотність дорослішання. тато дав пʼять гривень на морозиво замість двох. так багато, не знаю, що з ними робити. купила багато жуйок, граємо у гру "хто більше запхає собі до рота". йдемо висіти на трубах. високо, не можу дістати. підсадили. підтягуюсь два рази. на один більше, ніж на тому тижні. пишаюся собою. скачемо через резинку, Аню кличуть на обід. просимо винести води, бо якщо піде хтось із нас – заженуть додому. граємо у хованки. я шукаю. Ваню дискваліфіковано, у під'їзді ховатися не можна. літо. мені 22. порожній майданчик не такий вже й великий. старі труби досі стоять. як і гаражі. вербу ще не спиляли.

згадала про старенький, але дуже теплий мені текст. літо. мені 8. великий майданчик у дворі. м'яч знову залетів за гаражі, треба лізти діставати. споримо на чувачі. випадає Саші. стоїмо на шухері, бо якщо мама побачить – буде сваритися. у дворі спиляли вербу. будуємо хатку з гілок та листя, ховаємося там від дощу. розумію, що наступного разу вербу спиляють, коли я вже буду велика. вперше усвідомлюю усю невідворотність дорослішання. тато дав пʼять гривень на морозиво замість двох. так багато, не знаю, що з ними робити. купила багато жуйок, граємо у гру "хто більше запхає собі до рота". йдемо висіти на трубах. високо, не можу дістати. підсадили. підтягуюсь два рази. на один більше, ніж на тому тижні. пишаюся собою. скачемо через резинку, Аню кличуть на обід. просимо винести води, бо якщо піде хтось із нас – заженуть додому. граємо у хованки. я шукаю. Ваню дискваліфіковано, у під'їзді ховатися не можна. літо. мені 22. порожній майданчик не такий вже й великий. старі труби досі стоять. як і гаражі. вербу ще не спиляли.

Грішна! За гроші гірша, продажніша. Чи то моя ніша важливіша за вашу? Хочу пестощів твоїм пестиком, Твоїм ім'ям. Все найприємніше тобою називаю, мій драконе. Тану і течу, танком твого танку витечу на поверхню ліжечка, коли твій зверхньо-лагідний погляд співчутливо придивляється, втримуючи рухами мою нижню половину. Вгору, вниз Вгору, вниз Бриз, бризьк З к з к з к – Змагалися пружини матрацу Спіралями часу. Піддавались і відпускали, виштовхуючи скрежетом імена нічних відвідувачів, подорожніх, хворих, щасливих чи запрограмованих. Поезія – для сумних, а для сильних однокімнатка на вітряних горах, А для сонних хмизом дощу сипле село старого двору. Жити, вмерти Жити, вмерти З власними мріями секс, Приємний спогад ніжний, як зелено-рожевий захід, гострий, як твій перший вхід у мене. Чому, як метелик впійманий крихкий, боюся здатися і сказати відверто – люблю двох! А потім розреготатися. Кожному з них в спину Милу Ніжну Сильну, в яку втирала секрет своїх долонь. Родимі, родимки… Нехай ідуть, а я лишусь в собі і спогадах. @ankolesan #анґа_зелена #ліюротелінг

Диплодок (постапокаліптичний жартівливий рондель) Стою з віршем і палкою — навпроти диплодок. Кажу йому: “Ти ще не здох?” Хапає він за барки та кричить і ледь не гавкає: “Не здох! Не здох! НЕ ЗДОХ!” Стою з віршем і палкою — навпроти диплодок. Приємно побалакали, до дружби — тільки крок. Земля лишила нас удвох, та він утік налякано. Стою з віршем і палкою. © Олена Галунець 🦕 @virshoplitkarka #олена_галунець

дописуйте

Любити серед війни – це, попри все, носити сережки, аби не позаростали вуха, які ви з бабусею ходили проколювати до старої цирульні.   Циганська голка встромляється в рожеву дитячу плоть, іще нічим не травмовану. Звук, із яким вона повільно продирається наскрізь, надто тихий, аби назватися хрускотом або тріском, але він є.   – Чому вона не плаче? – перукарка озирається на бабусю. – Вона не плакатиме, – відповідає бабуся. Копіюючи фрагмент, © Катерина Калитко

їбіться, рідні!

і нічого не зрушиться з місця, коли впадемо у колодязь без мерехтливих корундів на дні. будемо двома зів'ялими пелюстками шипшини на сукні літа. розтанемо двома росяними дрібками, серед незлічених, але так само швидкоплинних, посестер. просто зникнемо десь у траві, як губляться у вічності обірвані намистини Бейлі, що невпинно котяться вниз по грудині Хроносу.

суки

Стільки світла – не захлинутися б ним, не оступитися. Літо уже скінчилося; ніби потік, ми перейшли його. Але ця земля і далі буде світитися, не охолоне в серпанку з оксамитового і синього. Стань на коліна за тих, хто уже ніколи не стане, ніколи не встане. Серцем цілим назовні. Бо навіть найкрихкіший шепіт, найменший голос не зів’яне, а дзвоном священним все це світло наповнить. Пам’ять свою бережи, гляди її, як відкриту рану, бо їй же ще довго-довго тобі боліти, тебе тримати. В серпні життя рветься з грудей, розлітається, як вихор піщаний, розмотується просто в руках, як плівка, давно відзнята. І скільки би не розхлюпав цього серпневого світла відер ти, і якою би страх не ловив тебе часом петлею – Батьківщину з тебе навіть з кров’ю не можна видерти, а тебе, насправді, – із неї. Катерина Бабкіна #бабкіна

Повертаюсь в дитинство я подумки, Де всміхається дід, молоді батьки, Де майбутнє на мапі розгорнутій Не закрите за ґратими на клямки. Повертаюсь до лісу: йду стежкою, Сонце в листі розкидало промені, Павутиння на гілках мереживне Вітер тріпає, роситься втомою На траву і на квіти розхристані Надвечір'я вже осінню клечане, Де ще вірші мої не написані, Де полями біжу, сиплю жменями Із суничника в рот стиглі ягоди, Де джерельна вода попід соснами, Де бабуся всміхається лагідно, Й ще не треба ставати дорослою. Де не треба у дім новий посуду, Не роботу хтось інший збирається. Там, де мама вплітає у коси цвіт, І пиріг остигає в пергаменті Ароматний, із дольками абрикос, Що під вікнами гупають зранечку. Вальсувати із подружками вчимось, Там, де скоро екзамен із алгебри, Там коври споришу застелили парк, Розгорнулись алеї каштанові, Степ збирає врожай та гудуть жнива. Милі серцю моменти у пам'яті. @olesya13r #репа

між свічками та трунами століття в обіймах гріють чи душать? спокій в угіддях порушую палко прошу відпустити а ти далі торочиш про вила ніби я все ще в колисці ех, не побачити сонячні зблиски «безпечні лиш ікла та пазурі» хочеш довести до сказу? заради сумнівного блага а мені би до раю де хвилі танцюють хула в призахіднім світлі острів палає там люди найгірші з монстрів? тут один у якості гостя із волоссям кольору сонця «всі навтьоки!» та він же безгрішний! зазирнула йому в обличчя і раптом *дзинь* були даремні твої тривоги знаю, мама була б не проти щоб віднині я мала власне сонце удома (на інтерактив до геловіну від обличчя мевіс – персонажки мультфільму «монстри на канікулах») @crescent_poetry #онофріюк

сьогодні слугу Аполлона замкнули у храмі. полотна навколо тримали в полоні не гірше кайданів і брами, кислотна лава з несказаних слів обпікала язик, ламаних фраз не злічила. мало хто звик молитися діві, тому у колишній святині воскресло породження-Фобос! гонитва за дивом згубила шедеври. прокляття! пороблено добре, віра у хист до мистецтва – давно дефіцит. високо лізла із пензлем в руках, починала малюнок, і вмить тривога ламала художні сюжети брудними мазками. суворе ув’язнення можна спинити, а саме вийти за рамки, як внутрішній голос велів, вилити страх на полотна. «ось вихід зі стін – розписуй чотири – і вільна!» щосили затисли картини, однак, припинила нити досадно. хоча і не знала, чи спроба пуста. нить Аріадни стала в пригоді лише щоб зашити вуста – можливо, на краще. мовчання – це золото, хоч і абстрактне. мисткиня писала майбутні шедеври зі співом Морфея у такт і ритм заплановано збився. перерва. власна оцінка роботи відверто низька. три – розмальовано. так собі. далі – четверта стіна… *** будильник. «нарешті. щоночі – одне і те саме, дістало». служниця мистецтва на ранок – проста секретарка, сонце підсвічує жовтим чи жовчю сірість ідей, сон переслідує. будні – ще гірше, проте стабільність вбиває бажання творити. навіщо? щоб вийшло бездарно? «забарвлю веселкою офісні стіни»? не вистачить фарби. @poetkapilotka #квазар