Храм поезії (🖤)

Менé звуть Деф Іртон. Я — образ, що злився з личиною того, хто вигадав мéне. Штовхаючи в прірву себé, я втомився штовхати поезію. Най безіменним лишуся назавжди, неначе висоти, що нині вирішують долю Бахмута та стануть причиною смерті для сотень, щоб тисячам врешті вдалося забути про них. Я танцюю у такт нерозбірливим тіням сторінок минулого, сили не маючи врешті зізнатись собі: як не рухайся, будуть позаду, із ними належить дійти до кінця, бо належать тобі, бо належиш ще поки і ти їм, і суто від тебе в цій справі залежить, чи буде із тінями в тебе ідилія. Вся моя творчість складеться в чотири стопи амфібрахію. Ось вона, бачите: "Допоможіть, я не хочу старіти! Вже нині болить, далі буде тим паче!" Розтягнеться крик цей вінками могильними; ріками в руслі швидкої Кубані; сумним діафільмом облич, що покинули; часом — не тими, чужими губами. Цей крик уражає відлунням, як стукіт замерзлої груди землі в домовину, крізь пальці мої пробирається, в вухах, як м'ячик в пінг-понгу, літає невтримно, звивається він серпантинами диму заводів, що стали місцями прильотів та кримськими горами разом з будинком на лівому березі міста-мільйонника. Все це змішалося, стало єдиним, нехай і негарним, мистецтвом боліти. Еклектика образів стала перлиною розуму, стала болючим поліпом: ті квіти могильні складаються у ікебани хвороб, що зосталися сенсом та згадкою, що ти із себе тягнув, щоб побачили люди себé в твоїх текстах. В процесі — занурюйся. Борсайся, як кошеня в прохолоді посеред Кубані! Тебе вже навчили, шукай свій маяк, виринай, не затримуйся в диханні. Далі Кубань особистісна буде звиватися, наче м'ячі у руках тенісиста, це наче змагання і гра ця є вартісна, стане ріка ця твоїм рідним містом. Та тіло, неначе дрова, стало вогке. Я вже припиняю горіти та гріти. Напевне, я витиснув з себе допоки усе, що я міг, розчавив, як горіхи, усю свою творчість, що вклалась в чотири стопи амфібрахію. Ось вона, бачите: "Допоможіть, я не хочу старіти!" Я впораюсь. Знов. І не буде інакше. @defirtonpoetry

Як хлопчика ти береш ротом і пестиш своїм кораловим язиком пошрамовану душу. О жінко! Твої нутрощі - болото з малинового варення, що ловить подорожніх і затягує їх в дрімоту божественної ілюзії. Ти покриваєш їх здивовані очі вуаллю снів і примушуючи відкидати досвід, перетворюєш в маленький зародок пшениці. Горді функції твоїх вигинів, звивисті шляхи твого м'якого тіла, – здається пальці пройдуть крізь м'якіть перламутру, але ти, як непохитна твердиня космічних правил виявляєшся не до снаги навіть наймайстернішим воїнам. Кожен раз твій солодкий макрокосм, як хвилююче світло нереальної райдуги, змушує перебувати розум в гранично збудженому стані і підкорюючись звабливому випромінюванню вони повисають на клейкій ленті твого зміїного єства оспівуючи лотосне лоно своїм нескінченним лам, лам, лам… 2017 На долоні промінь грається, як сон, молитвою впійманий, і я спритний мисливець, уквітчую серце сонцем. У грудях зупинився вітер, коли в небі жовтий знак побачив, де чотири труби заводу, хвостами пари танцювали. Раптом ворон із хмари вийшов, в чорному вбранні людському, підійшов до мене і мовив: там, де ти є, залишайся. І тоді відповів йому мовчки: я щодня з під землі їм сонце, а тепер його їстиму в небі, після чого із’їв того птаха. Здійнялась спина моя горбом, червона роса груди вкрила, де жовте було стало сіре, де туман був, вже чую сміх льоду. Злетів я між хмар сутінкових, там побачив я жінку з дочкою, що з свого небесного куреня, черпак вогню мені винесли. В джерелі сивого грому, я зробив ковток відчайдушний, і відчув в собі жар вулкану, і зайшов до надхмарного куреня. Там стояли ті жінка з дочкою, прекрасні, як лебедиці, вони зілля вправно варили і пісню мрійливу співали. Як тільки до них потягнувся, та пісня крицею стала, сузір’я колесом збігло і вниз мене зіштовхнуло. Тепер вигнаний і вагітний, заплаканий і безпорадний, крило стирчить із уламків, обладунків моїх розбитих. І коли я родитиму в зиму, оленят маленьких безрогих, з’їдять їх срібні ведмеді, бо тепер їхня влада настане. Як сон, молитвою впійманий, я у землі на долонях, і з мого розбитого серця, б’є сонця зелений промінь. 2019

2:1  отак у мені зживаються світло й тінь,  крижуються й переливаються у пунктир,  я кожна із цих несхожих таких сторін - щодня набакир.  і, чуєш, якби їх у парі зустріла десь:  медове дівча й урвительку-лихокрай - я кожну би обійняла й у голос весь: “люблю, завжди знай!”

В одній добі почути голос з ям, І в тій добі гукати тишу з раю. Якщо ти не втома моя - То я тебе не відчуваю. В одних очах знайти свою печаль, І в тих очах її порозуміти. Якщо ти не сум на моїх плечах, то як тебе відпустити? В одній любові вбити все в собі І потім в ній усе і народити. Якщо хоч один тут зумів, То іншому - як не зуміти?

Старе фото міні-версії Веронічки за донатик на дрон. Хоч щось скиньте, мені буде приємно, бо я мала завтра їхать купатися на річку, але лікарка не дозволила😥

Сходинки вгору закінчуються раптово, майже завжди не виходом. Йдеш, надрізаєш собою простір, а назад вже ніхто не виведе. Тільки своїми силами. А попереду неперборні стіни... Горохом чи лобом бити би? Видай собі амністію достроково, дай подихати. Місцевий кисень по самі вінця повен попелу від амбіцій. Шлях, що вів на екватор — тепер на північний полюс. І ніщо вже немає значення, крім твого імені, вимовленого вголос. Дірами рветься внутрішній мікрокосмос, дбайливо зрощений завченими молитвами. От і лишилось до себе одне питання: вбити би чи любити? Шрамувати безликі вулички легким кроком, бути собі і вироком, і пророком, проковтнутим комом, обірваним різко скриком. Останній виклик кинути невідомому — зійти на наступну сходинку. І по колу

знайшов чудовий вірш про ключиці, дякую, Таню!

я дуже хочу, щоб моя подруга Тетяна побачилась з батьком в його наступній відпустці, тому прошу вас допомогти їй зібрати на пікап Nissan Navara для мотопіхотного батальйону 10 ОГШБ 🫀моя ціль: 10 тисяч за будь-який донат ви ловите маленький плейлист від мене, за донат від 500 грн одержуєте посилання на мій закритий телеграм-канал, а всі донати від 50 грн беруть участь 💋 в розіграші 💋 двох книг, що не потребують представлення https://send.monobank.ua/jar/5AGmHJoAes https://send.monobank.ua/jar/5AGmHJoAes https://send.monobank.ua/jar/5AGmHJoAes чекаю на вашу підтримку ✨ пару репостів ✨ люб'язні донати 🤝

Рівне, Львів та Івано-Франківськ! Запрошуємо на презентацію книжки «Змієві вали. Антологія української фантастики ХІХ-ХХІ століть» ⚡️ 📍Де: Рівне, книгарня «Є», вул. Соборна, 56 🗓Коли: 20 серпня, 18:30 Макс Кідрук — письменник Володимир Кузнєцов — письменник Тетяна Чіхрай — модераторка Вхід безоплатний. Просимо попередньо зареєструватися за цим посиланням – https://forms.gle/JN896narmW6WrXJm7 📍Де: Івано-Франківськ, книгарня «Vivat», площа Ринок, 5 🗓Коли: 21 серпня, 18:30 Володимир Єшкілєв — письменник Володимир Кузнєцов — письменник Ігор Антонюк — модератор, письменник Реєстрація: https://forms.gle/3k35WkuPVTpCf91L8 📍Де: Львів, Бібліотека Іваничука, площа Ринок, 9 🗓Коли: 22 серпня, 18:30 Максим Гах — письменник Володимир Єшкілєв — письменник Володимир Кузнєцов — письменник Тетяна Пилипець — модераторка, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука Реєстрація: https://forms.gle/USMpBqfmuJUdPjs39

фанера — ненадійне кровоспинне, особливо, якщо потрібно залатати діри в бетонному тілі, трішки б закрити і пустоти у лексиці діалектним нипанням — вилікувати парацетамолом фантомні болі від втрати того, що твоїм не було ніколи. хоч стисни зуби до скрипу від нестерпної байдужості світу, є тільки «Слово» — репресоване, слово — стерте. у харківській філармонії немає концертів, де можна почути скрип- никівку. її вивезли у чорних трунах на колесах. лишається йти слідами шин, пóхапцем збираючи, що випало, аби скласти до скрині з пóсагом, чи шукати його у чужих. бо, скажіть, кому потрібні безпридáнки? @poetkapilotka

*** /I don't know what fate awaits me/ колапс зірок квантовий стрибок в міріади всесвітів де туманності беруть під своє крило де кружляють непевні версії галактики як фотони а квазари стають орієнтиром вічні парадигми когорти подорожують неспинно /але питання що не має відповідей/ парадокси вирішаться коли досягнеш рівня форт у ни-х  аморфні контури на лініях долі так що вдача секундна супутниця /так а що думки як космос і безсмертний талан/ /You won't die!/

Сніг посеред літа цієї п’ятниці о 20:00! На 61й випуск ПЕС йду в гості до чудової поетки Вероніки Мовчан. Цей стрім, як і усі інші – благодійний. Збираємо кошти на дрон для бійців 5 ПКШР. Хлопці працюють на Сумському напрямку, потребують дрон для розвідницької роботи. Наразі втратили майже всі дрони, тому потреба доволі термінова. Долучіться донатом – подякуйте нам за етер! Ваш донат на дрон: Банка в шапці профілю Картка банки: 5375 4112 2010 9412 Paypal: veronikamovchann@gmail.com (в коментах "на дрон") Просимо вас не забувати про лайки, коментарі та репости! Разом переможемо! Посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/3WwMFGKkcn?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAabjWWwl2QE6IXPsd1PThiLasOGjxK3KgdpLTeFgM71mgW4WJiRihdB-wTw_aem_KLPGoA64WUP_Am7htjBNqA

ставлю будильник. 6.30 сподіваюсь проспати. знову збирати речі, спішити, прощатись... знову, ніби, втікаєш від затишку, щастя                    на страту. знову прямуєш кудись, ніби старий механізм                    (без цілі і мотивації) по закладеній стежці в нікуди. знову сльози без сліз, знову стараємось в посмішки: "Скоро побачимось" —                    жертви фрустрації, що вірять в "так треба". повіки так важко стулити —    хмарно, місцями опади. моє небо вже не тримають атланти і воно тисне і тисне все дужче... вдих. видих.     і далі квадратом. обійняти кота і силоміць віддатися снам, щоб завтра проснутись в 6.30 і, самотужки здіймаючи твердь, прямувати                    на страту. @yapenumbra

*** бульбашки зоряних систем пливуть пінкою на чорній каві Галактики з нахабством горобців зухвало хапаємо крихти Хаосу егоїстично проколюємо тіло космосу польотами наших залізних кораблів але закон детермінізму обвиває кожну шию — самовпевненість не безкарна слухаючи симфонію народження наднових та смерті старих зірок ми наївно вважали що знаємо все ну... майже все цікаво, а що там — за розломом Орла? *** тихі кроки твого пришестя посеред невагомості пролунали набатом кличучи хвилю крові у скроні стільки років гнав тебе з трюмів своєї пам'яті та захлинувся мохітовою прохолодою підступних спогадів закрутить малахітова вирва крижаних очей і майне остання свідома думка: куди ж мене зажбурнула праща космічного Давида? не буду знати але посеред пустелі сенсорного голоду увірую в тебе, як в реальну оазу де пальми затишно схилились над дорогоцінною м'ятною рідиною навколішки обіймаючи твої коліна притискаюсь обличчям до м'якого теплого живота і немає навколо іншого Всесвіту крім тебе *** прозріння обріже ритмічний цикл кволих подихів ну, і нехай! можна забути про правду яка не подобається хоч тут ти моя у мереживному плетиві ілюзій за розломом Орла...

Я сьогодні піду Я сьогодні піду, та промінням мій дотик воскресне, Ти відчуєш його, притуливши печаль до вікна. Я сьогодні піду, бо мій скарб перетворюють в безцінь, Бо за сяяння душ я майбутнє сьогоднє віддав. Я сьогодні піду, наче дим, що зникає безслідно, І до неба пройду, припаду до незнаних ікон. Я сьогодні піду, віднесе мою тінь спраглий вітер, Бо настане та ніч, аби місяць востаннє зійшов. Я сьогодні піду, став для людства загубленим сином, Де один проти всіх, там пора замінити світи. Я сьогодні піду, хоч насправді ні в чому не винен, А нечистий провину із глини неправди зліпив. Я сьогодні піду, не тримаючи в торбі образи, Не вродився ще той, кого доля у попіл не стре. Я сьогодні піду. Накривайте столи же одразу, Роздеріть на цитати мою підлаштовану смерть. © Іван Добруцький #вірш

цинамóнові хащі відлунюють пісню мінорної дійсності. примарні надії кружляють в смертельному танці на фоні сталевого неба. понуро прямую уявним маршрутом, брудною бруківкою в пошарпаних кедах, де бродять скалічені душі у довічному пошуку штилю. бридка меланхолія є точкою відліку до миті вигнання з ком'юніті сущих мерців . елегійно втопаю у нетрях фантомів покинутих душ,що полюють на долі приречених мас. згрубілі й ослаблені пальці друкують в нікчемних зусиллях фатальні слова на кривавому аркуші. відверте послання проникне у розум невинного ще молодого відправника. /ти врятуєш мене із пітьми?/ Химерна утопія

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду. Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам. Мені вже не так цікаво, що же там далі, тим більше, що стільки із того “далі” тепер позаду. В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно всіх бородатих гуру твого наукового комунізму. Не народила, не зустріла справжнього мена, стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену – нічим пишатись, все радше із списку “різне”. Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти. Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм. Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти, втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш, що таке “немає часу”, і що часу взагалі немає. Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта, курим удвох на балконі і їздимо часом за місто. Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу, цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти. Катерина Бабкіна

Мотанка Матуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси, йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце. Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну. Обрала бути сестрою, стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто, біле – до білого, червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити. Коли вона вийшла у поле, небо було таким білим, сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його, стискала у пальцях мотанку, молилась матусі та Богу, серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складала біле із білим, червоне з червоним. Все буде добре – казала в кишені мотанка. Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне, допоки бинти не змінили колір. Встигла. *** @worldscrossroads #alldoroga

#грандбатл @virshoplitkarka

Це місто тисне, як завузька сукня або маленька людина, в якій після розмов про новини і погоду і сходити нема куди. Різні кути споглядання на предмет дійсності роблять відстані між колись близькими людьми більшими за тихий океан чи африканську пустелю. Святе місце пустує, заповнюю простір сумом. Місто моєї радості знаходиться на іншому боці – країни, реальності, всесвіту, все не то, коли не можу пройтись його вулицями, потупити на його станціях метро. Час не зупиняється, поки ти береш собі перерву на подумати, погорювати, перечекати війну, і тому я постійно поспішаю, постійно маю кудись бігти, збираючи з брухту своєї нервової системи щось ціле або принаймні візуально ціле. Минуле вкривається цвіллю, але я вперто тримаю фокус уваги на чому завгодно, крім дійсно важливого, з однієї єдиної причини – я не знаю, що дійсно важливе.