Храм поезії (🖤)

ти не можеш торкатись ближче, аніж дозволено правилами моєї гри. натягую захисний скафандр, відрощую запасну шкіру. навіть не намагайся оминути мою байдужість. у мені знайде прихисток тільки один подорожній. тільки з ним моє серце, мій розум та тіло здатні грати в одній команді. тільки моя рука у його руці, тільки його безодня у моїй безодні. це не працюватиме інакше зараз, і не працюватиме інакше згодом, тож ліпше затям: у мені знайде прихисток тільки один подорожній. і більше не наближайся до кордонів мого я. це коштує надто дорого. такі правила Мар'я Терція

сузір’ям на небі рентгену розсиплються крихти фатуму   не знаю назви, але орієнтуюсь на нього в поході проти найбільш випадкового бога він забирає найкращих, тих, що їдуть назустріч сонцю на пробитому баці лишаючи по убитих дорогах кольорові плями віри можливо це були останні краплі і цього місяця більше не видадуть адже він вже ввійшов у смак перекрив всі поставки, перебив артерії, висушив навколишні землі до останньої сльо- зимно в його володіннях, коли знаєш, що сантиметром лівіше чи секундою довше, і в пісні були б зовсім інші слова але це все лірика на те він і бог, щоб ліпити завтра із випадковостей як себе зі шматочків свинцю та сталі цей пазл існує на зламах він перехоплює молитви, що летять не до нього всотує їх наївність оперізується стрічками чорними це його пояс з безконтактного бою безнадійно нерівного бою знову встаю у ринг після сотень новин-нокаутів торую стежку слідами найкращих підбираю уламки їхнього вчора такого світлого, що і досі відблискує у гострих скельцях дістаю слова із бійниці розсипаю по вулицях та ярах знаходжу в лісах обереги та фото з нагрудних кишень збираю усе докупи та будую свого… в сузір’їв на небі рентгену немає назв але є імена і у кожному схований Бог @virshok #карич

• Веди • Вийду з води, З неволі. Волаючи, вип'ю вино. Без провини вп'юся в очі твої. Вийми мене З мережив Замерзшої мови любові. Любий, води Зі мною Зимовий знайомий танóк На крихкому – і коми втратять рядки. Вийди, веди Безмежно Між вежами волі й неволі. (с) Аделіс 2022 #Вірші_Аделіс P.S. В інстаграм більше фото цієї серії adelis_in_equilibrium

У день осіннього рівнодення Моя країна слухала сирени, А світ п'є каву, чай, коктейлі, Тема війни – звична тема. Про неї тепер, як про погоду, Котів у дворі, змагання зі спорту, Знищення фермером чортополоху – Отак тепер дивно про неї говорять. Світ просто гортає з новинами стрічку, В тривогах горять школи, центри, будинки, Лікарні й книгарні, де раніш пообіді Читали й сміялись крізь шибку привітно. Ця осінь триває, вже ніч рівна дню, Моя Україна тримає броню, Вирощує хліб, самоцінність і лють... А світ... випив чай... новину прогорнув... 23.09.2026 @olesya13r

Колискова покидьків Спіть, покидьки, ніч уже вимкнула останній кіоск. Спіть, волоцюги, спіть, наче спати так просто, і навіть бездомні собаки перестали сперечатися з місяцем, і навіть найкращі поети давно уже спилися. Спіть, бо завтра нічого нового не вигадають, спіть, бо навіть принцесам не залишають придане. Той самий двір, ті самі маршрутки, ті самі калюжі, черешні червиві, розчавлені сливи, прогнилі грушки. Спіть, маленькі алкоголіки великих ідей, спіть же завзято, поки негода іде — невизнані грішники, розлучені святі, водії останніх рейсів, пророки, що працюють під стендапи Рікі Джервейса. Не бійтеся. Нічого страшнішого за понеділок людство ще не вигадало. Нехай вам насниться, що заводи знову приносять вам вигоду, тролейбуси нікуди не спізняться, рейки не зроблять випадів. Ви вже народились — живіть. Дев'ятого місяця викидні. Нехай вам насниться, що ніхто не питає, ким ви працюєте, скільки заробляєте і чому досі не стали безпритульними. Спіть, покидьки, бо саме вам вдається любити найкраще — не маючи майже жодної причини залишитись і не впасти. Під ранок, коли перший трамвай розріже туман, як тупий ніж старий буханець у печах пропалений, ви прокинетеся і знову понесете свої дурні, смішні, прекрасні життя через місто, яке ніколи не навчиться своїх дітей колисати. Тому доводиться робити це нам самим — із останнім дзвоником ранкового будильника. © Кудлатий

Коли ми упорядкували «Цвях», то одразу вирішили, що кожна копійка від продажу піде на потреби Сил Оборони України. Усі сто відсотків. Проте на старті в нас лишався невеликий борг перед видавництвом. Видавництво пішло нам назустріч і відтермінувало його, щоб ми вже могли почати перераховувати кошти на армію. На початку травня 2026 цей борг закрила пані Олександра Подкопаєва І зробила це грошима, які вона отримує за сина, що загинув на фронті. Її син, воїн із позивним Пархом, віддав життя за нас усіх. А його мама, попри власну безмежну втрату, знайшла в собі силу простягнути руку допомоги тим, хто й далі підтримує військо. Так, ви правильно зрозуміли, бо пані Олександра часто перераховує кошти на різні збори. Ми й досі не маємо слів, які були б гідні цього вчинку. Поезія безсила перед реальністю, бо така дія промовляє більше за будь-який вірш. Кожен примірник відтепер несе в собі ще й цю історію — пам'ять про Пархома і вдячність його мамі. Низький уклін Вам, пані Олександро. Вічна пам'ять і слава Пархому. Придбати антологію можна за посиланням: https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 Фото з нашої травневої події у барі «Характерники»

для того щоб познайомитись із жінкою з якою разом до смерті не потрібні ні тіндер ні бамбл ні лишатися на афтерпаті після літературників чи знайомитись в метро чи підписуватись на когось у інстаграмі і чекати поки вона викладе вдалу сториз на яку можна не просто кинути вогник а відповісти щось таке що призведе до глибокої розмови нічого з цього не треба достатньо зайти на летербокст і ввести у пошук фільм golden love павла острікова і почати читати відгуки і от там вона точно буде (серед тих хто поставив лайк або не менше чотирьох зірочок) колись і мені пощастить показати усмішку яку стримую стільки часу. 26.08.26 @diominpoetry

як же мені пощастило пізнати тебе хоча б похапцем ти зʼявилась зненацька як зʼявляються на світ діти тебе по-варварськи вирвану з зародку прибило до мого боку де шепіт твого світогляду безбожно торкався шиї от би стати контактною лінзою обтікати твою рогівку осягнути кут перспективи навіть якщо із заломами або тамплієрським хрестом лягти тобі поміж груди чи може кінчиком нігтя який нервово згризеш припиняй ці хукапи ти заслужила на більше ніж пальці та свідки з ганчірʼя у богом забутому дворику я віддала би руку й серце і якщо ти не проти згрішити поклянусь берегти та гріти наше приречене щось бо кожна маніфестація всього лиш хвороблива компульсія тож ми у найкращих традиціях також усе спартачимо кричи вибухай нехай від ударної хвилі рвуться мої перетинки лиш останнє що хочу чути як ти стогнеш моє імʼя @crescent_poetry #онофріюк

#Поезія Закорінення Ти не повіриш у доторк пречистих водойм: бризом і сіллю драпують-малюють прийдешнє. Онде сидиш, наче вкритий землею герой, лози до грішного тіла припали — сердешні. Ляжеш на воду обачно — і схилиться пруг, забелькотиш про чекання, бо знаєш завчасу: риба самотня нараз знову вигулькне тут, щоби на мить полишити цю товщі мовчанку. Ти не повіриш в незгіршість грядущих вітрів, у задзеркаллі ідей невідоме постане: море ігристе. Це море думок, що в нутрі згагою бути стече — по ногах до проталин. Тамто повидну з імли вкотре зійде звізда, схожа на майво роси, ніби закутень часу, і закоріниться мовчки в прозористий дах, щоби пустити проміння у стомлене м'ясо. Ти не повіриш, що проливень тихо спаде на закривавлені щоки й обагрить слюдою все, що тримає цей простір, тримає і жде, поки не зникне межа між землею й тобою… 03.09.26 — 05.09.26 © Славко Баляндрасник, 2026

Відкриваю допоміжну банку й долучаюся до збору Сергія «Колоса» Мартинюка з гурту «Фіолет» і Благодійного фонду «ТИХО», які збирають мільйон на пікапи для 46 ОАеМБр, аби закрити частину потреб бригади. 🎯Моя ціль: 5000 грн 🔗Посилання на збір: https://send.monobank.ua/jar/8sq1gnip4g Чому саме пікапи? Бо в зоні бойових дій це не просто транспорт, а щоденна необхідність і можливість урятувати життя. Місткі, витривалі й прохідні автівки потрібні для перевезення БК, дронів і комплектуючих, виконання різних завдань, а найважливіше — для евакуації та порятунку військових. За роки виснажливої боротьби їхня необхідність уже не потребує зайвих пояснень. 🫰Кожен внесок наближає нас до цілі й допомагає швидше передати автівки бійцям. ☕Важливий навіть невеликий донат. ✔️Дякую за репост, який допоможе збору охопити більше людей. Ваша Віршопліткарка

усі твої жінки носили цифрові нікаби — ще одна можливість перемикатися без зайвих витрат всі, як одна ліпили силует під жорстким оком режисерської камери від гарячих новин до ще гарячіших ніг бо добре бігали за тобою а потім чимдуж від тебе *варто продовжувати цей текст, чи нехай горить? @viknapoetry #єва_верле

Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі хтось повісив плакати з надписом про щось особливе, там написали, що всі ці будівлі, всі ці заводи, вугільні вагони, відсутність пішохідних переходів у центрі, пародія гір, тобто терикони, один бар і то з поганим міцним називається дім. Я задрав голову, але втім нічого не зміг прочитати, бо ті плакати вже намагалися заклеїти чимось мерзенним чисто нікчеми створювали цей дизайн, підбирали кольори, слогани, крали з сайтів чужі фотографії дітей, щоб домалювати їм прапорець (наче з ідеєю) та написати "мы здесь навсегда". Звісно смішна хуйня, але після неї мені більше ніколи не хочеться посміхатись. В мене не було ручки, тому пальцями я намагався дописати декілька слів і від себе "Ви знаєте, мій дім насправді годує мене землею, вона сиплеться зверху траншеї, її готують замість вечері, вона страшенно засипає очі батькам коли шахти з батьками завалюються, коли завод більше не гуде по п'ятницях, і понеділках, і взагалі. Коли у відділку в тебе із прав тільки право молитися на суді. Коли на площі ти дивишся в небо, а бачиш нерідний стяг. Я сам ложкою запихуюся землею, і ще трохи відсипаю її в миску дворняг". Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі мене вже стягують з банера, прохожі тримаються осторонь цього місця, роблять вигляд, що ненавмисно, але все ж читають мій запис. Комунальники, зверху звисаючи, клеять вже новий непотріб, я дивлюся, сміюся, бо знаю, що після роботи, після заводів, вугільних вагонів, пародій, подій, териконів після вечірнього бару з поганим міцним, хтось замість мене завтра зірве плакати, і хтось окрім мене дізнається, що таке слово Дім. @levizkins

запроси мене… я прийду неочікувано разом із валізою всіх існуючих розвʼязків цієї авантюри як детектив, я довго та ретельно збирала із твоїх майстерних словосполучень по крихтах уривки фантазій і складала їх в повноцінні картинки дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу» «…стегна..» «…боятися…» «…привʼязати…» «…шкіра…» «…стогони..» «…під одягом…» «…оргазм..» «…поцілунки…» «…мурашки…» «…мучити…» «…підвал…» висновок – ти ще той романтик але з перчинкою визнаю, це не було просто та я тебе розкусила і можу тобі це дати подарувати дозволити але є нюанс… я зроблю це з тобою сьогодні ………………………….. відчиняю двері, як до себе додому -«час виконувати бажання!» слова зібрані в купу за моїми правилами і тобі вже нікуди тікати фея невдовзі перетвориться на відьму всі докази буде знищено споглядатиму, як твої нутрощі горітимуть в моїх грудях… ………………………….. ти був особливим та мені вже час © ольга ритик #вірш #текст #секс

хтивки вона виховує себе, вкладаючи у своє літературне тіло невичерпну енергію словесних метафор і порівнянь космічних моментів, які перетворює у візуальні стріли якими старанно перемішує естетичний чай після першого сьорбу твій мозок хоче відмовитись від сприйняття того, що ця картина у твоїх очах і потім будеш згадувати, як було чудово колись від хтивок, які дають бадьорість, хоча ти і не спав п'єш знову і знову, то всі твої потаємні бажання розчиняються в міксі виноградних плодів але змушуєш себе стримуватись, бути мов камінь коли закриваєш очі, ти тонеш в красі, хоч як цього не хотів @sych_poetry

Маєш ставати і йти на щоденну роботу - Вмити тіло, зібрати постіль, зварити кави. І робити роботу, робити роботу, доти, Доки з росою на сонці не зникне лукавий. Годувати родину, збирати на військо, місити тісто, Пильнувати свій сад, аби в ньому росло і квітло. Розкладати книжки, прибрати ранкове місто І віднімати пітьму і множити світло. Множити світло - любити, світити, горіти, Плести з любові сітку міцного захисту. Вчитися жити. Як молоком зігрітим Напувати чужу дитину, що прагне затишку. Зводити стіни, хоч по одній цеглині - Та безперервно, та попри біль і втому. Множити світло, яке вже нині, вже нині Світить у вікна твого майбутнього дому. Мар'яна Савка

карамель скріпила вуста на очах рожеві зефірки звуки згубилися в солодкій ваті яка заліплює вуха а шкіру покрили глазур'ю що виблискує відлунням повні і ввижається всюди запах ванілі так ідеально та солодко...                але чи чуєш     чи бачиш          чи відчуваєш? відкушу шматок від зефірки звільняючи ніжні повіки від рожевої патоки взаємопроникні погляди як нитка пов'яжуть нас і намистина кохання як канатоходець ховзатиме між нами солодка вата розтане від чилі-слів що водоспадом виллю на тебе хочу щоб було чутно навіть найтихший стогін і те як ім'я твоє промовляю не всує а коли входиш у мене і спільне повітря стає гарячішим — концентрована пара між нами дзеркально торкаються кінчики пальців наче знімаємо взаємні відбитки інтимно і топиться                 топится                         та глазур що не давала відчути   всі замочки пазлів        які можуть поєднати                                            нас розчиниться карамель на  губах — невже після сотень минулих цілунків перший твій голий поцілунок                                            буде моїм? і впаде між нами стіна солодкої довершеності розіб'ється частокіл з сталактитів-льодяників і правда про нас проріже мармелад і все, що було       липким, солодким та приторним все, що виглядало апетитно       але не насичувало більше не завадить справжній соленій а подекуди і гіркий близькості         зі смаком справжніх людей близькості, якою можна втамувати                                            істинний голод все вже розтануло,                               ...кінчай. @lysychkazlisu

Коли знаєш, що все може щезнути, розсипатись пилом в драконячій ще́лепі, стає дуже чітко, яскраво, оглушливо радісно. Це як раптом улюблена пісня по радіо, це як ніби з небес надіслали команду: “Жити всім!” І дерева, синиці, комашки - все кричить: глянь - я є! Я живу! Кольори соковиті, сонце тягне траву із землі; кожна хвилина як розкіш. Обійми всіх своїх - теплих, хороших, справжніх; слухай, як б’ється серце. Сьогодні ми маємо все́ це; густе концентроване щастя. Золоті ліхтарі, вечірній Хрещатик, діти сміються, цілуються парочки, десь у метро вночі цвіте папороть, тихо везе чудеса важкий зоряний віз. Всі такі безтурботні, до біса живі, і ти також живий - не забудь дихати, дихати, дихати, кожен ковток - як над квітами дикими, свіжий, як після носіння маски. І нічого не станеться - гулятимуть мами з візочками, і продаватимуть вату солодку; ранки будуть погідні, прозорі, холодні; небо буде безхмарне і безракетне. Головне - пам’ятай, що ти причетний до життя; що хвилини цінні; бережи себе - щирим, чутливим, цілим. © Олександра Хопта 23.02.2022

Ще влітку плела гердан за схемою «килим» то і забула показати 🩶 *немає в наявності