Afemina

26 травня в Національному художньому музеї України мало відбутися відкриття важливої виставки — «Анатоль Петрицький. Поза сценою». Я дотична до дослідницької складової проекту, а сам живопис Петрицького мене захоплює цілком і повністю — він один з найяскравіших митців України 20 століття. І це одна з важливих складових цієї виставки — познайомити глядача з Петрицьким-живописцем та творцем, адже до недавно він був відомий здебільшого як художник театру. Однак, 24 травня внаслідок обстрілів було пошкоджено будівлю музею, через що довелося скасовувати всі виставкові плани. Але оскільки все було вже готово, команда музею вирішила реалізувати цю експозицію віртуально — це буквальне відтворення живого досвіду відвідування виставки, але з додатковими фішками, які дає цифровий формат. Наразі перегляд виставки безкоштовний, але згодом це буде за донат на підтримку музею. Тексти також продубльований англійською мовою, тож ділиться і зі своїми іноземними друзями. 👉Посилання: https://emuseum.ua/vr/petrytskyi

До теми втраченого раю мені згадалась картина Арнольда Бьокліна «Літній день» (1881). З першого погляду, звичайний радісний пейзаж з дітьми, що безтурботно граються. Але коли я вперше побачила цю роботу, мене вразила її…перверсивність. Знаєте, коли людина (не)свідомо прагне щось приховати та починає поводитись неприродно. Ти розумієш штучність її нових манер, але у страху бути викритою, вона все більше вдається до гри «все нормально» та перетворює все на гротеск чи девіацію. Так і в цьому пейзажі відчувається конфлікт форми та змісту. Темне важке небо, масивні дерева-брами, куди протікає струмок, бліді дитячі постаті-примари та пустий простір навколо сіють зерно сумніву у відповідності зображеного та назви. Загальна холодна палітра твору ще більше контрастує з заявленою темою — тут не відчувається присутність сонця. Це радше межа між буттям та потойбіччям, Стікс, застряглі між світами душі. Це лише ілюзія раю та хиба нашого сприйняття, на яку, ймовірно, натякнув художник.

В інформаційному мейнстрімі ми постійно чуємо про необхідність знайти/пізнати себе, зцілитись від травм, позбавитись упереджень та вкорінених патернів. І ми погоджуємось з цим, бо щиро віримо, що десь глибоко всередині ховається наше «справжнє я». Та за цим ховається ще одна пастка. Здається, що «пропрацювавши себе», можна увійти у непорушний стан благості, коли ніщо і ніхто не здатний порушити цей «повернений рай». Але це нова ілюзія, яку людина несвідомо боїться втратити і впадає у новий патерн «пробудження». Тобто уникає негативних та старих реакцій, створює нову матрицю «нормальності». Але досягнувши точки усвідомлення, ми не змінюємось. Всі наші «темні» сторони нікуди не зникають і при перших же труднощах, скоріш за все, відбудеться «відкат». Цінність реального пробудження у свідомому погляді на події та реакції та «переписуванні коду» сприйняття собі на користь. «Справжнє я» не буває незмінними, адже воно постійно знаходиться у взаємодії зі світом. Навпаки, ригідність свідчить про розрив контакту з собою. Така людина слідує зовнішньому/внутрішньому «протоколу», що віддаляє її від реальності. Єдиною сталою величиною нашого свідомого життя може бути відкритість хаосу. Це не значить позитивне ставлення до всіх змін чи намагання йти супроти себе тут і зараз, але прийняття непередбачуваності як факту нормального стану речей. Безумовно, у кожного з нас є ядро, що визначає нашу унікальність. Але шлях до нього лежить саме через відкритість, коли ми пізнаємо себе через світ. Кожна нова ситуація/людина/проблема тестує нас — ми або лишаємось у своєму коконі, або реагуємо на тригер та намагаємось зрозуміти причини цієї реакції. І таким чином привідкриваємо таємницю власного «я» та даємо йому більший простір для подальшої реалізації. Наше ядро не є ані хорошим, ані поганим, а лише потенцією, яку ми маємо направити у напрямку, відповідному до своїх потреб. Якщо це свідомо не зробимо ми, це зроблять наші патерни та звички, «вкинувши» нас у черговий сценарій, де наша енергія витрачатиметься на виживання.

Понеділкова мотивація. Світові генії теж потерпають від невдач та розгубленості. Спогади художника Соломона Кишиневського про Альфонса Муху:

У Мухи же все, что он ни делал, никак ему не удавалось: все то, что он делал на память, — все было удачно, но там, где ему нужно было что-либо сработать с натуры, он терпел фиаско. Видя наши успехи, он сильно страдал, он не постигал, к чему был призван и что его ждет, вместе с Марольдом, мировая слава.

1. Студенстький акт Альфонса Мухи під час навчання у Мюнхенській академії мистецтв, 1885. 2. Цикл монументальних полотен «Словʼянська епопея» (1910-28) у Національній галереї в Празі.

Що це таке — справжня жива людина, — сьогодні знають менше, ніж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистість є дорогоцінним, неповторним творінням природи. Якби ми не були чимось іще більшим, ніж єдиною у своєму роді людиною, якби нас і справді можна було цілковито знищити кулею з гвинтівки, то розповідати історії не було б жодного сенсу. Але кожна людина — це не тільки вона сама, це ще й та єдина, неповторна, цілковито особлива, у кожному разі важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тільки один раз і ніде більше. Тому історія кожного — важлива, вічна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива і виконує волю природи, є чудовою і гідною будь-якої уваги. У кожній людині набуває свого образу Дух. У кожному з нас страждає жива істота. У кожному з нас розпинають Спасителя. Мало хто знає сьогодні, що таке людина. Багато хто відчуває це, і тому їм легше помирати. (…) Життя кожної людини є її шляхом до самої себе. Це спроба пошуку шляху, натяк на стежину. Жодна людина ніколи не була цілковито сама собою: проте кожна прагне до того. Одна глухо, друга виразніше — кожна як може. Кожна несе з собою до самого скону слиз і яєчну шкаралупу певної первісності, що залишилася від дня її народження. Дехто так і не стає людиною, залишаючись рибою, ящіркою чи мурашкою. Дехто ззовні є людиною, а всередині — рибою. Але кожен — це кидок Природи в бік людини. І походження у всіх одне — Мати. Ми всі з одного і того самого жерла: але кожен, будучи спробою, будучи стрибком із безодні, прямує до своєї власної мети. Ми прагнемо зрозуміти одне одного, але пояснити кожен може тільки себе.

Герман Гессе «Деміан», 1919.

Міста є невід'ємною частиною людської цивілізації. Вони завжди були осердям сенсів, науки та конфліктів, що зрушують з місця нашу історію. Але сучасні міста є новотвором епохи зрілого модерну, в якому новий стиль життя та нові умови існування зійшлися воєдино. В цих містах життя поділилось на дві частини — день та ніч, — кожна з яких має свої правила. День — соціальний простір анонімності та рівності в обов'язках перед суспільством. Ніч — простір переступу та рівності у самовиражені. У модерних містах з'явились ширші можливості для реалізації «нової жінки» — ідеалістичної теорії межі 19-20 століть, що стала реальністю бурхливої міжвоєнної епохи. Про ці зміни та про жінок як творців нової епохи я розповідала на лекції для про проекту Fem.Fm. Запрошую до перегляду.

Ганс Бальдунг Грін «Сім віків жінки», 1544. Бальдунг візуалізує поширений у ранньомодерний час концепт septem aetates hominis (семи віків людини). 1658 року був виданий відомий шкільний підручник Orbis Sensualium Pictus («Видимий світ у зображеннях») Йоганна Амоса, в якому цей поділ подається як світоглядний стандарт: 1. немовля (первісний етап) 2. хлопчик/дівчинка (дитинство — активне пізнання світу) 3. юнак/юнка (пубертат — перехідний етап до дорослішання) 4. молодий чоловік/дівчина (молодість — розквіт сил) 5. чоловік/жінка (зрілість — відповідальність та статус в суспільстві) 6. літній чоловік/літня жінка (старість — набуття мудрості) 7. немічний чоловік/немічна жінка (глибока старість — очікування смерті) Теорія семи віків людини заснована на сприйнятті життя як незворотного біологічного процесу, що визначає особливості та унікальність проживання кожного етапу. Також у цьому поділі видно, що людина приходить у світ та йде з нього немічною. Тому традиційно могила часто порівнюється з утробою.

🔥 Рене Домаль «Гора Аналог» — передзамовлення

«Гора Аналог» — незавершений філософський роман, опублікований у 1952 році, через шість років після смерті його автора Рене Домаля, є знаковою книгою. Популярна в американській контркультурі 60-х років, ця історія про безрозсудну експедицію є ініціатичним сходженням до внутрішньої та безкінечної вершини. Автор виходить із позиції, що міф — це істина. Буцімто існує священний центр світу, священна гора, яка відкриває можливість спілкування з потойбіччям. Зібравши експедицію для відкриття цієї Гори Аналог, яка досі залишалася недоступною для простих смертних, Рене Домаль розповідає про це запаморочливе сходження у формі пригодницької розповіді.

Ціна — 250 (300) грн. Замовити: https://plomin.club/product/le-mont-analogue/

«Над своим главным живописным произведением Ман Рэй работал почти 18 месяцев. Еще в 1932 году он повесил над кроватью холст шириной два с половиной метра, чтобы нарисовать на нем губы, плывущие по небу. Полгода он рисовал губы Кики с Монпарнаса, а потом заметил, что это совсем не те губы, что являются ему во сне. Тогда он начал всё с начала, теперь он пишет губы Ли Миллер, своей помощницы и возлюбленной, которая ушла от него и которую он не может забыть. И вот картина готова, на ней стоит дата создания «1932-1934», а называется она «À l'heure de l'observatoire — Les Amoureux»". Ну да, это нежный привет их общему прошлому, это их краткое парение над облаками. Губы, летящие по небу, похожи на два тела, прижимающиеся друг к другу в некоем космическом экстазе. Невероятно, как вся эта символика в итоге не приводит к китчу.»

«Любовь, - скажет потом Ман Рэй, - приобретает вселенский масштаб в этом произведении, написанном во времена, когда Европа начинала тонуть в потоках ненависти».

Ось так росіяни знищили квартиру, де я мешкав у Києві. Чудом чи волею Бога залишився живий. Втратив всі речі. Якщо хтось хоче допомогти створив банку https://send.monobank.ua/jar/4NnPoxAWud

Зустріч з Іншим, як і з Тінню, раптова та неочікувана. І страшна. Визнання існування Іншого веде до усвідомлення того, що світ не належить тобі. І в цю мить тебе охоплює жах, адже ти розумієш (не головою, а серцем), що всі твої уявлення про світ та людей навколо не відображають реальність, а є проекцією твоїх очікувань від неї. Очікувань, які продиктовані давніми та глибинними структурами твоєї особистості, що так і не стали зрілими, і шукають безпеки. Зустріч з Іншим ніби збиває тебе з п'єдесталу — цей світ існує не лише для тебе, а й для мене. Інший має своє життя, свої бажання та потреби, які можуть резонувати з тобою, а можуть і йти всупереч. Але якщо стається друге, це не значить, що інший тебе відторгнув — він лише потребує простору для реалізації тих бажань, які не пов'язані з тобою. Насправді це не є небезпекою для тебе, хоча автоматично це так здається. Це є своєрідним запрошенням до діалогу, де ти можеш побачити Іншого насправді, яким він реально є — без фільтрів твоїх страхів. Визнання Іншого — це трансгресія, яка виводить тебе з пут інфантильного егоцентризму. Тому ми так боїмося зустрічі з ним, адже у нашому уявному світі він має силу зруйнувати його. І він це робить, викидаючи нас у реальність. І ти обираєш. Тікати назад від цього усвідомлення, знову зачаклувавши світ навколо своїх бажань. Або визнати, що Інший, як і ти — багатогранний і охочий до проявлення себе. І що ти теж можеш бути залучений у цей процес, тим самим реалізовуючи ті аспекти своєї сутності, які без Іншого могли б назавжди лишитися «сплячими». Якщо тобі стає сил перевести свій страх у цікавість, вихолощена ілюзорна інструкція може перетворитись на гру. І це лякає по-своєму, бо у грі немає сталих величин, а тому неможливо сконструювати собі зовнішніх опор. Тоді доведеться знайти, або ж створити їх у собі — і це найважче. Пережити цю зустріч можливо, мабуть, лише у любові чи прагненні до знання. У першому випадку ти приймаєш Іншого, бо любиш його. У другому (якщо йдеться про болючий досвід) ти визнаєш його своїм вчителем. Визнаючи його бажання, ти визнаєш і себе, а саме ті свої аспекти, які у твоєму вигаданому світі були приховані. Бо в реальному світі ти не маєш контролю над ним і він провокуватиме абсолютно все, що в тобі закладено. Можна знову злякатись. Або прийняти свою багатогранність і грати з нею.

Святослав Гординський «Євген Маланюк. Дружній шарж», 1934 р. Є. Маланюк «Земна Мадонна», 1934 р.

Як iонiйськая колона, Рожевiє дiвочий снiг, Ховаючи опуклiсть лона В лiлеях рук, в лiлеях нiг. Єдина! Не ображу зором Двiйник Мадонни на землi. Ось пурпуром Цiтери — сором I на щоках, на чолi. I б'ється кров в блакитних венах, Як прах пiд вiром весняним. В яких готичних кантиленах Навiки виспiвати гiмн? Там Приснодiвою — Мадонна, Тут, на землi, зорiєш ти, Що в пурпуровiй мушлi лона Ховаєш перлу чистоти.

(Чи, може, все-таки блудниця?) Літератор та перекладач Богдан Бойчук про Маланюка:

Прапороносцем нічиїх ідей він не був, нікому нічим не служив.(...) Були далекі йому теж у житті волюнтаризм та суворість. Маланюк був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив товариство (в тому й жіноче), любив забавитися, любив добру їжу й вишукані напої, любив годинами розповідати історичні анекдоти та всякі інтимні деталі з життя історичних осіб.

Марсель Дюшан «Коханці» (Вибрані твори Енгра ІІ), 1968. Цей офорт синтезований з образів двох картин Жана-Огюста Домініка Енгра: жінки з «Турецької лазні» та чоловіка з «Едіпа та Сфінкса».

Анрі Мартен «Безтурботність» (Священний сад), 1899. На полотні зображені поля Елісія - потойбічного світу блаженного стану. Гомер «Одіссея», Пісня 4.

Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину. Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває, Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити

Вергілій «Енеїда», Книга 6.

Батько Анхіс на це каже: "Це душі, яким присудила Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки Воду безжурності п'ють, і в ній забуття довговічне. (…) Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас; І не багато нас тут пробуває на радісних нивах; Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть, Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі Тих, що над тисячу років так колесо долі котили, Бог викликає над річку Летейську в великій громаді, З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши, Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись".

Недавно был на большой выставке Гюстава Курбе в Вене. Дольше всего стоял у пейзажей. Там возникает интересная вещь, связанная не столько с самим изображением, сколько с дистанцией взгляда. Картина как будто требует определённого расстояния где пейзаж собирается и становится устойчивым (деревья, скалы, вода, глубина пространства). Но стоит чуть сместиться ближе и происходит странное изменение. Пейзаж начинает терять свои контуры. Он как будто растягивается, выходит из самого себя. Предметность ещё не исчезла полностью, но и не держится уже как целое. Мазки становятся слишком материальными, слишком плотными, и привычная тождественность изображения распадается. И тогда возникает ощущение промежуточного состояния: мир как будто уже вышел из своей формы, но ещё не вернулся в неё. Он ещё не может снова собраться в ту очевидность, к которой привык наш взгляд. Смотришь и понимаешь, что дело не только в живописи. Просто здесь очень наглядно проявляется одна вещь, - предметность всегда зависит от дистанции, на которой взгляд способен удержать мир собранным.

Мова мистецтва завжди здатна вмістити у собі більше інформації, ніж ми можемо собі уявити. Саме тому один і той самий твір може мати різні інтерпретації залежно від того, яку відправну точку ми обираємо. Особливого значення знання цієї мови набуває тоді, коли ми маємо справу з епохами, коли було прийнято мовчати. Ми тільки вчимося бачити більше і художня спадщина тоталітарної доби 1930-50-х років очікує на своє відкриття. Зараз так відбувається з художником Анатолєм Петрицьким, чия багатогранність потребує уваги різнопрофільних фахівців. Долучилась до цього і я. У найближчому майбутньому завдяки колективній роботі мене і моїх колег цей митець постане з невідомого донині боку. А поки триває велика робота, запрошую вас коротко ознайомитись з життям цього митця, чия доля увібрала в себе протиріччя тієї важкої пори: https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/anatol-petritskii-zhivopisets-bozhoiu-milistiu/

Французький художник і відомий кубіст Альбер Глез про Першу світову війну (1915): Нинішній конфлікт занурює в анархію всі інтелектуальні шляхи довоєнного періоду, і причини прості: провідники — в армії, а покоління тридцятирічних — нечисленне… (...) Минуле завершене. Воно було великим. Мудро не зневажувати його, лишивши позаду. Ми залишаємося йому вірними, йдучи уперед — настільки відважно, наскільки можемо.

Поль Валері «Криза духу”, 1919 рік. А що таке мир? Мир, мабуть, є таким станом речей, коли природна ворожість людей один до одного проявляється у творіннях, а не перетворюється на руйнування, як це робить війна. Це час творчої конкуренції та боротьби за творіння. Але хіба я не втомився творити? Чи не вичерпав я бажання до крайніх спроб і чи не зловживав я завченими поєднаннями? Чи повинен я відкласти свої важкі обов'язки та свої трансцендентні амбіції?» ****************************************************************** Мир – це війна, яка допускає у своєму процесі акти любові та творення: тому це щось складніше та незрозуміліше, ніж сама війна, так само як життя незрозуміліше та глибше, ніж смерть. Але початок і встановлення миру більш незрозумілі, ніж сам мир, так само як запліднення та походження життя більш таємничі, ніж функціонування істоти після її створення та адаптації. Сьогодні кожен сприймає цю таємницю як відчуття теперішнього часу; деякі люди, безсумнівно, повинні сприймати себе як позитивну частину цієї таємниці; і, можливо, є хтось, чия чутливість достатньо ясна, достатньо тонка та достатньо багата, щоб розпізнати в собі більш просунуті стани нашої долі, ніж сама ця доля.

🔥 Адріан Картон де Віарт «Щасливий Одіссей» — передзамовлення Сер Адріан Картон де Віарт покинув навчання на юридичному факультеті в коледжі Балліол, Оксфорд, у 1899 році, щоб податися служити в Другій англо-бурській війні. Поранений кілька десятків разів ветеран усіх можливих воєн ХХ століття. Втратив око, руку, зламав хребет, а пальці рук відрізав собі самостійно, коли лікар відмовився робити ампутацію. Ніколи не складав військові іспити, двічі пережив авіакатастрофи і втікав з італійського полону, прокопавши тунель. Під час Першої світової війни служив як у Британському Сомаліленді, так і на Західному фронті. Очолював британську військову місію в Польщі після Першої світової. Відстрілювався від атаки комуністів із підніжки вагону прямо під час руху потяга. Перебувавши на сході Польщі, ледь уникнув німецького бліцкригу на початку Другої світової війни. У Китаї Картон де Вірт був британським представником перед Чан Кайші. З Україною його пов’язує любов до Полісся та Волині, тогочасної європейської Мекки мисливців, де провів інтербеллум, мешкаючи у маєтку Радзивіллів. Заслужив славу «невмирущого солдата». З англійської переклала Єлизавета Перерва Ціна — 450 (500) грн. Замовити: https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/