Сучукрлітр 🦄

😉Ілларіон Павлюк дописав свою пʼяту книгу та розпочав роботу над шостою! в новому інтервʼю для Телебачення Торонто автор поділився, що закінчив роботу над новим рукописом. що наразі відомо про історію: ✨це буде жанрова книга, ближче до наукової фантастики ✨обʼємом буде трохи більша за «Білий попіл» ✨це буде щось про майбутнє ✨ вже є остаточна назва роману, проте дізнаємось ми її пізніше 📎повне інтерв’ю з Ілларіоном Павлюком можна подивитись за посиланням

— Помий мені їжака, подруго. Тільки хотів написати, що українські письменниці і письменники надто часто не хочуть писати чіпкі початки: то відразу експозиція на кілька десятків сторінок, то розлогі елегійні описи природи чи міста, де яскраве сонечко продирається променями крізь могутні київські каштани, користуючись нагодою, яку створив легкий травневий вітерець, котрий замість лопотіти тим листям, сховався в пішрхідному переході під Бульваром Шевченка, де одинокий благородний безхатько довго шукає носовичка, аби подати заплаканій дівчині, а та не звертає уваги, бо тупиться в телефон, на що б дуже косо дивилася продавчиня морозива, вік якої видавала фарбована в синє сивина, але ятка ж не в переході, а в парку... І десь на енній сторінці зрозуміти, що всі ці безхатьки, продавчині, офіціанти, футболісти, водії тролейбусів не мали нічого спільного з сюжетом і дією роману... Але тут бачу в Тані Єрмак пост про те, що її збірка прози «У його голові, у її тілі» — на передзамовленні в Вівату. Ми з Танею давно знайомі, я чекав на цю книжку, тому бігом відкриваю уривок, і там відразу ж оця фраза: — Помий мені їжака, Подруго. І може, це такий трохи хід "на тоненького", але я читаю далі щонайменше аби перевірити, чи правильно я зрозумів. І вже далі, читаючи, занурююся в щось набагато глибше. Але мені легко читати непросту психологічну гру, яка йде далі, бо мозок отримав копняка під зад на старті. Як людина з РДУГ я дуже вдячний автор(к)ам, які не відкладають перший викид допаміну далі за перші дві-три сторінки. Що ж до книжки Тані Єрмак, її описують як можливість прожити разом із героїнею-нараторкою девʼять історій зустрічі з Іншим/и, які змінюють нас назавжди. Від замкненої для світу історії з Києва 90-х ви перенесетеся до залаштунків карʼєри в Нью-Йорку у 2000-х. Від спогадів, які залишилися з дитинства, — до свободи самовираження, на яку, однак, завжди впливає той самий Інший. Авторка обіцяє інтриги, провокації і несподіваний стиль оповіді. Передзамовлення тут

Історія справжнього книголюба. Лежу, значить, хорий, обкладений початими в різний час книжками (не тому, що погані, а тому що щось треба встигнути до презентації, щось інше перечитати, бо хочу відсилку в своєму тексті, і взагалі РДУГ часом не питає). У черзі Шляхи Еврідіки, Бульбона, Мертва жива вода, Боги мого краю і ще кілька книжок на електронці. І оце я дочитав "Зубрів" Катерини Зінов'євої, думаю, що з цих книжок дочитувати. І тут завдяки випадковому погляду на стіл у мій хворий мозок приходить сигнал, що зовсім неподалік від ліжка, недоторканий та невинний, лежить зооовсім же невеличкий томик 'Променів Аласі'. Ну ж нічого страшного не станеться, якщо буквально трішечки почитати, чи так само гарно Аліса Корж пише, як розповідає про це у своєму блозі 'Чашка-бляшка'... А далі — кадр із написом few hours later 🤣 Якщо чесно, не знаю, як узагалі дочитую якісь книжки. А тим більше дописую 🤯 П. С. Ви тойво, не перемикайтеся, нині-завтра спробую накропати відгук про Зубрів і нову підбірку самвидавів.

Я думаю, всі вже чули про сраку з Міжнародним Букером, а оце поки я десь плутано крутив схожі, лиш аматорські думки під ліками і високою температурою, Мар'яна Савка сформулювала їх чітко: "Взагалі-то я пишу цей текст насамперед для спільноти бізнесу. Просто щоб не було ілюзій, що культура не має впливу. Світом рулять великі гроші. А коли мільярдери роблять ставку на культурні репутаційні премії - то це просто стратегія панування умами світу найвищого рівня. Вчора, коли Київ з дикою жорстокістю бомбили носії російської культури, сталася дуже символічна подія. Міжнародна Букерівська премія відтепер носитиме ім’я нових меценатів Бухманів, мільярдерів родом з Вологди, колишніх громадян росіі, які покинули росію в 2016-му, переїхали до Ізраїлю, потрапили в список найбагатших людей Forbes уже як ізраїльтяни, переїхали до Лондона, закрили свої російські бізнеси і тепер просто меценати світового рівня. Чесно кажучи, найбільше мене хвилює навіть не сама ця новина. Вона вже стала фактом, і навряд чи хтось відмовиться від великих грошей чи переглядатиме ухвалене рішення. Зрештою, завжди знайдуться цілком логічні аргументи: ці люди більше не є громадянами Росії, не ведуть там бізнесу, підтримують культуру, а не війну, інвестують у перекладну літературу, а не в російську державу. Ніхто не дбатиме про дражливий для нас, українців, символічний вимір. Назва найпрестижнішої міжнародної літературної премії — це не просто ім’я мецената. Це частина світової культурної пам’яті. Це символічна влада. Це відповідь на питання: чиї імена десятиліттями звучатимуть поруч із найкращими книжками світу. Це дуже далекоглядна стратегія відмивання російської культури в майбутньому від неприємного осаду загарбницької війни і злочинів проти людяності. Давайте ще тут пригадаємо, що існувала Російська Букерівська премія — російська літературна премія, створена за зразком Букерівської премії. Її вручали з 1992 по 2017 рік. Її урочисто відкрив англійський виконавчий директор сер Майкл Гарріс Кейн. Чи існують ще якісь національні букери? А ні. Ще був Man Asian Literary Prize (2007–2012). Це не був “Азійський Букер”, але його створила компанія Man Group — тодішній спонсор Booker. Росія була майже єдиною країною, яка отримала право використовувати бренд Booker як власну національну премію. Тобто це була інвестиція приватного капіталу у створення того, що світ вважатиме великою літературою. Це працює, ми знаємо. Я майже не сумніваюся, що ця історія викличе дуже гостру реакцію всередині української культурної спільноти. І це природно. Бо неминуче постане питання: чи маємо ми моральне право видавати українською мовою нових лауреатів цієї премії? Чи можемо ми запрошувати їх на фестивалі, обговорювати їхні книжки, підтримувати їхню присутність на українському ринку, якщо сама премія відтепер носить ім’я людей, чия біографія для нас нерозривно пов’язана з Росією? Саме тому мені здається небезпечним удавати, ніби нічого не сталося. Але не менш небезпечним буде й інший сценарій. Якщо кожен український видавець залишиться з цією дилемою сам на сам, то будь-яке рішення стане приводом для внутрішньої війни. Якщо хтось вирішить не видавати нових лауреатів — це відкочуватися на маргінес, протестувати - це напруження наших і так непростих звʼязків з міжнародними літагенціями, грантовими інституціями, видавцями, фестивалями. Якщо хтось вирішить видавати — дуже легко може бути звинувачений власною спільнотою у зраді, втратити довіру читачів і стати об’єктом публічного осуду. Саме тому проблема значно більша за одну премію. Ми досі не виробили спільної української культурної стратегії для наших проактивних дій у світі під час війни. Нам треба про це говорити досить великим колом культурних діячів і бізнесу, ну і держави теж. Я дуже прагну цієї стратегічної розмови за участі видавців, письменників, перекладачів, культурних менеджерів, дипломатів, міжнародників, меценатів. Нам треба навчитися використовувати всі шанси і перевертати слабку позицію на сильну. Коли меценати, яких в Україні зовсім трішки є, говорять про меценатство як про авторство майбутнього, то російський бізнес за кордоном це дуже добре втілює. Вони прописують своє авторство майбутнього - точнісінько так, як це робили всі три століття, паралельно знищуючи шанси розвитку української культури. Ну давайте вже нарешті придумаємо, як нашому Давиду здолати їхнього Голіафа". Оригінал і дискусія тут

Юлія Прядко з "Лабораторії" роз'яснює історію з випадковою розсилкою відмов у публікації 177-ми людям (включно з тими, хто рукописів у видавництво не посилав). Точніше, пояснює ту частину обурення, яка стосується короткого часу між отриманням рукопису і листом-відмовою. Скріншотом зі мною поділилася Алла Комарова, вона ж Післямова Паблішерки тут у Телеграмі. Чекаємо на офіційне пояснення видавництва.

Під час виконання бойового завдання загинув Ігор Ходжаніязов, @anonimny_avtor. Дослідник кримськотатарської музики, надзвичайно ерудована і добра людина. Ось допис дружини з реквізитами для допомоги їй і їхнім трьом маленьким дітям.

У Львові з сирника може початися що завгодно. Наприклад, найбільш епічне розслідування в історії. За якийсь тиждень у місті убили міністра, олігарха, письменника та приватного детектива. Підозрювані — поліцейські, міський голова, губернатор і модний кучерявий шеф-кухар Муркотенко. Поліція ховає кінці у воду, тому за справу береться агенція журналістських розслідувань. Але чи не стоять за всім значно сильніші, темніші та давніші сили? Мій перший роман "Орден Лева і Ключа. Путівник Львовом для тих, хто не боїться темряви" уже в передзамовленні: https://www.vikhola.com/product-page/orden-leva-ta-kliucha-book

Ще буквально добу діє цінна для ранніх пташок на BestsellerFest і як самоназваний амбасадор фесту мушу вам про це нагадати. 1 липня оновиться вартість, тому поспішайте придбати вже. Нагадую, головними подіями Бестселер-фесту стануть одна презентація книжки культового Поліщука, та дискусія, в якій легендарний Поліщук візьме участь. А також на фесті будуть Кузнецова, Чех, Дронь, Жадан, Кідрук, Павлюк і ще кілька десятків письменників/иць, блогерські зони та музичні виступи. 7–9 серпня зустрінемося на FESTrepublic. Усі деталі щодо цін у каруселі організаторів БФ🧡 🎟 Покликання на квитки: https://gastroli.ua/events/bestsellerfest-2026

Книжки Ганни Городецької -- це шлях між отакими гумками для волосся, які ти спочатку хочеш віддати, а потім кладеш у кишеню. На перших сторінках я злякався, що тут багато зовнішнього, про острів, на який їдуть і їдуть українці, чи то здебільшого українки -- розселятися переробленими під менші кімнати готелями, призвичаюватися, зідзвонюватися з наступними хвилями тих, хто приїде з материка, губитися серед зеленющих живоплотів, ховатися від рутини в аеропорту, їсти розрізані пироги, перемазуючи їх маснющим маслом... А потім я зрозумів, що острів -- це не просто місце. Острів -- це те, що залишається всередині людей, відірваних від грунту, від звичок, від своєї молодості, вотевер... Щось, що залишиться жити в тобі, навіть якщо приїдуть доньки, чи чоловік, чи найкраща подруга. А ми навіть не розуміємо до кінця, чи приїхали вони, чи то просто мрії. А може, я все неправильно зрозумів? Адже проза Ганни вона одночасно дуже предметна, відчутна, ти її пробуєш на смак і на дотик, ти чавиш її ногами в калошах, ти продираєшся через неї і часом прилягаєш на неї відпочити... Але при цьому химерна і багатошарова. Зрештою, вистачає, що є цей відкамертонений ритм, ця необмжичена мова, це відчуття, що тебе провели за руку чиїмось життям. Тексти такого типу, майже без діалогів і з прихованою напругою, часто розтягуються на місяць, по сторіночці-дві. Книжки Ганни я ковтаю за дві поїздки потягом, до Києва і назад, плюс трохи дорогою з вокзалу додому і потім на зустріч у центр. Якщо ви десь оце бачили мене з телефоном в руках і я не помітив та не привітався -- то не зоряна хвороба і не залежність від соцмереж, то я читав "На захід від міста". Повторю те, що уже казав не раз: Ганна Городецька -- одна з найбільш недооцінених українських письменниць. Дайте, будь ласка, їй премію, ну бо бляха.

А хто не у Львові чи не хоче кудись іти: саме момент подивитися випуск чудового подкасту Пороблено з культовим автором легендарної книжки Фантастична історія української кухні Поліщуком. Як Львів став кавовою столицею? Хто створив бренд галицької кухні? Який український десерт має несподіваний зв’язок із білоруським КДБ? І в чому був секрет пива у львівських закладах 1990-х? Говоримо про: ☕️ перші кав’ярні на українських теренах; ☕️ Культуру зустрічей і міські субкультури; проблеми з кавою у 1980–1990-х; 🍻пивні Львова й культуру споживання пива у 90-ті; 🍰торт «Спартак» і радянську гастрономічну спадщину; ☕️ як створювався бренд галицької кухні. https://youtu.be/s_Vfh4zUZyI?is=MRCjGG-Hnd_8uk4o До речі, серед коментарів під відео Пороблено розігрує «Фантастичну історію української кухні» з підписом Самого 💥

У Львові цих вихідних кілька маленьких, але дуже гордих книжкових подій: Сьогодні прзпочався Дитячий форум від Форуму видавців, там зокрема трохи й книжкового, якщо ви у Львові з дітьми, то ось програма: https://share.google/IX8uj6tzDjGJkFAIS Завтра відбудеться Читацький Юкрейв: флеш-моб тихого читання від Ukraїner: https://www.instagram.com/p/DZu6d_ADYpo/?igsh=MWVicWV6dWN3ZzQzbw== Завтра ж о 15:00 у Львіварні в рамках фестивалю Етнокавалєрка ми з Маріанною Душар та Льолею Ландою говоритимемо про львівську кухню і книжки про неї. Квитки на фест: https://lviv.karabas.com/festyval-etnokavalyerka/

Епічно! Readberry нарешті показало обкладинку книжки мого друга Михайла Гілверса. Як на мене, класна, але на мій смак сам текст ще набагато епічніший, а я бета-рідив цю частину і вже пообіцяв Михайлові читати другу (загалом у серії буде 4 частини). Першу книжку Михайло писав 10 років, редагував іще цілу вічність, а він — ще той задрот. Тому світ виписаний просто до найменшої піщинки. Устрій, магія, а моя особлива любов — система громадського транспорту. Ну й історія, як Михайлові всі відмовляли-відмовляли, а він узяв і знайшов видавця офлайн — теж цілком собі епос. Інстаграм майбутнього короля епічного фентезі ось

Дуже мені подобається, коли одні українські авторки хвалять книжки інших, як от Поліна Кулакова "Зубрів" Катерини Зінов'євої. Катерина мені вживу заімпонувала очікувано — за врвженнями від спілкування в соцмережах, від неї валить енергія, відчувається бажання говорити просто, але про складне, чорний гумор і такий дуже творчий стержень. А от Поліна стала сюрпризом. Я то розраховував на таку холодну зіркову бук-діву, яка дивитиметься на новачків згори вниз, а виявилася приємною в спілкуванні і снігову королеву не розігравала. Хоча може то нам так пощастило? Хто знає — розкажіть. Ну і заодно скажіть, чи цікаво подивитися відео, де Катя розказує про ідею назви Зубри і дещо пікантне про Дереша?

Зрештою він обтер губи тим же рушником, що лежав на столі, кілька секунд потримав ліву долоню на животі, немовби фіксуючи момент ситості, відкрив пиво. Зробив один довгий, як гітарне соло, сьорб, повернувся до спальні, попиваючи решту пива. У спальні поставив банку на верхню кришку піаніно, відкрив клавіші і почав грати нічну мелодію. Дав соль, потім фа-дієз мінор, і далі ще мінорні ноти. “Люди люблять сумні пісні. Та я й сам я слухаю їх частіше”, – думав він. А зрештою перестав що-небудь обдумувати, повністю потонувши у мелодії. За якусь годину пісня звучала з-під клавіш настільки ж ідеально, як і в його голові. Але залишилися дві гризоти. Однією був текст. Не може така мелодія оспівувати “яєшню і всіляку фігню”. Другою турботою було відчуття, що не він написав цю пісню. Вона ж просто прийшла уві сні. Хто його знає, може, він випадково почув чиюсь мелодію, та сховалася в глибині підсвідомості, а потім виринула, нібито написана ним. Наступні кілька місяців він розбирався з другою проблемою, перепитуючи всіх своїх знайомих музикантів, журналістів і просто людей, які любили музику: “Ось я вам наспіваю (чи заграю, якщо поруч було піаніно), скажіть, що це за пісня?”. Він навіть переклав її на гітару, щоб показувати там, де не було піаніно. Ніхто ніколи не чув цієї пісні. Весна переходила в літо, коли він змирився: це його мелодія. Не так просто було із текстом. Із музикою, але без лірики він ніби мав пательню, на якій красиво тушкувалися перець, помідор і приправи, але не мав яєць. Так страву гостям не подаси. При цьому фраза про “яєшню, яка зовсім не фігня” засіла в його голові і не давала прийти іншим словам. Намагаючись підібрати інший текст, він грав свою мелодію щоразу, коли бачив піаніно: у спальні своєї дівчини, на вечірках у друзів, у пабах та ресторанах. І, звичайно, на зйомках музичного фільму. Коли його участь у процесі стала потрібною щодня, а в перервах між своїми епізодами він почав щоразу лізти на сцену до піаніно і грати “Яєчню”, режисер зрештою вибухнув гнівом. Якось він підійшов, червоний і кусючий, наче каєнський перець, і крикнув одним подихом: “Якщо ти не припиниш грати свою бісову пісню, я викину зі знімального майданчика або тебе, або піаніно! Заверши кляту пісню десь в іншому місці або забудь про неї!”. Зйомки завершилися на початку червня, а вже в середині місяця вони з коханою були в затишному будиночку на півдні Португалії. За кілька днів він так вигрівся під сонцем Албуфейри, так від’ївся креветок та великих англійських сніданків, котрі тут готували чомусь краще, ніж в Англії, що його майже перестала мучити пісня. До того ж, у хаті не було піаніно, була лише гітара. Якогось разу, дивлячись, як Джейн виходить на сонячну доріжку в напрямку океану, він уявив собі, що вона його залишила, і уявна ситуація відгукнулася цілком реальним млоском в області серця. Він узяв гітару у руки і почав співати про розставання. Яєчня розчинилася десь у солоному повітрі. *** Був лютий 1965-го. Цього разу зйомки були в Америці. Він стояв посеред сцени, насолоджуючись оплесками. Тим часом Джон відставив свою гітару і відійшов за куліси. Поклав свої палички Рінго. Джордж підійшов до мікрофона і сказав: “Зараз Пол зіграє нашу нову пісню”. Він взяв соль, далі взяв фа-дієз мінор, і тут до гітари приєднався струнний квартет. Немовби до простенької страви почали додавати шафран і куркуму. “Yesterday all my troubles seemed so faraway”, – співав він, і вже на цьому моменті люди у залі застогнали від захвату. * Історія базується на реальних подіях, але чимало фактів довигадані для драматизації ** Учора був день пам'яті "Бітлз", і вчора ж Видавництво Старого Лева анонсувало мою збірку оповідань "Коньяку для містера Черчилля!" Цього оповідання там не буде, адже всі історії збірки відбуваються у 1945-му році. Крім того, збірка вже опрацьована з редакторами, тоді як тут ви читаєте "сирий" текст просто з-під пера. Але стиль і подачу, думаю, можна відчути і з цього тексту.

Як додати спецій у яєчню * Він зайшов у кухню, протираючи очі. Упершись у дзеркальну поверхню бірюзового холодильника, спробував повернути чорного дикобраза на голові у звичайну для нього зачіску, схожу на мокру швабру. Його живіт бурчав, вимагаючи після вчорашнього віскі яєшні з шинкою та овочами, і щоб якомога жирніша. Але голова була зайнята іншим: він намагався не забути мелодію, яку, написав уві сні. Він був не першим, кому уві сні прийшла в голову мелодія, чи вірш, чи картина. Та й ця мелодія була не першою, яка снилася саме йому. Але вперше він міг так чітко намугикати її, коли прокинувся. До того ж, це не була одна з його стандартних пісеньок, тих “для дітей і підлітків”, як жартували його знайомі, що мали музичну освіту. Це була справжня мелодія, з тих, які брали джинглами для програм національного радіо. З тих, які не соромно було показати хлопцям з Манчестерського міського оркестру, – з ними він часом виступав на одній сцені. Володарі класики, вони дивилися на нього дещо згори вниз на перекурах. “Да-да-да…”, – постійно крутив він у голові. Утім ці всі спроби підуть намарно, якщо він не поїсть і його розвезе похмілля. Хлопець зробив велетенський ковток води, так що на якийсь час його тонка шия стала схожа на хобот слона під час водопою, і відкрив великий холодильник, схожий на Каділлак 1963 року. То була квартира дівчини, а не його, тому він не був до кінця певен, що там побачить. На його радість, там ще було кілька кавалків шинки, уже навіть нарізаних розміром по пів пальця, ідеально до яєшні. Також там був один помідор і до кольору, до вибору перців. Пузаті болгарські перці, один темно зелений і два червоні. Зеленувато-жовтий халапеньо. Маленький яскраво-жовтий гострий хабанеро. І ще кілька перців різних форм і кольорів, яким він і назви не знав. Ох уже ця Джейн і її любов до гострих відчуттів та гострої їжі! У коробці для спецій на дерев’яній стільниці біля холодильника також було купа перців, тільки вже сушених, у баночках та паперових пакетиках. Також тут була гаряче помаранчева куркума, блідо жовтий імбир, гострі зірочки бадьяну і ще багато кольорів та назв на етикетках. Біда у тому, що ні в холодильнику, ні будь-де в кухні не знайшлося яєць. Не забуваючи мугикати мелодію, яку треба було не забути, він ще тричі випив по склянці води, перевернув усі коробочки і контейнери в холодильнику, у трьох тумбочках, у дванадцяти шухлядах, подивився під квітчастий рушник на столі і навіть зазирнув у духовку. У кухні, крім шинки, перців та інших спецій, були залишки віскі, горілка, джин, вишневий лікер і якась домашня бормотуха. Яєць не було. “Я-єч-няаааа…”, – якось само собою почало співатися йому. Здається, голова помирилася з тілом, і пошуки їжі та місія зі збереження мелодії злилися в одну задачу. Він дуже швидко почистив зуби, випив ще склянку води, вдягнув пальто і вибіг на вулицю. Уже на ганку січневий вітер повернув його назад, по кепку. Та зрештою він дістався до продуктової крамниці, взяв дюжину яєць і банку пива, насипав непривітній леді за прилавком купу монет і побіг назад, навіть не зауваживши, як несхвально кривилася та жінка через його перегар. “Яєчня… Окрім тебе все така фігня…”, – наспівував він, доки пательня шкварчала, підігріваючи олію, потім випаровуючи рідину із помідора, злегка припалюючи різнокольорові шкірки перців, і зрештою, перетворюючи прозору субстанцію довкола жовтків у сніжно-білі острівці під трьома гарячими сонцями. Коли ця ілюстрація до Кларка або Бредбері опинилася на тарілці, і далі на столі, він навіть не подумав брати ножа. Відколупував шматочок за шматочком виделкою, швидко закидав до рота, жував і знову відколупував, ніби грав у поїдання сніданку на швидкість. Лише кілька разів зупинявся і робив різкий вдих заокругленими губами – коли натрапляв на шматки хабанеро, найгострішого з перців.

ВСЛ анонсували вихід моєї книжки просто в момент, коли біг на презентацію до Катерини Зінов'євої. ВСЛ обіцяє, що книжка буде цікавою (я не сперечатимуся 😎), більше можна почитати в них у дописі https://www.facebook.com/share/1JLdjSNoxG/

Поліна Кулакова і Катерина Зінов'єва ділять між собою Карпати як сетинг для трилерів. Дівчата доволі бойові, так що найближчим часом трилери про Карпати і Дрогобич (там буде відбуватися нова книжка Кулакової) найближчим часом не пишіть 😁

Давненько не бив себе по руках за те, що купую більше книжок, ніж можу прочитати, і саме в цей момент слабкості мені під руки потрапив допис від ВСЛ про знижку на 50 електронних книжок. І оце сам не зрозумів, як, а вже в мене на пошті Хороші передчуття Богдана Коломійчука та Дивокровці Катерини Корнієнко. І це лише тому, що ще кілька книжок з бажанок уже купив раніше 🤷 Колись, як стану дуже відомим письменником, оголошу майстер-клас на тему "Як навчитися не купувати нові книжки", збереться купа людей, я ввімкнуся, скажу: НІЯК І вимкнуся 🙈

Офигіти, оце ніби щойно відкрив трилер "Зубри" Катерини Зинов'євої, бо є теоретична можливість потрапити до неї на презентацію. Гоп — 17 сторінок як і не було (Богів мого краю я стільки ж прочитав за два вечори, так там повільно все). Ну а остаточно продала мені книжку назва письменницької школи "Літераріум", особливо зважаючи на те, що я трохи вчився на тих же курсах, що й авторка 🙈 Більше того, сюжет цієї книжки дещо нагадує одну з моїх ідей, виписаних на семінарі в цій школі, тільки в мене там помирали усі студенти, а з ними й куратор, вижити принципово міг тільки пан ректор 😁 Але звісно, то просто збіг, бо ми були в різних групах і відповіді одне одного бачити не могли 🤷 Поки що дуже цікаво, сподіваюся, вийде познайомитися з автіркою 🤞

Книжкова країна оголосила дати і тему осіннього фесту. 17-20 вересня, тема "Загадкова". ...присвячена літературі, яка пробуджує уяву, відкриває простір для мрій і дозволяє бодай на мить відволіктися від реальності. У центрі уваги будуть історії про магію, неймовірні збіги, кохання та внутрішню силу людини. "Література як про простір, у якому можливо все". 💥 Ну що ж, схоже на ідеальний простір для мого роману "Орден Лева та Ключа: путівник Львовом для тих, хто не боїться темряви". Саме вийде у вересні в видавництві Віхола 🤟