Храм поезії (🖤)

ЦВЯХ їде в Харків! На Фестивалі імені Зіни Самвидавко буде невеличка презентація і стенд, де ви зможете придбати книжку за донат на ЗСУ і побачити мене) До зустрічі, любий Харкове! — місто мого серця 🍀 🕰️ 19 липня 14:00 — 21:00 🗺️ Гончарівський бульвар 10/2 🐕 Культурно-громадський центр DRUK

Літо ти випотрошуєш сонну мене, ще м’яку, перепливаєш рибиною котишся полем, коруєш тіло мого дерева залишаєш себе, солону, в кожному череві моїх звірів відтак вони вже не можуть одужати тобою ти мовчиш, говорячи, і говориш мовчки кожне з твоїх слів падає всередину так глибоко ніби хоче там залишитись назавше шрамить мої квіти і дає поживу рікам світ з тобою — це гірський хребет де кожне твоє «ні» кидає мене вниз де кожне твоє «так» підіймає догори де кожен твій дощ із дотиків зцілює шкірну землю і дає надію квітам в мені прорости моїм звірам — видихнути а рибам — пливти супроти течії. @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Ich habe zwei Neuіgkeitеn. Почати слід з поганого: цілі не досягнуті. Попризначали чорт знає кого, а ВР вирішила піти на канікули, бо ми зі старту їх втомили. Людей було порівняно небагато (читати як: потрібно більше). А з хорошого — народ зірвався та пішов. Всі, кого ви бачите на фото (і кого не бачите), не вдавали, що проблеми нема. І таких людей потрібно багато. Торік це здавалось неможливим, але вийшло. Цей раз може бути важчим, але альтернатив нема. «Стояли, стоїмо — і будемо стояти», як кричали сьогодні. Завтра теж бажано, а найкраще — до самого кінця. Сподіваюся, зустрінемось.

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

Опусти косу – нехай з них росте трава. Пам’ять – це щось просте, як перші слова, це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд, щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад. Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести, їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти, із якої все ще намагаються видертися вони, їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни. Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий – страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій, напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель – справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове? Їхня кров в підземних ріках тепер пливе. Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат молитвою з уст старечих, лепетом немовлят. Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг, як збирати слова прощання із вуст чужих, як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут, як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут, як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими? Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав

отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. @olenalevchenkopoetry #олена_левченко

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова

Мистецький самвидав О.Шакірова їде на фестиваль імені Зіни Самвидавко 19.07.2026 з 14:00 місто Харків, укриття КГЦ Druk прозорі вірші, 60, Кастет Свідомості Хто теж бажає долучитися до фестивалю зі своїм самвидавом заповнюйте форму за посиланням. Реченець 15.07 включно

війна дуже швидко навчила не дивитись на тіла на зупинках люди спокійно п’ють каву під звуки тривог поки десь поруч горить багатоповерхівка у лікарнях дим забивається в штори тут курять усі і живі і втомлені й хворі найстрашніше навіть не кров не сирени не чорні пакети а те як люди продовжують жити купують полуницю стоять у чергах закохуються миють підлогу на кухні поки в телефоні висять непрочитані від тих у кого вже давно немає пульсу

є тільки стіна, і стіна, і нічого немає більше є тільки твій голос – його на стіні розвішай стіна виростає із неба, вгинається долу хіба це життя? це бродіння себе по колу є тільки стіна, і стоятися поруч – рівно між світом, що дихає, світом, що мерзне, – прірва перфекція тисне – кути у стіни обвислі і тріщини рвано сплітаються сотнями смислів метелики мертві, і їхні ефекти мертві «самавинувата» розказують вкотре жертві стіну – не пливти, а тонути у ній, тонути тому тебе тут так багато, тому тут стіна і стіна, другосортні надбиті блоки такі, як любов, як вода, як твій спокій стіну на повтор – по периметру руки й рухи твій голос висить на стіні – лиш бери і слухай і, спершись, – курити, корити, кору на собі ламати ні вчора в собі, ані завтра в собі не мати зійди із ковчега, подякуй за нього Ною бо все, що ти можеш, – це стати для себе стіною (с) Юлія Шевель #юлія_шевель

Ісусе, не дай цьому збутусь, ще раз

поетичний конкурс «24 лютого» вітаю, наші переможці: 1 місце — @sun_with_saturn 2 місце — @nadya_dubogray 2 місце — @adamanova_mariia 3 місце — Саша Хопта 3 місце — Ольга Ритик судили Каріна Коваленко та Олександр результати вірші #конкурс #поезія #вірші #храм

____ Як же зворушуєш, бентежиш І як підносиш ти мій дух..! За серцем мóїм ніжно стежиш І, певно, знаєш кожен рух І вже душа – не таємниця Не плід фантазії – романс І все, що потайки насниться З тобою поруч має шанс Немов те диво, увірвалась В життя моє бентежна ти Якщо не з мрії ти зʼявилась То де б ще зміг тебе знайти..?

пайка от не пощастило хто вже дістався цій літературі молоде покоління лауреатів та фіналістів голоси самобутні вічні стипендіати та алкоголіки силаботонічні сноби прозаїчні верлібристи піджаданники поголовно юні паростки сучукрліту а тепер ще й до них агресивні петеесерники без яких антологія не антологія і захід не захід отримали пайку власного голосу як нагороду посмертно а у ньому бруд та пісок скрипить неприємно іржавим затвором ні відчистити ні відбілити як ним користуватися голосом прокуреним до жовтизни подертим на вітрі стягом над зруйнованою бібліотекою як ним тепер вимовляти ніжність голосом привченим до команд сухих і холодних мов армійський пайок як тепер проповідувати любов голосом що просякнув ненавистю аж до кісток аж до сьомих колін як ним тепер читати поезію коли слова ніби патрони в патроннику клинять і затинаються клинять і затинаються Сергій Рубнікович

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова

Слеми в Кам’янському — це завжди щось особливе: тут усе якось дуже тепло, затишно й по-домашньому — так, що звідси справді не хочеться їхать. Цього разу, на відкритому просторі біля водойми у Лівобережному парку, ми знову привезли слем харківського гарту. Та що тут казати — було неймовірно. Дивіться світлини Власа Папаіки і Прохора Лобаша— та діліться ними у своїх сториз 🔥 Більше фото

Згорнуся, як кров, на підлозі. Всохнуся на час безвод(ль)ний. Пильнуватиму насіння, щоби не розвіялося. Мірило сну підкаже, коли спокійно, коли снодійне піґулкою тиші подіяло. "Оголюй коріння дужче", – нашептує темрява – "волога в мені, пий". "Вкопайся глибше у ґрунт", – невгаває день – "в землі вода є завжди". А мені б просто не рухатись, щоб не зрушити монолітне осердя, і поверхневі тріщини не стали внутрішніми, не вийшли за мальовані болем кордони. Озоново-бузинові крони, здається, сховають, підживлять. Аж ні - тут йдеться тільки про панування й підкорення. Захоплення варте захоплення. Інвазія - давня, як світ. Ще й слів не було, а вбивати повільно вміли. Отак обростаю пилом, смогом і безвістю. Лахміттям нетлінної важкости, яку не струсити - потоками доцільних дотиків визбирати можливо, та де б узяти тисячороки на рівностояння?! Зомліли червневі бранці, наповнені спрагою. Обіручні незаземлені перехожі. Ці гарячі бульбашки важкого повітря. Сміються з мене. З такими тригерами, кажуть, не виживеш. З такими гирями, кажуть, не втонеш. Води не діждешся, кажуть, і взимку. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

Іноді здається, що за минуле тримаюся як за пам'ять про улюблене горнятко, що зріднилося з уламками розтрощеного дому. І ніяк не можу обрати заміну: то завелика для сподівань, то замала для задоволення спраги до життя, то малюнок не римується з настроєм. Що вже говорити про ритм, який шкутильгає день-у-день! От і продовжується ранкова кава із чужого сервізу, доки не дійшли руки, ноги, розум до вибору. На заваді чи то брак часу, чи то лінощі, чи то страх знову втратити особисте. Але ж не особистість. Хоча пролягає тонка грань між спопелінням і випіканням як глини. Чи вже чекає саме те потрібне горнятко, чи ще воно навіть не зроблене, не знаю. Але знайдеться. @literospletinnia #приходченко

ЦВЯХ їде в Харків! На Фестивалі імені Зіни Самвидавко буде невеличка презентація і стенд, де ви зможете придбати книжку за донат на ЗСУ і побачити мене) До зустрічі, любий Харкове! — місто мого серця 🍀 🕰️ 19 липня 14:00 — 21:00 🗺️ Гончарівський бульвар 10/2 🐕 Культурно-громадський центр DRUK