Храм поезії (🖤)

а про шо ще писати? як мовчання стулило вуста, зчепило нитками з-під рук досвідчених хірургів. лишається лише чекати, коли буде день, аби зняти всі шви і знов говорити. а про шо ще писати? питаю себе щоночі, знов лізу у силабо-тоніку, а з під пальців виходять лише голі стрункі рядки ще й без рими. а про шо ще писати? я говорю зі світом тілом, очима, віями чи пальцем. мої ноги у танці розкажуть більше про мене, ніж будь-які збірки віршів. от я мовчки танцюю, іноді згадую, як добре було, коли могла говорити з людьми зрозумілою мовою, що виходила з-під пера. @kobylianskaspoems

Коли мій день запеленає ніч, В ту мить, як шлях обірветься струною, Зів’ялим листом піду за водою Повз сотні рідних та чужих облич. В той день, коли затихне серця стук, Остання рима відбринить луною, Я тихою нестримною рікою Спливу, немов пісок з дитячих рук. У час, коли зупиниться політ, Знесилено впаде замерзла птаха, Скипить вогонь свічі під рідним дахом, І димним маревом душа покине світ. Коли забуревіїть, зажудить І холодом гаряча кров скується, Я сподіваюсь, хтось комусь озветься І скаже: він зумів життя прожить! Юрій Руф

* Я заварю гірку печаль у турці, Біль нерозчинний у розчинній каві Б'є по душі, колотить, землетрусить, Викручує зсередини і давить. Тримаюся, мов шафка з Бородянки, Тримаюсь попри різні негаразди, Складаю серце заново з уламків... Мій сильний воїне, не дай собі упáсти! Коли  розквітне дивним цвітом квітка, Трава зросте в нефритовій заграві, Небесну гладь день переможно витче, Й пречистий дощ пролиє мир ласкавий. Медовий раф ти питимеш за рогом В місцевій відбудованій кав’ярні, Тому що ось надходить перемога. Ти рідну землю боронив не марно! Оксана Лихогляд

Чи буває отак, що посеред буденних проблем, Океану завдань, що тебе поглинають за мить.  Я зустрів неймовірну людину. А, може, ти стріла мене? Неважливі деталі. Кохання - це сила. Ісус говорив.  У словах та у вчинках - повага і трепет душі, Як же можна так сильно і вірно кохати і серцем, і тілом. Я, мов давні герої, щодня поспішаю мерщій, Щоб припасти до рук в поцілунку. Кохаю всеціло. По ковтку поглинаєш мене в карнавали вогнів, Я не можу пручатись. Це вище за сили людини. Ох, безбожно чарівна. Моя, безумовно. Що дні, Я готовий роки віддавати. Тобі. І ніхто вже не спинить. У прадавніх сувоях, у книгах великих, священних, Я читав про такі почуття. Та не вірив ні разу. Бо і сонце моє - у очах. Неймовірно, це святості трепет? Хто подумати може. Коханню так легко нас вразити. Не буває раптово. Не буде ніколи дарма, Бо у кожному кроці Усесвіту сутність священна. У посланнях одвічних єдино звучить: "не пускай", Що твоє - то міцніше тримай, поміж раєм та пеклом. @dmYmast

9 днів щоб здати вірша на тему Космосу

Опади Коли другий тиждень обстріли прогризають нашу посадку як миші – пакети з "Мівіною" хоч не хоч стаєш сам як миша наляканим і сторожким ховаєшся в тінь під накриття і рахуєш прильоти "Нам чи не нам?" до десяти і назад пригинаючись навіть від ледь чутного свисту і шурхоту. Коли як туман густа голодна лютнева ніч облизує час язиком не поспішаючи їсти а ти на посіченій вітром СП чекаєш на штурм напружено продивляючись крізь екран тепловізора всі підозрілі засвіти забуваючи інколи навіть вдихнути. Коли другий рік на "нулі" кожна година тягуча як глина в окопі і скільки б його не чистив ніяк не встигає підсохнути немов твоя віра що все буде добре бо як не дощ то сніг а як не сніг то град і все що лишилось хорошого – світлини і відео з Дому які ніби чашку із чаєм в моменти затишшя стискаєш міцно закоцюблими пальцями у спробах зігрітись. Коли другий рік на "нулі" мимоволі пригадуєш все що було у житті приємного і не дуже та вчишся цінувати свої поразки і помилки втрачені можливості проблеми і біди які вибивали із колії ніби раптовий приліт коли не чув ні свисту ні виходу. І здається що знову радо прожив би їх всі ще й послав би до біса свої наївні мрії та порожні амбіції літературні премії відгуки критиків презентації книг аби лише повернутися. Не багато й не мало. Аби лише тільки не було війни. Федір Рудий

Чесно кажучи я обожнюю Бути поза контекстом Бути проявом синхронізованого групового регресу Знаходити в розумних книжках про депресію Скореговані невідомими спеціалістами тести Я не те щоби прагну якогось усвідомлення Просто перевіряю наскільки стерті мої межі дозволеного Мені весело І я хочу своєї смерті Від алкогольного передозування У сутінках гуртожитських стін Де барижать травою і самокрутками Або на холодній вулиці під зупинкою Після вистав у яких я знову не граю Я хочу на брудершафт З черговим до пизди творчим і неформальним Хлопчиком або дівчинкою Які покинуть мене в тому ж місці Де цілували Це все регрес Принаймні так пишуть В розумних книжках що у мене мабуть птср Або щось іще набагато гірше Я не піду до терапевта поки не отримаю вищу освіту І це вже друга спроба Суть не в тому що я не знаю куди себе діти Суть не в тому що я досі не розбираюсь в інформаційному просторі І читаю псевдорозумні книжки З тестами на дитячі травми Намагаючись зберегти базові налаштування Які в мене вкладала мама Поза контекстом очікувань і прагнень Відкрийте мені Свої бажання страхи кошмари Чесно кажучи я обожнюю Бути свідком чиїхось травмуючих обставин Які дуже схожі на мої Ми всі майже однакові Просто про це не знаємо. @rumiantsevaasya

Концептуальну добірку до Дня поезії замовляли? Ні? А ми зробили! Смачного! Ніколассон — кокон Ірина Божко — Ars poetica Іван Добруцький — Займатися текстом Аделіс Енігма — Вареники з віршами Синьоока — про поетів (сатиричне) Немаксим — Напідсофітку Кілдунчик — Недопалком Мур Каметов — ARTaxi Юрій Ліщук — найкращі вірші... Діана Онофріюк — Генетична лотерея Теплий сніг — Бутербродна лірика Коля Дендак — Замружився А у вас є улюблені вірші про поезію? Власні? Поділіться з нами в коментарях, доповнимо список!

Друзі, несподіваний анонс. Ми запустили Тік-ток Саду Деформацій!💚 Підписуйтеся, поширюйте, розказуйте та показуйте друзям. Будемо вам дуже вдячні💫 https://vm.tiktok.com/ZMMA2faTx/

хтось за замовчуванням хороший, комусь підтягнутись за першим, але для обох, просто, віриш, достатньо побути окремим одиницями від ночі до ранку. і знову по колу. пошукати вогонь чи знайти залишки крил. мало вогню мені, мало, а землею ходити важче, ногами ходити не те: вона холодніша за тебе. почни чути, як я мовчу, як банальні кидаю фрази. я знову заледве сповзла із ліжка сьогодні. @soulopenheart

Занурюй в планету Добруцького і Галунець, Там символи перших людей і прибульців-драконів, Безсонням років загартоване слово "Митець", І рими, і ритм Валірійських скилин – чистокровні. З Днем поезії Юрій Іванов

моя      найбільша таємниця стоїть          у найвиднішому місці,                 так ідеально                    вплетена        у феншуй і хюге простору, що очевидці не помічають її. бо, може, то просто ваза                               чи кактус. або рамка для фото рідних.                                  чи дірка                            в шпалерах. таємниця не рухається, аби себе не виказати.   прагне видаватися                чимось вартим гордощів,                ховаючи ганебне за спокоєм. нудиться бездіяльно і витріщається мені посеред ночі в зіниці. скавулить і шкрябається. дірка         в шпалерах                           більшає.         бруду під моїми нігтями                            більшає. ігнорую її, бо стоїть                у найвиднішому                       найстрашнішому місці. так боляче вплетена у феншуй і хюге мого простору,      що від безсилля не помічаю її. бо це, точно,             тріснута ваза і             засохлий кактус, і             чорна рамка для фото рідних, і             чорна дірище в шпалерах. таємниця не рухається, аби не виказати в собі смерть, що прагне       видаватися вартою        гордощів. в ганебному спокої нуджуся бездіяльно і витріщаюся посеред темряви. ніч в зіницях скавулить і шкрябається. проситься в дірку в шпалерах. кров під моїми нігтями з брудом. ігнорую її,                бо стою                у найвиднішому                найстрашнішому місці, якому я і               феншуй, і                               хюге. @snih_n_g

Балада про Манетéрен* Вполудне. Та небо грузне У сірому хмаровинні, У чорних стрічках-обузах, Що в'ються від вогнищ димних, Немовби забракло сили Світилу на погляд долу, Де армію зла спинили Рікою людської крові. Оплачте їх, о прийдешні, Оплачте їх, о нащадки! Повірте словам менестреля, Я бачив це! Так, я бачив. Я бачив, як вп'явся терен У длань Батька Облуди*, Як гордо йшов Манетерен На зустріч зі смертю лютою, Бо їхнє "тоді" майбутнє, Бо так повелів Візерунок*. Ми можемо їх забути, Та тільки не добрі струни. Оплачте їх, о прийдешні, Оплачте їх, о нащадки! Повірте словам менестреля, Я бачив це! Так, я бачив. Хоч іноді я б волів Лишитись тоді незрячим. Занадто багато життів Було за "тепер" заплачено. *Манетерен — вигадана держава у Всесвіті Р. Джордана, яка загинула у боротьбі з Тінню. *Батько Облуди — одне з імен головного зла Всесвіту, антипод Творця. *Візерунок — філософська категорія Всесвіту Р. Джордана на позначення часу, долі. @zapyskyneofitky

колись я дізналась, що бачу лиш клаптик буття; за містом є інші міста або селища, за моєю планетою - інші планетні системи. за шляхом Чумацьким - багато галактик. тоді я спитала, що за межами Всесвіту. а відповіді нема. і небо було мовчазне і темне. я міркувала про межі Всесвіту після шкільної екскурсії до планетарію, зістрибуючи з трамвая, забігаючи на при‌гір перед будинком. тітонькам у планетарії було все одно, де там ті межі. марно питати їх про речі, яких не буває. …або про речі незримі, як павутинка. …вдома чекає зі школи мама. порівняно з неосяжним космосом, булінг у школі комічно мізе‌рний. я роблю домашку між Марсом та поясом Койпера і купаюсь в космічних озерах. порівняно з неосяжним космосом, навіть ті місяці, коли мами немає, стають менш лячними й підлими. думки обертаються колами, космічні бурі здіймаються, як Червона Пляма Юпітера. що ж там, за Всесвітом - білий сліпучий вакуум? чи там живе мій покійний дідусь? ...або Бог? чи там інші світи, де не кличуть бридкими словами - ніколи. і мама чекає, коли я прийду зі школи, чекає із татом удвох. @buryanpoetry #вічнавічзістихією instagram.com/buryanpoetry

індульгенція три години дрімоти під охороною побратима за які чіпляєшся руками ногами повіками затискаєш у жмені останнє сонне тепло цього промоклого лісу а воно вислизає синицею прямо у небо повне свинцевого птаства із тепловізорами три години дрімоти під гуркіт іржавих дзьобів під скрегіт наточених кігтів під гупання розбитих об землю яєць зазвичай фугасно-осколкових як відійти від цієї термінології птаства метафорики орнітологічної із моїм то воз-ом три години дрімоти у мишиному кодлі у затишку худого накату з акації головне навіть не думати що в разі чого він не врятує навіть від дощу звичайного мокрого від якого потім спробуй просохнути за три години дрімоти головне не думати про погане головне зігрітись хоча б трішки головне встигнути збити оскому сну за три години дрімоти а не мучити себе віршем -перечитую- недолугим який все одно потім переписувати редагувати бо навіть війна не знімає із тебе відповідальності писати добре бо навіть поезія не є індульгенцією від війни Рубік пише

активніше, пропоную задонатити Олі за все хороше, 400 грн. на збір. у подарунок можу відвести вас на побачення в Дніпрі, але без інтиму

сиджу на тобі знахабніло, неначе на парті у школі. підлазиш під точені нігті, шепочеш обірвану сповідь. як зміг хоч на мить зупинитись, записуй на ребрах ревниво, в яку відчайдушну хвилину ти вдерся під зніжену шкіру. схопи, обгорни наче плахтою, і ваб пресолодкою слиною, твої аметистові очі мене віддзеркалять вродливою. дави нісенітниці, стогони, тисни у пітьмі на пороги. щоб я викликала тебе, хоч хотіла звернутись до Бога. @li_lizka1000